Читать книгу Діва Млинища - Володимир Лис - Страница 5

Через тиждень за Покровою селом ходив помічник старости і скликав народ на зібрання, яке мало відбутися на майдані перед церквою. Коли питали, чого збирають, одказував, що там, мовляв, почуєте. Ну, а Панасові підморгнув: «Знаєш».

Проте не тільки Панас, а й багато хто в Загорянах знав. Хто од самого старости, хто од його помічника. Попереджений старостою, що про таке не велено губу розпускати, Панас ні перед ким не обмовився й словом. Навіть перед Параскою. Хоч при кожній зустрічі, при кожнім побаченні тремтів, як останній листок на вітрі, вдивлявся в лице коханої, випивав її поглядом геть усю. Його душа тремтіла тоже мов уостаннє. Молив Бога, Матір Божу, великомученика Дмитрія, ім’я якого носила їхня церква, святого Миколая, аби ті простили гріх, бо ж збрехав перед Богом. Поставив свічки перед їхніми образами, а вдома, кожен день при вранішній молитві, також ревно просив за прощення.

А проте рекрутчина для загорянців не була такою вже й новиною. Не тільки паломниці, а гинчі люди всякі звістки приносили. У Росєї, до якої теперка належали, казали: «Привиденція така – набирати молодих хлопців у рекрути (чудне яке слово), і то не просто забирати, а на довгих двадцять п’ять літ».

«Двайціть п’ять літ? – перепитували. – Та тож ціле життє…»

За Польщі хлопів до війська не брали, хіба на випадок війни пан граф Драницький мусив виставити ополчення. Та й то в нього більше кликали дрібних шляхтичів, усяких підпанків, міщан. А кріпаки, звісно, мусили коло землі робити.

Двайціть п’єть літ!

Було від чого почухати голову.

Як народ посходився на те зібрання, то й почули од старости Юхима, поруч з яким стояв панок з волості, а мо’ й повіту, і високий офіцер із золотими еполетами, що таки правда – належить їм оддати свою данину війську його величності ампіратора, як ото по всій губернії роблять. Бо ж на заході, у якійсь Хранції, об’явився супостат, Бунпарт, що тоже незаконним сибе ампіратором оголосив. І на нашого ампіратора збираєця йти походом. Того й тре військо збільшити. А більше вам пан Кужельський розкаже.

Пан Кужельський, мішаючи мужицькі слова з польськими і руськими, так, що тре було добре вуха наставити, аби второпати, повідомив, що набір до війська є обов’язковим. Досі їх не чіпали, то дякуйте їх ясновельможності графові Драницькому, який мав привілей од государя, а тепер треба. Село має поставити одного рекрута від двадцяти осель. А оскільки в їхньому селі Загоряни сто сорок вісім домів, потрібно, аби в солдати пішли восьмеро новобранців. То не так і багато. Належить іти служити неодруженим парубкам од вісімнадцяти до тридцяти п’яти літ. Згідно складеного списку, таких у селі двадцять двоє. Сюди не включили тих, що хорі, трьох одинаків, у яких старі батьки мають за п’ятдесят літ, ну і їдного, у якого тико мати-вдова. Ось яка благородна нова влада.

Пан Кужельський, звісно, не знав, що мине кілька літ і така поблажка буде ліквідована – забиратимуть і синів у вдів, і у старих батьків. Та поки що пан писар з повіту повідомив, що порядок набору такий – спершу запишуть добровольців, тих, котрі самі бажають. Далі можна, звісно, поділити село на двадцятки, але ж є такі вулиці, де в хатах поруч про два хлопаки потрібного віку, а є такі, що на цілих двадцять хат – ни одного. Так сказав їхній староста. Тому вони вирішили, що справедливо буде поступити в такий спосіб… Кожен, кого назвуть, підходитиме і тягнутиме навмання зі старостиної шапки папірці. Хто витягне зі своєю хвамілією, той і піде служити, якщо пройде комісію при рекрутському присутствії в місті, кому ж чистий папірець достанеться – того обминуло. Але то має бути тільки при самих рекрутах. То всі остальні мусять розходитися. А поки що своє слово скаже пан поручик Нестеров.

Поручик так закричав, що, здавалося, хитнулися дерева, якими була обсаджена площа перед церквою, і от-от має забамкати з переляку дзвін на дзвіниці.

– Єто большая честь – служить в армії єго імператорского вєлічества! – так закричав поручик. А далі мовою, з якої зібрані загорянці мало що і второпали, бо російської не знали і ще не звикли до неї, сказав, що солдати в армії забезпечені й обмундируванням, і харчуванням і живуть у хороших умовах. Їм начисляється плата, частина якої віддається солдату відразу, а частина буде віддана по закінченню служби. Відставний солдат отримує безплатно дві десятини землі («Якщо доживе доти», – сказав хтось у натовпі), до того ж солдат може дослужитися аж до унтер-офіцера, навіть офіцера, і отримати право на «вольную».

– Ви верньотєсь із армії богачами, ребята, – сказав поручик, голос якого трохи підсів. – Поетому я спрашіваю тєх, у кого прізивной возраст, – кто добровольно хочет послужіть матушке-Расєї?

По довгій паузі наперед вийшов Гарасько Пуголовок – сирота, який жив у тітчиній клуні й ходив у латаній-перелатаній свитці, а перебивався з того, що помагав обробляти людям городи й поле, за що його годували, іноді й давали якусь копійчину, котру Гарасько ніс одразу в корчму. Поручик скептично озирнув непоказну Гараськову поставу й ревнув:

– Ну, кто єщо?

Охочих більше не виявилося. Гарасько забелькотав:

– Земелька ж, земелька буде, хлопці, – і раптом рясні сльози потекли з його очей.

Староста Юхим поспішно сказав, що пан писар зара оголосить список тих, кому належить остатися, а решта можуть бути вільними. Пан Кужельський узявся читати. Як називав прізвище та ім’я, староста додавав ще й вуличне прізвисько.

Панас відчув, як усе в ньому напружилося. Він уже не мав сумніву, що кара за гріх – брехню перед лицем Господа – невідворотня. Подумки прощався і з матір’ю, і з сестрою, котра тоже прийшла, з братом, а головне – з Парасею. Он вона стоїть, запнута білою хусткою, помережаною вишивкою по краях. На сорочку накинута полотняна свитка, та, здавалося, він бачить, як під тою свиткою здіймаються, дихають пружні дівочі груди, а під довгою спідницею ховається інше багатство – стрункі, мов вилиті дбайливим Божим майстром диво-ноги, які й бачив у всій їхній красі тико раз – при тому спільному купанні в Мережці.

Він знав дівчину, Парасочку його, ще маленьким дівчам, разом гралися, ходили до лісу разом з матерями по ягоди, часом стрічалися ненароком на вулиці, разом в кумпаніях ходили колядувати, а потому й на прадьонках почали бачитися. Параска була молодшою всього на рік. Панас знав, що до неї вже засилав сватів Тиміш Півліктя, парубок не з останніх, відмова була все та ж – спершу Мотрунка, старша сестра має заміж вийти. Мотрунка Мотрункою, а Панас знав – Параска мусить його бути. І ніякий Тиміш чи той же Пилип Буца цьому не завадить. Вона була роботяща, як і він, гостра на слово, жива і пружна, вся осяяна сонцем навіть за похмурої погоди. Тепер відчував, що мусить її втратити, жаль стискав груди, а десь у глибині єства, на денці душі чи серця, жила слабка надія: може ж, Бог простив, він, великий і милосердний, не захоче їх розлучати, робити нещасними.

Над майданом враз подув рвучкий холодний вітер, налетів, зашарпав поли, залітав під благеньку одіж, рвав, немов хотів душі витрясти. А за ним і перші сніжинки закружляли. Панас простяг руку, зловив на долоню маленьку холодну комашку. Вона враз розтала.

«Як скоро й моя надія», – залетіла до голови думка.

Майдан майже спорожнів. Бачив, як виходячи на вулицю, озирнулася Параска. Мо’ хотіла його підбадьорити?

Він озирнув два десятки хлопаків, котрі лишилися стояти, очікувати присуду долі. Збоку шестеро. А далі… без нього тринадцятеро. Майнула грішна думка: «Без Гараська, який уже вибрав солдатчину, як Ісус із апостолами. Тилько із них які апостоли… Репані мужики, ще не зовсім зашкарублі коло землі». Тут подумав й гинче: «Когось у цему невеличкому гурті бракує. З тих, що були його ровесниками, ци на рік-два старші. Де ж Гордій, сусід через три хати?.. Еге, та його й не було на зібранні… Уберіг дядько Юхим свого родича і хрещеника… І Петра Козівського нема, і Василя Лощикового… І Кирила Вергуна. Синки найбільших загорєнських багачів до війська не підуть…» Серце стислося ще більше…

Тимчасом староста звелів підходити і тягти папірці. За командою писаря хлопці так і робили. Панас побачив, як підійшов Пилип, витяг, простяг поручику.

– У войско, – сказав той. – Да, крепкій будєт солдат. Ну, нічєго, жирок на занятіях розтрасьош.

Панас угледів, яким похмурим поглядом зирнув на нього Пилип. У ньому все завмерло. Лишилося тягти трьом, а в строю тих, кому судилося служити, разом з добровольцем Гараськом стояло уже семеро. Наступної миті він почув своє ім’я і ступив наперед до шапки ніби не своїми ногами. Тремтячою рукою взяв папірець, розгорнув.

Папірець був чистим.

Чистим-чистісіньким.

Гаряча хвиля обдала Панаса. Кудись одступив осінній холод. Зник і перший сніг.

– Чєво стоїш? Отойді. Обалдєл от радості? – голос писаря.

Він відійшов. Почув кимось сказане крізь зуби:

– Пощастило.

Пилип Буца дивиться заздро і трохи з ненавистю. Нехай. Не він же, Панас, посилає його служити.

Дістають папірці ще двоє. Останній рекрут затуляє лице руками, а потім, наче сліпий, виставивши руку наперед, йде до товаришів по нещастю.

Староста велить тим, кому до війська, остатися, їм скажуть, коли йти до рекрутського присутствія, а решта може вертатися додому. Хотя, якщо хто хоче помінятися місцем, піти за когось служити – таке дозволяється. Охочих не виявилося. Дурних не було.

«Якби крила – полетів би, – подумав Панас. – Нихай, пожду тиждень-два, ни буду травити Пилипові душу, а там і зашлю старостів до Парасочки».

З цією думкою він і виходить на вулицю. Сніг уже не падає, з-за хмари виглядає краєчок сонця. Воно по-особливому лагідне, мовби не осіннє, а весняне.

– Дєкую тобі, Боже, – вголос тихо каже Панас. – Дєкую, що простив гріха.