Читать книгу Останній бій Урус-шайтана - Віктор Вальд - Страница 4

«Аллах був милостивий до нас, своїх вірних слуг, і дарував спокійне плавання. Великий капудан-паша Селім за два дні й одну ніч привів свій корабель у найбезпечнішу фортецю Криму – благословенну Кафу. Він кинув якір у міцне дно великої затоки й переправився на берег каїками разом зі своїм другом, великим сіляхдаром Орханом і тими небагатьма з нас, які зважились податися сюди зі Стамбула слідом за Рикаючим Левом султана.

Плавання могло бути і швидшим, але капудан-паша Селім міняв напрямок, щойно в полі зору опинялося бодай якесь вітрило. Однак нам не вдалося наздогнати жодного судна, бо ті, помітивши вітрила й вимпели Магрибу, спішно зникали. Чи були то вороги, чи купці, залишилося невідомим.

Кафанський паша вислав каїки. Сам же він і зустрічав почесних гостей. Побачивши сіляхдара в золотих шатах, подарованих ясновельможним султаном, паша попросив пробачення за те, що зустрічає його без належних дарунків, а відтак усіх покликав до свого палацу. Як осман і слуга багатьох великих візирів, що гідно послужив імперії, я також був запрошений у внутрішні покої паші на бесіду й солодкий бенкет. На втіху присутніх мені дозволили розповісти про мої багаторазові відвідування Кафи й Криму в минулі роки і про ті цікаві події, що трапилися зі мною в ханстві колишніх володарів землі татарської. З цікавістю слухали про мою дружбу з татарськими ханами й беями, а також з османськими великими візирами, двох-і трьохбунчужними пашами багатьох земель, де мені доводилося подорожувати за довгі роки життя. Деякі з моїх оповідок видалися гостям дещо сумнівними, хоч вони цього і не висловили. Мені здалося, що мене вважають меддахом.[34] І тоді, щоб довести, що пам’ять моя міцна, а письмова праця науково достовірна, я запропонував відрядити людину до мечеті Муфтія. Це покрита свинцем мечеть із кам’яним мінаретом. Цій людині доручили скопіювати тарих,[35] написаний на внутрішньому боці дверей мечеті. Потім порівняли з тим, що написав я, поки ця людина виконувала доручення. І слова тариха повністю зійшлися з написаними мною:

Почав будівництво власними силами за допомогою Владики муфтій – слуга шаріату, – у мевлеві[36] – керівник у питаннях віри. А він той, ім’я якому – нікчемний Муса аш-Шериф. Ця богоугодна споруда буде в мирі, бо побудував він її для вірян. Бог милостиво прийняв його службу світлому шаріату.

А коли я назвав усі вісім брам Кафи, що виходять на затоку, і чотири – на суходіл, паша Кафи розсміявся й, дивуючись моїм знанням і пам’яті, сказав, що вірить кожному моєму слову. Він назвав мене вченим османом і запропонував мені вибрати дарунок. Я попросив, пам’ятаючи про колишні відвідини, білої черешні та яблук із садів Судака, смак яких не дорівняється ні з чим на землях Аллаха та інших землях.

Воістину, Крим – улюблена перлина Аллаха й варта всіх мислимих і немислимих похвал райська обитель! Лише ця коштовна земля приносить справжню радість. Тут приємні повітря й вода, широкі землі, тут б’ють джерела живої води. Кожен із тутешніх садів подібний до райського саду й садів Ірема.[37] Із плодів варті похвали білі черешні. Вони такі соковиті, що смачніші навіть за черешні з міста Банья-Лука в країні Боснії. Якщо людина скуштує цієї черешні, її травлення покращиться, а тіло зміцніє. Ось така ця соковита біла черешня з дивовижними якостями, яку називають також «гюльнарі». А таких яблук, як тут, немає більше ніде. Судакські яблука перевершать навіть яблука садів Малатьї під назвою «назлі» й саду Костанділь у Румському ейялеті. Вони пахнуть, як мускус і амбра. Хтось із поетів у передмові до книги про судакські яблука написав: «Радість, радість, радість, як яблуко. З Аллахом – утримання від гріха». Ці яблука, завбільшки з п’ятірню, складають у білі коробки й відправляють кримським ханам та візирам. А ще багато тисяч коробок і кошиків дбайливо загортають у рожеве полотно й переправляють у Стамбул – на подарунки османським падишахам, улемам і візирам. Ці яблука довго зберігаються, не змінюючи кольору й смаку, вони ніби щойно зірвані з дерева.

Але це моє прохання засмутило кафанського пашу, і він повідав, що кілька років тому козаки Сірка в люті своїй вирубали більшість прекрасних дерев, підступно напавши на Крим. І спалили чимало всього, до чого дотяглися їхні криваві руки.

Паша вручив сіляхдару подарунки й наказав забезпечити всім необхідним у його святому поході на цього Урус-шайтана. До вечора мешканці Кафи й багатьох прилеглих земель приходили до палацу паші й славили Рикаючого Лева султана, а також просили вкинути душу Сірка в пекло, а тіло придавити могильною землею. До цих закликів приєднався і я – Евлія Челебі…»

Старий у єгипетських шатах утомлено відхилився на високі подушки й лагідно подивився на юнака:

– Ти все записав, мій дорогий Фасуле? Чи не швидко я говорив?

Юнак поклав на підлогу папір і перо, підвівся й низько вклонився:

– Дослівно, мій учителю й добрий пане.

– От і чудово. Завтра вирушаємо в дорогу. А сьогодні ми ще пройдемося по базару й купимо все необхідне. Принаймні наш доблесний Орхан потеплішав душею до мене, але все-таки, здається, він не дуже радий нашому супроводу. Будемо триматися до нього якомога ближче. Усе зміниться на краще. Аллах милосердний.

* * *

– О Аллаху! О Аллаху! Дивні справи земні, але на все твоя воля!..

Евлія Челебі йшов вулицями Кафи й не впізнавав міста. Здається, так само грізно височіли стіни й башти з тесаних каменів у формі дуги. Так само вражали деякі камені завбільшки зі слона. Залізна з двох половин брама була така само міцна, а між зубців фортеці виглядали величезні гармати. Як і раніше, чистими й доглянутими були, на докір Стамбулу, численні вулиці з пречудовими палацами й добротними будинками з балконами й вікнами, що видивлялися в бік порту й моря. Так само велично стояли мечеті й синє небо гордо підпирали витончені мінарети.

Усе нібито так, як і тринадцять років тому. А все-таки…

Тільки піднявшись на міську височінь і вклонившись могилам шехидів Топраклик зіярету[38] – Топчи Баба-султана і Шейха Ефенді-султана, Евлія Челебі врешті збагнув, що так засмутило його.

Кафа вже не була тим щасливим містом, яким він його знав!

На вулицях зустрічалися лише поодинокі перехожі, а в кав’ярнях не чулося бесід і не звучали вірші. Геть зникли дівчата й жінки сусідів мусульман – красиві, чарівні, з мускусними косами. А були ж серед них і такі, як чисті світила, як унікальні витвори, усмішка яких розривала серце й туманила розум.

Кудись поділись численні гулями[39] – красені з печаттю сонця й місяця на обличчях. А їх було так багато, цих юнаків із країн черкесів, абхазів, грузинів і ляхів – зі срібними тілами, тонкими й свіжими, м’якими, як мочка вуха. Ніжні, слухняні й витончені гулями, люблячі друзі-коханці…

А ті мешканці, яких тепер зустрінеш на вулицях і майданах, уже не підводять очей. Їхні обличчя не світяться радістю й не дарують усмішок кожному стрічному. І…

Кудись щез гамір міста. Чутно лише вітер і глухі перекати хвиль.

Віддавши належне місцю паломництва, Евлія Челебі попрямував на добре знайомий йому взуттєвий базар. У минулі роки біля нього щоранку збирався невільничий ринок. Таких сильних і красивих рабів, як на цьому ринку, не було навіть у Стамбулі. Цей ринок був центром життя Кафи. Вправні майстри ста п’ятдесяти ремесел Кафи оберталися в круговороті невільничого ринку. Тут можна було купити все – варто було тільки вигукнути своє бажання, і одразу з’являлися ті, хто міг його виконати за ваші важкі монети.

Саме сюди і спрямував Евлія Челебі свого помічника – цього вправного й тямущого юнака Фасула. Якщо вже він так уміло й грамотно давав раду із записами і розумно відповідав на багато складних питань, то сам Аллах велів Евлії Челебі доручити йому нагледіти на ринку все потрібне в довгому поході. Адже нагледіти – це ще не купити.

– О, мій учителю! – Фасул уже чекав старого на умовленому місці біля фонтана ринку. – Я знайшов людину, яка за сущу дрібницю допоможе нам придбати все необхідне в поході. Його звуть Самвел.

– Вірменин? – бридливо запитав Евлія Челебі, з гордістю османа розглядаючи низьку й заплилу жиром фігуру усміхненого купчика.

Купчик низько вклонився і, у поклоні підвівши голову, послужливо всміхнувся, оголивши рідкі зуби.

– Високоповажний паша Кафи вручив мені кесе[40] з повноцінним сріблом. Цей щедрий дарунок призначений для важливої справи. І тому покупки мають бути доцільними. А розрахунок – чесним! – зауважив Евлія Челебі й підвів палець у блакить кафанського неба.

Купчик цілком серйозно подивився на палець старого й знову вклонився:

– Мене знає все місто. Мене знає вся земля Кафанського ейялету. Мене знають навіть у Стамбулі!

– Добре, – вирішив вибагливий старий. – Потрібні двоє коней і три осли. Ці чисті землі дуже родючі й дають незрівнянну пшеницю, жито, боби та горох…

– Це, звісно, так… – почав було купець, але тут-таки осікся під важким поглядом вченого османа.

– А ще славиться тутешнє вершкове масло й пахуче жовте масло «міяк». Зараз у затоці багато камбали, кефалі, яхуди, текера та скумбрії. Риба має бути добре просолена й свіжов’ялена. Білий хліб і свіжа баранина. Також сушене бараняче й осляче м’ясо. Одна окка[41] баранини коштує два акче?[42] – примруживши око, запитав старий.

Купець здивовано підняв брови й подивився на нього:

– Мій господарю, ця ціна була десять років тому. Зараз це втричі дорожче. У нас наразі війна й шайтани розоряють нашу землю. Жити дуже важко.

Евлія Челебі зітхнув і продовжив перелік:

– Потрібні добротні міхи для води. Там, куди ми йдемо, це дуже важливо. Чотири. Ні. Краще п’ять… Два шкіряні відра, мідний казан… О Аллаху! Як багато всякого потрібно! Мені ще слід подумати, що купити необхідного тут і в дорозі. А зброя?…

– Наберуся сміливості запитати мого пана, у які землі він іде?

– Ми йдемо до фортеці Ор,[43] а далі в степи Хейхату[44] в країну Кафіристан.[45]

– У пащу шайтана!.. – прошепотів купець, ожирілий у спокої фортеці Кафи, схопився руками за обличчя і навіть присів.

– Так. Ми йдемо з Рикаючим Левом султана, сіляхдаром Орханом, – з гордістю промовив старий.

Потім він оглянув свій єгипетський одяг і додав:

– Не відаю, як йому в золотих шатах, але мені потрібне більш зручне вбрання.

* * *

Евлія Челебі був задоволений покупками. Вірменський купець виявився доволі поступливим і, як не дивно для цього заняття, справедливим. Він навіть зумів прихилити до себе суворого османа: за те, що той придбав чимало товару, він подарував йому стрункого й гарного юнака з черкесів на ім’я Джакмак. Цей юнак виявився моторним і дуже запобігливим. До того ж він швидко знайшов спільну мову з Фасулом, разом із яким уміло осідлав куплених коней, а також нав’ючив на ослів придбане майно й продукти.

Але все це забрало доволі багато часу, тому, прибувши зі своїм караваном до будинку кафанського паші, учений осман із деяким сумом довідався, що Рикаючий Лев султана вже вирушив із міста і в супроводі багатьох поважних мешканців Кафи тримає шлях на північ, у Татські гори. Перед цим сіляхдар отримав благословення п’яти мулл, побажання перемоги від двох вірменських єпископів, грецького митрополита, що називав себе «архієпископом Готії і Кафи», і від наставника іудейської синагоги.

Воістину великий Аллах і мудрі його діти, що терпляче ставляться до християнської та іудейської вір, дозволяючи їм мати на своїй землі численні храми та монастирі. Усі вони під Аллахом, і, до кого б не здіймали свої молитви, ті призначені Всевишньому. Ось лише як зрозуміти шайтанів-козаків, які називають себе християнами і водночас з незрозумілою жорстокістю грабують мечеті, церкви й синагоги, як це бувало тоді, коли їм вдавалося захоплювати Кафу? Швидше вони язичники-поганці. А ось до поганців мусульмани завжди були суворі й знищували їх із неприхованою люттю.

Швидко перекусивши бастирмою[46] та білим хлібом і запивши їжу фруктовою водою, Евлія Челебі та його помічник Фасул скочили в легенькі татарські сідла й вирушили в дорогу. За ними раб-черкес швидким кроком повів зв’язку з трьох ослів.

Вузька звивиста дорога, яка спочатку пролягала між лісистих схилів, круто повела вгору до вічнозелених вершин Татських гір. Залишилися позаду квітучі поселення греків і вірмен, мешканці яких вічно копирсалися у своїх виноградниках, садах і городах; величезні отари овець, за якими, посвистуючи, назирали чабани, а довкола з гавкотом гасали собаки; швидкі, мов вітер, табуни не дуже красивих, але надзвичайно витривалих коней. Залишилися позаду привітні та гостинні берегові татари.

Евлія Челебі з радістю, а водночас із сумом позирав на цілу гору добра, яке поселенці позносили в подарунок сіляхдарові. Якби він подумав раніше, то не став би випорожняти свій кесе в Кафі. Досить було сказати мешканцям поселень, які стовбичили обабіч дороги і жваво обговорювали проїзд великого бахадира Орхана, що він теж супровідник Рикаючого Лева султана, – і добрі селяни миттю навантажили б на ослів і коней ті дари, які не зміг прихопити з собою сіляхдар.

Який же розумний Орхан, що не став обтяжувати себе нічим у дорогу! Дорога сама постачала його всім необхідним і навіть більше. Адже його шлях пролягав по землях тубільців, які не раз потерпали від шайтанів-козаків. А вже ім’ям головного шайтана Сірка матері Криму лякали своїх неслухняних дітей, і ті просто завмирали, уявивши себе в лапах кровожерливого уруса.

Учений осман ще раз подивився на чималу ношу й продовжив свою оповідь:

– …Доки ми в дорозі й не маємо змоги записувати наші думки й усе побачене нашими очима, корисно це промовляти словами. Та все-таки… Якби була змога писати стільки ж, як промовляєш…

Мій дорогий Фасуле, ти вже бачив і розмовляв уранці з береговими татарами. Тут, у горах і в передгір’ях, живуть гірські татари. Вони так само, як і берегові, мешкають переважно у своїх постійних оселях. Між горами й на схилах, де дозволяє ґрунт, вони вирощують чудові злаки, п’янкий виноград і соковиті фруктові плоди. У цьому їм допомагає безліч рабів, звиклих до землеробства. Гірські татари зрідка виступають у набіги на землі ґяурів. Лише деякі залишають свої господарства з наміром зажити військової слави й здобути рабів. А ті, що залишаються вдома, щедро постачають усім необхідним військо кримського хана. За це вони отримують частину здобичі, здебільшого рабів, які так необхідні осілому господарству. Я вже багато разів бував у цих краях, але не перестаю дивуватися і чудовій землі, і цим дивовижним людям. Безперервні війни й постійні переміщення різних племен змішали в Криму велику кількість народів. Якщо на узбережжі ти бачив греків, вірмен і нащадків генуезців, то розумів, хто перед тобою. Неосвічені й слухняні людці, раби. А тутечки, у горах, змішалися десятки народів, що колись володіли Кримом і багатьма землями поза його межами. Готи, алани, хазари й багато інших підкорилися доблесті татар і склали один народ. Тому не варто дивуватися, коли ми зустрінемо татських татар зі світлим волоссям, блакитними очима та обличчям, як у європейців, що мешкають у Фанарі. Стаючи до мене на службу, ти казав, що народився й виріс у цьому районі Стамбула. Я бував там безліч разів і радів чистоті та благоустрою цього кварталу. Більшість мешканців Фанара, як усім відомо, нащадки ромеїв-греків, і султани завжди цінували їх як учених драгоманів.[47] Так ось, тут ти побачиш тих, хто дуже схожий на тебе лицем, мій славний юначе. Гірські татари середнього зросту, але прекрасної, правильної тілобудови. Вони чесні й добродушні, прості й легковірні, привітні, послужливі й тямущі, обдаровані чудовим природним розумом і гнучким духом, що робить їх надзвичайно вдатними до освіти. Хоч вони і втратили ту дику хоробрість, яка робила їх напрочуд страхітливими під час першої їхньої появи в Криму, але й зараз хан вважає їх найстійкішими воїнами у своєму війську. Найкращі з них намагаються перевершити одне одного ввічливістю й шляхетністю. Вдягаються чисто, акуратно і, якщо володіють статком, розкішно. Їх завжди можна впізнати за зручним вбранням і зеленими ковпаками. Ось і я вдягнувся в зручний для верхової їзди татський халат і шаровари. А тепер дивись, мій хлопчику… Здається, ми вже наздогнали нашого сіляхдара. Авжеж. Дорога постійно то спускається, то підіймається. Тут щасливі землі й живе чимало людей. Орхана часто зупиняють. Кожному хочеться привітати великого бахадира й піднести йому бакшиш. Не здивуюся, якщо чутка про «Золотого Османа», що йде в пащу шайтана, уже облетіла весь Крим і гайнула далі в дикі степи на кордонах Ляхистану,[48] Украйни та Московії.

* * *

Хоча сіляхдара щільно оточили татари, його було добре помітно на високому коні завдяки золотим шатам, що аж палали на сонці. Він нічого не говорив, але з увагою вислуховував шанобливі слова на свою адресу й дружньо усміхався. Угледівши вченого османа, що наблизився, Орхан прихильно кивнув йому, визнаючи за супровідника. Вислухавши запрошення зупинитися на нічліг і скуштувати соковитого м’яса славетної татської курдючної вівці, бахадир глянув на сонце, що хилилося до обрію, і на знак згоди хитнув головою. Одразу залунали радісні вигуки й зазвучали постріли, які луною облетіли верхівки гір.

Під щасливі крики й нехитру музику кількох бубнів і чабанських ріжків натовп рушив уздовж дороги.

У цьому благополучному місці було багато родючої землі, а з гірських озер спадали веселі струмочки і навіть річечки. Тут поселення стояли густо, мало не стикаючись крайніми будинками. Тому старійшини і засперечалися, хто і де має прийняти високого гостя. Край суперечкам, як це завжди бувало, поклав старійшина Мансул, якому вже давно перестали лічити літа, щойно вони перевалили за сотню. Він указав старечою рукою на широкий луг між селищами й горами, за якими текла солодка вода. Земля тут була кам’яниста, але зустрічалися місцини з густою травою, тюльпанами та ліліями.

Ось на цьому зеленому килимі й розташувався Орхан зі своїми супутниками, а також старійшини й славні воїни з багатьох татських поселень. Почалася неспішна розмова, звичайна для поважних людей у передчутті доброї їжі, особливо солодкої на здоровому гірському повітрі, сповненому пахощів квітів і мастикових дерев. Розмова велася переважно мовою, яку не дуже добре розумів Орхан. Якась суміш кипчацької, огузької, власне татарської і караїмської говірок. Особливо важко було їх зрозуміти, коли вони говорили між собою. Але поряд з Орханом сидів учений осман, який свого часу доклав багато зусиль і допитливості для пізнання тутешніх мов. Евлія Челебі пошепки допомагав сіляхдару в складні моменти бесіди, за що не раз ловив вдячний погляд великого бахадира.

А в цей час юнаки розпалювали багаття, установлювали над ними чималі котли й білували туші щойно забитих овець, ягнят, корів, коней і навіть верблюда. Інші юнаки невтомно підносили з селищ мішки з незвично крупною пшеницею, а також просом, ячменем і вівсом. Ставили поруч кошики з соковитим інжиром, виноградом, гранатом, лимоном, померанцем, яблуками, грушами, сливами, айвою. Підносили глиняні та шкіряні посудини з водою, вином, кумисом, бузою, шербетом, медом, молоком і маслом. Хлопчаки вже встигли промчати по гірських лісах і, пишаючись своєю здобиччю, несли фазанів, куріпок, рябчиків, бекасів і купу іншої птиці. З особливою гордістю чабани принесли на полотні декілька сортів сиру, а в глечиках – сироватку й овече молоко.

Благодатні, багаті краї, добрі й гостинні люди. З ними було хороше тілом і приємно душею. Від п’янкого кумису й хмільної бузи, від розвареного м’яса й ароматного кебаба[49] багато хто обважнів, а молодь не в міру розвеселилася. Достойні старійшини, які завжди знають і цінують своє місце, то раділи, то зітхали. Нарешті один із них не витримав і, стримуючи печаль у голосі, звернувся до Орхана:

– Був час, коли ми часто збиралися багатьма поселеннями й влаштовували гучні свята. Наші сади й поля важчали від плодів і злаків. Гірські печери не могли вмістити в негоду всіх овець і баранів. А переможці скачок отримували чудових скакунів. Наші воїни приводили з походів міцних кяфірів і прекрасних дів. І це було лише десять років тому. Поглянь, наш дорогий гостю. Тепер у наших оселях лише люди похилого віку і юнаки. У наших садах забагато молодих дерев. Наші будинки вже не такі прекрасні, як у роки моєї зрілості. І все це через біди, які принесли козаки Сірка. Вони кілька разів нападали на Кафу й проходили цією дорогою. Попалили наші будинки, вирубали сади й виноградники. Чимало наших воїнів загинуло, захищаючи свої домівки або в пориві наздогнати й покарати розбійників. Вони кажуть, що приходять до нас з війною для помсти. Але хіба може раб мститися своєму господареві. Адже наш народ завжди був господарем степів. Там йому належить усе як дане йому Аллахом. Завдяки Всевишньому татари все влаштували по справедливості. Аллах назвав мусульман володарями всього, що він їм дав, у тому числі й голів, що заблукали в тумані. Ми не робимо рабами тих, хто прийняв іслам. Вони живуть серед нас, тримаючи землі та худобу. Та й ті, хто в невігластві своєму не сприймає Аллаха, так само живуть поміж нас, не відчуваючи голоду. Своєю працею вони годують і себе, і тих, хто дав їм таку можливість. Ми навіть відпускаємо на волю після шести років праці тих, хто бажає покинути нас. І це тому, що за цей термін навіть безумці розуміють, який великий і справедливий Аллах і як добре живуть ті, хто вклоняється йому. А дурневі, який це не збагнув, немає місця серед достойних людей. Чимало кяфірів прийняло іслам, а ті, хто має сумнів у душі, – справжні раби, хоч життя їхнє серед нас легке й сите, аби вони не лінувалися працювати.

Я все це промовляю так довго, щоб просити твого роз’яснення ось у якому питанні. Радісна звістка, що досягла наших гір, стверджує, що шляхетний бахадир Орхан у своїй мудрості завжди є поруч з тінню Аллаха на землі, величним султаном. Виходить, султану приємна й корисна близькість славного сіляхдара, як корисні й мудрі його вчинки. Скажи мені, благородний пане, як збагнути козацького шайтана? Моя сива голова відмовляється розуміти, чому Сірко вбив три тисячі своїх одновірців, відірвав їх від господарювання в наших горах і погнав хтозна-куди? Мені це сумно, тому що Сірко вивів мого раба Миколу, його дружину й трьох їхніх дітей. Я був задоволений його роботою й дозволив вибрати собі дружину на ринку в Кафі. Він радів і роботі, і дітям. Думаю, що козаки силою потягли його у свої дикі степи. А що відбулося далі? Ось Расул п’ять років тому на власні очі бачив розрубані на частини тіла тих рабів, що вивів від нас шайтан Сірко…

Татарин з обличчям мужнього воїна, що сидів навпроти Орхана, уклонився високому гостю й гучним голосом продовжив слова старійшини:

– Це справді так. Я на власні очі бачив широкий степ на півночі за Перекопом, де пом’ята трава була червоною від крові. Бачив тіла ґяурів, їхніх дружин і дітей. Бачив безліч відрубаних рук, які нещасні простягали до своїх убивць, благаючи про пощаду. Мертві лежали на возах із тим скарбом, що вони взяли з господарств у наших горах. Вони лежали під возами, пронизані списами. Вони лежали і далеко від возів, намагаючись втечею врятувати себе. Ми не почули ні єдиного стогону, бо козаки добили поранених. Вони рубали їх навіть мертвими. Не було в кого спитати, чим вони так прогнівили цю людину… Ні, назвати його людиною мій язик відмовляється. Це кровожерливий шайтан! Якщо будете йти через Чорну долину,[50] а вона так здавна прозивається, ви побачите безліч обгризених звірами, обмитих дощами й висушених сонцем і вітром людських кісток. Зазвичай люди старанно обходять те жахливе місце.

– Ще зрозуміло, якщо битва. Воїн на воїна. Ще можна зрозуміти озвірілих козаків, що вбивають полонених правовірних. Але зрозуміти вбивцю одновірців?… Мій розум це відмовляється сприймати. А ще коли я подумаю про понівечених жінок і дітей… Вони ж у чому винні?

Один із старійшин, що додав ці слова, молитовно склав руки й прошепотів відповідну суру з Корану.

Орхан довго мовчав, але, побачивши стільки звернених до нього очей, мовив татарською:

– Аллах великий і справедливий. Він дасть мені таку змогу, і я обов’язково перекажу твоє справедливе питання цьому шайтанові. Мені і самому буде цікаво дізнатися всю глибину дикості цього…

Сіляхдар не доказав, але всі з розумінням захитали головами.

Евлія Челебі з цікавістю вислухав розповідь воїна й подивився на свого помічника Фасула. На свій подив учений осман не побачив на обличчі юнака жаху, що без сумніву повинен був з’явитися. Чи то юний фанаріот[51] був відважний душею й серцем, чи все ще не зрозумів, у які страшні землі зважився він за малу винагороду супроводжувати дивного старого, що прибув із Єгипту за день до відплиття Рикаючого Лева султана. Але цю оповідь татарського воїна слід було викласти на папері сьогодні ж увечері.

* * *

На ночівлю зупинилися у великому будинку старійшини Мансула. Сіляхдар Орхан прихильно прийняв його запрошення й попросив розташувати в цьому ж приміщенні і вченого османа з його помічником. Чи то бахадир усе ще потребував перекладу з мови горців, яку він важко розумів, чи то прикипів душею до мудрого і ввічливого добровольця-супутника.

Перед збудованим на османський манер домом старійшини була прекрасна алея кипарисів, а за нею духмяніли величні червоні троянди. Стрункі кипариси пережили набіг козаків, як і прекрасні гаї навколо поселень. Не постраждали також далекі сади й виноградники. Але в самому поселенні фруктові дерева щойно набирали силу й досі були прив’язані до вкопаних жердин.

На прохання Евлії Челебі, він і його помічник були влаштовані у великій альтанці на м’яких шкіряних подушках, набитих кінським волосом. Незважаючи на рясне частування біля річки, на маленькому столику стояли солодощі та фрукти. А також шербет і чудова буза,[52] яка в цих краях була такою насиченою, що її можна було сміливо нести в хустинці, не побоюючись, що вона протече.

Неподалік раби-кяфіри в добротному суконному одязі палили в господарській потребі багаття, використовуючи для нього мастикове дерево. Цей солодкий дим змішувався з ароматом троянд, переплітався із запашними травами, покладеними на підлогу альтанки, і змушував по-особливому прислухатися до пташиного щебету. Сонце сховалося за горами, літня спека спадала – втім, у горах вона не дуже дошкуляла. Приємний вітерець пестив щоки й навівав дрімоту. Десь далеко мекали вівці, а зовсім поруч старанно сюрчали цвіркуни. І ця музика була більш приємна вченому осману, ніж та гучна й неспокійна, що закінчила бенкет. Музика природи налаштовувала його на улюблене заняття.

– Ось ми і записали все, що побачили й почули в цей день, дорогий Фасуле. Якщо Аллаху буде потрібно, ми отримаємо відповідь Урус-шайтана: навіщо він погубив стільки безвинних одновірців. У мене з цього приводу є припущення. Але завдання справжнього вченого мандрівника – викладати правдиво те, що він бачить і чує, намагаючись не вводити в оману тих, хто вважатиме його працю марнослів’ям автора. А завтра, мій дорогий Фасуле, ми побачимо найуславленіше з колись існуючих міст світу – сумний Ескі-Кирим.

– Я не чув про таке місто, – чесно зізнався юнак, зручно влаштовуючись на шкіряних подушках.

– Слава цього міста спочиває в минулому. Багато століть тому землі, на яких ми зараз перебуваємо, були в руках генуезьких франків. Але войовничі татари відтіснили невірних у гори. Ті в злобі своїй нападали на каравани купців – нерідко саме поруч зі згаданим містом, біля річки й на перетині важливих торговельних шляхів. На пам’ять про напади місто назвали Карим-Кермен, тобто «Місто, де були розбої». Потім його почали помилково називати Кирим, відтак іменувати весь острів[53] Кримом, а тутешнього хана – кримським. Хоча багато хто стверджує, що це не так. А слово Кирим означає «рів, який поділив місто на мусульман і невірних». Це вже пізніше…

– То й що? І мусульмани, і християни жили разом у цьому місті ще в старовину? – подався вперед Фасул. Він, як і більшість фанаріотів Стамбула, був християнином.

Учений осман задумався, потім погладив свою довгу бороду й продовжив:

– Це не повинно тебе дивувати. Іслам мирна релігія. Тобі й твоїм пращурам, ромейським[54] християнам, не можна цього не знати. Пригадаймо перші переможні походи мусульманських військ, коли вся північна Африка й Близький Схід прийняли нове вчення як більш переконливе. Міста самі відкривали брами. Племена самі йшли назустріч війську правовірних. А все завдяки волі Аллаха й мудрості перших каліфів. Тоді каліф Омар велів своєму війську: «Ви не повинні бути віроломними, нечесними або нестриманими, не повинні калічити полонених, убивати дітей і старих, рубати чи спалювати пальми або фруктові дерева, нищити корів, овець або верблюдів. Не чіпайте тих, хто присвячує себе молитві у своїй келії».[55] Маєш визнати, що він забороняв заподіювати шкоду тим, хто сповідував іншу релігію. Іслам завжди вирізнявся віротерпимістю. До всіх, хто знає Бога. До язичників ставлення інше. Ці поганці мають віру від диявола. Ще додам, що в Ескі-Киримі й зараз можна побачити багато церков. Є навіть християнські монастирі і в його околицях. А в ті часи це було величезне місто, яке багато мандрівників називали другим Багдадом. Його не можна було об’їхати і за день. За рік там збиралося 7 разів по 100 тисяч людей із країн узбеків, моголів і боголів, кипчаків і камуків, та й з інших країн. У місто багато разів заходили й грабували татари полководців Чингіcхана й татари Хулага, татари Тімурленга й татари Тохтамиш-хана, а потім ішли собі. І знову воно відбудовувалося, як і колись. Воно багато разів переходило від володаря до володаря. Це давня земля, яка бачила незчисленні битви, війни й смертовбивства. Її захоплювали й покидали напризволяще. Нарешті кримські землі підкорив Хаджі-Гірей, і тепер славетні хани династії Гіреїв є спадкоємцями цього володаря Криму.

– Учителю, ти кажеш, що слава міста залишилася в минулому?

– Так! Слава величезного міста, у якому було більше сотні міхрабів,[56] дві тисячі палаців і сто тисяч будинків, сорок тисяч колодязів і фонтанів, сотні мечетей і церков, триста караван-сараїв і триста місць для прогулянок. І багато іншого… Тепер там майже немає людей. Ворони й сови будують свої гнізда на руїнах великого міста. Це житло змій, скорпіонів і павуків.

Фасул присунув до вчителя свої подушки й із цікавістю запитав:

– Що ж спричинило загибель цього величезного міста?

– На превеликий жаль… гріхи людські тому причиною. Дуже було багате, але і жадібне місто купців. Вони не подавали зекяту[57] зі своїх товарів. Не здійснювали хаджу до святинь Мекки, не піклувалися про прибульців з інших країн, про бідних, жебраків і слабких, не приймали гостей. Вони зачинили ворота для всіх. І для спритних і підлих, і для доброчесних мандрівників. І тоді Аллах послав у місто слабкого й убогого дервіша. Послав у зимові холоди. І він голодний, холодний, хворий, майже голий голосно став волати про допомогу. Але жодні ворота, жодні двері будинку не відчинилися перед ним. І тоді він, волею Аллаха, дочекався ранку, узяв у руки мітлу й почав замітати вулиці міста Кирима. Після цього місто саме почало «замітатися». Багато померло, ще більше виїхало. За кілька років місто спорожніло й зруйнувалось. На його руїнах оселився і від усієї душі веселився дервіш, посланий Аллахом. Його могила і зараз є поблизу святого Кемаль Ата-деде. Я сам її бачив.

– Величезне місто зруйнувалося за кілька років? Без війни й пожеж? – помічник із недовірою подивився на старого. – Учителю, а звідки тобі це відомо?

Евлія Челебі, перехопивши погляд юнака, скривився і з неохотою відповів:

– Я обходив ціле місто за багато днів і записав усе, що вичитав на будівлях, мечетях і могилах. Я знайшов високу колону біля мечеті хана Менглі-Гірея, де увіковічені імена властителів і купців, які сприяли будівництву міста. Я знайшов учені книги. І тут, у Криму, і в Єгипті я вивчав їх останні десять років. А ще… – старий зробив значимий вираз обличчя і підвів правицю, – я розмовляв із видатним ясновидцем, молитви якого чує Аллах. Ім’я йому Керр Юсуф-деде. Він сліпий на одне око. Але друге бачить крізь час і відстань. Тоді він уже п’ятдесят років жив, усамітнений у мечеті, яку лише зрідка відвідують. Він усе знав про мене, тому й удостоїв спілкуванням. Він дозволив мені молитися поруч із ним і виголосив багато промов, у яких була таїна й невідомість. Аллах зробив вдатним на добрі справи й багато всього відкрив йому. А ще він сказав мені: «Всевишній дасть тобі щастя у двох світах. Не припиняй подорожувати, і скоро ти приїдеш до падишаха Дагестану, а потім у країну персів, потому в Московську країну, далі в Азакську країну,[58] а потім знову приїдеш до мене. Перегодом ти зупинишся по інший бік Криму, потім прибудеш до османців і в 1077 році[59] побачиш завоювання Мальти й Кандії,[60] однак повернешся на батьківщину». І все це зі мною сталося. А ще він казав про майбутню нашу з ним зустріч. Ось тільки в цьому я сумніваюся. Дуже старий і виснажений був провидець, а з часу нашого побачення минуло майже тринадцять років. Для глибокого старця – це вічність. Мир йому!

Евлія Челебі надовго замовк, насолоджуючись звуками вечора. Навіть хруст сухої гілки був йому приємний і зрозумілий. Він уже давно краєм ока помітив слугу сіляхдара на ім’я Абдул, який особливо і не таїв своєї присутності. Запрошувати слугу до бесіди не прийнято, але й відмовляти в знаннях – не можна. Абдул сьогодні багато потрібного дізнався. І про все це розповість своєму панові в золотих шатах.

* * *

– Учителю! Дивіться! Дивіться!..

«Ох, ця недовірлива юність», – з усмішкою подумав Евлія Челебі й сумно зітхнув.

Усе це він уже бачив. Ох, роки, роки… Минулі роки.

Перед мандрівниками в низині відкрилося місто колишньої великої слави. Усе так само навколо нього росли вікові букові гаї, а з висот гори Агірміш-Даги вітер ніс пахощі свіжого листя, ягід і грибів. Серед карстових форм скелястого рельєфу милували око великі зелені плями грабово-дубових лісів. А на вершинах гір м’яко рвалися хмари. Десь там, ще невидима, повільно збігала майже висохла річечка Чурук-Су, і серед будинків міста, які поки що не зрівнялися із землею, пролягали русла її колишніх приток, що геть пересохли.

А стіни й башти фортеці? Місцями вже в провалах, вони ще викликали подив, як і висота й ширина рову перед ними.

– Це і є знаменитий Ескі-Кирим? – чи то запитав, чи то просто сказав сіляхдар Орхан.

– Це кістяк, що залишився від славетного міста, – відповів Евлія Челебі, усе ще не наважуючись тримати свого коня врівень із чорним аргамаком бахадира. Так само відстаючи на півкорпусу, з іншого боку сидів на білому жеребці слуга сіляхдара Абдул, з ніг до голови увішаний вогнепальною й холодною зброєю.

– Отже, надовго ми в ньому не затримаємося. Що цікавого й корисного в руїнах, у царстві щурів та кажанів? Хіба…

Орхан не закінчив і повернув голову спершу до свого слуги, а потім до вченого мандрівника.

– Хіба що? – м’яко перепитав Евлія Челебі.

– Хіба помолимося поряд із провидцем, – сухо розсміявся сіляхдар і додав: – Я готовий. Кажуть, провидець спілкується безпосередньо з Аллахом.

– Я можу повторити свою розповідь, – насупився вчений осман.

– Абдул усе докладно мені переказав. Сподіваюся, ти не ображаєшся на нього. Адже ти його не прогнав і дозволив слухати. Тому веди до свого зберігача таємниць. Може, він і мені повідає, що чекає попереду. А потім ми це перевіримо.

– Перевіримо, якщо ясновидець ще не в садах Аллаха.

Евлія Челебі пришпорив коня і опинився врівень із сіляхдаром.

Біля в’їзду в покинуте місто більша частина супровідників Орхана – татських татар – сповільнила крок своїх коней і зовсім припинила стрілянину з рушниць і пістолів, що так звеселяла душу. А коли незворушний сіляхдар проїхав кількома кварталами все ще придатних для житла будинків, горяни остаточно зупинилися, зберігаючи урочисте мовчання, як на кладовищі. На людей, що опинилися серед вузьких вулиць, байдуже поглядали зі стін і парканів ворони, а під копитами коней вітерець кружляв дрібний пил.

Орхан, що бачив сотні зруйнованих війною й часом міст, не піддавався тому забобонному страху, що вселявся в серця горян щоразу, коли їм доводилося проїжджати поруч з Ескі-Киримом або бувати серед його німих кварталів. Утім, можна було достеменно стверджувати, що в минулі сторіччя і навіть роки горяни вивезли з цього міста чимало добре отесаних каменів. Можна було навіть сказати, що вони розбирали будинки тут і знову збирали їх у своїх горах.

А десь на цих вулицях, площах, на подвір’ях будинків, у кімнатах караван-сараїв, по стінах і вежах блукали тіні тих, кого покарав Аллах. Вони все ще не бажали покинути свій колись квітучий світ щастя і задоволень.

Але, крім тіней, сов і ворон, у місті досі мешкали люди. Та хіба можна казати таке про дервішів – про тих, хто катує своє тіло, щоб душа могла спілкуватися безпосередньо з Аллахом шляхом не пізнаної іншими насолоди. Може, це і люди, але інші. Їм призначено в мовчазному спогляданні й самозаглибленні або в спільних молитвах уголос, під гучну музику, спів і ритуальні танці відокремлювати душу від тіла й підносити її до порогу Всевишнього.

Той, кого побачили Орхан і його супутники на площі, був, без сумніву, представником одного з найсуворіших братств жебрýчих дервішів. Хоча чимало з тих, хто зараховує себе до того чи того братства дервішів, бувають дуже багатими, однак цей, що стрівся їм на площі померлого міста, був взірцем того, якими були дервіші на самому початку свого важкого шляху. Невисокий, зі смаглявою шкірою, мов натягнутою на кістяк, дервіш щойно закінчив самокатування і, відкинувши в пилюку закривавлений батіг, натягував хірку.[61] Тут же в пилу лежали знаки його братства: чотки, шапка й пояс для пожертв.

Почекавши, поки дервіш одягнеться й зверне на нього увагу, Орхан наблизив свого коня й кинув на розтягнутий у пилу пояс важку золоту монету.

– Відведи нас до свого шейха!

Але дервіш байдуже подивився на жовтий круглячок металу й не відповів. Тоді наблизився Евлія Челебі й, знявши з руки важку золоту браслетку, додав її до пожертви. Релігійний аскет взяв у брудні руки пояс, загорнув золото і, немов запрошуючи, махнув рукою.

– Залишайтеся тут! – суворо звелів сіляхдар супутникам, а відтак, глянувши на вченого османа, додав: – Ходімо!

Вони зійшли з коней і рушили слідом за дервішем. Їхній шлях лежав через кафанську браму фортеці до давньої мечеті.

Уже біля головного входу в мечеть, двері якої були відсутні, дервіш уклонився й запропонував почекати.

Скрашуючи очікування, Евлія Челебі сказав:

– Це та мечеть, у якій я молився з однооким Керр Юсуф-деде. Вона називається Мюск-джамі. Більш відома як мускусна мечеть. Її будував один дуже багатий купець. Він найняв велику кількість людей, які рили фундамент і місили вапняний розчин та глину. У цей час повз проходив караван хотанських, чинських і мачинських купців. Їхні верблюди були навантажені мускусом й амброю. Купець, який будував мечеть, запитав іноземних купців, що везуть їхні верблюди. Але ті промовчали, неначе не чули запитання. І тоді той, хто зводив мечеть, зірвав із верблюда два мішки й розрізав їх ножем. Весь мускус і всю амбру з мішків він висипав у той бруд, який місили його люди. І тоді іноземці схопилися за голову й вигукнули: «О, горе!» Але будівельник мечеті лише розсміявся, відвів купців до себе в дім, пригостив вишуканими стравами й щедро розплатився за дорогий мускус і цінну амбру червоним золотом. Ось які були в цьому місті багаті купці.

– Про це тобі теж розповів одноокий провидець, о наймудріший із мудрих? – усміхнувся сіляхдар.

Евлія Челебі провів рукою по сивій бороді й нічого не відповів. Це було нечемно з його боку, але тут саме нагодився дервіш, який у поклоні запросив усередину мечеті. Він провів гостей до чималого приміщення, указав рукою на слабкий вогник в дальньому кінці й, не вимовивши і слова, зник. Османи пішли на світло й побачили просто на кам’яній підлозі маленького чоловічка з довгою сивою бородою, ледь прикритого лахміттям. Біля його схрещених ніг стояла стара мідна лампа, на носику якої тріпотів крихітний вогник.

– Підійди! – пролунав ледь чутний голос шейха дервішів.

Подаючи приклад, першим підійшов Евлія Челебі й став на коліна перед старцем.

Той простягнув обидві руки і обмацав його лице:

– Я впізнаю тебе, мандрівнику. Коли ми востаннє молилися разом, у мене було одне око. Тепер я сліпий, але в мене все-таки обоє очей – це моє серце й моя душа. Серцем я бачу людей, душею розмовляю зі Всевишнім. Щасливо закінчилися твої мандри, про які я тобі казав?

– Я справді побував у тих землях, про які ти говорив, достойний Керр Юсуфе-деде, і мандри закінчилися, хвала Аллаху, щасливо для мене. Я написав про них у продовженні своєї «Книги подорожей».

– Її читатимуть і через сотні років. Читатимуть і дивуватимуться твоєму бажанню пізнати й побачити багато всього, а також щедрості, з якою ти розповів про це.

– Мої подорожі й моя книга не закінчилися.

– Ти будеш жити, поки пишеш цю книгу. Так тобі призначене згори. Хто прийшов із тобою?

– Це…

Але сліпий провидець зупинив Евлію Челебі піднятою рукою:

– Нехай підійде!..

Орхан повільно підійшов до шейха дервішів покинутого міста й, після деяких сумнівів, став на коліна поруч зі своїм супутником. Провидець простягнув руки, ледь торкнувся обличчя, а потім помацав одяг сіляхдара:

– Парча й золоті нитки. Одяг самого султана. Мені не треба бачити тебе, бо швидше ластівки летить звістка про «Золотого Османа», великого бахадира, що йде на священний бій. Усі мусульмани бажають тобі перемоги над Урус-шайтаном. І мене вона потішить. У це місто вже поверталися люди, але п’ять років тому вони всі були або вбиті, або захоплені в полон козаками Сірка. І ось місто знову майже безлюдне. Про що ти хочеш запитати мене, великий захиснику ісламу?

– Моє єдине питання тобі відоме, благочестивий старцю, а інших питань немає, – сухо сказав Орхан, підводячись і обтрушуючи з колін дрібний пил покинутої мечеті.

– Якщо так, то ти правильно вирішив.

У руці провидця раптом опинилася браслетка, пожертвувана Евлією Челебі.

З несподіваною силою маленька рука шейха дервішів стиснула золото, немов глину, перетворивши його в грудку. І, як глину, розім’явши благородний метал, Керр Юсуф-деде відірвав від нього шматочок і скатав пальцями лівої руки маленьку кульку. Потім підкинув кульку вгору і, на диво точно підставивши беззубого рота, проковтнув її. Так само шейх учинив і з другою, і з третьою кулькою.

– Годі, – мовив провидець. – Моє тіло наситилося, а кров знову вирує, як у закоханого юнака, – потім надовго задумався й лише після тривалої тиші сказав іншим, набагато молодішим голосом: – Левиний рик чути всім. Слабкі тікають, сильні йдуть на нього. Ні вода, ні пісок, ні зелений очерет, ні високі трави не є захистом для лева. Сплячому левові не допоможуть ні шаблі іклів, ні кинджали пазурів. Той, хто йде, досягне мети, якщо він правильно тлумачить знамення, які бачить на шляху. Або якщо його веде милість Аллаха. На твоєму шляху не буде випадковостей. Пам’ятай: випадковість – це невпізнана або незрозуміла закономірність. Не вір своїм очам, бо побачивши лисицю при світлі сонця, при місяці й на відстані ти матимеш її за вовка. Не вір своїм вухам. Є птахи, які солодко співають, лише потрапивши в клітку. Вірити потрібно тільки в Аллаха, і він відкриє шлях до істини. Не промовляй двозначних слів. Пам’ятай: слова – дивина. Вони виліковують і вони вбивають. Не бійся залишитися голим. Утративши все, ти знайдеш більше, ніж мав. Долай вершину й отримаєш середину. Не шкодуй за втраченим, а радій із того, що залишилося. З видимого пізнай невидиме. Пам’ятай: підступний ворог – найнебезпечніший, удаваний друг – найотрутніший. Шукай благ у собі самому. Простих рішень не існує там, де сплелися кольчужний дріт і павутиння. Нахили до моїх вуст праве вухо, і ти почуєш відповідь на своє питання.

Сіляхдар знову став на коліна й наблизив вухо до розпатланої бороди провидця. Той прошепотів кілька слів, і Орхан знову звівся на ноги, неуважно дивлячись у бік свого друга. Учений осман, який не чув нічого, незадоволено подивився на шейха дервішів. А той тривалий час мовчав і лише відтак мовив, звертаючись тільки до сіляхдара:

– Так і станеться, якщо ти правильно витлумачуватимеш знаки на своєму шляху. Візьми цю суму, вона допоможе тобі…

Керр Юсуф-деде витягнув із-за спини суму з грубого полотна й простягнув її сіляхдару. Замислений Орхан мовчки прийняв дарунок шейха.

– Завжди пам’ятай: очевидне не завжди те, що ми очікуємо в ньому побачити.

Після цих слів провидець провів долонею й зібрав з підлоги багатовіковий пил із давніх стін. Потім стиснув кулак, залишивши крихітний отвір. Крізь нього тонка цівка пилу потекла на язичок полум’я. Солодкий запах амбри, доповненої мускусом, поширився по старій мечеті.

* * *

Коли від’їхали від «мертвого» міста, Орхан вирішив роздивитися вміст сумки шейха дервішів. Він довго спостерігав за виноградним равликом, що повільно повз по його долоні, потім зупинив коня й посадив равлика на листок придорожнього куща. Це була єдина жива істота в брудній сумці. Усе інше, що сіляхдар потім уважно оглянув, не мало ніякої ціни. Звичайний мотлох, зібраний жебраками-дервішами на вулицях і в смітниках: зламана підкова, залізне кільце, стара мотузяна підошва з плямою, можливо, навіть від крові, щербата дерев’яна миска, рвана смужка шовку зеленого кольору, обтесаний шматочок каменю, дивний талісман із глини й горобиного пір’я, шматочок бобрового хутра.

Евлія Челебі був розчарований, коли, витягнувши шию, роздивлявся те, що діставали з суми руки бахадира.

– Мені здається, що це сміття анітрохи не зрівняється з тими щедрими дарунками, які ти залишив, мій добрий пане, цим дервішам. Стільки срібла й продуктів!.. Їм вистачить на цілий рік.

Орхан подивився на вченого мандрівника й несподівано розсміявся:

– Мій друже Евліє, ти ж чув провидця: «Очевидне не завжди те, що ми очікуємо в ньому побачити!» Можливо, це залізне кільце носив перший лучник османів. А цей шматочок шовку – від чалми самого пророка Мухаммеда…

– Зупинись, божевільний! Хіба дозволено…

Орхан примирливо склав руки на грудях й одразу ж став серйозним:

– Хай вибачить мені Аллах! Я тільки хотів сказати, що ці речі, можливо, будуть корисними при нагоді. Може, це просто талісмани від злих духів і шайтанів. Хоча для воїна головний талісман – його зброя. Навіть ґяури кажуть: «Береженого Бог береже, а козака – шабля!» Принаймні… Гей, Абдуле! Збережи їх. І неодмінно в цій сумці.

Слуга, що їхав позаду, прийняв дари шейха й грубо заштовхав в одну з перекидних шкіряних торбин на загривку свого коня.

– Щодо срібла і їжі… У нас усього буде вдосталь, поки ми на землі мусульман. Також нам не доведеться нудьгувати. Глянь туди! Схоже, ці горці вирішили супроводити нас аж до серця шайтана.

Евлія Челебі обернувся й подивився на довгу колону вершників позаду нього. Татські татари знову приєдналися до їхнього маленькому загону, щойно він віддалився на значну відстань від руїн Ескі-Кирима.

Учений мандрівник уже точно визначив склад їх маленької ватаги, яка прямувала за сіляхдаром. Це, звісно, був сам бахадир, його слуга Абдул, двоє чорних рабів, імен яких Евлія Челебі не розчув, двоє напрочуд схожих один на одного арнаутів[62] (які поки що не назвали своїх імен) у довгих чекменях і в сталевих нагрудниках, сам учений мандрівник зі своїм помічником Фасулом і рабом з черкеського народу[63] на ім’я Джакмак. Раби великого бахадира дбайливо слідували за його караваном, який складався з восьми коней із численним запасом зброї, речей і провізії. Арнаути придбали собі за прийнятною ціною турецьких коней у кафанського паші.

– Відтепер наша дорога лежить прямісінько на північ, до фортеці Ор, що є єдиним місцем, через яке можна спокійно перейти глибокий рів, творіння рук нерозумних людей, що працею своєю відокремили Крим, перетворивши його на острів. Слово «ор» і означає рів, – учительним тоном промовив Евлія Челебі, готуючи свого помічника до тривалої вченої бесіди.

– А чому острів? На картах, які я мав можливість вивчити, є широка земля між Чорним і Гнилим морем,[64] – з легкою усмішкою вимовив юнак із ученого кварталу Фанар.

Його напутник сердито засопів носом, але швидко заспокоївся:

– Запам’ятай: знання – це лише двері до вчителя. Те, що ти називаєш на мапі широкою землею, становить лише вісім тисяч кроків. Цю відстань можна проїхати за годину. А я називаю Крим островом, зважаючи на той час (а було це сто років тому), коли хан кримчаків Семіз Мухаммед-Гірей[65] наказав викопати широкий і глибокий рів, навіть заглянути в який було моторошно. Потім хан пустив у нього воду й так зробив свою землю безпечним островом. І було це гарантією від раптових нападів козаків, поки ми самі, мудрі османи, не навчили козаків-потурнаків мореплавства. До цього вони великої води не знали. Через доброту свою ми навчили їх, а вони, зрадивши нас, повернулися до козачого розбою й скористалися нашими секретами. Ось такий цей народ, що не гребує переймати у своїх ворогів корисний для них досвід. Ці потурнаки й козаки з річки Дон увійшли на своїх чайках у повноводний рів і, успішно пройшовши його, напали на нашу славну фортецю Ак-Керман, де взяли величезну здобич і тим само шляхом повернулися у свої розбійницькі землі. Розлючений султан наказав стратити нерозумного Семіз Мухаммед-Гірея, а рів з боку Азова засипати. Ось так Крим знову возз’єднався з сушею. Але все-таки відокремлений широким і глибоким ровом і донині.

– Я боюся щось наплутати… – несміливо почав Фасул.

– Кажи, юначе, – прихильно киваючи, дозволив учений осман. – Навчання у формі діалогу віталося давніми мудрецями.

Фанаріот почухав кінчик носа й рішуче почав:

– У тих же давніх мудреців-греків, що жили дві тисячі років тому, є згадка про виритий скіфськими рабами саме цей рів і саме на цьому ж місці. А сталося це буцімто так. Вічно спраглі до крові ворогів скіфи пішли в дуже тривалий похід у єгипетські землі. Їх не було майже двадцять років, і їхні жінки, вирішивши, що всі вони загинули, народили дітей від своїх рабів. А вже коли почули про повернення війська, почали рвати волосся на своїх головах і просити нових чоловіків-рабів та дорослих спільних дітей захистити і їх, і себе. І тоді раби, звичні до важкої праці, і їхні сини взяли в руки кирки й лопати. Напрочуд скоро вони вирили глибокий рів і засіли за ним зі зброєю. Радісні після багатьох звитяг скіфи вже передчували щасливу зустріч зі своїми дружинами та дітьми, але раптово натрапили на глибокий рів і невідомого відчайдушного ворога, що не дозволяв їм повернутися в рідну землю. Двадцять днів на вузькому перешийку лилася кров. Двадцять днів падали на дно рову й помирали люди. Невідомий ворог бився вкрай відчайдушно, ніби захищав власну землю. І годі було його здолати. Тоді скіфи вирішили дізнатися, з ким вони так жорстоко б’ються. Яким же було їхнє здивування, коли після тортур один із полонених зізнався, що супротивниками непереможних скіфів є їхні раби й сини цих рабів та дружин-зрадниць. І тоді мудрі скіфи відклали мечі й списи, а взяли до рук батоги й різки. Побачивши батоги й почувши свист різки, їхні нездолані вороги кинулися тікати й із відважних воїнів знову перетворилися на жалюгідних рабів. Утім, скіфи не стали засипати рів, а веліли його поглибити й укріпити. Вони розуміли, що він буде їхнім надійним захистом…

Щойно юнак замовк, Евлія Челебі широко усміхнувся і навіть коротко, по-старечому розсміявся, звертаючись до сіляхдара, який їхав поруч:

– Чого тільки не вигадають у своїй ученості фанаріоти. Просто казки чарівної Шахразади своєму повелителю, який під одну з них неодмінно кожного разу засинав. І все тому, що не знають фанаріоти мудрості Аллаха, а слухають свого грецького патріарха, який у стародавніх казках шукає істину для свого Бога.

Тепер сердито почав сопіти нащадок ромеїв-греків Фасул. Але він все-таки чемно дочекався закінчення слів наставника й тільки тоді заперечив:

– І зовсім це не казка. Цю подію висвітлив у своїх творах видатний грецький мудрець Геродот, який жив за півтисячі років до народження Христа. А повідали йому цю історію єгипетські жерці…

І знову вчений осман зайшовся сміхом:

– Я ж і кажу про тих, хто не знає мудрості Аллаха. А особливо це стосується стародавніх єгипетських жерців, які молилися богам із собачими, кошачими та іншими потворними головами. Запам’ятай, юначе: завдання вченого мандрівника – побачити визначне на власні очі й почути потрібне власними вухами. Люди, що живуть на землі, зберігають пам’ять про минуле й передають її нащадкам.

– Учителю, ти ж сам казав, що на цій землі народи вбивали й проганяли своїх попередників. Чи будуть вони зберігати пам’ять ворогів? А книги Геродота написані в давнину й не перекручені багатьма неправдами наступних письменників.

Евлія Челебі надовго замовк, поринувши в роздуми. Потім він, зітхнувши, зізнався:

– Мені здається, що у твоїх словах, Фасуле, є зерно розсудливості. Це зрозуміло мені, який написав багато книг про те, що бачив і де був. Мої слова правдиві. І через багато років, а може, і століть, той, хто прочитає їх, буде вдячний мені за чесність і справедливість. Певно, слід подумати і про Геродота. Мені доводилося читати його книжку про стародавні країни, але в моїй голові не вкладається, що Аллах міг наділити розумом Геродота, який вклонявся багатьом оманливим богам. Хоча правовірні арабські мудреці ретельно й сумлінно переписували давніх поганських письменників, завдяки чому багато їхніх творів дійшло до нас. Істинно, шляхи Аллаха несповідимі. А щодо рову, який часто іменується Перекопом, то скоро ми його побачимо на власні очі. І це вже не казка.

– Мені чомусь здається, що цю «не казку» побачимо ще нескоро, – раптом втрутився в науковий диспут Орхан і вказав рукою на хмару пилу ліворуч у степу.

* * *

«Сліпий ясновидець Керр Юсуф-деде, благословивши в щедрості своїй бахадира Орхана, мабуть, передав йому частину тої мудрості, що удостоїв його Аллах. Як інакше в ледь помітній хмарі пилу можна було вгадати причину зміни напрямку нашого шляху? Тільки пізніше очі молодих горян роздивилися, що то наближався загін вершників, який сигнальним білим списом закликав зупинитися. Цими вершниками виявилися сейменлери.[66] Цим охоронцям волею кримського хана Язі Мурад-Гірея було сказано просити сіляхдара султана прибути в ханський палац славного міста Бахчисарая, де йому буде виказано шану й піднесено щедрі дари. Мене, автора цих рядків Евлію Челебі, друга й супутника великого бахадира, дещо збентежило те, з якою поспішністю Рикаючий Лев султана погодився змінити напрямок і тим самим відкласти виконання головної мети своєї подорожі. Адже тепер наш шлях лежав за сонцем. До того ж славний кінь бахадира, стримуваний рукою господаря, плентався, як той равлик, що був у сумі, подарованій шейхом дервішів. Ніхто не наважився спитати про причину глибокої задумливості сіляхдара, у тому числі і я, що нарешті став його другом і невтомним супутником. Цей час я провів у цікавих бесідах із моїм помічником Фасулом і залишився задоволений примхою долі, що послала мені в порту Стамбула цього тямущого юнака. Цей фанаріот – славний учень, та йому не завадить повчитися мудрості старших, а особливо великої мудрості Корану. І якби він краще тримався в сідлі й бодай трохи володів зброєю, то міг би стати незамінним супутником будь-якому вченому мандрівникові на найнебезпечніших дорогах. Боюся, що його слабке, майже дитяче тіло й незрозуміла відраза до вогнепальної та холодної зброї змусять мене розлучитися з ним перед тим, як копита наших коней зігнуть трави Дикого степу, відомого як Хейхат.

Але поки що ми на землі хана й під опікою його воїнів. Хвала Аллаху!

Переконавшись у мовчазності сіляхдара й не сміючи квапити його, воїни хана повели нас добротною дорогою між горами. До нас постійно приєднувалися місцеві жителі й, користуючись повільністю походу, частенько влаштовували бенкети й усілякі змагання. Вони пропонували нам смачну баранину і ягнятину, вершкове масло, каймак, кулемезу, молоко та тверді головки сиру. Використовуючи знання та досвід, я прив’язав до свого коня три головки м’ятного сиру, а також кілька глечиків з особливим медом, смачнішого я ніде раніше не куштував. Водночас не слід забувати, що пророк Мухаммед був і великим лікарем. Він рекомендував мед від хвороби живота. А ще в мене, згідно з лікувальними рекомендаціями Пророка, є масло чорного кмину, засіб від будь-якої хвороби, крім смерті. Сир і мед – їжа особливо приємна й корисна в дорозі в будь-якому віці, а особливо в такому зрілому, який дарував мені Аллах. Адже наступного року мені виповниться сімдесят. Це дрібниці, якщо згадати, що мій дід зі славного роду Кютах’ї, роду великих шейхів, прожив сто сорок сім років! Він брав участь в облозі та здобутті Константинополя[67] як прапороносець султана Мехмеда Завойовника. А моєму славетному батькові Мехмеду Зіллі, який має титул палацового ювеліра, уже більше сотні років. Так само в доброму здоров’ї мій брат Махмуд і сестра Інель. Хай продовжить Аллах їхні літа!

Про це і про моїх родичів (а серед них і колишній великий візир Мелек Ахмед-паша, як і я, абхазець, бо наші матері – сестри з племені абхазів) я розповів своєму учневі Фасулу. А також про все прикметне, що ми побачили на шляху до Карасубазара, головного міста ширінських беїв.

Кримські татари поділяються на чотири коліна: Ширін, Барин,[68] Мансур і Сучувуд. Ці коліна мають власних беїв, званих кирим-беглері. Ширінський бей – найзначніший серед них. Він узагалі найважливіша й дуже поважна особа в державі після самого хана. І наступний, за калга-султаном,[69] спадкоємець хана. Через це йому дістаються найбільш вигідні та знатні бранці. У цьому місті два роки перебував у полоні молодий Богдан Хмель, більш відомий як руйнівник Ляхистану (Польщі) – Хмельницький. Він потрапив у полон після битви під Цецорою, де славне військо султана оточило й вирізало боягузів-ляхів і козаків, які допомагали їм.

Тут я озвучив питання для супровідників сіляхдара: а була б зараз так присоромлена Річ Посполита, якби шабля османа зрубала голову Хмеля під Цецорою або його мати не зуміла зібрати золото для викупу? Знайшовся б іще такий воїн серед козаків, спроможний зібрати армію, рівну мало не султанській? Чи зміг би хтось іще побити пихатих ляхів? І чи було б це корисно для могутньої Османської імперії?

Мовчазний до цього часу великий бахадир перервав свої роздуми, щоб сказати: «Хміль приніс спокій у домівки османів і татар, за його гетьманування ми були добрими сусідами. Я пам’ятаю ті роки, коли наші купці без побоювання ходили в міста урусів, а їхні купці безмитно торгували в Стамбулі. Ось які були часи. Але сердитий Хміль помер і тим розпустив злих шайтанів козаків, що бажали добра та крові сусідів».

Місто Карасубазар повною мірою відповідає своїй назві – ринок на Чорній річці, бо розкинулося обабіч річки Біюк-Карасу, на стародавньому караванному шляху. Торгівля худобою, хлібом, вином і ясиром[70] зосереджена у величезних караван-сараях, надійно схованих за товстими стінами й міцними брамами міста. Незважаючи на це козаки чотири рази брали його приступом. Не інакше як за допомогою шайтана. Мені доводилося раніше бувати в цьому великому місті. Тоді мене дивували й радували тисячі двоповерхових будинків під червоно-рубіновою черепицею, що стояли на пагорбах уздовж річки та її приток в оточенні садів, городів і виноградників. Особливо багато було будинків вірмен, які за числом другі в Криму після татар. Тепер багато будівель зруйновані. Чимало і відновлених, але вкритих дерном, а сади й виноградники ще молоді. Усе це після того, як п’ять років тому тут пронеслися козаки Сірка. Зі ста млинів, що давали чудове борошно, працюють не більше десятка. А між будинками вже немає струмочків, що несли воду в кожну сім’ю. З восьми мостів відновили лише два, однак не такі надійні й широкі, як ті, що були зруйновані шайтанами. Також не видно струнких і високих тополь, подібних до кипарисів. Хоча справжніх кипарисів у цьому місті й не було. Видно, дерева вирубали на відновлення міста й мостів.

Коли ми, а було нас чимало, увійшли до міста, з його небрукованих вулиць піднявся непроглядний пил – і перетворився на море, у якому ми мало не потонули. Добре, що навколо майдану,[71] покритого дошками, вкопані стовпи, які не дозволяють кінним в’їхати на нього. Ми зупинилися у великому ханов[72] на сто двадцять кімнат, хоч усі зверхники-аги слізно благали заночувати в їхніх палацах. Але сіляхдар вирішив омити своє тіло в лазні – насолоді душі.

Це справді так! І залишається тільки дивуватися тому, що в країнах невірних не знають і не використовують цю райську насолоду. Так і ходять із брудними тілами навіть багаті купці, вельможі й королі Європи. Виняток становить Московія. І хоч там баня – лише дерев’яна хата, пара в ній корисна й робить тіло чистим. У країні османів, та й у татарському краї немає містечка, навіть жалюгідного й безталанного, де не було б гаммама.[73] І ці гаммами належать до найкращих творів домобудівництва. Вони відкриті з четвертої години ранку й до восьмої вечора. У Стамбулі їх близько трьохсот. У них так приємно після омивання поговорити з друзями за гарячою чашкою кави.

Лазня Ширін-бея, куди вирушили я і сіляхдар Орхан, справді чудова. Повітря й будівля її чарівні. Ось лише засмутила присутність у лазні вірмен та іудеїв. Але добрий сіляхдар не велів їх виганяти. Така в нього справедлива душа. Його сабір[74] гідний багатьох похвал. До того ж ці невірні не носять банні черевики, а прив’язують до ноги дзвіночок і миються у віддаленому закутку. За цими ознаками їх легко розпізнати і в лазні. А на вулицях невірні носять ковпаки, звані «шеперта», схожі на татарські. Але греки й вірмени пришивають до них значок із блакитної парчі. В іудеїв цей значок жовтого кольору.

Після солодкої лазні сіляхдар Орхан зробив придбання, від якого я його довго відмовляв. Раніше я розповідав, що в цьому місті є анатолійці. Вони не татари, а торговці живим товаром із Малої Азії. Під стінами хана Ширін-бея є великий невільничий ринок. Це зразковий ринок. Злощасні його мешканці. Кажуть: «Нехай прокляне Бог і в цьому світі, і у світі іншому продавця людей, дроворуба й каменотеса» (або, в іншій версії, «того, хто вбиває корів»). «Продавці людей» – так мовиться про работоргівців. Це винятково безжальні людці. Той, хто не бачив невільничого ринку, не бачив нічого у світі. Там відривають матір від сина й дочки, а сина від батька й брата. Усі вони плачуть, скаржаться, ридають і стогнуть, а їх продають.

Про це я вже писав і раніше. Цієї думки дотримуюся і зараз. Але більш за все нехтую тими торговцями живим товаром, які займаються вигідним обманом. Наприклад, ведуть до лазні жінку, яка вже сім-вісім разів народила, з обвислими, як порожні мішки, грудьми. А після лазні обробляють їй обличчя й очі кіпрськими мазями, рум’янами й білилами, айвовими кісточками, квасцями й чорнильними горішками. Роблять із неї дівчину, наче зірку, з рубіновим рум’янцем на щоках, з грудьми, як апельсини, одягають її в обтяжний розкішний каптан і виставляють на продаж. Потім цю престарілу рабиню з підробленою красою купує якийсь дурень – і плакали його гроші та його втіхи.

А ще голять сорокалітніх полонених козаків. Їх так само відводять у лазню й так порають, що не залишається ні бороди, ні вусів, ні волосся на голові. Обличчя їхні стають світлими, як промінь сонця. Їх роблять рабами й продають торгівцям, обманом збуваючи цих зроблених прекрасними бранців. Тих привозять додому, а за місяць такий раб стає сивобородим і вусатим, не вартим і однієї акче.

Так ось, великий бахадир купив найбільш сивого й зарослого з рабів, які сиділи біля стіни. Уявляю, яким той буде за місяць. До того ж на шиї мав лале,[75] що носять винятково злочинці або непокірні раби. А в правому вусі стирчала мідна сережка, наче якась відзнака. Поруч із цим старим було так багато довговолосих руських рабинь, черкеських, абхазьких, польських гулямів і дівчат. І ні в кого не було лале. Залишається тільки гадати, що зацікавило Орхана в цьому обтягнутому шкірою скелеті: його залізний обруч чи мідна сережка в лівому вусі – перша прикмета відчайдушного козака-шайтана. Як на мене, його обличчя монголоїдне, і він більше схожий на татарина-злочинця. Утім, серед козаків кожен третій якщо не татарин, то осман. Козаки – це і є зграя злочинців, які манять до себе таких само шибеників з усього світу.

Це невдале придбання сіляхдар передав своєму слузі Абдулові, а той далі двом чорним рабам. Ці ефіопи, як і більшість рабів з Африки, старанні, слухняні й у всьому намагаються догодити своєму панові. Одного з них звуть Мундас, другого Мандук. А ось імена наших супутників арнаутів я так і не з’ясував. Вони не беруть участі в розмовах, та і між собою майже не розмовляють. А чекмени на них оксамитові зі срібною ниткою. Такі в загонах арнаутів носять зверхники-аги.

Якщо сіляхдар не прискорить крок свого коня, то в Бахчисараї ми будемо не раніше третього дня. Мабуть, там затримаємося на деякий час. І це слушно. Хто ж поспішає туди, де бенкетує смерть? Особливо в цей жахливий степ Хейхат».