Читать книгу Тіло ™ - Вiкторiя Гранецька - Страница 15

Повернувшись до свого помешкання, котре винаймав за шалені гроші у старого скнари-гендляра, що тримав напівлегальну букмекерську контору за кілька кварталів віддалік, Юрій побачив двері підозріло прочиненими. Сутеніло. Зупинив своє старе, роздовбане «шевроле» посеред брудного, захаращеного всіляким непотребом тісного дворика, неквапливо заглушив двигун.

Прочинених дверей не траплялося з минулого року, відколи його квартиру спробувала обчистити місцева банда наркоманів. На їхнє лихо, він тоді виявився вдома. Тож Юрій знав достеменно: більше вони не навідаються.

Вийшов із машини, попрямував до будинку. За хвилину піднявся розхитаними залізними східцями, з котрих спускав наркоманів. Його холостяцький барліг тулився на другому поверсі пошарпаної негодами й неоковирно розмальованої графітистами старої будівлі. Разючий контраст із неприкритою, екстравагантно напівоголеною розкішшю клініки. Але з незаперечних переваг був у цього непоказного житла власний відокремлений вхід, що швидше нагадував пожежну драбину. Та за таку принаду належало сплачувати додатково. Готівкою.

Він нечутно переступив поріг. Посеред похмурої запилюженої вітальні уздрів гендляра – власника своєї найманої квартири. Той був неохайним кульгавим стариганем, що дивився на світ скептично і зневажливо, помітно припадав на праву ногу, страждав від болів на переміну погоди, а грошей на нове тіло уперто шкодував, складаючи їх на щось важливіше. Юрій полегшено перевів подих – вочевидь, той припхався за рентою.

– Бачу, тут нічого не змінилося, – похмуро озвався до нього гендляр замість привітання. – Це добре, хату треба тримати в порядку.

– Авжеж, – погодився Юрій і дістав гроші. Він анітрохи не порушив «порядків» старого гендляра, що панували в цьому занехаяному, завжди напівтемному помешканні, куди не любило зазирати сонце, а із закіптюжених кутків мирно звисали гірлянди павутиння. І порушувати їх не збирався. Утім, у масних очицях старого, що зачаровано споглядали, як ковзають і шелестять стодоларові банкноти, промайнула тінь якогось дивного занепокоєння.

– Сусіди кажуть, у тебе є пес. Потворний такий, схожий на облізлого вовчиська. Бачили, тиняється тут ночами… Про пса ми не домовлялися.

– Він нікого не займає. Даю ще дві сотні на місяць. Вважай, відтепер домовились.

Господар ствердно кивнув, перерахував гроші, пішов було до дверей, а проте ще раз озирнувся, ковзнув підозріливим каламутним поглядом довкола.

– Щось я не розумію… А де ж він спить? Не в хаті ж, із блохами та брудними лапами?

– Він не спить.

– Та й черепків собачих не бачу. Десь же має бути собача миска?

– Він їсть так.

– Твоя справа, – махнув рукою. – Тільки щоб не срав мені тут по хаті.

– Він не сратиме.

Господар потупцював на місці і, не знайшовши більше чого спитати, неквапом почвалав до дверей. Біля одвірка навіщось знов зупинився.

– Май на увазі, до такої хати черга охочих. Хата ж он яка пристойна, всім би в таких жити! Та й беру я недорого. А що район такий – то ще гірші, мабуть, є.

«Це навряд чи», – подумав Юрій, мовчки грюкнув за ним дверима, з полегшенням перевів подих. Пса він не мав. І був певен, що ніколи не матиме.