Читать книгу Тіло ™ - Вiкторiя Гранецька - Страница 8

Доктор Паскуда дістав із кишені м’яту пачку цигарок і судомно затягнувся густим ядуче-гіркуватим димом – просто тут, серед металу й пластику свого позиченого лікарняного життя. Систему протипожежної безпеки він вимикав, із часом керівництво корпорації навчилося заплющувати на це очі. Маленький привілей великого невдахи. Смердючих цигарок доктор Паскуда потребував, як повітря (йому робили їх на замовлення). Окрім кінської дози смол та нікотину було там іще дещо, і це «дещо» допомагало йому не так люто ненавидіти себе після трансплантацій. Бо він добре пам’ятав ту матір-«кінозірку» – це ж він пересаджував її свідомість у тіло заледве вісімнадцятилітньої доньки. Бачив – донька тоді навіть не розуміла, що відбувається. А потім свідомість малої було утилізовано: саме так, згідно з інструкцією, належало чинити із залишковими матеріалами – душами ще живих донорів…

Він усе зробив, як належить. І навіщось записав на клаптику серветки ім’я матері-вбивці – Ясміна Хіменес. Із того часу минуло два роки, впродовж яких доктор Паскуда убив і повернув до життя не один десяток людей. Ясміна Хіменес, мабуть, знову завагітніла й народила, а він час від часу все діставав старий пожмаканий клаптик серветки, годинами роздивлявся його й уявлення не мав, що йому робити з тим її довбаним ім’ям.

А життя справді тривало. Таких, як він, у портлендському центрі з питань трансплантації свідомості працювало восьмеро. Усі були дипломованими спеціалістами-лікарями, котрі з різних причин втратили власну медичну практику – кардіологи, анестезіологи, травматологи, інфекціоністи. Доктор Паскуда колись був нейрохірургом. Так само позбавленим ліцензії, тож у звичайній клініці його й на поріг операційної не пустили б. Власне, це й стало символом нової корпорації: саме адепти-вигнанці мали подарувати людству його нове життя.

Працювали позмінно. Переважно в парах, асистуючи одне одному, підписи в акті виконаних робіт ставили обидвоє. Найбільше доктор Паскуда любив заступати на чергування з доктором Абангу Мванаджумба, або ж просто Беном – завжди усміхненим балакучим афроамериканцем років тридцяти на вигляд. Насправді ж Бенові нещодавно виповнився сорок один. За екзотичні дреди та низку чудернацьких плетених амулетів, які він носив під своєю медичною уніформою, ексцентричного афроамериканця почали кликати Шаманом. Оповідали, що він неабияк знався на закляттях прадавньої магії вуду. Та ніхто не наважувався підтвердити, що бачив, як він ту свою магію втілює у життя.

Бен був педіатром, а тут спеціалізувався на роботі з дитячими тілами, адже сфера послуг їхньої клініки активно перекинулася й на маленьких пацієнтів. Власне, це виявилося одним із ключових напрямків у розвитку корпорації, бо не існує щедріших і відданіших клієнтів, аніж батьки, які тільки-но втратили єдиного сина або доньку. Вони бувають здатні на все. І Бен добре про це знав, бо й сам був батьком двох непосидючих дошкільнят. Ходили чутки, що з одним із них кілька років тому трапився нещасний випадок, проте все обійшлося. Тож Бен постійно сипав жартами, вважав їхню роботу не кращою і не гіршою від будь-яких інших робіт і дружньо називав доктора Паскуду «старий». Із Беном іноді можна було випити пива після зміни, потеревенити про стрибки курсів валют, ціни на нафту, повій чи передвиборну кампанію чергового кандидата до Сенату і… І тоді доктор Паскуда не так зневажав себе, вертаючись додому після вбивств. Адже Бенова філософія не ускладнювала життя, тож він щоразу потайки мріяв, що колись теж почне думати й говорити, як Бен.

Але довго триматися осторонь йому не дали. Одного дня персонал облетіла приголомшлива новина: доктора Лору Макбрайд, що незмінно очолювала клініку от уже десять років, піймали на несанкціонованій пересадці. Більше старої лікарки ніхто не бачив. Утім, ніхто не сумнівався: її місце посяде Бен або ж хтось із молодих та амбітних, котрим кар’єра бачилася на першому місці в житті.

Рішення засновників корпорації здивувало всіх. Бо саме доктора Паскуду призначили очільником портлендського центру з питань трансплантації свідомості і прийняли до Ради директорів. Тепер він навіть мав право голосу і все те, до чого так довго йшли інші. Бен стримано привітав його. Решта персоналу неохоче долучилася до вітань. Ніхто не знав, що знакового вечора замість того, щоб пишатися й святкувати, новий головний лікар знову до чортиків напився і вкотре подумав про те, аби вкоротити собі віку.