Читать книгу Острів Сильвестра - Володимир Лис - Страница 7

Частина перша
Тіло
6

Оглавление

Він дістав із човна рушницю. Рушниця була старою, ще з радянських часів. Хтозна, через скільки рук вона пройшла, перш ніж потрапити до нього. А може, й ні. Може, вона належала тільки Петрові? Тобто не Петрові, а Георгієві. Петро теперішній, йому рушниця вже не могла належати.

Він побачив, як чоловік стоїть біля порога і озирається. Він чогось немовби шукає у хаті, яку збирається покинути. Цей чоловік – він сам.

– Можна, я візьму цю рушницю? – зрештою питає він.

– Рушницю? – Ніна подивилася не те щоб здивовано, а так, немовби вони зустрілися після довгої, страшенно довгої розлуки, тільки до радості від зустрічі примішується нерозуміння – навіщо він повернувся?

Він десь уже бачив цей погляд, такий самий погляд, його так зустрічали. Ліда? Ні, то була ця жінка, котра стояла перед ним. Так він зустрічався саме з Ніною. Чомусь пам’ять йому підказувала, що мало бути тільки з Ніною. Але пам’ять не могла здобути саму суть згадки – де і коли? Де і коли, ось у чому суть. Де і коли?

– Рушницю, – він шукав поглядом те, що хотів забрати і не міг знайти.

Втім, він знав, де рушниця висить. У коморі, відразу за дверима, на цвяшкові, міцному, як і все у цій хаті. За час життя тут він кілька разів підходив і гладив рушницю своїми довгими тонкими пальцями.

– Навіщо тобі рушниця?

Ніна вже дивилася стривожено. Справді стривожено, сполохано, і це його порадувало. Певне, він цього чекав?

– На пам’ять про тебе. Мушу ж я щось залишити собі на пам’ять.

– Спогад, – вона кволо посміхається. – Хоча спогади у тебе будуть недобрі. І це закономірно. Я на тебе зовсім не ображаюся. Не ображатимуся, – поправляється вона. – Не ображатимуся за спогади, за слова, які б ти сказав. Усе закономірно.

«Навіщо?» – він не вимовив цього слова.

«Навіщо все це було потрібно?» – таким мало бути продовження запитання.

– Я принесу тобі рушницю, – сказала Ніна й направилася до комори – швидко, поспішно.

Чи йому здалося?

Острів Сильвестра

Подняться наверх