Читать книгу Острів Сильвестра - Володимир Лис - Страница 18

– Славику, ти зняв з моєї душі страшенний тягар, – вимовила далі Ліда. – Я дуже вдячна тобі.

– Вдячна?

– Так, бо я не знала, як тобі сказати…

– Сказати – що?

– Що в мене є інший чоловік.

– У тебе… У тебе є інший чоловік?

– Так.

– І давно?

– Вже… – вона затнулася, – більше року. Майже півтора.

Грім ударив, небо обвалилося, він сам полетів до тієї описаної ним ущелини. Він падав і відчував, як уже змії впиваються у його ноги, потім руки, жалять в обличчя. І нема рятунку.

Але чому його так образили Лідині слова, хоча мав би відчувати полегшення? Він… він досі її любив. Він кохав свою дружину. От і все пояснення.

Обруч болю стис його скроні. Сильвестр стояв, не в силі поворухнутися.

Ліда підійшла, торкнулася його бідолашної голови. Погладила, немов маленького.

– Як добре все вийшло, правда? – вимовила тихо.

Він почув шелест листя, що виростав з її голосу. Шелест гучнішав, уже шуміло ціле дерево. Одне, друге, цілий ліс. Він розростався і розростався, цей ліс.

Сильвестр взяв її руку й поцілував.

– Пробач, – сказав.

– За віщо ти вибачаєшся? – здивувалася Ліда. – Ми обоє не винні.

– Не винні?

– Так, не винні. Ти повернувся у своє давнє кохання. Я зустріла нове, тільки й усього.

Скроні Сильвестра лопнули. Шум листя припинився. Він торкається пальцями скронь. Цілі. Цілісінькі. Й кров не тече.

– Хто він? Той… твій чоловік?

– Ти його все одно не знаєш. Бізнесом займається.

– Добре.

Так, він навіщось сказав – добре. Наче справді радів. Радів тому, що сталося. Що вона сказала.

Радів? «Наче справді радію», – подумалось йому.

– Я приїжджатиму, – сказав він.

– Навіщо?

– До Віти і Віки.

– До Віти і Віки?

– Я їм допомагатиму, коли виростуть, – сказав він.

– Звичайно, – легко згодилася Ліда.

– Ти житимеш тут?

– Так, – сказала Ліда.

– Він переїде сюди?

– Ні. Ми тільки далі зустрічатимемося. У нього сім’я.

«Підла шльондра, – подумав Сильвестр раптом. – Моя дружина – підла шльондра. Мені й виправдовуватися не потрібно».

– Крім того, я лишаю вам усі гроші, які ми збирали на квартиру, – сказав він. – І ті, які я відкладав на захист докторської дисертації.

– Який ти щедрий, – Ліда цього разу не побажала приховати своєї іронії. – До того ж у мене передчуття, – продовжила Ліда уже без іронії, – що ти повернешся. Не витримаєш там, як би ти не кохав свою колишню однокласницю. («Я її й не кохаю», – подумав Сильвестр.) Те життя не для тебе. Ти не зможеш себе переробити. («Тут ти, певне, маєш рацію», – подумав Сильвестр.) Якщо ти повернешся, зможеш жити у цьому домі. У цій квартирі.

– А ти далі гулятимеш зі своїм олігархом, авжеж?

– Можливо, я до того часу нагуляюся.

Тут Сильвестр голосно засміявся.

– Замовкни, – сказала Ліда. – Так і буде.

– Що ти нагуляєшся?

– Взагалі так і буде.

– Що взагалі?

– Йди вже, будь ласка, – сказала вона.