Читать книгу Економка. Переклад українською – Ольга Блик - Віолета Лосєва - Страница 6

– Ти готова до комплексного дослідження? – питає мене Сергійко.

– Скільки це займе часу? – Відповідаю я питанням на питання.

– Не став дурних питань, – обриває він мене, – Мова йде не про час.

Я починаю злитися.

– У мене мова іде саме про час, – заявляю я, – якщо ти згоден вкластися в дві годині, – я прийду в неділю у другій половині дня.

– Я не можу обіцяти, що закінчу по твоєму сигналу, – коли в голосі Сергійка з'являється сарказм, він стає схожий на найогидніший різновид невизнаного генія.

– Тоді і я не можу обіцяти, що буду сидіти у тебе стільки, скільки тобі потрібно, – вередую я, – мені вставати о шостій ранку в понеділок.

– То приходь в неділю зранку, – наказує Сергійко.

– І до вечора сидіти у тебе? – перепитую я, але він не удостоює мене відповіддю.

Я вважаю, що він міг би досягти набагато більшого, якби працював у групі однодумців. Але він розуміє, що група – це залежність, як мінімум, один від одного. Група – це якісь дедлайни, це узгодженість, це обмін інформацією. Тому він вважає за краще працювати наодинці.

Його дослідження повинно стати революцією в дослідженнях людських якостей, властивостей і станів. Я не думаю, що йому вдасться хоча б видати свої спостереження і дослідження, не кажучи вже про те, щоб бути визнаним у вузькому середовищі.

Але я не розчаровую його. Це марно. Мені цікаво спілкуватися з ним і я розумію, що у нього не так вже й багато «піддослідних кроликів», які будуть так сумирно нести на собі хрест його експериментів.

…На вечірці Тамара виглядає, мов королева – я ще ніколи не бачила її такою гарною. На ній шикарне майже біле плаття, в волоссі – прикраса з діамантами (я не відрізню на вигляд справжні діаманти від скла, але Тамара говорить, що вони справжні), туфлі – просто витвір мистецтва. Вона схожа на наречену і на принцесу одночасно. Дивлячись на неї, згадуєш обкладинки дорогих глянцевих журналів – там завжди такі дівчата – без жодного недоліку. Яким би боком вона не повернулася – вона прекрасна. На обличчі на цей раз палають лише губи – ніжним кораловим сяйвом. Очі майже не нафарбовані і від цього здаються беззахисними. Голі руки – без жодного недоліку, без жодної родимки чи плями – вона тримає з гідністю королеви.

Поруч з нею – Семен Михайлович. Він теж у світлому костюмі. Його сивина поруч з Тамариною юністю виглядає дуже добре. Періодично він нагадує благородного батька, який привів свою доньку до першого причастя. Але в цілому вони виглядають як щаслива пара.

Двоє офіціантів пригощають гостей напоями, які я невтомно розливаю на кухні. Сюди ж вони приносять використані келихи, і я намагаюся їх мити відразу ж, щоб все встигнути. На свій новий костюмчик я одягла фартух, щоб бути готовою в будь-який момент вийти до гостей (якщо знадобиться) і в той же час не забруднитися і не забризкатись водою (якщо доведеться залишатися на кухні).

Хлопчики-офіціанти працюють професійно, мовчки і послужливо роблять свою роботу і майже не говорять зі мною. Обслуговування, мені здається, в тому і полягає, щоб все було зроблено, але нікому не довелося б замислюватися, як це зроблено і коли.

Мені здається, все йде добре.

Іноді до мене на кухню заходить Ніка і хапає що-небудь зі столу. На мене вона не дивиться, вважаючи, мабуть, що може брати все, що вона захоче. Ніка – худенька, тендітна дівчинка з акварельними очима, нагадує тендітну ляльку. На ній джинси і біла майка – поки що не знаю, чи це принцип – ходити в джинсах, в той час як всі інші одягнуті у вечірні сукні, а вона хоче продемонструвати свою зневагу до компанії. Можливо, просто не було кому підказати їй, що потрібно вдягти з такої нагоди, але тоді мені вже точно потрібно мовчати.

Ніка хапає зі столу листочки петрушки, якими я прикрасила м'ясне асорті і меланхолійно жує, сидячи на краєчку столу. Мені, звичайно, не подобається, що вона сидить майже на блюді, але я обираю відсунути блюдо і не зробити їй зауваження.

– Втомилася? – питає вона і це, здається, перше питання, яке вона задає мені з учорашнього дня.

– Ні, – відповідаю я. Я ніколи не надавала значення тому, як до мене звертаються, на «ти» або на «ви», але зараз мені не хотілося б, щоб Ніка мені «тикала».

– Відпочинь трохи, – пропонує вона, дивлячись у порожнечу.

– Я – на роботі, – ввічливо відповідаю я.

– Ха, – Ніка зістрибує зі столу, – думаєш, хтось це оцінить?

– Сподіваюсь, що так…

Вона усміхається і, насвистуючи, мов хлопчисько, прямує до виходу. Я розумію, що їй нікуди податися у цьому великому будинку. Дорослі гості нею не цікавляться, батько зайнятий лише Тамарою, дітей не запрошували. Біля виходу Ніка прихоплює келих з шампанським і виходить на веранду. Я не знаю, чи можна їй пити шампанське, але оскільки ні в няньки, ні в шпигуни мене не наймали, знову мовчу.

Ніка прикриває двері нещільно, і я опиняюся свідком діалогу, який відбувається біля кухні.

– Ну, як тобі це збіговисько парадних ідіотів? – Запитує Ніка у Вадима.

Вадима я бачила тільки мигцем, але я знаю, що він одягнений у елегантний костюм, в одній з кишень якого мелодійно дзвонить телефон. Він не відповідає на дзвінок, а натомість звертається до сестри.

– Все нормально. Як завжди.

Він, напевно, хоче дати їй зрозуміти, що для нього такі світські раути – річ звичайна.

– Ти поклав око на цю кралю? – запитує Ніка, і я молю Бога, щоб вона мала на увазі не Тамару. Відповідь Вадима насторожує мене ще більше:

– Як можна! – Вадим додає, – Слухай, я голодний, як вовк. Коли вже покличуть до столу?

Ніка пирхає.

– Всі гості прийшли не для того, щоб їсти, а щоб помилуватися молодою парою.

– Татуньо аж сяє, – зауважує Вадим.

– А поїсти попроси тут, – Ніка, напевно, киває в бік кухні, – у цієї, як її, до речі, звуть, я забула?

– Не прикидайся, – каже Вадим і заходить до мене.

– Кажуть, тут можна чимось підживитись? – Він кривляється, мов підліток, що йому абсолютно не пасує.

Я утримуюся від бажання простягнути йому бутерброд і хвалю себе за це. Ніколи не можна видавати, що ти щось чув.

– Ви щось бажаєте? – Я хочу виголосити це нейтральним тоном, але виходить глузливо.

Моє глузування йому не подобається.

– Дай-но мені що-небудь пожувати, – говорить він зневажливо, кривлячи свої красиві брови, і додає вже більш мирно, – Погано служиш – народ голодний!

Мені хочеться відповісти йому, що тут накази віддає Семен Михайлович, і платить мені теж він, але я стримуюся.

Задоволений своєю перевагою, тим що він може говорити все, що йому заманеться, він посміхається. А я змушена (і він це бачить) мовчати.

Вадим бере з загального блюда шматок шинки і, огидно посміхнувшись, виходить.

Нарешті всі нагулялися по осінньому саду і розсілися в їдальні. З кухні я чую вибухи сміху і фрагменти тостів, які вимовляються на честь ювіляра.

В розпал веселощів я чую, як лунає дзвоник біля воріт. Приїхала Алла.

Вона заїжджає у двір, кидає машину біля воріт і киває мені. Дістає квіти з заднього сидіння і йде до їдальні. Я дивлюся їй у спину, на якій написано передчуття того враження, яке вона збирається справити, завітавши на день народження свого колишнього чоловіка.

…Я чую хор голосів: «О-о, Аллочка» і її кокетливі слова «ну що ви, я – на хвилинку».

Я заходжу до їдальні і ставлю новий прибор. Місце Алли виявляється дуже далеко від іменинника, на іншому кінці столу.

– Аллочко, тост! – Командує хтось із гостей. Її тут знають майже всі – багато років вона була господинею на таких святах.

– Ну що тобі сказати, милий, – Алла встає з келихом в руці, а я завмираю біля стінки, дивлячись на обличчя Тамари – вона не така досвідчена левиця, як Алла, і явно програє на її фоні. Тамара дивиться в стіл і міцно стискає руку Семена Михайловича – так міцно, що навіть якби він захотів вирватися, йому б це не вдалося. Семен Михайлович, природно, дивиться на Аллу. Я знову захоплююся ним – жоден м'яз не здригнувся на його обличчі, він, здається, нічого не боїться – ні незручної ситуації, ні скандалу. Алла насолоджується ситуацією: «Я бажаю тобі щастя, милий. Щоб твоє подальше життя було нітрохи не гірше, ніж колишнє. У нас з тобою починаються нові часи! Давай побажаємо одне одному удачі!»

Алла піднімає келих, і Семен Михайлович змушений підійти до неї, щоб почаркуватися. Тамара покривається плямами і з неприхованим жалем випускає його руку.

Він підходить до Алли і ситуація складається так, що він змушений (мені хочеться так думати) нахилитися до неї і поцілувати її.

Тамара при цьому дивиться на них зневажливо, і я не знаю, яка сила змушує її тримати виделку в руці, а не запустити нею у свого чоловіка, який цілується зі своєю колишньою дружиною.

Алла теж тягнеться до нього губами, а потім дбайливо стирає помаду з його щоки.

– Аллочка, ти чудово виглядаєш, – вигукує хтось із гостей і Аллочка посміхається з почуттям повної перемоги над Тамарою.

– Я стараюся, – промовляє вона, – ти ж знаєш, я їду в Париж наступного тижня!

– Я завжди знав, що ти випередиш Семена, – жартує хтось, – Париж – це твоє місто!

Алла знову посміхається, мовчки погоджуючись.

Розваги тривають. Я дивлюся, чи все в порядку, хлопчики-офіціанти працюють чудово, і я розумію, що мені тут робити нічого. Йдучи, я краєм ока бачу боротьбу рук під столом – тепер Семен Михайлович хоче взяти Тамару за руку, а вона виривається. «Дитячий садок!» – думаю я і йду на кухню.

Тут гарно. Основні страви вже на столі і в кухні відносний порядок. Я наливаю собі каву і дивлюся у вікно. Буде час, коли на таких святах головною героїнею буду я. Потрібно лише почекати.

Мені шкода Тамару.

Коли вона забігає на кухню, на обличчі її видно злість разом із розгубленістю – суміш дуже невдала для її ніжного личка.

– Ти б так зробила? – доскіпається вона до мене, – Ти б приперлася на день народження колишнього чоловіка?

Гості чудово веселяться без Тамари. Напевно, ніхто навіть не помітив її відсутності. Вдосталь намилувавшись її красою, вони перейшли до веселої розмови, а Тамарі стало нудно.

Я не підтримую зі своїм колишнім чоловіком ніяких відносин, тому мені важко відповісти на її запитання. Не думаю, що Алла ловить кайф від цієї вечірки, але їй явно потрібен був цей хід. І вона знає, що робить. Тамара, як багато красивих жінок, розумом своїм може дійти тільки до половини справи. Глибини чиєїсь підступності їй недоступні. Вона і зі своєю підступністю не може розібратися до кінця. Мені шкода її, але думаю, зараз мій жаль їй не потрібен.

– Ні сорому, ні совісті, – аж палає Тамара.

– Ви така красива, – обережно кажу я, не знаючи, як її втішити.

– Слухай, давай будемо на «ти»? – несподівано пропонує Тамара.– Коли мені говорять «ви», я відчуваю себе у віці Клари Цеткін.

Я мало що знаю про вік Клари Цеткін, але розумію, що Тамарі зараз не вистачає подружки її віку – гості всі набагато старші і їм зручніше вважати Аллу дружиною Семена Михайловича.

– Добре, – погоджуюсь я. Дійсно, так набагато простіше.

– Ну що робити, скажи? – питає вона.

– Будь поруч, – раджу я.

– Так втомилася я грати цю наївну дурепу, – зітхає Тамара. – Вона, гадина, знає, що робить. Дітки ж її залишаються тут. Ні, подумай, як тобі це подобається? Вона вирішила поїхати в Париж, а дітей кидає тут!

– Вона залишає дітей батькові, – обережно кажу я, – напевно, має право.

Я вже шкодую про те, що ми перейшли на «ти» і про те, що вона-таки змусила мене говорити про це. Моя думка в цьому випадку не означає нічого. А відносини з Тамарою я псувати не хочу.

– У всіх є права! У всіх! І тільки я тут не маю ніяких прав! – обурюється Тамара.

На кухню заходить Семен Михайлович. Він спокійний і доброзичливий. Я дивлюся на нього поглядом вірного пса і чекаю вказівок. Він, видно, відчуває моє німе запитання і каже спокійно і лагідно:

– Елю, все йде просто чудово. Ви молодець. Організація – на вищому рівні. Всі дуже задоволені.

Взагалі-то ми не намагалися влаштувати тут діловий захід, де можна було б говорити про «прекрасну організацію», але я розумію, що він хотів сказати – просто він звик висловлюватися такою діловою мовою.

– Дякую, ми стараємося, – лепечу я.

– Тамарочко, Алла збирається йти, – каже Семен Михайлович, – Ти не хочеш попрощатися?

У цьому питанні концентруються всі його почуття – власництво по відношенню до Тамари, впевненість по відношенню до ситуації, стриманість і (мені хочеться так думати) повага по відношенню до мене.

– Ти вважаєш, це потрібно? – питає Тамара.

– Я вважаю, це буде доречно – якщо господиня будинку попрощається з гостею, – підкреслює він, як би підказуючи їй, як потрібно себе поводити.

– Якщо ти так думаєш … – Тамара скромно опускає очі і надягає на себе маску милої маленької дівчинки.

Я дивлюся на Семена Михайловича, не знаючи, чи потрібно мені виходити, щоб сказати «до побачення» його колишній дружині. Але він не помічає мого погляду, а, можливо, він і сам не знає, як мені потрібно вчинити – у нього ж не було до мене економок.

Вони виходять з кухні.