Читать книгу Останній бій Урус-шайтана - Віктор Вальд - Страница 1

Великий бейлербей[1] Румелії Хусейн підставив свої широкі долоні під ліву ногу старшого сина Азіза, щоб той хвацько міг злетіти в сідло гарячого ялдака, дивовижно красивого породистого жеребця з глибин Сходу. А тоді так само допоміг і молодшому – Орхану, який ні одягом, ні конем не поступався старшому братові. Бачили цей величний вчинок аскери і яничари, які височіли за спиною намісника європейських володінь султана, а також чимало слуг, що крадькома з-за стін і парканів спостерігали цю щемку сцену розставання. Усі вони розчулилися й мало не розридалися.

О Аллаху, милостивий і милосердний! Як же гроза кяфірів,[2] непереможний Хусейн, любить своїх старших синів від сонцеликої дружини Фатіми! Він дав синам найкоштовнішу зброю, найкраще вбрання і чудових запальних коней. Та не лише в цьому виявилася незрівнянна батьківська любов. Хусейн, як і стародавні могутні османи, відправляв синів учитися надважливого – вбивати ворогів! І не просто ворогів, а сильних, вправних і спритних.

Бейлербей відправляв своїх дітей туди, де завжди йшла війна, – у моторошні простори Дикого поля, що розкинулося між великими ріками – Бугом і Дніпром. Там блукали шайтани. І ці шайтани називали себе козаками.

Наймилостивіший Аллах дав великому воїнові Хусейну багато синів. Але лише ці двоє народжені від дружини, кров якої від покоління чиста. У її роду і чоловіки, і жінки були османами. Це велика рідкість. Чимало багатих можновладців через дружин уже розчинили свою кров кров’ю підкорених народів. Але Фатіма – найшляхетніша з благородних. Тому і її сини – кращі з кращих і найулюбленіші в Аллаха.

Бейлербей у своїй великій любові до дружини прощався з синами у внутрішньому дворі палацу. Він спиною відчував її погляд крізь густі ґрати другого поверху. Погляд гордої матері, що проводжає синів на святу справу. І в той же час погляд вдячності своєму палко коханому чоловікові, який дозволив побачити цю видатну мить. Принаймні очима вона могла благословити дорогих синів.

Азіз і Орхан зі щасливими усмішками на прекрасних обличчях часто поглядали на віконце другого поверху. Але тільки Азіз, який до нестями любив матір, дозволив собі крадькома вклонитися з коня. Цей уклін усі сприйняли як подяку батькові. І лише Орхан помітив, що очі старшого брата були спрямовані туди, звідки рвалося до синів материнське серце.

У довгій дорозі братів супроводжували найуміліші й найсміливіші воїни, яких боялося навіть саме Дике поле. Це були батько й син із буджацьких татар, які все своє життя провели в набігах на уруські землі й знали кожну п’ядь степу й кожну хитрість ворога. Батька звали Надир, а сина, такого ж мовчазного й похмурого, як батько, – Едегей.

На прощання великий воїн Хусейн суворо велів буджакам:

– Поверніть мені синів сильними й кровожерливими. Вовками. Такими, якими були їхні предки – перші османи.

Утім, великі знавці степу не поспішали вести синів намісника султана в жадібний до крові степ. Більше місяця Азіз і Орхан перебували в рідному улусі буджаків серед будів,[3] звідки й пішло найменування цих славетних воїнів. Там від них зажадали забути все, чого юних османів навчали найкращі батькові воїни.

Сини бейлербея заново вчилися вистрибувати на татарських коней, шепотіти їм ласкаві слова й цілодобово не злазити з сідла. Вони опановували вміння швидко і влучно стріляти з тугих татарських луків, використовувати для бою все, що хоч трохи нагадувало зброю, слухати, бачити і розуміти степ.

Лише одному дивувалися великі воїни степу буджаки – умінню Азіза влучно стріляти з короткоствольних пістолів. Але водночас сиві старці хитали головами і промовляли, що грім пострілу в степу значно менш безпечний, аніж тихий посвист гострої стріли.

І ось прийшов день, коли буджацькі наставники зважилися повести за собою синів могутнього намісника османського султана. Османичам дали просте вбрання, а благородних ялдаків замінили на низькорослих і довгогривих татарських коней. Зі зброї дозволили взяти лише луки й довгі ножі. Проте Азіз волею османа прихопив два пістолі, а Орхан – ятаган, який йому подарував учитель яничарів.

Просувались якомога швидше, переважно вночі, не раз міняли коней на запасних. Уранці ховалися в глибоких обривистих ярах. Живилися кінським м’ясом, яке великим тонким млинцем пріло в кінському поту під чепраком сідла, – порізане на тонкі смужки, воно тішило шлунки зголоднілих братів. Усе було для них нове, а насичене небезпекою розпечене літнє повітря веселило жадібних до пригод юних синів Хусейна. Адже старшому Азізові лише нещодавно виповнилося сімнадцять, а Орхан був на три роки молодший за брата. Вік дорослішання. Утім, вони чули розмови старих буджаків із селища про те, що татарські воїни виступають у перший похід, щойно їм виповниться дванадцять.

За п’ять ночей, щасливо уникнувши небезпек, брати й Надир із сином у перших сутінках підкралися до маленького селища урусів. Лежали в засідці на краю села непорушно, вслухаючись у собачий гавкіт і глухі голоси селян. Вони чекали. Чекали на першу поживу. І вона незабаром з’явилася, як і всяка здобич, що несвідомо й манливо йде на досвідченого мисливця.

Молодий козак у широченних шароварах і білій свиті повільно сунув у їхній бік, ліниво відмахуючись від вечірньої мошкари гілочкою зі схожим на лаврове листям.

Зиркнувши на його босі ноги, Азіз не витримав і шепнув татарину:

– Небагатий ясир.

Надир гнівно насупив брови й поклав свій палець із тріснутим нігтем на червоні, як у дівчини, губи османа.

Козак підійшов до старої груші й прихилився до її стовбура, і далі обмахуючись гілкою. Він чекав. І це зрозуміли мисливці, які зачаїлися в засаді. Вони також чекали.

Щойно згустилися сутінки, з боку селища з’явилася кваплива фігура в довгій червоній свиті. Це була струнка дівчина. Азіз легенько штовхнув у бік молодшого брата й клацнув язиком.

– Ороспу, – прошепотів він і пирснув у рукав.

Юний Орхан згідно хитнув головою. Звісно, лише непорядна дівчина, розпусниця, яка презирливо іменується на землях османів «ороспу», могла в темряві вийти до чоловіка.

А той поспішив їй назустріч, ніжно взяв під лікоть і підвів до розлогої груші. Дівчина і юнак не дозволили собі нічого більшого, ніж триматися за руки й шепотіти, схиливши голови одне до одного.

Надир прискорено задихав і легенько плеснув старшого брата по спині:

– Ідіть, брати. Це буде ваша перша здобич.

Легкі тіні ковзнули в сутінки.

Козак тільки й того, що витягнувся в струну, коли гаряча кров із його розрізаного горла порснула на обличчя й груди дівчини. І впав поряд із притиснутою Орханом до землі дівчиною. Старший брат сунув за пояс закривавлений ніж і миттю заштовхнув у широко розкритий від подиву рот нещасної заздалегідь припасений жмут шерсті.

Брати в одну мить зв’язали дівчині руки й ноги та понесли її до буджаків, які вже чекали на них біля коней.

За годину гону Надир наказав зупинитися:

– Азізе! Це твоя пожива. Насолодися нею й убий. Ясир нам зараз не потрібен – ще довгий шлях попереду, у кінці якого і розживемося.

Старший син бейлербея скинув із коня тіло дівчини. Вона майже не дихала, була непритомна. Розрізавши шкіряні ремені на ногах і розірвавши на ній одяг, він квапливо, без опору з боку жертви, оволодів нею.

«Воїн повинен бути жорстокий. Мертвий ворог – це крок до слави», – так часто говорив бейлербей Хусейн, наставляючи синів.

Спостерігаючи за тим, як смикається в передсмертних конвульсіях тіло дівчини, з перерізаного горла якої била кров, Орхан згадав кроля, якого подарував йому батько. Він любив цю маленьку істоту й часто годував із рук. А коли тварина підросла, суворий батько наказав синові вбити кроля, промовивши: «Любов породжує жалість. У серці воїна не повинно бути місця для жалю. Інакше світ оволодіє тобою, а не ти – світом».

Старший брат був збентежений. Потім шепнув Орханові:

– Вона не була ороспу. Вона була незаймана.

Орхан знизав плечем: яке це мало значення, коли ти на війні? Хоч і на таємній.

Потім вони кілька днів кружляли по степу. І з кожним днем буджаки ставали дедалі сумнішими, напруженішими й більш обачливими. У них було звірине чуття, і воно підказувало – їх переслідують. Переслідують наполегливо й уміло.

Ніч мисливці за людьми провели на пагорбі. Татари так і не склепили очей. Їх щось турбувало й змушувало бути гранично обережними. Навіть здійснюючи світанковий намаз – фаджр, Едегей, порушуючи припис молитви, часто підводився з молитовного килимка й оглядав степ, по якому, наче по морю, котилися хвилі густої високої трави.

Час було вирушати в дорогу, бо той, хто в цьому степу надовго залишався на одному місці, ризикував перетворитися з мисливця на поживу. Тут життя – це рух. А рух – це коли голова весь час обертається і бачить, що коїться в мисливця за спиною. І що швидше обертається, то більше шансів залишитися живим. Невимовний страх тут, у Дикому полі, не був принизливим, навпаки, був застережливим.

І жодних помилок. Навіть тих, які годі потрактувати як помилку.

Доки супутники сідлали коней і готувалися до зміни біваку,[4] Орхан за природним покликом спустився до підніжжя пагорба. Тут він по груди занурився в буяння трави й поспішно став розв’язувати намотаний поверх шароварів пояс, устромивши в землю поряд із правою ногою нерозлучний ятаган.

І тут його руки завмерли, а очі від жаху стали неначе два кола. Якимись незрозумілими чарами з-під землі, а точніше з трав’яного буяння, виросло тіло шайтана. Воно піднімалося повільно, витягуючись у майже голого юнака, лише в брудній пов’язці, закрученій на стегнах. Його глибоко посаджені очі незмигно дивилися на здивоване обличчя Орхана, відсвічуючи язичками пекельного полум’я. Загострений ніс роздувався гнівом, а тонкі губи оголили міцно стиснуті зуби.

Але найдужче юного бейлербеєвого сина перелякав довгий жмут волосся на голеній голові, що джгутом спадав за праве плече. Без сумніву, це був військовий чуб, а право носити його слід було заслужити багатьма славними ділами.

А вже відтак застиглого Орхана вразила червона родима пляма під нижньою губою, трохи праворуч. Це була печать шайтана на обличчі його слуги!

– Навіщо ти тут?! – недобре прошипів уруською мовою цей прибічник зла.

– Я… Я не знаю… Ми тут… Ми з братом… – несподівано для себе тією ж мовою пробелькотів Орхан. Мовою рабів і грізних яничарів, що з народження оточували його й брата.

Юнак, ненабагато старший від Орхана, оглянув одяг і руки того, кого так грізно запитував.

– Назви своє ім’я!

Однак син бейлербея не встиг відповісти.

– Орхане, братику! Прихились! – заволав Азіз.

– Турок! – випалив, мов із рушниці, урус і, міцно схопивши за горло й за руку меншого османа, розвернув його до себе спиною.

Із пагорба квапливо збігав старший брат, виставивши поперед себе два пістолі. З такої відстані він, вправний стрілець, уже міг пробити кулею голову уруса. Однак той затулився обм’яклим тілом Орхана.

Та раптом за кілька кроків розірвалася стіна трави – і навперейми Азізові, що збігав униз, птахом шугнув дебелий вовк. Сірий хижак із притиснутими до голови вухами великими стрибками швидко наближався до своєї жертви. Скинувши руку, Азіз спрямував на нього пістоль і вистрілив.

Вовк витягнувся в струну й без єдиного звуку впав у траву. А тоді згорнувся в клубок і повільно покотився по висохлій траві пагорба.

– А-а-а-а!!! – заволав мов навіжений юний козак, і вслід за цим Орхан зачув посвист розсіченого повітря.

Це Орханів ятаган, який запустила рука степового шайтана, пролетівши добру дюжину кроків, зрізав голову старшого брата.

У це неможливо було повірити, але очі Орхана виразно бачили, як раптом спіткнулося й, розкинувши руки з пістолями, упало в траву тіло Азіза. А його голова спершу повільно, а потім набираючи швидкість, покотилася вниз по пагорбу.

І все-таки в це неможливо було повірити. Неможливо… Аж доки голова улюбленого брата не вдарила Орханові в коліно. І від цього удару і від горя, що стисло серце, молодший брат звалився лицем до землі.

А над ним чистою османською мовою прозвучали слова юного козака:

– Ніколи… Чуєш? Ніколи не приходь ворогом на мою землю…