Читать книгу Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Претендент на престол - Владимир Войнович - Страница 11

Нюра йшла та й ішла довгими коридорами установ, які злилися для неї в один безконечний коридор з брудною підлогою, вичовганими лавами. На тих лавах у несміливих, очікувальних позах сиділи прохачі, себто люди, котрі ще чогось бажали від цього життя, шукачі правди, борці за справедливість, кляузники, принижені й ображені в подертих куфайках, в лахмітті, в личаках, у чунях, в калошах голобіски, а то й зовсім босі, діди й баби, жінки з дітками, молодий хлопчина на милицях, літній матрос з перебинтованою головою, дід в суконному пальті, по якому табунами бродили бліді воші, рахітичний малюк, що жував хліб у брудному полотняному вузлику.

Блідий неголений чоловік з гарячковим блиском в очах розповідав Нюрі, як слідчий відбивав йому нирки, пояснюючи свої дії ідеологічною війною і складністю міжнародної обстановки.

– Перед самою війною, – казав цей чоловік, – мене звільнили, але я тепер ні на що не здатен.

Він показував Нюрі свою довгу заяву, в якій пропонував внести статус інваліда ідеологічної війни, а йому особисто дати першу групу з правом безкоштовного проїзду в громадському транспорті.

Була тітка, що загубила картки. Вона ходила по інстанціях, казала, що в неї троє дітей, що вони помруть з голоду. Їй відповідали: «Тут не богадільня. Про дітей треба було думати раніше. У нас немає спеціальних фондів для роззяв». Один вельми непрезентабельного вигляду громадянин став на шлях боротьби геть через дрібниці. Якось йому знадобилося перекрити дах, і він звернувся до директора радгоспу з проханням виписати йому скількись там соломи. Директор відмовив на тій підставі, що прохач недостатньо активно проявляв себе в громадському житті, тобто не відвідував самодіяльність, не випускав стінгазету, не ходив на збори, а коли й ходив, то не ліз на трибуну і пасивно брав участь у загальних оплесках.

Замість того, щоб просто вкрасти цю солому (як робили одні) або дати директорові трояка (як робили інші), соломо-прохач вирішив діяти законним чином, писав скарги усім, включаючи Калініна. Відповіді поверталися до тих, на кого він скаржився, двічі (один раз в дирекції радгоспу, один раз у міліції) його було бито, три місяці його лікували в божевільні, однак остаточно, мабуть, не вилікували.

Усі люди, котрих стрічала Нюра в цьому безконечному коридорі перед безконечною шеренгою дверей, сиділи тут іноді цілодобово, як на вокзалі. Час від часу викликалося прізвище когось із тих, хто сидів, і він, заздалегідь стягнувши шапку і кланяючись, входив у довгождані двері, щоб через хвилину вилетіти звідтіля з каламутним поглядом, а то й з вигуком, наче з кабінету зубного лікаря.

За тими дверима сиділи поважні особи. Усі вони працювали без наркозу. Вони кожного відвідувача сприймали, як гідру, котра конче бажає щось вхопити у нашої робітничо-селянської держави. Самі не виробляючи нічого, окрім непотрібних паперів, вони докоряли кожному, хто входив, ніби саме він і живе на шиї у держави, ніби й так отримав занадто багато, а тепер ще прийшов по зайвину.

У цьому безконечному коридорі, осяяному постійним присмерковим світлом, завше вогкому й холодному, наче тут не бувало зміни дня і ночі і пір року, текло розмірене, аж мовби потойбічне життя.

Нюра йшла з кабінету в кабінет, з кабінету в кабінет. Часом вона забувала, чого прагне добитися, головною її метою вже було спершу потрапити до кабінету, а потрапивши, вийти з нього. Обличчя начальників, котрі приймали її, злилися для неї в одне обличчя з надутими щоками і байдужим поглядом. Це об’єднане Обличчя підхопило ідею прокурора Євпраксеїна і почало розвивати її далі. І в одному кабінеті Обличчя сказало, що не просто треба засудити поведінку Чонкіна, не просто відмежуватися, а зробити це публічно, десь на зборах. А в іншому кабінеті сказали, що ще краще не на зборах, а у пресі. А в третьому кабінеті сказали, що ще краще навіть і на зборах, і в пресі. Пропонувалося їй засудити і свою власну поведінку за політичну короткозорість і відсутність пильності. Чим далі, тим більше вимагали від неї, не пропонуючи нічого натомість.

Але, обливаючись слізьми, впадаючи у відчай, Нюра йшла все далі й далі і, потрапивши якось до редакції газети «Більшовицькі темпи», постукала у двері, де висіла табличка «Відповідальний редактор т. Єрмолкін Б. Є.»

Борис Євгенович Єрмолкін був певною мірою дивовижною людиною. Це був старий газетний вовк, як він сам себе з гордістю називав. Але не з тих вовків, котрі, висолопивши язика, ганяються за свіжими новинами. Ні, якраз новин він завжди панічно уникав. І якщо в місті чи в районі траплялося щось варте уваги, себто дійсно якась новина, Єрмолкін робив усе, щоб саме вона аж ніяк не потрапила на сторінки його газети. Траплялося, читаючи десь, що навіть якась буржуазна газета не змогла приховати чогось, Єрмолкін лише руками розводив. Та що це в буржуазній газеті за редактор такий, коли чогось приховати не може?

Нічим не примітний з виду чоловік, мав Єрмолкін непереборну пристрасть – будь-яку статтю чи замітку виправити від початку до кінця так, щоб читати її було зовсім неможливо. З ранку до пізнього вечора, не помічаючи ні дощу, ні сонця, ні часу, ні зміни пір року, не знаючи радощів кохання чи випивки, забувши про власну сім’ю, сидів він у своєму кабінеті за читанням верстки. Йому приносили оці вологі сірі аркуші, шорсткі від вдавленого в них шрифту з кривими рядками. Ці аркуші і в руки взяти було гидко, а він впивався у них, як наркоман, тремтячи від нетерпіння, розкладав на столі, і розпочиналося священодійство.

Націливши на верстку гострого свого олівця, Єрмолкін пильно вдивлявся в надруковані слова і яструбом кидався, коли траплялося серед них хоча б одне живе. Всі звичайні слова здавалися йому недостойними нашої незвичайної епохи, і він одразу ж виправляв слово «будинок» на «споруду» або «будівлю», «червоноармієць» на «червоний воїн». Не було у нього в газеті ні селян, ні коней, ні верблюдів, а були трудівники полів, кінське поголів’я і кораблі пустелі. Люди, згадані в газеті, не говорили, а заявляли, не запитували, а звертали своє запитання. Німецьких льотчиків Єрмолкін називав фашистськими стерв’ятниками, радянських льотчиків – сталінськими соколами, а небо – повітряним басейном чи п’ятим океаном. Особливе місце займало в його словнику слово «золото». Золотом називалося все, що можливо. Вугілля і нафта – чорне золото. Бавовна – біле золото. Газ – блакитне золото. Розповідають, якось до нього потрапила замітка про старателів, добувачів золота, він повернув її відповідальному секретареві з запитанням, яке саме золото мається на увазі. Той відповів: звичайне. Так потім і було написано в газеті: добувачі золота звичайного.

Дивлячись на Єрмолкіна, важко було повірити, що народила його звичайна жінка, і що співала йому російською мовою колискові пісні, і що слухав він своїми вухами вуличні голоси, і що читав він хоч коли-небудь Пушкіна, Гоголя чи Толстого. Дивлячись на Єрмолкіна, здавалося, що народила його друкарська машина, і загортала замість пелюшок в оці самі гранки й верстки, і, як у цей сірий папір, назавжи вдрукувалися у його свідомість і в кожну його клітину неспоживні й мертві слова.

Ось до такої дивовижної людини й потрапила якось Нюра. Постукавши у двері й почувши «увійдіть», застала вона в кабінеті самого редактора, засохлого на своїй роботі, й іншого, дебелого, але жвавого і різкого в рухах. Цей другий був такий собі Костянтин Ципін, котрий називав себе фенологом. Цей фенолог бігав з кутка в куток по кабінету й заламував руки.

– Борисе Євгеновичу, – волав він до редактора. – Я вас дуже прошу, не правте мою замітку, адже вона така маленька.

– Ач, чого захотів, – відповів редактор, помішуючи ложечкою вихололий у склянці чай, – як же не правити, коли ви пишете: «Прийшла пора бабиного літа». У нас, в нашому суспільстві, бабів немає. У нас жінки, трудівниці, вони стоять біля верстатів, вони кермують тракторами і комбайнами, вони замінили своїх чоловіків, котрі пішли на фронт, а ви їх образливо обзиваєте бабами.

– Я не їх, а літо називаю бабиним, так у народі кажуть.

– Коли всі слова, що в народі кажуть, та в газету… – редактор похитав облисілою своєю головою.

– Але ж не писати жіноче літо, – сказав фенолог.

– Саме жіноче.

– А може, дамське?

– Ні, дамське нам не підходить. А жіноче – саме якраз.

– Борисе Євгеновичу, – заволав фенолог, – ви мене вбиваєте. Запитайте будь-кого, хоча б оцю відвідувачку… Дівчино, – звернувся він до Нюри, – ось ви, я бачу, з народу. У вас такий час, коли осінь і коли тепло, коли сонечко світить, як зветься?

– Хто як хоче, так і зве, – сказала Нюра ухильно. Їй не хотілося йти проти редактора.

– Ось бачите, – пожвавішав редактор. – А в нас газета. Ми не можемо називати, хто як хоче. Ви в якій справі? – доброзичливо запитав він у Нюри.

– Та я за мужика свого, за Чонкіна.

Почувши це прізвище, редактор відсунув убік склянку з чаєм, випростався і задерев’янілими вустами сказав:

– Слухаю вас.

Фенолог Ципін враз зник, наче його й не було.

– Слухаю вас, – повторив редактор.

– Та я ось про те, що як же мені бути, – мовила Нюра, наближаючись до столу. – Чонкін – то мій мужик, а прокурор каже, відмовлятися треба.

– Ну, раз прокурор каже, значить, так і треба зробити, – ствердив Єрмолкіи.

– Як же ж? – сказала Нюра, похитуючи головою. – Я ж вагітна.

– Вагітна? – здивувався Єрмолкін. – Це міняє справу. Почекайте, я мушу подумати.

Він обхопив голову руками, заплющив очі, і схоже було, що дійсно заглибився в роздуми. Нюра дивилась на нього з цікавістю, до якої домішувався і переляк, і повага. Так, обхопивши голову руками, Єрмолкін просидів, може, декілька секунд, але Нюрі здалося, що рахунок ішов на хвилини. Єрмолкін раптом труснув головою і, наче повертаючись до тями, довго дивився на Нюру. Дістав з шухляди чистий аркуш паперу, підсунув Нюрі і мовив тихо:

– Ось тут внизу розпишіться.

– Навіщо? – поцікавилась Нюра.

– Ми тут напишемо замітку од вашого імені, потрібен ваш підпис.

– Яку ще замітку? – насторожилася Нюра.

– Ми напишемо, що ви, як майбутня мати, од себе й од імені вашої дитини рішуче відмежовуєтесь від так званого Чонкіна і запевняєте, що майбутнього сина свого чи дочку виховаєте справжнім патріотом, вірним ідеалам партії Леніна – Сталіна.

– Он воно що, – зів’яла Нюра. – Скрізь одне й те ж.

– А що вам не подобається? – щиро запитав Єрмолкін. – Це ж усе робиться задля вашого блага. Невже вам хочеться, аби ваша майбутня дитина мала прізвище злочинця, все життя носила на собі цю незмивну пляму?

– Гаразд, піду, – сказала Нюра, підводячись.

– Ну, як знаєте. Люди для вас стараються, хочуть зробити, як краще, а ви… Ви знаєте, може, вам ваша впертість здається правильною, може, ви навіть хочете видаватися в очах людей такою собі героїнею, але я вважаю, що поведінка ваша продиктована боягузтвом і тільки ним. Коли б ви дійсно були щирою, ви б сказали: «Так, я помилилась». Ви б відреклися од цього Чонкіна і затаврували його навіки ганьбою. Я розумію, таке рішення важко прийняти, але, якщо ви справжня радянська жінка, ви мусите вибрати, хто вам дорожчий – Чонкін чи радянська влада.

Нюра дивилася на нього повними сліз очима. Вона не розуміла, чому обов’язково вибирати, чому в крайньому разі не можна сумістити те й інше.

– Так, – помовчавши, сумно сказав Єрмолкін. – Ви, я бачу, й справді впираєтесь. Мені це, чесно кажучи, не зовсім зрозуміло. Можливо, у мене, з вашої точки зору, дещо застарілі погляди, але я до всього ставлюся інакше, – він підвівся з-за столу і – руки в кишені – пройшовся по кімнаті. – Ось у мене є син, – продовжував він на більш нервовій ноті. – Він маленький. Йому всього лише три з половиною роки. Я його дуже люблю. Але якщо партія накаже мені зарізати його, я не питатиму за що… Я… – він поглянув на Нюру, і погляд його наче осклянів. – Я…

– Мамо! – не своїм голосом закричала Нюра і кинулася геть із кабінету. Майже до самого Красного вона бігла не озираючись. Майже до самого Красного їй здавалося, що за нею з ножем у зубах женеться редактор Єрмолкін.