Читать книгу Хроніки передбачень: 2006–2017 - Володимир Горбулін - Страница 22

Чинник російської загрози став для України домінуючим. Не слід дивуватися, що імперські апетити Москви зростають у міру ослаблення здатності Києва управляти державою. Якщо після невдалого «тузлинського тестування» господарі Кремля надовго вгамували свої амбіції, то успішний зрив 2008 року планів українського походу в НАТО вкупі з воєнною перемогою у Грузії створили передумови для подальшого наступу на Україну.

На даний момент Москва домоглася офіційно підтвердженої відмови Брюсселя «надавати Україні військову допомогу та допомогу в забезпеченні безпеки», «упевненого» мовчання Німеччини і Франції при втручанні у справи України. Як зазначалося, на черзі відступництво Сполучених Штатів, про що свідчить зміна позицій навіть в експертній спільноті. Якщо ще на початку року Стівен Пайфер радив керівництву США активно підтримувати Україну і протидіяти тиску Росії, то вже наприкінці літа Збігнєв Бжезинський запропонував розширити співробітництво НАТО з ОДКБ – на тлі обережного ставлення до України та Грузії.

Після низки напівофіційних заяв про те, що ЧФ РФ дислокуватиметься на території України і після 2017 року та ревізії російського Федерального закону «Про оборону» із легітимацією застосування збройних сил РФ за межами території Росії, спостерігачі відзначили й можливість прямої воєнної загрози з боку РФ.

Однак слід звернути увагу на те, що на цьому тлі уживаються дві абсолютно протилежні риторики стосовно України з боку Російської Федерації. Не можна не помітити, що В. Путін із Д. Медведєвим затіяли стару веселу гру в доброго і злого поліцейських. З одного боку, відмова від співробітництва з нинішнім президентом України, відкрита війна на дипломатичному фронті, заяви про те, що «Малоросія» є частиною Росії, а з іншого – демонстрація лояльності до конкретного претендента на лідерство в Україні.

Не варто думати, що рішення-компроміси щодо газу та літакобудування – безоплатні поступки. Це сигнали, подвійно вигідні російській стороні. Зміна зовнішньополітичного курсу в бік РФ зі сформованими васальними настроями нових українських лідерів є для Росії значно вигіднішим результатом, ніж фізичне розчленування Української держави. Сильна проросійська Україна Москві значно цікавіша за слабкі осколки з одержимими, хоч і нечисленними антиросійськими групами фанатиків. В експертній спільноті вже пролунала раціональна думка про те, що, забравши Крим, Москва назавжди втратить Київ. Справді, пряма воєнна агресія, як стверджують теоретики військової справи, здійснюється тоді, коли решту можливостей вичерпано. А для РФ їх аж ніяк не вичерпано. Крім того, є думки, що повний контроль над транзитною Україною та її газотранспортною системою, а водночас і зміцнення на її території потужних інформаційного та військово-технічного плацдармів із максимальним вживленням російського бізнесу в стратегічні, високотехнологічні галузі є кращим за фізичне захоплення територій. Тим більше що васальна Україна – становище перехідне, з якого шлях до складу держави російської не тільки не заборонений, а й істотно спрощений. Отже, сьогодні вже створено передумови для військового втручання, але вони не використовуватимуться доти, доки дієвими залишаються інші важелі.

Саме в силу цих причин не можна виключати суто політичного підґрунтя нагнітання обстановки та свідомого доведення її до точки кипіння – можливості початку воєнного конфлікту в будь-який момент. Для Росії ця ситуація реальна як мінімум із двох причин. По-перше, українська військова організація ослаблена, а, по-друге, населення України, на відміну від російського, ніхто не готує до воєнних дій, не виховує мілітаристських настроїв та образу ворога в особі росіян. Тому боятися превентивного воєнного удару, як і провокації суто воєнного характеру, з боку України не варто. А на тлі цього, коли нервове напруження сягає межі, раптом з’являється унікальний політик, який несподівано знаходить спільну мову з російськими лідерами і в результаті запобігає війні. Чим не національний герой? У цілому війна, або краще загроза війни – ідеальний механізм маніпуляції, чудово сконструйований важіль впливу Росії на Україну.

Отже, на сьогодні питання російськими лідерами поставлене таким чином: або Україна повинна під час майбутніх президентських виборів отримати лідера – кремлівського васала, котрий управлятиме країною як Малоросією, російською околицею, або буде знайдено приводи для застосування проти України жорстких заходів впливу. Але й тут ідеться не про масштабну агресію, а про дестабілізацію обстановки підконтрольними проросійськими структурами українського походження. Воєнне втручання першого рівня напевне носитиме локальний характер, із наданням українській владі самостійного вибору щодо подальшої ескалації конфлікту. У цьому сенсі майже 3 тис. морських піхотинців ЧФ РФ можуть бути використані Москвою як наживка. І тільки якщо ця наживка спрацює, у хід можуть піти повітряно-десантні дивізії (чотири дивізії ПДВ перебувають у безпосередній близькості від кордонів України і можуть бути оперативно перекинуті повітряним шляхом). І тільки в крайньому разі – ударна зброя. І все ж таки в Москві усвідомлюють, що досягти на території Криму кількісної переваги військ буде непросто. А негативні наслідки навіть локальної військової операції на території півострова і для російської політики (населення орієнтованого на туризм регіону навряд чи буде в захваті від ескалації воєнного конфлікту поблизу турбаз), і для російського бізнесу очевидні.