Читать книгу Тіло ™ - Вiкторiя Гранецька - Страница 6

У двері його кабінету нерішуче постукали.

– Увійдіть! – доктор Паскуда виструнчився, внутрішньо згрупувався, спробував надати своєму обличчю якомога доброзичливішого виразу. Вийшло не дуже переконливо.

Рипнули двері. Навпроти його столу непевно зупинилася худенька білява жінка із запалими, аж прозорими від сліз очима. Знову він бачить самі лише очі.

– Я Маргарет Келлер, дружина Ентоні.

– Сідайте, місіс Келлер, – він рвучко підвівся, жестом запропонував несміливій гості широкий шкіряний диван побіля вікна. – Щиро співчуваю з приводу вашого… вашої втрати.

Вона не зрушила з місця.

– Але я… не за співчуттям прийшла. Коли я зможу побачити свого чоловіка?

Доктор Паскуда подумки вилаявся. Це було єдине, що в нього добре виходило англійською. Бо він так і не спромігся до пуття вивчити чужу мову. Ґвалтував і ламав її, вона затято робила з ним те саме. А для таких розмов, як оця, словникового запасу зазвичай бракувало. Хоч, певно, справа була не в словниковому запасі…

– Маргарет, наразі він мертвий. І ми не знаємо, як швидко зможемо… виправити це становище.

– Гаразд, то коли я зможу з ним поговорити?

– Він мертвий, Маргарет.

– Але в мене… в нас… в нас усе гаразд зі страховкою! – вона незчулась, як зійшла на крик. – Ми маємо заощадження! Ми продамо дім!.. Чого ще вам бракує для того, аби врешті почати працювати?!

– Ви молода й приваблива жінка, – раптом випалив зізнання доктор Паскуда. – Дім залиште собі. Певен, ви цього заслуговуєте.

Маргарет подивилася на нього, як на божевільного.

– Але він не потрібен мені без Ентоні! Ми разом про нього мріяли, разом його будували, він створений для двох! Невже ви не здатні цього зрозуміти? Звісно, Ентоні не щодня був таким, у якого я закохалася… Та й мені часом бракувало терпіння, того ранку ми знову посварилися, але все не може на цьому скінчитися! Тільки не так!..

Доктор Паскуда, не відриваючись, дивився на неї. Вона просила його оживити мертвого. І в середині ХХІ століття це було можливим.

Він спробував пригадати, коли це почалося. Однак роки не бажали виструнчено шикуватися у спогади, плутали сліди, ховалися, лякливо визирали з-за плечей одне одного, мовчали.

Третє тисячоліття все ще нашої ери натужно прогнулося під вагою хворобливо розповнілого науково-технічного прогресу. Щоправда, новий час став примітним лише резонансними досягненнями у медицині, в інших сферах життя майже все чомусь залишилось, як було. Пересічні громадяни так само їздили на автівках надійних перевірених марок (хіба що їх стало забагато – міста просто захлиналися од потоків машин), мешкали в старих добрих багатоповерхівках (переїзд до чепурного заміського будиночка досі лишався американською мрією не для всіх), рятуючись комп’ютерними іграми та сексом по телефону.

На диво, майбутнє обійшлося без нових, не досліджених наукою епідемій, без техногенно-екологічних катастроф і навіть без «кіборгів», «бетменів» та «чужих», дарма що нові частини саг про тих та інших так само переможно крокували кінотеатрами. Злітали та сідали літаки на центральних летовищах світу (здебільшого перевірені часом та інженерами-проектувальниками пасажирські «Боїнги-746»), відпливали з пристаней вантажні кораблі (на свій страх і ризик перед сомалійськими піратами), п’ятизіркові готелі й елітні ресторани гостинно відчиняли двері перед жаданими відвідувачами, в казино програвались і вигравалися страхітливі грошиська… Одначе щось невловимо було не так.

Людство вкотре погналося за привидом вічної молодості. І одного дня земну кулю облетіла сенсаційна новина – якийсь науковець у Швеції хірургічним шляхом зумів відокремити душу від тіла. Щоправда, тіло без душі можна було тримати не більше п’яти годин. Далі починалися незворотні зміни в мозку та поступовий природний розклад тканин. А от душа поза тілом, як з’ясувалося, могла існувати вічно, за умови її зберігання у вакуумно-герметичному контейнері з боросилікатного скла з надвисокою гідролітичною стійкістю. Без контейнера вона вивітрювалась, як ефір. Таке вивільнення звалося «утилізацією».

Важила людська душа, за підрахунками вчених, від одинадцяти до сорока трьох грамів. Не коштувала ж нічого. Але найсуттєвішим виявилося те, що зухвалий швед-науковець міг так само повернути вилучену душу в тіло назад. Більше того, тепер будь-яку душу можна було «заселити» до будь-якого тіла. На вибір. Процедура отримала назву «трансплантація свідомості». Довгий час її тримали в таємниці, використовуючи лише для урядових програм і секретних військових операцій. Ну й сильні світу цього, звісно, час від часу користалися таким привілеєм…

Проте настав день – і мода вийшла на вулицю. Це відкриття змінило хід історії. Шведський першовідкривач-науковець на той час кудись безслідно зник (помер чи «переїхав» до іншого тіла або ж до іншої країни – ймовірно, острівної), але його справа жила. По всьому світу почали відкриватися так звані центри з питань трансплантації свідомості, що належали могутній медичній корпорації під назвою «ТІЛО™», де за відповідну платню можна було «переселитися» в здорове й молоде тіло замість старечого і немічного. Усі ресурси негайно було кинуто туди. Нікого вже не цікавила пересадка органів чи пластична хірургія, адже за ті самі кошти можна було купити одразу нове тіло. Припинилося фінансування ефемерних проектів, пов’язаних із клонуванням (штучні організми виявилися нежиттєздатними), зник попит на операції зі зміни статі та омолодження, втратила актуальність проблема невиліковних хвороб – усе це легко вирішувалося за допомогою інновацій із переселення душ.

Люди замовляли собі нові тіла з донорських фондів, що формувалися при центрах із питань трансплантації свідомості, як правило, з довічно ув’язнених та засуджених до найвищої міри покарання. Це, своєю чергою, посприяло кардинальному перегляду законодавчих актів – тепер «вишку» можна було отримати за приховування податків, сексуальні домагання, розпивання алкоголю в громадських місцях, а то й просто за бійку в барі. Злочинність серед населення різко скоротилася – насправді ніхто не хотів помирати, знаючи, що в його тілі комфортно житиме хтось інший.

Не раз доктор Паскуда ставав свідком оказій, коли людей хапали просто на вулицях і пакували до фірмових фургонів корпорації «ТІЛО™». В останньому випадку то був міцний кремезний молодик, котрого двоє дужих санітарів виволокли з будинку, наче пір’їну, й узялися пакувати до свого фургона. Він упирався руками й ногами, кричав, просив про допомогу. Але більшість перехожих вдала, що нічого не відбувається. Закохані пари не урвали своїх поцілунків. Туристи продовжили фотографувати фонтани. Завсідники довколишніх кав’ярень, що висиджувалися на літніх майданчиках за безалкогольним мохіто, не припинили цієї хвилини своїх безтурботних розмов, а офіціанти так само вправно міняли попільнички, виписували рахунки й мріяли про чайові. Кожен чомусь був переконаний: це те, що трапляється з іншими, з ним такого ніколи не буде.

Доктор Паскуда, що проходив неподалік, і собі вдав, що нічого не бачить, просто якось ніяково відвів погляд і пришвидшив крок. Бранець у цю мить дивом видерся з рук санітарів і побіг вулицею. На шляху збив офіціанта-гаїтянина з повною тацею наїдків, розігнав голубів, котрими милувалося молоде подружжя із Франції, неоковирно втрапив у кадр обуреному німецькому туристові…

Але й кварталу не пробіг – на перехресті раптом спіткнувся, впав на коліна, схопився за серце і закляк. Санітари без зайвого поспіху наблизилися до нього, взяли попід руки й потягли тепер уже безвільне тіло утікача до розчахнутих задніх дверей фургона.

Ще один. Таких, як той чолов’яга, що надумав дременути від співробітників корпорації «ТІЛО™», називали «дарувальниками». А з теленовин дедалі частіше лунали тривожні репортажі про шахрайства й афери, пов’язані з крадіжками, чи то пак «даруванням» тіл. Приміром, звечора людина йшла у стриптиз-клуб, напивалася, знайомилася там із неймовірно ефектною білявкою/білявчиком, а на ранок прокидалася в неї/нього вдома окраденою. Брали не гроші, коштовності чи кредитні картки. Обманним шляхом змушували підписувати договір дарування тіла – в людини на руках був контракт, де вона відписувала своє тіло комусь іншому. І нічого не можна було змінити – з юридичної точки зору все було зроблено бездоганно. У поліції лише безпорадно розводили руками: ви самі це підписали. Якщо ж людина намагалася зникнути, на її пошуки так само піднімали поліцію, бо крадієм тепер був той, хто у призначений час відмовлявся надавати подароване тіло. Та його все одно знаходили. І забирали те, що вже йому не належало. Назавжди.

Проте траплялися й донори-добровольці: нерідко батьки жертвували собою заради дітей, а одного разу навіть сталося навпаки – молода жінка віддала власне тіло помираючій матері. Реалізувати цей відчайдушний задум їм вдалося завдяки вчасно легалізованій у всіх країнах світу евтаназії. Смерть стала справою добровільною. На зміну нерентабельним лікарням прийшли центри з питань трансплантації свідомості та евтаназії.

«Достойно, вишукано та велично» – з аристократичною стриманістю сповіщали елітні медичні центри, що мали багаторічно-бездоганну репутацію. «Швидко, якісно та гуманно» – лікарняні заклади економ-класу. «Широкий вибір способів померти» – самовпевнено проголошували таблички коло входу ледь не до кожного шпиталю. Та насправді в арсеналі медиків був лише старомодний «техаський коктейль»,[1] що гарантував блискавичну зупинку серця без суттєвих ушкоджень для решти організму, адже щойно упокоєні тіла негайно вирушали на трансплантацію.

Щоправда, тільки для повнолітніх. Неповнолітні – з дозволу батьків.

Право на смерть.

Звісно, ніхто не збирався вмирати просто так, тут і зараз, але всіх неабияк тішила можливість зробити це, щойно заманеться, – легко, безболісно і законно. Бо всі були гордими власниками права на смерть, а громадянські права – то вам не абищо. Підлітки з гонором носили футболки кислотних кольорів, та, замість принтів із зображеннями рок-зірок чи фривольних написів на кшталт «У мене ніколи не падає», їх тепер прикрашали портрети Джека Кеворкяна[2] – людини, що колись дала початок новому стилю життя – з правом на смерть. За кілька мазків-ліній, що поєдналися у відтепер знайоме всім обличчя, як колись принт-зображення Ернесто Че Гевари (тільки кому зараз потрібний той Че Гевара?..), якийсь художник-графітист навіть отримав грант на розробку цього малюнка, і зараз заслужено відпочивав на Мальдівах.

Преса була в екстазі. Представники влади сором’язливо промовчали. Хоч ледве чи вони мали чого стидатися – всі аспекти подібних дій були ретельно узгоджені із законодавством. До держави долучилася й церква, урочисто проголосивши: кожен, хто добровільно віддасть своє тіло на трансплантацію, по смерті втрапить до раю. Така собі індульгенція, котра перекреслює всі гріхи – минулі, теперішні й ще не скоєні у майбутньому, в ім’я пожертви власним тілом заради ближнього.

Коли в церковників поцікавилися під час якогось ток-шоу в «прайм-тайм», що ж очікує на тих, хто отримує чужі тіла внаслідок трансплантацій, замість того, щоби радісно віддавати, святі отці на мить замислились, а потім сказали, що пересаджені теж опиняться у раю… тільки згодом.

Уїдлива телеведуча одразу перейнялася долею злочинців, засуджених до вищої міри покарання. Адже їхні тіла вирушають на трансплантації примусово.

– То що ж буде з їхніми безсмертними душами? – підступно перепитала вона.

На це очільник релігійної громади Портленда рішуче постановив:

– Цим нещасним душам слід вирушати до раю в першу чергу. Адже там вони зможуть зустріти всіх своїх жертв і попросити в них прощення.