Читать книгу Хроніки передбачень: 2006–2017 - Володимир Горбулін - Страница 27

Світова фінансово-економічна криза і події, з нею пов’язані, засвідчили певну вичерпаність обраної моделі суспільного розвитку. Висока корумпованість державного апарату РФ вкрай ускладнила здійснення програм інфраструктурного розвитку та переведення економіки на інноваційні рейки. Яскравим свідченням тривалої деградації науково-промислового потенціалу стали проблеми з реалізацією проекту твердопаливного ракетного комплексу морського базування «Булава», а також, за однією з версій, катастрофа на Саяно-Шушенській ГЕС.

Водночас і у внутрішньополітичній площині ситуація не виглядає однозначно позитивно. Йдеться насамперед про регіональний вимір, який для найбільшої у світі за територією країни є ключовим. Згода регіональних еліт на централізацію та скасування федералізму забезпечувалася фактичним невтручанням Кремля у внутрішні справи національних республік, насамперед Північного Кавказу, Татарстану і Башкортостану. Здійснені у 2008–2009 роках спроби відновити керованість ситуації у республіках Поволжя засвідчили недостатність ресурсів у Москви, навіть для призначення керівників місцевих підрозділів органів внутрішніх справ чи Росреєстрації.

Приборкання Північного Кавказу, здійснене у результаті другої чеченської війни 1999–2000 років та передачі влади у Чечні зовнішньо лояльному режиму Рамазана Кадирова змінилося у 2008–2009 роках новою ескалацією насильства у Дагестані та Інгушетії. Фактична вичерпаність арсеналу засобів у відносинах з Північним Кавказом та поступова втрата привабливості Росії в очах як населення, так і еліт цих республік робить імовірним у середньостроковій (10–15 років) перспективі вихід Росії з Кавказу. Тим більше що федеральні сили на Північному Кавказі багато в чому перетворилися на одного з впливових гравців, що радше свідчить не про бажання досягти декларованих цілей стабілізації, а про прагнення власного збагачення.

Триваюче скорочення російського населення в Сибіру і на Далекому Сході, що супроводжується потужною китайською міграцією, у тій же середньостроковій (10–15 років) перспективі створює певні умови для відпадання від РФ принаймні частини зауральських територій.

Мають місце складні демографічні проблеми. Триває швидке (понад 1 млн. на рік) скорочення населення РФ, погіршення його здоров’я. На користь мусульманських народів зменшується частка слов’янської складової у загальній кількості росіян. При цьому знижується освіченість суспільства, менш швидкими темпами, ніж у 1990-х, але деградує соціальна інфраструктура. Протягом десятиріччя свідомо руйнуються політичні і громадянські інститути як у центрі, так і в регіонах.

Не можна казати, що російське керівництво не усвідомлює цих проблем. Останнім свідченням розуміння ситуації стала помірковано ліберальна програмна стаття Д.Медведєва в «Газете. ру» від 10.09.2009 р. Проте є ще більше ознак того, що описаний комплекс складно розв’язуваних проблем разом з ідеологічним вакуумом, що утворився після банкрутства російського лібералізму, змушує Кремль зробити надзвичайно небезпечну і ризиковану ставку на російський імперіалістичний шовінізм та роздмухування мілітаристського психозу. Ідеологічною основою Російської держави виступає міф «Великої перемоги», відчуття прямої спадковості сучасної РФ від сталінського СРСР, завуальовано імперська концепція триєдиного російського народу (велико-, мало- і білоруси), ксенофобський комплекс ворожості щодо Заходу, уособленого в США, а також сприйняття Росії як обложеної фортеці, яке має ще ранньомодерні історичні корені.

При цьому В.Путін та його команда сподіваються втримати керованість процесами і не втягнутися у від початку програшне нове видання Холодної війни з США. Не слід забувати і про глибоку інтегрованість російських еліт у глобальні, насамперед західні, соціальні мережі та інституції.

Загалом-то Росія поки що не прагне відновлення глобальних позицій, а концентрується на вирішенні невідкладних питань, переважно регіонального характеру. Ключовим із зовнішньополітичних завдань слід вважати приборкання Києва.

Підпорядкування України, або принаймні її південно-східної частини, Кремлю має істотно поліпшити ситуацію в РФ. Зокрема, пом’якшити демографічні проблеми, забезпечити надійний транзит енергоносіїв до Європи, значно збільшити економічний потенціал, насамперед у машинобудуванні (у тому числі військовому), сільському господарстві, унеможливити отримання США територіального плацдарму у безпосередній близькості від Москви та інших ключових районів федерації, нейтралізувати потенційну ідеологічну загрозу авторитарному режимові (успішна демократична Україна) тощо.

Власне, йдеться про те, що агресивна політика Кремля щодо України викликана не діями Києва, а потребами Росії, як їх усвідомлює нинішнє керівництво держави. Тобто навіть кардинальна зміна Україною політичного курсу не призведе до істотної корекції російської політики та не відмінить уже визначених цілей. Також у Кремлі усвідомлюють, що історичне «вікно можливостей» щодо України для Москви доволі коротке і може зачинитися вже десь після 2015 року, після становлення нового покоління українських еліт.

Також не виключений варіант, що фактична байдужість США, Великобританії та інших країн ЄС до Східно-Центральної Європи, що уможливлює використання Москвою різних, у тому числі і брутальних засобів, вже за два-три роки зміниться на більш прискіпливу увагу. Отже, «наступ на Київ» розгорнеться вже найближчим часом і буде рішучим та безпощадним.