Читать книгу Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Претендент на престол - Владимир Войнович - Страница 8

Дві чи три доби з перервою на ніч просиділа Нюра на лавці перед приймальнею секретаря райкому Ревкіна, котрий то виїжджав на виклик якогось начальства, то сам викликав до себе когось, то проводив якісь конференції, то готувався до бюро райкому. І хоча на дверях його висіла табличка із зазначенням днів і годин прийому, очікування Ревкіна скидалося на подорожування у поїзді, який іде без розкладу, невідь куди і невідомо, чи дійде колись до кінцевого пункту.

Райком жив напруженим буденним життям, коридорчиком діловито снували, розносячи папери на підпис, секретарки в білих кофтинках і поважно рипіли хромовими чобітьми місцеві начальники в напіввійськових, а то й у цілком військових костюмах. Іноді з’являвся й сам Ревкін, і тоді ті, що сиділи на лавці, підводили голови і дивилися на нього, як на вищу істоту, не відважуючись наблизитися. А коли хто й відважувався, то одразу ж з нічого виникала секретарка, літня жінка в окулярах, і, застосовуючи фізичну силу, кричала:

– Громадянине! Громадянине! Ви ж бачите, що товариш Ревкін дуже зайнятий. Як тільки в нього буде вільний час, він усіх прийме.

Доки вона це говорила, доки відпихала розгубленого громадянина, товариш Ревкін встигав сховатися за дверима, а вже туди пробитись до нього не було ніякої можливості.

На третю чи четверту добу всім, хто чекав під дверима приймальні, було оголошено, що протягом кількох днів товариш Ревкін прийому не вестиме, бо він готується до наступного дуже важливого засідання бюро, а замість нього усіх прийме товариш Борисов. Дехто з черги був цим розчарований, Нюра ж попервах начальників не розрізняла, для неї вони всі були на одне лице.

Скільки вона ще очікувала на свою чергу, зараз, за давністю літ, встановити вже немає змоги, але винагородою її наполегливості було те, що вона врешті-решт потрапила до кабінету, де за столом сидів чоловік, чий знудьгований вигляд виражав повну байдужість до людських справ.

Він дивився на Нюру без найменшої цікавості, ніби заздалегідь знав, що справа, заради якої вона насмілилась його потурбувати, нічого не варта, надто зараз, на тлі грандіозних подій, що відбуваються. Він сидів, мовчки дивився на Нюру, і вона, не діждавшись ніякого запитання, змушена була сказати, що прийшла клопотатися «за свого мужика».

– За якого? – Борисов уперше розтулив вуста, і стало зрозуміло, що він – не статуя.

– За Івана, – мовила Нюра і розплакалась.

Він поворухнувся, дістав кишенькового годинника і втупився в нього, чи то даючи зрозуміти, що він людина зайнята, чи то засікаючи, скільки часу Нюра проплаче. Може, Нюра плакала довше, ніж належало, – він не витримав і сказав, не підвищуючи голосу:

– Громадянко, тут сльозам не вірять.

Слова ці, вимовлені так просто, справили на Нюру відповідне враження, їй і справді одразу ж перехотілося плакати.

– Тепер, – сказав Борисов, продовжуючи дивитись на годинника, – викладайте швидко прізвище Івана, що з ним трапилось і чого ви хочете.

Вона почала викладати, назвала прізвище, він пожвавішав і швидко перепитав: «Як? Як?» Вона повторила: «Чон-кін».

– Чонкін, – замислено проказав він і записав прізвище на сторінці настільного календаря. – Отже, ви кажете, що він заарештований? Так що ж вас турбує?

– Та як же ж? – сказала Нюра.

– А що як же? – запитав Борисов. – Раз він заарештований, значить, буде суд. Якщо цей ваш Чонкін винен, його покарають, якщо ні… – Тут Борисов, можливо, хотів сказати «виправдають», але, подумавши, закінчив: – …тоді суд прийме інше рішення.

– А як же ж я? – сказала Нюра.

– А що ви?

Нюра знову заплакала і, втираючись кінцем хустини, почала плутано пояснювати, що її вважають сторонньою, а насправді вона не стороння, тому що вона з ним, тобто з Іваном, хоч і без довідки, а жила.

З’явилися ознаки того, що Борисову став уриватися терпець.

– Громадяночко, – сказав він, тарабанячи пальцями по столу, – що ви мені городите? Яке мені діло до того, з ким ви жили? Невже ви гадаєте, що райкому більше нічого робити, як займатися такими дурницями? Ідіть звідсіля!

– Куди? – крізь сльози запитала Нюра.

– Не знаю. До прокурора чи ще до когось. Ідіть!

Та Нюра не йшла. Вона стояла і плакала. А Борисов сидів і дивувався, невже ця дурна жінка не може зрозуміти, хто вона, де перебуває і перед ким стоїть. Обурений цим, він вийшов із-за столу і почав тіснити Нюру до виходу.

– Ну, досить, нічого тут рюмсати. Тут вам не це саме. Тут ми нікому хуліганити не дозволимо. Тут і не таким роги обламували.

Відступаючи під його натиском, Нюра задкувала до самих дверей і, спиною вибивши двері, вискочила з них, мов ошпарена.