Читать книгу Економка. Переклад українською – Ольга Блик - Віолета Лосєва - Страница 5
ІII
ОглавлениеВосьма година ранку. Я під'їжджаю до будинку. Моя старенька машинка їде повільно, але я вмію радіти дрібницям – осінь, тепле сонечко, радіо «Шансон». Що не кажи, дорога – як у казці! У мене є робота, яка у всьому світі вважається не менш престижною, ніж всі інші, у мене є новий костюм, який я одягла сьогодні перший раз, у мене сьогодні перша зарплата, яка, я сподіваюся, допоможе мені змиритися з моєю роботою. Я знаю, що це не назавжди.
Семен Михайлович виїжджає з двору. Я блимаю йому дальнім світлом і посміхаюся. Він, як завжди, при краватці і світлому костюмі – сива, сувора красива людина. Він киває мені, і я активно махаю йому рукою.
Я знаю, що на Тамару завтра чекає важкий день. Іменини Семена Михайловича – це перший високий прийом, де господинею буде Тамара. Вона розраховує на мою допомогу і я, звичайно ж, не підведу її.
А сьогодні головне випробування – приїзд дітей.
Тамара нервується.
– Подивися, чи все готово в їхніх кімнатах, – зі злістю в голосі говорить Тамара, – мені було сказано перевірити, чи достатньо добре пахне у спальнях. Уявляєш?
Я дивуюся, як Тамарі вдається повністю приховувати своє ставлення до ситуації, коли вона говорить з Семеном Михайловичем. Якщо вони поруч, здається, що це найбільш любляча у світі пара.
– Я ще вчора все приготувала, – відповідаю я. Тамара не помічає мого костюма.
Я, звичайно ж, одягала його не для неї, але чомусь думала, що вона зверне на нього увагу. Цей костюм я купила місяць тому, але не одягала його жодного разу – не було приводу. Між іншим, ця річ для мене цінна, як спогад про ті часи, коли я могла рахувати ГРОШІ, а не копійки. Я купила його, знаючи, що найближчий рік не буду робити ніяких великих покупок. Лише якщо буде гостра необхідність.
Але за три тижні моєї роботи в якості економки я зрозуміла, що, переступаючи поріг цього будинку, я залишаю свою шкалу цінностей десь у саду і мимоволі починаю думати і діяти, виходячи з понять і правил мешканців цього будинку. Те, що залишається для мене дорогим і красивим в моєму повсякденному житті, стає абсолютно неважливим, варто мені зустріти Тамару або Семена Михайловича. У Тамари, напевно, таких костюмів ціла дюжина, чому вона мала помітити мій?
Я згадала, як купувала його – мою світло-бежеву дивовижу: вузька спідниця до середини коліна і короткий жакет. За аналогією з маленьким чорним платтям, він висів у мене в шафі під назвою «маленький світлий костюмчик». Тоді мені здавалося, що попереду – тільки прибирання, брудні ганчірки та претензії господарів. А зараз, мушу зізнатися, я можу сказати, що моє життя в цьому будинку цілком стерпне. Кожен з мешканців – готовий персонаж якоїсь драми, вологе прибирання я роблю в рукавичках, і я вже освоїла майже всі пристрої, які є в будинку для того, щоб полегшити життя господині (я вважаю, економки).
Тамара ігнорує мій вигляд. Вона сьогодні одягла темно-вишневу довгу спідницю, яка робить її повною, а на обличчі – товстий шар косметики, але все якось недбало, нібито зроблено поспіхом.
Вона закурює і сідає біля мене на кухні. Перед нею – пляшка коньяку і маленька чарочка, зовсім не коньячна.
Я мовчу.
– Я маю право випити, якщо мені здається, що ось-ось застуджуся? – питає Тамара, немов продовжуючи розпочату з кимось суперечку.
– Може, не з самого ранку? – обережно кажу я, хоча мені абсолютно все одно, в який час дня вона п'є коньяк.
– Елю, мені хочеться піти з дому, – каже Тамара, – скажи, чому я повинна їх зустрічати, пригощати, приділяти їм час?
Я мовчу, намагаючись не дивитися в її бік. Мені потрібно перевдягнутися – не буду ж я робити прибирання у світлому костюмі?
– Мені потрібно закінчити раніше? – питаю я.
– Не поспішай, – відповідає Тамара, – не велика честь. Слухай, ну що ти мов робот? Випий кави, розслабся.
– Дякую, – кажу я. Пару днів назад я почула, як Тамара розповідала Семену Михайловичу про те, як ми з нею «бавилися коньячком» – суцільна маячня, я пила тільки каву. Я розумію, що вона хоче якось завуалювати свої недоліки в його очах і нібито закликає мене в свідки. Але мені не подобається, коли хтось щось робить за мій рахунок. Тим більше що Семен Михайлович не з тих, хто буде розпитувати, а у мене так і не було нагоди пояснити, що я не пила його коньяк, і що я не п'ю взагалі.
Мені дуже подобається «моя» кухня – вона обладнана найсучаснішою технікою. Тамара, здається, навіть не знає, як і що вмикається. Але я, здається, не дарма викладала математику три роки – підхід до техніки у мене все-таки є. Готувати на цій кухні – одне задоволення. Я хочу, щоб вона швидше пішла до себе, а я змогла б перевдягатися, поприбирати і почати готувати обід.
– Завтра з ранку привезуть все для вечері, – каже мені Тамара, – подивишся, чи всього вистачає.
– Добре, – відповідаю я. Я звикла відповідати за все. Якщо завтрашня вечеря на мені – я і повинна була складати список страв і продуктів, і тоді я була б впевнена, що всім всього вистачить. Але Семен Михайлович замовив все сам в дорогому ресторані, не підключаючи до цього ні мене, ні Тамару, і я вже не зможу ні на що вплинути. Крім їжі, в ресторані замовлено два офіціанти, які будуть мені «допомагати», як висловився Семен Михайлович. Я трохи помучилась над питанням, чи не соромиться він мене, але потім відкинула від себе ці дурні думки. Обслуговувати тридцять чоловік, яких він запросив – це, дійсно, важко.
– Уяви, – каже Тамара, – він запросив і свою колишню… Ти таке бачила?
Я такого не бачила, але зберігаю незворушний вигляд.
– Вона сказала, що хоче його привітати, уявляєш? І він вирішив, що кращого часу і місця годі й шукати, як запросити її сюди?
– Ви все одно будете на першому місці, а вона – серед гостей, – обережно кажу я.
– Семенчик називає це «високі стосунки». Я не розумію, – Тамара підливає собі коньяку, – йому хочеться, щоб усім було добре. Уявляєш?
Я уявляю, і могла б додати, що Семену Михайловичу не тільки хочеться, щоб усім було добре, але у нього ще є кошти і можливості зробити так, щоб всім було добре. Мені теж здається дивним, що на дні народження будуть присутні дві жінки. З іншого боку – чому б і ні? Необов'язково бити посуд і ділити виделки! Я ще більше поважаю його за це.
– Можливо, це не так уже й погано, – намагаюся я захистити Семена Михайловича.
– А про мене хтось подумав? – запитує Тамара.
На кухні дзвонить телефон. Вона піднімає трубку і голос, і навіть вираз її обличчя відразу ж змінюються. Тепер вона вже не розлючена левиця, а скривджене дитя.
– Так, Семенчику, це я… Я не сумна… Добре, коханий.
У мене всередині все стискається від страху, що вона знову ляпне що-небудь про наше спільне розпивання спиртних напоїв у робочий (для мене) час. Але Тамара продовжує воркотіти, не згадуючи про мене:
– Так, мій котику, я все зроблю і за всім прослідкую. Я тебе цілую…
Якби мені таким театральним голосом хтось говорив по двадцять разів на день, що він мене любить, я, напевно, засумнівалася б у адекватності цієї людини. Але Семен Михайлович закоханий і, видно, каже щось подібне у відповідь. Тамара кладе трубку з переможним виглядом.
– Звичайно, мене не можна ні з ким порівняти, – задоволено зітхає вона, – доведеться перетерпіти присутність цієї старої баби. Але це – вперше і востаннє! Нічого…
Тамара встає і я, нарешті, можу зайти у свою кімнатку і перевдягнутися. Моя кімната розташована недалеко від кухні, і Семен Михайлович сказав, що я можу навіть переночувати там, якщо раптом мені доведеться затриматися допізна. У кімнатці є маленьке віконце, в яке я бачу, як опадає клен. Взимку, коли опаде листя, напевно, буде видно річку…
Я знімаю костюм і хвилинку розглядаю себе в дзеркалі. Ми з Тамарою – ровесниці, нам обом по 26 років. Але Тамара – модель, і це видно не тільки по її ході та жестах, це написано у неї на обличчі. Я – теж висока і досить струнка, але я – не модель. Та й це не головне. Тамара поставила мету і прийшла до неї! Правда, тепер вона, мабуть, не завжди знає, що їй робити з цією досягнутої метою. Але вона зуміла скористатися своєю зовнішністю. А я – в економках. Кожному, мабуть, своє…
Я стріпую волоссям, надягаю робочий костюм і дістаю пилосос.