Читать книгу Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Претендент на престол - Владимир Войнович - Страница 7

Перед столом голови Голубєва стояв інструктор райкому Чмихалов, високий худий чоловік з червоним, напевне, од пиятики, носом на довгастому насупленому обличчі. Він стояв у надітому поверх куфайки довгому брезентовому плащі з відкинутим каптуром, а в руках тримав трихвостого батога і поляскував ним по халяві гумового чобота.

За вікном, прив’язаний до ґанку, понуро мокнув на осінньому дощі гнідий кінь Чмихалова.

У конторі було добре напалено. Чмихалов пітнів, втирався рукавом, шморгав носом і вкотре запитував голову, чому в колгоспі не провадиться збирання хліба.

– Поглянь у вікно, побачиш, – відповідав голова.

– А мені у вікно глядіти нічого, – занудно гугнявив Чмихалов. – Я дивлюся у партійні вказівки.

– О, – сказав голова і покрутив біля скроні пальцем. – Вказівки, вказівки… Вкажи дощеві, аби він перестав. Ви там, у райкомі, сидите і не знаю чим думаєте. Вперлися у свої вказівки, як барани.

– Як хто? – швиденько перепитав Чмихалов.

– Як овечки, – пом’якшив своє визначення Голубєв.

– Одразу, значить, позадкував, – Чмихалова наче підмінили, очі його заблищали. – Отже, по-твоєму, виходить, що в райкомі сидять барани?

– Ти мені політики не ший, – сказав голова, підводячись. – Я тобі кажу: дощ іде, а під час дошу збирають хліб тільки дурні та шкідники.

– Ну й добалакався! – розвів руками Чмихалов. – Отже, в райкомі сидять барани, дурні й шкідники. І, отже, вся наша партія…

Доказати він не встиг. Голубєв вискочив з-за столу, вхопив Чмихалова однією рукою за шкірки, іншою за штани і, зігнувши його в три погибелі, поволік до виходу.

Нюра Бєляшова, з’явившись о тій порі біля контори, бачила, як на мокрому ґанку, невлад махаючи ногами і руками, несподівано виник Чмихалов. На його довгому обличчі відбилися найрізноманітніші переживання. Нюра не встигла здивуватися і зрозуміти, в чому річ, як Чмихалов, змахнувши руками, наче птах, одірвався од ґанку і полетів. Поли плаща розметалися, а каптур надувся, ніби парашут. Політ був недовгим. Перелетівши через усі східці, Чмихалов торкнувся землі, підстрибнув і побіг, однак нижня його частина не змогла наздогнати верхню, і він розпластався у багні з витягнутими вперед руками, немовби ловив курку.

Підводився він поволі. Його руки, живіт, коліна і навіть одна щока були в багні. Розмазавши грязюку по щоці кулаком з затиснутим у ньому батогом, Чмихалов підійшов до коня, що покірно очікував його, одв’язав і тремтячою ногою довго не міг потрапити в стремено. Нарешті це йому вдалося, він всівся у слизьке сідло, повернув до Голубєва брудне й жалюгідне обличчя і сказав, ледь не плачучи:

– Нічого, я тобі ще покажу! – од’їхав кілька кроків, озирнувся і крикнув сміливіше, хоча й верескливо: – Покажу! Покажу-у! – і погрозливо підняв руку з батогом. Кінь з переляку рвонув. Чмихалов звалився на спину і задер ноги, але різким порухом відновив рівновагу і швидко віддалився. Голова провів його задумливим поглядом і скосив очі на Нюру.

– Ти до мене?

– З поштою, – сказала Нюра.

– Заходь.

У кабінеті голови вона виклала на стіл газети, журнал «Крестьянка», «Блокнот агитатора», чотири листи, три листівки і один товстий пакет. Голубєв схопив «Правду» і почав читати зведення Радінформбюро про становище на фронті, а коли підвів очі, Нюра все ще стояла перед ним, переступаючи з ноги на ногу. В одній руці вона тримала сумку, іншу з якимось папірцем простягала Голубєву.

– Що це? – зиркнув на папірця Голубєв.

– Тимофійовичу, підпиши, га?

Рахівник Волков сидів у сусідній кімнаті й однією рукою скручував цигарку, допомагаючи собі плечем і підборіддям.

З головиного кабінету долинав якийсь гамір. Волков послинив газетку і завмер, наслухаючи. Спочатку він почув голос голови: «Ну, ти даєш!», потім щось сказала Нюра, потім знову голова: «Не можу, і не проси, ніяк не можу. Та ти що, в тюрму мене запроторити хочеш?»

Відклавши недокручену цигарку, Волков зазирнув до голови. Він побачив заплакане Нюрине обличчя, зніяковіле обличчя Голубєва і почув його голос:

– Ти зрозумій, Нюро, я б радий, але як же я можу? Я ж голова, я не можу підписувати такі папери.

Нюра схлипувала, витираючись кінцем хустини. Голова угледів Волкова і поманив пальцем:

– Ходи сюди. Ти поглянь, що вона мені дає на підпис.

Волков підійшов до голови, взяв простягнутого йому папірця і повільно, вникаючи у зміст, прочитав:

ДОВІДКА

Видана Бєляшовій Г. О. про те, що вона дійсно жила з військовим службовцем Чонкіним Іваном.

– Це ти сама писала?

– Сама. – Нюра з надією дивилася на Волкова.

– Це тобі в сільраду треба йти з цією довідкою. А ми колгосп, ми таких довідок не видаємо.

– Та й у сільраді не підпишуть, – сказав Голубєв.

– Мабуть, що не підпишуть, – підтвердив Волков, поклавши довідку на стіл.

– Ну як же не підпишуть? – мовила Нюра. – Я ж не якось там… я ж з їм по правді жила.

– По правді, по правді, ніхто ж не заперечує, – сказав голова. – Але довідки тобі ніхто не дасть. А ти ось що, – Голубєв підвівся і вийшов з-за столу, – ти йди просто в райком, до Ревкіна просто. І як у кабінет увійдеш, так сумку на підлогу кидай і сама на підлогу кидайся, очі витріщай і кричи… – Голубєв насправді витріщив очі, побуряковів і раптом, зображуючи, як має поводити себе Нюра, завищав: – «Я вагітна!»

– Ох, батечку! – Нюра зі страху аж присіла. – Перепудив як!

– Перепудив? Отож-бо! – голова підморгнув Волкову, який споглядав усе без інтересу і без живинки в очах. – Він також перепудиться. На горло його бери. Кричи: «Вагітна! Оддай мені мого Івана!» – кричи.

– Гадаєш, допоможе? – поцікавилась Нюра. Голубєв поміркував, поглянув на Волкова.

– Мабуть, що не допоможе, – знехотя визнав.

– Навіщо ж кричати?

– А так. Душу одведеш.

Нюра взяла папірець, сказала:

– Ну, добре, тоді допобачення.

Пішла до виходу, взялася вже за ручку дверей, зупинилась.

– Тимофійовичу, – мовила зніяковіло. – Але ж я й справді теє…

– Що теє? – не зрозумів Іван Тимофійович.

– Важка я, – сказала Нюра, червоніючи.