Читать книгу Острів Сильвестра - Володимир Лис - Страница 10

Сильвестр Васильчук був філологом. Більше того, кандидатом філологічних наук. На момент отримання телеграми про смерть Георгія, чоловіка Ніни, він був уже докторантом, тобто навчався в докторантурі столичного університету і писав докторську дисертацію. Власне, було вже написано вступ і дві частини із запланованих чотирьох. Тема його кандидатської дисертації була така: «Три поети. Порівняльна характеристика і аналіз філософії, зображальних засобів і образності в поезії Павла Тичини, БогданаІгоря Антонича і Володимира Свідзінського в їх єдності і суперечностях». Захистився він на «відмінно», як, втім, і навчався – спочатку в інституті, потім в аспірантурі.

Час захисту його кандидатської припав якраз на середину горбачовської перебудови, тому незвичні думки й ідеї щодо крамольних чи напівкрамольних ще вчора Антонича, Свідзінського і раннього Тичини були сприйняті навіть поважними літературознавцями, присутніми на вченій раді, прихильно, майже «на ура». Хоча тему дисертації він обрав ще в часи, які прийнято називати застійними, й навідріз відмовився обирати іншу чи якось змінити її. По суті, керівник, а за ним і факультетська рада погодилися, бо боялися, що історія закінчиться скандалом. Але часи швидко змінилися. Сильвестр же насправді не був ніяким революціонером і нікому не хотів кидати виклику. Він просто писав про те, що йому було цікаво, про що хотів писати.

У своїй докторській, до якої прийшов, правда, аж через дванадцять років, він взявся дослідити творчість менш відомих українських поетів – від Івана Величковського і Климента Зінов’їва, Миколи і Юрія Петренків і Амвросія Метлинського до добрих трьох десятків українських поетів другої половини ХІХ століття, котрих прийнято вважати другорядними, таких як Василь Мова-Лиманський чи Микола Гук. І не просто дослідити, а довести, що всі вони тією чи іншою мірою були новаторами, модерністами, такими, що неабияк збагачували українську поезію. Тема його дисертації викликала ще більший спротив спочатку і в його керівника – а це був відомий, першорядний літературознавець, потім у вченої ради, але він зумів переконати всіх. Щось було в цьому тихому чоловікові таке – затятість? вміння аргументувати? поєднання ерудиції з парадоксальністю висновків? – що зрештою із ним погоджувалися найбільші світила.

Він завжди починав говорити тихо, його мову було чути наче звіддалеку, поступово вона наближалася, ставала голосною, а в якийсь момент майже істеричною, ще в якийсь момент здавалося, що цей чоловік от-от впаде, заб’ється в епілептичному припадку. Але цей короткий спалах несподівано гас, голос знову віддалявся, тепер в ньому міцно сиділа іронія, хоч говорив він зовсім не про речі, з яких варто було глузувати. Він мовби кидав цю іронію перед присутніми – хочете, то нате, дотягуйтеся до мене і до моїх слів. Ну що, не можете? І, як не дивно, вчені колеги починали боятися цієї іронії, захованої в монотонній, майже байдужій інтонації.

Сильвестр Васильчук ще й викладав у своєму інституті, який недавно став університетом, читав курс новітньої української літератури. Час від часу писав короткі рецензії на нові книжки.

Знав він чудово й світову поезію – від Горація, Овідія, Лі Бо, Вана Вея, Хайяма, Війона до Паунда, Еліота, Фроста, Одена, Хіні і Беккета, не кажучи вже про російську чи польську, але був, як казали його колеги, схибнутим на поезії українській. До того ж поетами він вважав двох Михайлів – Коцюбинського і Стельмаха, а також Василя Стефаника, Григорія Косинку і Юрія Яновського і доводив не раз, що їх тільки помилково зараховують до прозаїків, й вони нічим не гірші від якихось там Сена Жона Перса, Анрі Мішо чи навіть Борхеса.

Пробував і сам дещо писати – етюди, есе, новели – і навіть надрукував їх у кількох журналах. Мріяв колись написати і свій перший роман. Але щодо роману в нього була ідея-фікс. Якось він прочитав інтерв’ю одного письменника, здається, іспанського, де той признавався, що мріє написати роман, який би починався із того, що герой цього роману припливає на безлюдний острів і кінчає життя самогубством. Наприклад, застрелюється. І ось після цього на острові, де немає жодної живої душі, й розгортається основна дія.

Спочатку ці слова видалися Сильвестрові абсурдними, не вельми вдалими, таким собі розіграшем літературної братії. Та щось його привабило в тому задумі, нереалізованому сюжеті, а може, й реалізованому, десь там в Іспанії чи Франції. «А як би я реалізував?» – якось зненацька подумав, і в ньому поселився чортик, такий собі маленький дідько, дідечко спокуси. Після довгих роздумів (час від часу те речення в ньому прокльовувалося і наче курча, що стукає в шкаралупу, просилося назовні) він прийшов до висновку, що можливі два варіанти. Перший – описати сам острів, придумати, вигадати, як тільки фантазія дозволить, що могло бути на цьому острові до того, як туди приплив нещасний самогубець. Історії людей, котрі там побували, а може, й завершували там свій земний шлях. Чом би й не назвати роман «Острів самогубців»? Звучить, правда, детективно, а детективів Сильвестр не любив. Терпіти їх не міг. Він почав шукати інший можливий варіант. І знайшов. Це мав би бути більше, або й гетьчисто, мовний експеримент. Він уявляв собі фразу: «Він приплив на острів і застрелився». Далі фраза мала обростати деталями, подробицями – дій, характеру, спостережень головного героя, стану його душі. Оті хвилини, коли він пливе до острова, висаджується на ньому, а тоді оглядає острів, думає про щось, перш ніж прикласти до грудей (чи голови) рушницю або пістолета. Ті самі речення в кожному новому розділі чи підрозділі. З додатком нових – слів, подробиць, образів, речень. І так до самого кінця роману. До останньої крапки, перед якою могло бути те саме речення, з якого роман, власне, й розпочинався.

Чи вистачило б у нього снаги написати такий роман, Сильвестр не знав. Але вірив, що колись він його напише. Обов’язково напише. І здивує тих літературних щурів, котрі бачать у ньому лише дослідника, критика, котрий спроможний розбирати по кісточках творчість інших. Врешті-решт, це теж непогано, хтось же це повинен робити, чому б і не чоловік на ім’я Сильвестр Васильчук? А він вміє робити це доволі кваліфіковано.

Чи те, що сталося згодом з Сильвестром, було віддзеркаленням його задуму, жахливої реалізації його в реальному житті?

Чому б не уявити, що він думав і діяв так, як його герой?

Але підстав так вчинити, як вважали донедавна ті, хто його знав, у нього не було жодних. Серед знайомих і колег по філфаку Сильвестр Васильчук мав славу доволі тверезої людини, з чітким логічним мисленням, доволі занудної, часом навіть вельми, хоч певною мірою до реалій життя і не пристосованої. Він був не експресивним, не нервовим, без всіляких, як то буває, «завихрень» і схильностей до депресій. Хоча депресії й траплялися, але навіть до нетворчих людей вони періодично навідуються. Що вже казати про філолога-літературознавця.