Читать книгу Останній бій Урус-шайтана - Віктор Вальд - Страница 5

Мурад-Гірей хмурився й від цього ще дужче лютився.

Не личить ханові Криму проявляти будь-які почуття, тим паче перед натовпом простолюдців. Тисячі сідлярів, шевців, зброярів, халвачів,[76] купців, банщиків, чарчів,[77] садівників та всіх інших, покинувши свої звичні заняття й торгівлю, юрмилися на площі перед мечеттю Куба і від неї вздовж вулиці далеко за місто.

Скільки ж їх осіло в місті-саду – Бахчисараї!

Ще два роки тому, коли Мурад-Гірей отримав від османського султана золотий халат і шаблю як наказ стати ханом, мешканців Бахчисарая було вдвічі менше. Скільки ж славних і потрібних воїнів загинуло два роки тому, коли Стамбул послав свою величезну армію на козацькі землі! Тоді султан зажадав від свого васала, кримського хана, посадити на коня всіх, від малого до старого. І що ж? Спалили козацький Чигирин, але так і не зачепилися навіть за маленьке містечко. От би зараз під руку Мурад-Гірея цих могутніх і вмілих воїнів, та вони лежать у землі ненависної Украйни! Немає вже тих воїнів, а є лише тисячі ремісників і крамарів. І ще б зрозуміло – татар, ногайців, кипчаків. А то все пронирливі вірмени, брехливі греки й хитрющі іудеї. Добре їм живеться при мудрому й по-європейськи обізнаному ханові.

Мало цим людям цілющого гірського повітря, солодких запахів із ханських садів, найчистішої води річок і джерел, заміських прогулянок по мальовничих околицях, розкішних бань, неспішних бесід у кав’ярнях і щовечора музики з тих же ханських садів. Вони хочуть галасливих, багатолюдних дійств, а особливо таких, які б об’єднували їх. А що краще може об’єднати всіх цих ремісників, вихідців із різних народів, як не бажання смерті свого майже особистого ворога – шайтана Сірка? А до них ще треба додати татарських воїнів, знатних беїв і мурз. Одні втратили через шайтана скількись монетами, у других згоріли палаци, а треті сумують за рідними й близькими, яких закатували козаки. Особливо це стосується мусульман, адже Сірко з винятковою насолодою проливає кров саме правовірних.

Мурад-Гірей поволі провів поглядом по стінах і черепичному дахові старої мечеті, потім витріщився на першого бардак мірзалара[78] Хавле-Юсуфа. Стрімко піднісся цей мурза – розумом і старанністю досяг становища особливо наближеного службовця. Майже друга, з яким хан прощався лише перед дверима свого гарему.

– Ти і зараз гадаєш, що мені як ханові личить зустрічати цього османа?

– Так, мій хане. Він не просто осман. Як сіляхдар, цей Орхан – другий сановник покоїв султанського двору. Під час церемоній і урочистих ходів він їде верхи праворуч за падишахом, тримаючи на правому плечі його шаблю. Звісно, він нерівня ханові Криму ні по крові, ні по знатності, але, як ми говорили вчора, є тут дві причини.

– Нагадай! – ще дужче насупився Мурад-Гірей, хоча на пам’ять йому не доводилося скаржитися.

– Народ, який вийшов назустріч, любить героїв, готових заради нього накласти головою…

– Гм-м, народ, – насупився хан. – Краще б він згорів зі своїми жалюгідними халупами п’ять років тому, коли козаки Сірка плюндрували Бахчисарай. Мій народ – вершники на швидких конях і з закривавленими шаблями.

– І ще…

– Що?

– Лист султана… Перший його наказ – урочисто зустріти бахадира. Це ще і привід зібрати бакшиш із мурз, беїв, ремісничих спілок і купців. Не все ж ми доправимо сіляхдару? Та й навіщо йому золото? Він же не такий дурний, щоб тягнути подарунки в Хейхат і роздавати козакам.

– Щодо його дурості можна і посперечатися, – з кривою усмішкою мовив Мурад-Гірей. – А ще ти казав про його супутника… Як там його?…

– Цю людину іменують Евлія Челебі. Але в листі султана про нього нічого не написано.

– На все воля Аллаха, – ледве стримуючись, процідив хан. – Евлія Челебі! Оце так несподіванка! Двадцять днів тому я про нього згадував. Цей незрозумілий чоловік вартував мені кошеля золота. Не сподівався, що він знову завітає до Криму. Ба більше, у мій Бахчисарай. Цей осман навіть імені свого не намагається приховати. Проте це було б і даремно, адже надто багато люду знає його в обличчя. І я пам’ятаю. Пам’ятаю, як чотирнадцять років тому нещасний хан Мехмед-Гірей пригрів біля свого серця цю стару лисицю й обдарував золотом, хутрами й скакунами за його мудрі поради та віщі сни. І до чого призвели ці мудрі поради й лукаві сни? Хан утік, а його радник радісно зустрічав нового хана. І наступному він багато чого нарадив. Радник! До біса такого!..

Мурад-Гірей від обурення нервово смикнув повід, і його арабський кінь, чорний, як вороняче крило, ступнув уперед на півкорпуса.

– Ми добре його пам’ятаємо, – присунув свого коня до ханського Хавле-Юсуф, – і знаємо про його походи з військом султана та ордою багатьох кримських ханів. Чи був він тільки порадником? Мені здається, радше він був очима й вухами султанів, а поради його – радше воля османських падишахів. Він був потрібний усім султанам за своє довге життя. Навряд чи в Османській імперії знайдеться ще одна така людина. До того ж він і не приховував, що бував у десятках країн і описав тисячі фортець і міст. Небагато навіть найзаможніших купців можуть дозволити собі такі тривалі й далекі подорожі. Від Франського моря до Індії, від пісків Сахари до Білого моря московитів. Або шайтан штовхав його в спину, або Аллах освітлював для нього шлях. Чи були в його радах злі наміри і що він міг змінити? Султан гнівався через те, що хан Мехмед-Гірей не відправив йому на вимогу військо в похід на невірних. Хоч хан і не зміг би цього зробити. У той час на ханство напали кровожерливі калмики. А може, цей Евлія Челебі справді простий собі мандрівник?

– Ні, Хавле-Юсуфе! Більш слушно ти говорив про виконання таємної волі султанів. Проте і в цьому я теж не надто певен. Але щоб ціле життя поневірятися незнайомими дорогами в чужих країнах?… Далеко від дому, дружин і дітей?… Щось у цьому є або від волі Аллаха, або від лукавства шайтана. Будемо сприймати і це. Як і те, що він, можливо, просто вигадник і спритна людина. Хто ще з ним?

– Інші не заслуговують на увагу. До того ж щодня до сіляхдара приєднуються різного штибу дурні й пройдисвіти. Деякі навіть наздогнали його кораблем зі Стамбула. Але гостьові покої палацу приготовлені тільки для Орхана й цього таємничого Евлії Челебі. І лева, і лисицю краще тримати в клітках. Хоч і розкішних. Усе-таки вони шановні османи, які мають чимало впливових друзів перед Високим Порогом щасливого султана.

– На все воля Аллаха! Здається, ми нарешті дочекалися…

Спочатку глухий гул переріс у радісні вигуки, гамір привітань, музики й співів. У цей галас вривалися звичні завивання дервішів і рушничні постріли вояків.

Хан озирнувся на родичів і придворних чинів, що вишикувалися за його конем. Їхні мудрі обличчя нічого не виражали. Ще він оглянув багатий халат,[79] призначений на подарунок почесному гостю. Дорогий халат із парчі в срібну нитку, обрамований соболиним хутром і низкою коштовних перлів. Цей дар на жердині з поперечиною тримав джарчі[80] з лицем земляного пацюка, але з таким дзвінким голосом, що досягав вух Аллаха. Він і сповістить про заслуги османа, гідні коштовного халата.

І ось гуркіт дангирів,[81] вереск очеретяних флейт, рокотання труб і переливи ребабів[82] виплеснулися на площу біля мечеті, розірвавши радісну юрбу. Це верхи на прекрасному чорному жеребці, у сліпучих золотих шатах з’явився посланець долі, великий і грізний бахадир Орхан.

Хан скрипнув зубами й тихо звелів своєму чашникові:

– Забери геть цей паршивий халат…

Після молитви Магриб[83] серце Мурад-Гірея заспокоїлося. Воно почало заспокоюватися ще під час нетривалої гостини, влаштованої в палаці на честь прибуття почесного гостя.

Сіляхдар виявився дуже невибагливим і до того ж небагатослівним. Він ледве вимовив кілька вітальних слів на площі біля мечеті, та й за бенкетом не більше. Здавалося, що роки й довга дорога ослабили тіло могутнього бахадира, а душа його бажала спокою й самоти. Зате багато говорив Евлія Челебі, запросто, по-дружньому, звертаючись до присутніх за ханським столом. Виявилося, що він багатьох пам’ятав, і вони пам’ятали його. Звучали вихваляння колишніх ханів, їхніх походів і щедрості, а також побажання майбутніх битв і багатого ясиру нинішньому володарю. Водночас багато уваги вчений осман приділяв і самому Мурад-Гірею, дивним чином обізнаний про багацько славних справ молодого хана на користь держави й татарської орди. Учений осман багато розпитував татар під час подорожі по горах і передгір’ях Криму. І збагнув, що народ і воїни поважають і навіть люблять свого хана.

Від цього потепліло на серці Мурад-Гірея, а ще більше від того, що за час бенкету й (нехай це і блюзнірство) під час молитви він багато передумав і вибрав шлях правильного вирішення проблеми, пов’язаної з появою цього роззолоченого османа Орхана.

* * *

Хан швидким кроком вийшов у внутрішній дворик. Тут його чекав вірний Хавле-Юсуф і кілька охоронців із підготовленими смолоскипами-світичами. Легко скочивши в сідло, Мурад-Гірей відразу ж узяв коня в галоп і, минувши розкішний сад, помчав по місту.

Бахчисарай важко було назвати містом. Він виник сто років тому навколо літнього палацу кримських ханів і здебільшого був величезним садом, у якому хаотично розташовувалися хатини з хмизу, обліплені глиною й покриті очеретом або тим-таки хмизом. Там мешкали люди, які доглядали за ханським садом і працювали в палацовому господарстві. Уже пізніше до них приєдналися ті, хто обслуговував цих ханських слуг і за свої старання отримував гідну платню. А також ті, хто займався виготовленням предметів побуту, розкоші і зброї для воїнів та беїв, які частенько відвідували кримську столицю.

Найближчі родичі й радники мешкали в ханському палаці. Решта сановників проживала у власних палацах у відведених для них містах і селищах, навідуючись до хана на його вимогу або у визначені дні.

Поминувши ханський сад Ашлам, вершники повернули ліворуч до червоних скель, на вершині яких стояла природно-рукотворна фортеця Чуфут-Кале. Фортеця й найнадійніша на землі в’язниця. Вузька кам’яниста дорога круто підносилася вгору, стискаючи втомою широкі кінські груди. На половині шляху коні перейшли на крок, а за сто кроків вершники спішилися. Пройшовши ще трохи, хан і його люди звернули на ледь помітну стежину й незабаром опинилися біля видовбаних у скелі сходинок.

Попри сутінки, що вже насувалися, східці, вирубані сотні років тому руками рабів під наглядом генуезців, які господарювали тут раніше, було добре видно. І вкотре, сходячи ними, Мурад-Гірей дивувався людській завзятості й розважливості, яка дозволила прокласти в непрохідному місці зручні сходи, що значно скорочували шлях на вершину скелі. Та й не тільки це.

Незабаром від східців почали відходити вузькі тераси, що закінчувалися печерами. І тераси й зручні для житла печери були так само вирубані в твердій скелі руками стародавніх людей, можливо, набагато раніше від зайшлих італійців-генуезців.

Тепер тут прижилися іудеї.

І в печерах, і на вершині у фортеці проживали одноплемінники пророка Мойсея. Більшість їх була дрібними торгівцями, які щодня витрачали годину, щоб спуститися до своїх крамниць у Бахчисараї, і значно більше часу, щоб піднятися до своїх осель. Були й дуже багаті купці, які зважувалися на далекі поїздки й зберігали свої та довірені їм багатства в цій недосяжній фортеці. А ще ремісники, майстерні яких розташовувалися в ханському місті й у сусідніх селищах. А ще доглядач фортеці, вартові й брамники. І всі євреї. Від того й сама фортеця отримала назву Чуфут-Кале – іудейська фортеця.

Колись тут проживали правовірні і навіть побудували мечеть. Але тепер живуть іудеї – надійна охорона для зваленої в печерах зброї і навіть гармат, захоплених у багатьох походах. Самі іудеї бояться рушничного й гарматного вогню, але захистити фортецю й себе для них нескладно. Здебільшого хоробрі воїни, вони накопичили тисячі величезних каменів, які, пущені з вершини, здатні були перемолоти чимале військо на дорозі й на кам’яних сходах.

І ще була важлива необхідність у їхній присутності. Їхня згуртованість і взаємна порука давали підстави довіритися в такій важливій справі, як охорона ханських бранців. Вони заприсяглися суворо стежити за в’язнями, розуміючи: якщо бодай один із цих нещасних утече, то постраждають усі іудеї Чуфут-Кале, та й інших єврейських поселень. Та й як звідси втекти, якщо скелі обриваються такими моторошними проваллями, що якби в них зазирнула звичайна, не надто мужня людина, то в неї розлився б жовч і вона перетворилась би на прах.

Побачивши хана, що піднімається сходами, іудейські вартові низько вклонилися й подали списом сигнал тим охоронцям, що стояли вище. Ті позаганяли в будинки-печери жінок і дітей і попередили господарів-чоловіків. Був випадок, коли один із ханів чи то в пориві доброти, чи то з цікавості зайшов в одну з печер. Господар, захоплений зненацька, навіть не запропонував великому ханові ні води, ні коржа. З тих пір у кожній оселі стояв глечик свіжої води й лежала біла хлібина. Попри те, що з водою завжди було непереливки. У фортецю її доставляли на віслюках, і нечасто був достатній її запас у старих кам’яних цистернах, вирубаних ще генуезцями, а може, і раніше.

На вершині скелі у фортеці хана очікував доглядач Матвій і ключник із чималою зв’язкою великих ключів.

– Салам алейкум, великий хане, – у поклоні привітав Мурад-Гірея єврейський очільник.

Хан ледь кивнув.

– Супроводь до кешиша.[84]

Матвій притиснув руку до серця й повів хана вздовж добротних кам’яних будинків, критих рубінового кольору черепицею. Біля одного з будинків він зупинився й гучно постукав у міцну дубову браму. Вона відразу розчинилася, впускаючи доглядача, за ним хана, відтак вірного мурзу-чашника й, нарешті, ключника. Пройшовши повз п’ятьох схилених у поклоні вартових, вони почали спускатися крутими сходами в печеру. Тут був вирубаний довгий коридор, а вздовж нього одні за одними низькі дубові двері.

Протиснувшись між стіною й тими, хто йшов попереду, ключник підійшов до потрібних дверей і швидко відшукав потрібний ключ. Відчинивши їх, він улесливо подивився на хана.

– Юсуфе! Запали два світичі! – звелів хан.

Чашник підніс смолоскипи до вогню настінного світильника й першим ступив у темницю. Услід за ним, зачинивши двері, увійшов хан.

– Давненько не бачилися, великий хане – сонце, що зігріває світ, підкорювачу заблукалих у темряві, місяцю, що освітлює цю прекрасну країну, – почувся голос в’язня.

Хавле-Юсуф став поряд із довговолосим чоловіком середніх років у ще міцному франкському одязі чорного кольору. Бранець прикривав очі від світла.

– Нині ти правильно мене вітаєш. А не бачилися ми лише місяць, – усміхнувшись, відповів латиною Мурад-Гірей.

– Місяць! – вигукнув чоловік у чорному одязі. – Та чому я дивуюся? В ідеальній темряві, яку на кілька миттєвостей перериває свічка стражника, що приносить їжу, день видається за місяць. Чи навпаки?

– Гадаю, така розумна людина рахувала появу двох свічок на день.

– Авжеж, великий хане. Минуло двадцять дев’ять днів відтоді, як я насолоджуюся темрявою й приглушеними вигуками сусідів-в’язнів. Вони намагаються перемовлятися через дубові двері. Зривають голос, мовчать кілька днів і знову волають. Невже їм власних спогадів замало? Адже хани садять у цю фортецю лише тих, у кого багато славного й цікавого за душею. Інших страчують або відпускають за викуп.

– Розумна ти людина й дуже корисна. Але що за божевільна думка тебе навідала? Тікати з Чуфут-Кале – і як?… Ти хотів швидкої смерті?

– Великий хане! Я ж пояснював, і креслення показував. Людина може літати!

– Пам’ятаю, – засміявся Мурад-Гірей, – і навіть більше: повірив тобі і, як ти порадив, відіслав людину в Стамбул. Справді, при дворі султана знайшлися такі, що розповіли про людину на ім’я Ахмет Челебі Хезарфен, який стрибнув із Галацької вежі на шкіряних крилах, перелетів Босфор на азійський бік і залишився цілим і неушкодженим. Потім навіть був нагороджений розшитим золотом халатом від щедрот султана Мурада. Щоправда, його одразу ж заслали в якусь далеку провінцію. Залишилася пам’ять і про його брата Хасана Челебі, який у день народження дочки султана Мурада, через три роки, злетів на конусному циліндрі, використавши пороху стільки, скільки важить тлуста людина. І він не розбився, а на великій висоті розправив крила й успішно спустився у води Босфору. Султан подарував йому мішок золота й дав високу посаду. Й одне, й інше дійство начебто бачили тисячі людей. Але минуло з того часу п’ятдесят років. Уже неможливо відшукати тих, хто бачив ці польоти на власні очі. Залишилися тільки записи в султанських літописців…

– Ось бачиш, великий хане…

– Зачекай! Ти давно живеш серед нас і маєш знати, що татарина й турка не можна уривати на півслові, доки він не закінчив думку. Особливо хана! Це може зменшити зріст людини точнісінько на голову. Дурну голову!

В’язень брязнув важкими ланцюгами й упав на коліна:

– Пробач, улюблений сине Аллаха! Твоя правда. У цій пітьмі дурієш швидше, ніж від спілкування з найбільшими дурнями. Та перебив я тебе тому, що не зміг приховати свого захоплення перед твоєю просвіченістю, яка перевершує навіть християнських королів! Ти справді доблесний хан і… велична в мудрості своїй людина.

Хан помовчав, тамуючи гнів, і продовжив:

– Ось лише записи, що зберігаються в переписувачів, зроблені з книги «Мандрів», написаної… Евлією Челебі. А він зараз гість у моєму палаці.

– Оце так! – зацікавлено вигукнув в’язень. – Було б цікаво поговорити з ним. Проте я знаю про ці польоти з інших джерел.

– Отже, ти виграв кошіль золота. І ти його отримаєш… згодом. Та я не за цим до тебе прийшов, – голос хана пом’якшав. – Ти вже достатньо покараний за свої крила й повинен дати мені обітницю, що не вигадаєш ще чого-небудь, щоб злетіти зі скелі. Присягнись, і тебе знову поселять у добротному світлому будинку. Ти будеш, як і колись, споживати соковите м’ясо й пити солодке вино. І так само будеш корисний мені своїми знаннями й умінням. Присягнися, що не намагатимешся покинути фортецю!

В’язень тяжко зітхнув:

– Даю обітницю не злітати зі скелі.

Мурад-Гірей поблажливо розсміявся:

– Пам’ятай! З цієї в’язниці кяфіри виходять, тільки одягнувши похоронний саван. І ще одне. Юсуфе, подай!

Чашник примостив у кутку світоч і, відкривши плечову суму, простягнув ханові сувій паперу, перев’язаний позолоченим шнурком. Мурад-Гірей зняв шнурок і, розгорнувши сувій, простяг його в’язневі. Полум’я світоча освітило каліграфічний почерк і велику червону печатку в лівому нижньому кутку.

Після довгого мовчання в’язень задумливо мовив:

– Це лист падишаха. Друк і знаки справжні. Його написано в Баб-і-алі.[85]

– Так, це лист султана. Тільки твоє ремесло потрібне не для того, щоб встановити, чи є він підробкою.

– Чого ж бажає милостивий хан? – сумно запитав чоловік у чорному одязі, про щось здогадуючись.

– Я хотів, щоб у ньому деякі рядки були замінені на інші. Можливо, і доповнені. Але потрібно зробити так, щоб і в Стамбулі не засумнівалися в їх достовірності. Чи це можливо?

В’язень довго мовчав, потім тяжко зітхнув і відповів:

– Якщо всі мої розчини, сплави й прилади в порядку, то… це можливо. Однак за це мені заллють у горлянку розпечений свинець.

– На все воля Аллаха! Твої склянки, банки й усе інше в тому ж стані, що й двадцять дев’ять днів по тому. І ще ти повинен виготовити зілля, від якого людина буде спати два дні – не більше і не менше.

– Це простіше. Та й покарання набагато милосердніше.

– На це теж воля Аллаха! Уранці ти повернешся у свій дім – у фортеці, звісно. Дивись, не осліпни від сонячних щедрот і не напийся, як свиня! Твої послуги можуть мені знадобитися в будь-яку мить. І наостанок. Там тебе чекають свіжі газети з франкських країн і книги. Як і колись, ти повідомлятимеш мені, що відбувається в Європі й чого чекати в недалекому й далекому майбутньому. Незабаром знову побачимося.

* * *

Хан вийшов у коридор, де на нього чекали Матвій і ключник.

– Із цим у чорному все вирішено. А як там почувається Шеремет-бан,[86] усе ще не порозумнішав цей московит?

– Ні, мій повелителю. Усе ще погрожує зрівняти Крим із землею. Майже дев’ятнадцять років йому дошкуляє гординя. Відтоді, як татари й османи вирізали його військо, а самого захопили в полон. У своїй злобі два місяці тому він вирвав із рук матері дитину і жбурнув у прірву. Відтоді він у темряві.

– Переведіть його нагору. Нехай видихається, а то геть збожеволіє. І ще… Хочу побачити ляха. Відмикай!

Ключник метушливо перебрав зв’язку й зі скрипом відчинив потрібні двері.

– Юсуфе, світоч!

Не входячи до в’язниці, Мурад-Гірей освітив приміщення. У кутку, відвернувшись від світла, сидів на кам’яній підлозі змарнілий чоловік, у якому все ще можна було розгледіти дебелого силача. На його руки й ноги були надіті подвійні ланцюги:

– Егей, ляше! – крикнув польською хан. – Ти казав, що всі твої пращури були лицарями?

– У моїй вітчизні шляхтич завжди лицар, готовий довести це шаблею, – пролунав незвично гучний, з легким заїканням голос цього ханського в’язня.

– Свою шаблю ти обміняв на ніж, яким різав купців, щоб заволодіти їхнім золотом. І робив це в моїх володіннях!

В’язень рвонувся в ноги хану, але міцні ланцюги утримали його на місці.

– Сто дяблів! Убий мене, хане! Я більше не витримаю пекла цього кам’яного мішка.

– Може, ти погодишся послужити мені? – з усмішкою запитав хан.

– Так!.. Так!.. Матка боска! Усе, що завгодно! Згоден на все…

– Воістину, Аллах знає всі речі й дав кожному роду те, що йому підходить,[87] – по-татарськи сказав Мурад-Гірей і з силою зачинив двері.

Деякий час постояв у роздумах, а тоді наказав наглядачеві:

– Ще день хай лях погниє тут, а потім хай посмажиться на сонці. Хтозна… На все воля Аллаха!

Уже при світлі смолоскипів, в’їжджаючи в палац, хан запитав у свого чашника:

– Ті, про кого йдеться в листі султана… готові?

– Так! – лаконічно відповів Хавле-Юсуф і соромливо, обома руками провів по обличчю.

* * *

Ханський сад був направду подібний до райського гулістану. За різноманітністю дерев і квітів він перевершував султанський сад. І хоч Орхан був мало обізнаний у тонкощах садового мистецтва, він розумів це. Адже сіляхдар мав очі, вуха й османський видатний ніс. Не можна було не помітити, з яким тонким розрахунком і доцільністю були висаджені фруктові дерева, як доповнювали одні одних стрункі кипариси й розлогі акації, як сріблилися тополі й зеленів лавр. А квіти?! Це не тільки для очей, а й для солодких вдихів, кожен із яких з наступним кроком був приємніший від попереднього. А ще дивовижний спів щасливих птахів. І десь на краю саду м’яка музика, під яку забуваєш про непередбачуване й страхітливе майбутнє. Ось тільки цей говіркий Евлія Челебі! Утім, це він наполіг на ранковій прогулянці по саду, який йому добре знайомий із попередніх відвідин.

– Мій любий друже Орхане! Можна нічого й не говорити, тільки споглядати, милуватися й насолоджуватися. Споглядати витончені палаци, розташовані по кутах саду, позолочені та розписані павільйони всередині нього, альтанки, ніби зроблені з китайської порцеляни, чудові фонтани з чистою, немов кришталь, водою; милуватися плодовими деревами, багато з яких росте тільки в цьому саду й ніде більше, а їхні фрукти такі свіжі й смачні, що приємні не лише для тіла, а й душі; насолоджуватися цілющим повітрям цієї долини між двох гірських хребтів. Тими ароматами, що їх випромінюють рідкісні й прекрасні квіти. І очей не відірвати від їхньої краси. Особливо чудові квіти анатолійського бакираза, подібні до мускусу Рума, і саджанці трапезундської гвоздики, стамбульський золотий тюльпан «Монла Челебі», тюльпан «Чиллі Хаджі», тюльпан «Кягитхане», різноманітні червоні півонії, істанкійський гіацинт. І ще тисячі інших квітів. Багато з них надіслані в дарунок ханам. А інших привезли чужоземні садівники, найняті для догляду за садом. У цьому саду людина п’яніє від пахощів і вдихає здоров’я на багато років. Ніде на землі немає такого саду. Навіть дика рука козаків Сірка не піднялася знищити цю красу…

– Можливо. Але, швидше за все, вони не мали на це часу, адже штурмували ханський палац. На його стінах досі сліди від куль і плями від пожежі, – неохоче зауважив сіляхдар.

– На жаль, мій друже… Я не побачив золотого півмісяця, що був на даху палацу правосуддя, де хани проводять засідання свого дивану. На жаль, на жаль. І все-таки хочу відзначити особливу поезію саду навесні, коли цвітуть фруктові дерева, а над їхніми пелюстками кружляють працьовиті бджоли та джмелі. Цей сад був такий розкішний за Мехмед-Гірей-хана. Він був благородною, обдарованою від природи людиною, винятково щедрою й великодушною. Щасливий був чоловік. І було це якихось двадцять років тому. Я був щасливий під покровом його тіні. Особливо мені тоді подобалось спостерігати за тим, як вода, викинута з водометів, стікала з дерев. Це був благословенний дощ, від якого дихалося на повні груди. І хотілося жити, жити…

– А зараз що не так? – Орхан зупинився й подивився на свого супутника, трохи звузивши очі.

Евлія Челебі сумно зітхнув і розвів руками:

– Здається, що все краще вже минуло. Здається, залишився лише крок, ще один подих…

Сіляхдар наблизив своє обличчя до обличчя супутника й тихо сказав:

– А мені здається, мій друже, ще доведеться і побігати, і віддихуватися від цього бігу. Ти ж сам на це напрошуєшся, – нараз Орхан розсміявся, дзвінко й від душі.

– На все воля Аллаха! – Евлія Челебі звів до неба очі й руки, а потім так само дзвінко розсміявся.

– Після такої прогулянки садом у мене чудовий кеїф.[88] Покращимо його спільним оглядом подарунків, через які мені важко дістатися до канапи.

– З величезним задоволенням! – погодився Евлія Челебі, підхоплюючи сіляхдара під праву руку.

Велика кімната, відведена Орханові, справді була вся загромаджена подарунками.

Двоє літніх чоловіків, які за довге життя отримали безліч дарів, пустували, як хлопчаки, перебираючи й оглядаючи все це. Тут були срібні таці, чаші й глеки, кілька рулонів кумашу,[89] довгий фартух для гоління з шовковою вишивкою, хусточки, що носяться за поясом, кілька щонайтонших лляних скатертин, сагайдак із тугим луком і посрібленими стрілами, кілька кинджалів із золотою насічкою, нитки перлів, кошелі з золотом і сріблом, ковпаки для намотування чалми, шаровари з шовку, доломани,[90] верхні й спідні каптани[91] і ще безліч тафаригів,[92] виготовлених ремісниками щедрого Бахчисарая.

– Ти бач! Золоті стремена! Знаєш що, мій друже Орхане? Збери все це докупи й відправ у Стамбул. Твої дружини та наложниці будуть щасливі, і тобі вистачить цього надовго.

– Евліє! Ти подумав, що сказав? – насупив брови сіляхдар.

– Пробач, не сердься. Я забувся, побачивши ці скарби Алі-баби. Не сердишся? О! Бач, які прекрасні сап’янові чоботи. Можна мені приміряти? – весело вигукнув Евлія Челебі, але передумав і взяв до рук м’які папучі,[93] вишиті золотими й срібними нитками. – Ні. Чоботи для моїх ніг уже важкі. Краще я приміряю ці чарівні сандалі. Які добрі та вмілі руки вишивали їхній чудовий візерунок! Тільки витончені руки найчарівнішої дівчини!

І він під схвальним поглядом сіляхдара став їх приміряти.

– А в цьому папучі щось сховано! – вигукнув Евлія Челебі.

Там виявився тонесенький аркуш паперу рожевого кольору, складений учетверо й перев’язаний червоною шовковою стрічкою.

– О! Та це ж послання. І, судячи з аромату мигдалевої олії, воно від майстрині, що виготовила цю красу. Дозволиш поцікавитися? – лукаво посміхнувся вчений осман.

Орхан схвально кивнув.

– Прочитай, але не тремти, наче юнак, який отримав перше в житті любовне послання.

Евлія Челебі розсміявся й нарочито повільно розкрив листа.

– Так і є! – вигукнув він. – Це вірші. А який витончений почерк! Ніколи такого не бачив. Повір мені, я читав сотні книжок і тисячі листів, але жоден із них не був так досконало виписаний. А якщо ще й вірші такі само досконалі, то обіцяй, мій добрий друже, подарувати мені це божественне творіння.

– Нехай буде так, – охоче погодився сіляхдар. – Читай!

Евлія Челебі підніс аркуш майже до носа й розспівно почав читати:

Деякий час Евлія Челебі вивчав написане.

– Це не газель, не мусаддас, не мухаммас і не рубаї.[94] І все-таки… це любовне послання славному бахадиру.

Евлія Челебі голосно розсміявся, віддаючи листа сіляхдару. Але той, заклавши руки за спину, не взяв рожевий аркуш.

– Це може схвилювати юнака, але не воїна напередодні жорстокого двобою. Воїн не повинен себе виснажувати. Кожна краплина його чоловічого сімені варта п’ятдесяти крапель крові, – серйозно відповів Орхан.

– Отже, якась Гюльнар, Афзун, Сіба-джан або Бике-джан не дочекається сина від великого бахадира. І марно вона буде позирати на дорогу в очікуванні омріяного. Можливо, у її серце запала любов, коли вона побачила великого бахадира? Особливо в розкішному золотому вбранні, що засліплює яскравіше від полуденного сонця. Може, через нього мила дівчина не помітила зморшок і сивих вусів славного воїна? А може, навпаки – саме це й запалило в ній бажання й любов. Адже любов – це найвище людське почуття. «Шлях Пророка – це шлях любові. Якщо хочеш жити – помри в любові!» Так сказано в Корані.

– Евліє! Я дарую тобі ці папучі разом із листом і навіть даю на цю ніч золоті шати від султана. Вирушай на поле любові й гасай по ньому збудженим жеребцем. Тільки не перечепися п’ятою ногою об камінь.

Евлія Челебі розсміявся. Слідом за ним, не витримавши, зайшовся сміхом і сам сіляхдар.

– А чого ж? – лукаво примружив око вчений осман. – Я навіть знаю, де це місце. Солодка гора – це Тепекірман. Це лише половина франкської милі на північ від Бахчисарая. Висока гора у вигляді голови цукру. Біля її підніжжя приємні сади й широкі луговини з соковитою травою, ліліями й тюльпанами. Туди часто виїжджають відпочивати жителі ханського міста. А відшукати намет червоного кольору буде неважко. Ох і натанцююсь я з тутешньою гурією!

– Тільки не сьогодні й не завтра. Увечері хан запросив на бенкет. А завтра з першими променями сонця він влаштовує для нас полювання. Не настільки ж ти не поважаєш хана, щоб проміняти його приємне товариство на працю біля ненаситної й безсоромної ороспу.

– Виходить, танців під місяцем не буде, – спробував зіграти розчарування вчений старий.

– Подай мені ці папучі, – попросив Орхан і довго дивився на їх вишитий верх, а відтак на мотузяні підошви.

– Може, все-таки… – жартівливо сказав Евлія Челебі.

– Евліє! Краще поклич мого Абдула. Я вже п’ять днів не вправлявся з ним на шаблях.

* * *

– Полювання – близький родич війни. І ще треба поміркувати, хто з них старший і важливіший. Наш улюблений султан Мехмед – великий мисливець. Мені кілька разів пощастило брати участь у його полюваннях. Жоден звір не зміг ухилитися від твердої руки й влучного ока нашого падишаха. Якби воїни з такою ж пристрастю билися на полі бою, як їх султан віддається полюванню, над усім світом майорів би зелений Прапор Пророка. Гей, ви, собачі діти! Тримайтеся ближче до гори!

Хан Мурад-Гірей недбало помахав ногайкою, а потім не витримав і поскакав до тих, що йшли лівим крилом мисливської лави.

– Так, полювання – приємне проведення часу. А ще приємніше, якщо воно не засіб добування їжі, а весела прогулянка на свіжому повітрі. І немає потреби видивлятися сліди звіра й підходити до нього з невітряної сторони, а можна милуватися синім небом, зеленим лісом і квітами на луках. Чи не так, мій друже Орхане?

Сіляхдар поблажливо глянув на вченого османа й тільки знизав плечима. Напевне, щоб не розігнати дичину, а може, і від того, що золоті шати в цей спекотний день обтяжували би його, Орхан надів шовкові шаровари й легкий доломан блакитного кольору. І якби не його суворе обличчя й горда постава голови, великого бахадира можна було би прийняти за дрібного бея або навіть загонича дичини. Хоч варто було лише подивитися на його чорного коня, і кожен збагнув би, що його вершник – один із сильних світу сього.

– А як на мене, війна все-таки старша від своєї родички, – продовжив Евлія Челебі, радий, що не доводиться мчати галопом і намагатися влучно пустити стрілу. – Звісно, не буду стверджувати, що я великий воїн, але все-таки побував у п’ятдесяти походах і від моєї руки загинуло чимало кяфірів. Я бився в лавах армії паші проти Ракоці,[95] захищав Очаків від козаків, штурмував Азов, ходив у набіги разом із татарами й дійшов до Шведського[96] моря. Війна – це багата здобич, золото, коні й чарівні діви. А що таке полювання? У кращому випадку – смажена дичина. Тобто вся твоя здобич уміщується у твоєму шлунку.

– Евліє, ти вчена людина. Знаєш напам’ять увесь Коран. Володієш мистецтвом теджвіту[97] і вмієш гарно виспівувати молитви. Це ти вчора довів на ханському бенкеті. Певно, за це тебе наблизили султани й підтримували візири. Цей дар у тебе від Аллаха. І воїн, кажеш, теж некепський. Але якщо ти не розумієш пристрасті, що її викликає гонитва за дичиною, то не прирівнюй це чудове заняття до їжі на багатті. Хан має рацію: війна і полювання – сестри, і ще невідомо, хто з них старша й важливіша. Але, здається, ми відстали. А втім… Може, і ти маєш рацію: якщо ми і вб’ємо кількох земляних зайців… сумнівно, що це принесе нам славу. А дичини хан та його воїни сьогодні наб’ють удосталь.

– Інакше і бути не може, – усміхнувся вчений осман. – У цих місцях її так багато, що, куди не кинь списа, влучиш в оленя. Це багаті гори, ліси й долини. Вони рясніють косулями, дикими козами й вівцями, борсуками, бабаками, горностаями, куницями та іншою звіриною. Але ведмедів і вовків і тепер уже обмаль. Ведмідь – це мета ханського полювання. А вовча шкура – чудова прикраса для татар.

– Вовків убивати не можна. Це брат воїна і його перший учитель. Вовкам поклоняються військові братства у всіх куточках світу. Повір мені: я багато років присвятив тому, що жив і вчився володіти зброєю в цих братствах. І ти маєш знати, що ми, османи, походимо від вовчиці.

Кожен осман знає давню легенду про той час, коли їхні предки мешкали на краю великої пустелі Гобі й у передгір’ях Алтаю. Ми походимо з роду Ашина, пращурами якого були молодий царевич і вовчиця. Я пам’ятаю, як мені було шкода цього юнака, коли я вперше про нього почув. Тільки уяви: вороги відрубали йому руки та ноги й кинули бідолаху в болото на вірну смерть. Там і знайшла його вовчиця. Вона покохала юнака й завагітніла від нього. А потім народила десять синів, від яких і пішов наш рід. Воїн не повинен убивати вовків для власного задоволення. Хіба що захищаючись. Так колись учинив мій брат. Вовча кров коштувала йому життя.

– Оце так! – здивувався Евлія Челебі. – Як це трапилось?

Але сіляхдар сумно похитав головою, не бажаючи говорити про це.

Десь удалині за густими чагарниками почулися переможні вигуки й радісний сміх. Мисливці тішилися з першої великої здобичі й, не залишаючись надовго на одному місці, уже несли свою радість до гірських скель.

Повз османів, які й далі рухалися собі спокійно, пронеслося декілька мисливців, перевіряючи на бігу свої луки й оперення стріл.

Евлія Челебі витер хусточкою змокле від спеки обличчя й із сумом озирнувся. Усі слуги й супровідники османів помчали вперед, туди, де було цікаво й де вони впадали в око своєму ханові.

– А ось і гора Тепекірман, – повідомив він, вказуючи рукою на велику гладку конусну гору. І зі сміхом додав: – Там, де тебе чекає чарівна спокусниця.

– Справді, гора схожа на цукрову голівку, – погодився Орхан. – Якщо там спокусниця… це несуттєво, але там мають бути люди.

– Звісно. І під горою стоять будинки, і в самій горі здавна є печерні житла. Там теж живуть люди. У цих печерах узимку тепло, а влітку прохолодно.

– Сподіваюся, і вода в них прохолодна, – провів язиком по сухих губах Орхан.

– І я не проти випити крижаної води. У Бахчисараї є такий струмок, що пити з нього відразу не можна. Зуби ломить від холоду. То її набирають у посудини й виставляють на сонце. Але це далеко. Їдьмо краще до печер. І коней заодно напоїмо. Славного коня подарував тобі великий візир Кара-Мустафа. Але боюся, що в Хейхаті він довго не проживе. Це степи для напівдиких татарських коней. Будемо сподіватися, що Всевишній дарував цьому дивному аргамакові довге життя. Тож не будемо його скорочувати й дамо цьому конику, як і моєму, усмак напитися. Сьогодні спекотний день.

Тримаючи напрямок на округлу голову гори, вершники незабаром минули густі чагарники, серед яких було прокладено вузьку й каменисту дорогу. За чагарниками недовго тягнувся рідкий ліс, у якому мало не за кожну гілку боролося чимало птахів. І кожна перемога завершувалася дзвінкою піснею. А за деревами розкинувся великий луг із густою, але вже трохи вижовклою на сонці травою. Оддалік один від одного в кількох місцях височіли шатри, біля яких стояли чоловіки й із цікавістю поглядали на молодих вершників, які вправлялися в джигітовці посеред луговини.

– А червоного намету немає, – розчаровано мовив Евлія Челебі й спрямував свого коня до найближчого шатра.

– Нехай береже вас Аллах, шановні, – чемно звернувся вчений осман до тих, хто був біля шатра. – Сьогодні Всевишній послав напрочуд спекотний день. Не підкажете, де ми можемо втамувати спрагу й напоїти коней?

– Мир і тобі, поважний, і твоєму супутнику, – відповів один із чоловіків. – Ми послали слуг по воду, але ці негідники не квапляться. Проте в нас є вино. Чи не бажаєте скуштувати цієї крові землі?

Евлія Челебі подивився на сіляхдара й заперечливо захитав головою.

– Якщо так, то тримайте напрям на той зелений намет із червоним дахом. За ним є струмок зі здоровою водою. Там вам підкажуть.

– Дякую, шановний, – поклав на серце руку вчений осман.

Вершники проминули луг і наблизилися до зеленого намету з червоним дахом. Тут вони в нерішучості зупинилися, тому що почули розгніваний голос чоловіка:

– Скажи мені, підла дочко ослиці, чим я заслужив цю ганьбу? Чому дізнаюся про якихось чоловіків, з якими ти шепочешся, майже відсунувши завісу шатра? Хіба для цього я влаштував твій відпочинок посеред такого казкового місця? Варто мені відлучитись, як моя гідність зазнає випробувань. Мав рацію батько, повчаючи мене, нерозумного: «Жінка – головна небезпека для гідності чоловіка, тому що саме вона найбільш завзято її руйнує… Дружина, яка приходить у дім чужою людиною… і в цноті якої ніколи не впевнений до кінця, може принести розпусту й ганьбу всьому роду. Жінка – це найсвятіше й найвразливіше, що є у чоловіка…» О, батьку! Які слушні твої слова!

– Зінá,[98] – коротко мовив Евлія Челебі й уже готовий був повернути коня, як за полотняною завісою почувся свист батога й глухе жіноче ридання.

– Пророк Мухаммед сказав: «Шанує жінку тільки благородний, а принижує її тільки негідник!» – не витримав учений осман.

Одразу, відкинувши полог намету, з’явився розгніваний товстун, що міцно стискав батіг із трьома хвостами.

– Чого вам треба? Теж до моєї жінки завітали? То я вас провчу, і не лише батогом. Яка ганьба! Навіть немічні старці протоптали стежку до намету цієї блудливої вовчиці!

– Евліє, – спокійно звернувся до супутника сіляхдар, – у Корані записано: «Чоловіки піклуються про жінок, адже Аллах віддав перевагу одним перед іншими, а також через те, що чоловіки витрачають своє майно. Праведні жінки покірні, вони бережуть у час відсутності чоловіків те, що Аллах наказав берегти. А тих жінок, непокори яких ви боїтесь, повчайте, уникайте на подружньому ложі та, врешті-решт, злегка бийте». Не будемо втручатися. Цей чоловік сам знайде правильний шлях.

– Певно, ти мудрий старий. А твій друг – дурень! – пустився берега чоловік.

– Ти чув, що він казав? – обурився Евлія Челебі. – Він назвав нас немічними старцями, а мене обізвав ще й дурнем!

– Їдьмо. Самі знайдемо воду, – якось мляво сказав Орхан.

Він уже повернув коня, коли почув свист батога й обурене іржання коня Евлії Челебі.

– Тікай звідси, дідугане! Інакше батіг наздожене не лише твого коня, а й твої старі кістки.

– Ах ти, бурдюк кислого вина! – скипів учений осман і, не без зусиль зіскочивши з верткого коня, кинувся до товстуна.

– Ну я зараз вам покажу! – голосно вигукнув той, але, незважаючи на свій грізний крик, утік за шатро.

– Не такий ти й немічний, Евліє, – усміхнувся Орхан, проте одразу спохмурнів. – Тут би згодився Абдул, але він залишився біля подарунків.

Тим часом із-за шатра вискочив товстун із довжелезною палицею й кинувся на вченого османа. Відтак з’явилося ще троє, і теж із палицями.

Проте Евлія Челебі не відступив. Навпаки, він ухилився від виставленої, мов спис, палиці, а тоді схопив її й невловимим рухом вирвав із рук товстуна. А тоді ударом ноги повалив додолу нападника. Тепер літній учений був озброєний і з гідністю зустрів ті удари, що посипалися на нього від інших нападників.

– Я вам покажу старого! – вигукнув учений осман і круговими рухами палиці відігнав від себе всіх трьох.

Ті зупинилися в нерішучості, з острахом спостерігаючи, як вправно старий орудує відібраною палицею. Та й сам сіляхдар замилувався: його друг виявився досвідченим бійцем на списах.

Товстун скочив на ноги й гнівно накинувся на закляклих чоловіків:

– Боягузливі собаки! За що я вам плачу? За що ви їсте моє м’ясо і п’єте моє вино? Ви навіть не можете захистити свого господаря! А де цей нероба? Гей, ти де, Муаєде?! Навіщо я тебе найняв? Вороги напали на дім твого господаря й убивають його! Де ти, Муаєде?

Різко відкинувши завісу, з намету вийшов той, до кого звертався товстун.

Побачивши його, Евлія Челебі відступив на кілька кроків і нерішуче зиркнув на сіляхдара. Сам лише вид цієї людини збентежив хороброго вченого.

І недарма.

* * *

Той чоловік не був велетнем і не скидався на жахливого демона. Навпаки – худорлявий, середніх років і доволі невисокий. На ньому була червона накидка й маленька чалма, з-під якої вибивалося довге волосся. Обличчя чоловіка прикрашала довга борода з легкою сивиною. І воно було спокійним, навіть усміхненим. Але в його руці, навіваючи холод, сріблився мамелюк.[99] І зброя чоловіка, і його одяг, і борода безсумнівно вказували на те, що цей Муаєд був із мамлюків[100] – грізних воїнів, шаблі та відвага яких підпирали трони багатьох монархів як мусульманського, так і християнського світів.

Евлія Челебі відчув, як на лобі виступив прохолодний піт. І все-таки його рука лягла на рукоять шаблі й почала поволі витягати її з піхов.

– Евліє! Стій! – голосно крикнув сіляхдар і, зіскочивши з коня, вийшов поперед ученого османа.

Той мляво подався назад і зачаровано витріщився на оголену шаблю Орхана.

Великий бахадир також глянув на свою зброю й щасливо видихнув. Золота шабля султана залишилася в його покоях під охороною Абдула. Замість неї з волі Аллаха Орхан узяв польську шаблю – знамениту карабелу з кільцем для великого пальця.

Мамлюк широко усміхнувся, оцінивши рішучість старого. Але, побачивши його шаблю й оцінивши, у яку стійку став супротивник, він сховав усмішку й, виставивши вперед свого мамелюка, почав повільно підходити, чітко витримуючи правильність кроку.

Зробивши кілька оманливих змахів шаблею, Муаєд зважився й першим завдав удару згори від плеча. Із того, як супротивник приймає своєю шаблею цей удар, досвідчений воїн одразу ж визначає, з ким йому доведеться битися. Орхан не просто прийняв цей сильний удар, а й повів його вниз і, вправно викрутивши кисть, спрямував вістря в шию мамлюкові. Але це був передбачуваний випад, від якого супротивник ухилився, змістивши плечі праворуч.

На дзвін шабельних ударів почав збігатися народ, що прогулювався луговиною. Але люди не наближалися, воліючи на відстані двадцяти кроків спостерігати за шабельним боєм. Для більшості з них це була нудна сутичка. Супротивники зрідка схрещували клинки, здебільшого намагаючись вибрати вдалу позицію для атаки й дуже часто роблячи оманливі випади. Лише кілька досвідчених воїнів із заздрістю оцінили велику майстерність бійців, не віддаючи переваги жодному з них.

Орхан уже вкотре за бій подякував Аллахові за свою зручну зброю, яка дозволяла не лише відбивати напрочуд сильні удари, а й, завдяки формі рукояті, що дає добру опору для мізинця, застосовувати і дугові, і тягучі ударні прийоми. А кільце давало змогу кисті обертати шаблю так і сяк, перенаправляючи перо клинка під час колючих випадів.

Але відпрацьовані роками й безліччю сутичок удари – прямий справа, згори в груди, боковий по руці зовні, прямий від землі – не досягали мамлюка. Здавалося, він наперед знав рух клинка й так вдало відбивався або ухилявся, немов у нього вселився сам диявол. І в той же час його мамелюк вражав із витонченістю й швидкістю блискавки.

Орхан відчув, як німіє від сильних ударів правиця, а в попереку з’явився пекучий біль, що повільно піднімався до плечей.

Та все-таки настала бажана мить…

«О Аллаху всемогутній! Прийми цього великого воїна у свої сади!» – про себе мовив сіляхдар. Він був упевнений у цьому, бо нутром відчув те, чого не знав цей мамлюк, хоч яким був майстерним.

Орхан відступив на два кроки й повів карабелу праворуч. І одразу завважив радісний блиск перемоги в очах Муаєда. Але це була не помилка досвідченого рубаки – це була хитрість. Щойно мамлюк зробив два швидкі кроки й заніс руку для удару згори і зліва, як Орхан упав на ліву руку, відштовхнувся нею й ногами від землі й завдав колючого удару знизу в живіт.

Мамлюк так і застиг із піднятою для удару шаблею. Він і не зрозумів, чому гострий біль унизу живота паралізував тіло. Очі його округлилися, а рот став судорожно хапати спекотне повітря цього останнього для нього дня. За мить він упав поряд із напівлежачим сіляхдаром, але його душа все ще не хотіла покидати вражене тіло.

Раптом пролунали дикі вигуки й почувся тупіт багатьох коней. Ті, що спостерігали за битвою, кинулися в найближчий ліс. Але вершники, що наближалися, не звернули на них ані найменшої уваги. Вони поспішали до шатра, біля якого щойно закінчився дивовижний за красою й вишуканістю шабельний бій.

Орхан і мамлюк, який уже ледве дихав, разом подивилися на прибулих охоронців хана. Стримуючи біль, мамлюк схопив руку бахадира. Його очі були сповнені благання й печалі:

– Ти справді непереможний, Рикаючий Леве султана! Не дозволь воїнові потрапити до рук катів.

Орхан із жалем хитнув головою й, не піднімаючись, різаним ударом ковзнув клинком по шиї мамлюка…