Читать книгу Хроніки передбачень: 2006–2017 - Володимир Горбулін - Страница 28

Розглядаючи російську політику щодо України, слід виходити з таких основних моментів. По-перше, на офіційному, в тому числі найвищому рівні РФ неодноразово підкреслювала свою безумовну відданість підписаним угодам і глибоку повагу до чинних, юридично оформлених і визнаних Росією кордонів України. Водночас Концепція зовнішньої політики РФ і Стратегія національної безпеки РФ містять чіткі формулювання щодо російських інтересів в Україні. Ідеться насамперед про недопущення вступу Києва до НАТО, «захист інтересів російськомовного населення» тощо, тобто про збереження України у сфері впливу «привілейованих інтересів» Росії.

По-друге, сучасна російська держава як в юридичному, так і в ідеологічному та інституційному вимірах є прямим спадкоємцем СРСР. Насамперед ідеться про сферу реалізації зовнішньополітичної та безпекової функцій держави, тобто про системи Міністерства закордонних справ, Збройних сил і спецслужб (ФСБ, СВР і ГРУ ЗС РФ). Причому спадкоємство усвідомлюється, а нерідко і підкреслюється навіть на офіційному рівні.

Ключовою особливістю такого державного спадкоємства є збереження інституційної пам’яті, в тому числі механізмів вироблення і прийняття рішень, зокрема стратегічних. Жодним чином не йдеться про незмінність цілей і засобів політики, швидше про певну спорідненість і спадковість матриць мислення, картини світу і стилю прийняття рішень. Безумовно, сучасне керівництво РФ не є прямим продовжувачем справи Й.Сталіна, проте історичний спадок тяжіє над господарями Кремля і Старої площі.

За висновками російського історика О.Зубкової, наприкінці 1930-х років Й.Сталін усвідомлював лише стратегічну мету своєї політики – встановлення повного контролю над Литвою, Латвією та Естонією. Детального плану політичних, економічних, військових та інших заходів і навіть розробленої стратегії, як засвідчують архіви, не було. Натомість «усе творилося на ходу», рішення приймалися ad hoc, згідно з обстановкою. Причому кожен наступний крок уможливлювався слабкістю опонента: там, де радянська політика стикалася з серйозним спротивом, шукали інших шляхів і механізмів.

І сьогодні з високою ймовірністю можна припускати, що якоїсь чіткої, ясно сформульованої програми дій стосовно України загалом Кремль не має. Визначено (хоча, можливо, не в усьому усвідомлено) лише головні завдання, напрями та арсенал інструментів, що застосовуються. Рішення ж тактичного та оперативного рівнів ухвалюються відповідно до ситуації.

По-третє, зазначене, втім, не виключає наявності далекосяжної мети та цілеспрямованої, особливо в ретроспективі, політики. Ймовірно, таке стратегічне бачення було остаточно сформульоване і затверджене на закритому спільному засіданні Ради безпеки і Державної ради РФ 25 грудня 2008 року. Певне уявлення про неї можуть дати серпнева заява президента РФ Д.Медведєва і близький за змістом розгорнутий виступ депутата Державної Думи РФ К.Затуліна у травні 2009 року. Йдеться фактично про ультиматум, що збереження територіальної цілісності України зумовлюється її переходом до «особливих відносин» з РФ, а фактично – до російського протекторату над слабкою Україною. Мова не про розроблений план дій, а саме про стратегічні цілі та завдання, напрями і пріоритети. Поточні конкретні дії Москви визначатимуться перебігом ситуації і насамперед реакцією України.

По-четверте, досвід майже 20-річних відносин з незалежною Україною переконав Кремль у невисокій ефективності непрямого контролю через так звані проросійські еліти. Прийшовши до влади, всі «проросійські політики» відразу змінювали свою орієнтацію і більш-менш активно здійснювали проукраїнський, або, що за нинішніх умов практично тотожно, прозахідний курс.

Отже, не виключено, що встановлення протекторату може розглядатися лише як перехідний етап для подальшого територіального розділу України, ймовірно на три частини, за моделлю, оприлюдненою, швидше за все, російською розвідкою в італійському геополітичному журналі Limes. Йдеться про пряме включення Півдня і Сходу України до складу РФ, створення маріонеткового уряду на теренах Центральної України та відмежування від Західної як основного «порушника спокою».

По-п’яте, в сучасних російських правлячих колах, як завжди і будь-де, присутні «партія війни» («яструби») і «партія миру» («голуби»). Небажання української сторони працювати з Росією, недостатня ефективність і цілеспрямованість державної політики, а подекуди й відверта непрофесійність, дитяча емоційність, хоч би якими глибоко патріотичними гаслами їх прикривали, грають на посилення позицій російської «партії війни». Водночас багато проблем у двосторонніх відносинах є наслідком помилкової комунікації, слабкості та недієвості механізмів діалогу та узгодження позицій.

Протягом кількох років, принаймні з 2006 року, для реалізації цілей РФ щодо України застосовується комплексний підхід, який передбачає використання наявних важелів впливу в енергетичній, економічній, суспільно-політичній та гуманітарно-інформаційній сферах нашої держави. Крім того, особливу увагу російська сторона приділяє так званому кримському напрямку.

Офіційна Москва вдається до жорсткої політики тиску з допомогою енергетичних важелів, насамперед у газовому секторі, застосовуючи свої чималі можливості ключового постачальника енергоносіїв до України. Яскравим прикладом такого тиску стали широко відомі події «газових війн» 2005–2006 та 2008–2009 років.

Однією з ключових складових комплексу дій Москви є «політична війна» проти нашої країни, яка реалізується зокрема через активізацію проросійських громадсько-політичних структур в Україні, у тому числі парамілітарних козачих формувань, навколоцерковних об’єднань (різноманітних православних братств), а також проросійських об’єднань у середовищі етнічних меншин.

Дедалі агресивнішої тональності набувають спеціальні інформаційно-психологічні операції проти України, які здійснюються Москвою через підконтрольні мас-медіа. Для дестабілізації українського суспільства і держави спецпропагандисти активно спекулюють на проблемах реалізації гуманітарних і політичних прав російської етнічної та російськомовної спільнот в Україні. Простежуються спроби дискредитації політичного курсу та особистостей керівництва України. Підтримуються і посилюються антизахідні й антинатовські стереотипи, сформовані в основному ще за часів СРСР. Роздмухуються випадки ксенофобських провокацій. Відбувається послідовна компрометація політики держави щодо відновлення історичної пам’яті та справедливості.

Економічна експансія РФ відбувається шляхом розширення присутності в українській економіці російських фінансово-промислових груп. Такі дії російських бізнес-структур підтримуються можливостями держави. При цьому провідними напрямами такої експансії є базові інфраструктурні галузі економіки України. Чільне місце серед них посідають фінансова сфера (кредитно-банківські і страхові установи); телекомунікаційна галузь, насамперед мобільний зв’язок; паливно-енергетичний сектор; транспортна інфраструктура; суднобудування, енергомашинобудування; медіа-сфера.

Основним полігоном для відпрацювання політики Кремля щодо України є Крим. Шляхом створення зони контрольованої нестабільності Москва прагне забезпечити вирішальний вплив на перебіг подій на півострові і отримати потужний важіль впливу на політику Києва.

Важливе, хоча далеко не основне місце у здійсненні такого впливу надається російським спецслужбам. Водночас до координованої системи тиску на Україну залучаються як державні, так і неурядові структури, у тому числі бізнес і різноманітні громадські організації.

Приблизно з кінця осені 2008 року Кремль розгорнув новий оперативний напрям, спрямований на остаточну дискредитацію українських еліт як «прозахідних запроданців», на внесення розбрату між ними і начебто російсько-орієнтованим населенням. Підгрунтям для такої стратегії є вже згадана концепція триєдиного російського народу. Для її реалізації останнім часом здійснюється активна пропагандистська кампанія, створюються спеціальні громадсько-політичні організації.

У разі неефективності інших методів, зокрема незгідливості нового президента України, якого буде обрано на всенародних виборах 17 січня 2010 року, не можна повністю виключити і застосування прямих силових засобів.