Читать книгу Діва Млинища - Володимир Лис - Страница 9

Чотири довгих років переходів, зупинок і нового шляху, натертих до крові мозолів на ногах і руках, майже дві сотні смертей – од втоми, душевної і фізичної, хвороб, од часу, що, здавалося, чатував за кожним поворотом дороги, мовби грався з людьми у формі – виживуть чи ні… і полк, у якому служив Панас, опинився на далекій Кубані, у передгір’ї Кавказу. Далі лежала напівпідкорена, але не зламана й підступна, як їм казали, країна Черкесія, де та ж смерть, тільки несподівана й ще підступніша, могла чекати за кожною з хатин, які тут називалися саклями і тулилися до гір. Через кілька місяців розпочалося просування далі й вони опинилися в невеличкій улоговині, а з-за дерев і скель виглядали ще чужіші оселі. Старший солдат (дослужився!) Афанасій-Панас Терещук рано-вранці виходив зі свого намету і йшов до невеличкої гірської річечки, що своїм дзюркотінням манила за собою. Хоч село, чи аул по-тутешньому, вже п’ять літ як було впокорене, їм веліли остерігатися. Та остерігатися не хотілося серед цієї краси, таємничих гір. Хоч і набачився їх під час походів, ці здавалися особливими. Була ще одна причина, яка змушувала підводитися до загального підйому й іти до річки, ховатися за виступом скелі й спостерігати. Чекати. Чекати, що на протилежному березі з першими променями сонця з’явиться тонка дівоча фігурка – вся в чорному, з відкритим невеличким прорізом лише для очей, з великим, також чорним глечиком (чи як там у них називають) з довгим горлечком, схожим на чорного птаха – боцюна, такі гніздилися в їхніх поліських лісах. Дівчина підходила до самісінької води, ставила посудину на великого сірого каменя, а тоді скидала хустку й відстібала запону, що закривала нижню частину обличчя. Густе, також чорне, з ледь сріблястим відблиском, волосся розсипалося по плечах. Швидким порухом голови дівчина закидала це розкішне волосся назад і бралася вмиватися. Панас бачив, як зблискують на сонці, що визирає з-за гори, очі, як з’являється разок білих-білих зубів, що здаються по-особливому привабливими на всій темній поставі дівчини. Хоч і темним, але живим, трохи червонуватим у відблиску сонячних променів, було лице. Мовби не просто живе, а наживо вималюване невідомим малярем на тлі гір, дерев, що росли над річкою-потічком, сонця, яке наче тільки й для того й уставало, щоб подивитися на це священне дійство умивання, далі зачерпування руками, що тільки й визирали долонями й пальцями з-за довгих рукавів, води й пиття із маленького ніжного човника, у якого складалися двоє рученят.

Потім дівчина знову накидала на голову хустку і вдяганку під нею, набирала в глечика воду і йшла, обережно ступаючи ногами в легких гостроносих чунях (чи як там вони в них називаються) назад, до села, перша хатина якого визирала з-за найближчої гори. Панас якось подумав – чогось же він прийшов сюди ще до сходу сонця першого разу, ніби передчував з’яву дівчини. І з острахом – що незабаром з кожним ранком сонце вставатиме пізніше й пізніше, а потім узагалі після звуку труби, яка будила їхній табір. Як же він тоді приходитиме, щоб подивитися на цю загадкову дівчину, черкеску чи хто вона там… А потребу приходити, милуватися цим ранковим умиванням й набиранням води він відчував дедалі дужче. Спостерігаючи за дивним постійним ритуалом вдесяте чи мо’ й більше, подумав, що можна спробувати сховатися за тим он деревом, яке росте зовсім близько від каменя, біля якого дівчина набирає воду. Стовбур цього дерева, схожого на вербу і все ж не вербу, був широким й міг його сховати.

Так він і зробив наступного світанку. Дівчина з’явилася, й тепер Панас виразно побачив зовсім близько всю її поставу, а коли відкрила лице – й великі виразні темно-карі очі, такі великі, мов два озерця, у яких він одразу втопився. Соковиті вуста розкрилися, на них бризнула вода з долонь, схожих на дві живі рухливі пелюстки. Панас ледь не скрикнув, таким захопливим, таким чаруючим було це розкривання, явлення дівочої краси зовсім поруч, за якихось кілька метрів од нього. Боявся дихнути, хоч міг би одним стрибком дістатися неї. Того ранку тільки поглядом випив усю її так несподівано розкриту красу.

Коли відірвався від кори, на якій лишилися краплини його поту, провів поглядом дівочу фігурку, фігурочку, що тепер з далини сама здавалася тонким, гінким деревцем. І вирішив – ще прийде, тоді відкриється їй, будь-що буде, мусить розгадати неїну таємницю, а що таємниця є – не сумнівався.

Наступного ранку сталося те, що мало статися. Коли вона вже набрала води, щоб іти, він з’явився на мить зовсім поруч, глянув, намагаючись схопити своїм поглядом диво-очі. Вона побачила незнайомого чоловіка в солдатській формі, скрикнула, впустила свого глечика, але перед тим їхні очі на мить зустрілися. Чи побачила вона захоплення в його зіницях?

– Не бійся, – сказав Панас. – Я не зроблю тобі нічого поганого.

Вона щось пробелькотала по-своєму й почала відступати, виставивши на захист руки.

– Я піду, – сказав Панас. – Візьми свій глечик.

Він справді пішов, став віддалятися. Вже схований скелею, визирнув. Побачив, як дівчина спинилася, завагалася і… І таки вернулася за глечиком, що, на щастя, впав не на каміння, а на клаптик прибережної трави. Заглянула всередину, похитала головою і відважилася ступити крок, другий до води, зачерпнула. Уже як піднялася стежкою, раптом озирнулася, обвела поглядом прибережжя. І йому здалося – лукавинкою сяйнули диво-очі.

Панас даремно прочекав на неї два наступні світанки. А на третій таки побачив знайому постать. Поспостерігав, як сторожко озираючись, зиркала на другий берег вузького потічка. І йому наввижалося, що наче чогось ждала. Його появи? Він пересилив себе і не з’явився того разу, хоч дуже кортіло визирнути з-за скелі.

Прийшла наступного світанку. І він висунувся з-за каменю, помахав рукою. Вона якраз зняла з обличчя свою запону. Уздріла його помах, сахнулася було, та спинилася… І Панас ясно побачив, як сяйнула її білозуба посмішка.

Коли вертався до табору, знов подумав, що незабаром світлі ранки почнуть меншати, дівчина приходитиме до потічка пізніше, коли вже їх ставитимуть у стрій, і він не зможе прийти на ці дивні зустрічі.

Одважився. Прийшов на те місце раніше її появи. Сів на камінь, став чекати. Коли вона з’явилася на стежці, підвівся й приклав руки до грудей. Вона спинилася, щось проказала, змахнула рукою з довжелезним рукавом. Зрозумів: «Іди собі, якщо хочеш, щоб набрала води». Панас трохи відійшов. Як зачерпнула, не скидаючи вдяганки, що закривала лице, він ступив до неї, ткнув пальцем собі у груди, проказав:

– Панас. Я – Панас.

Дівчина подивилася, повагалася, тоді повторила його жест:

– Асміне.

Похитала головою, певно, попередила: не наближатися.

Він послухався.

Хтозна, скільки б ще тривала їхня дивна гра, якби не подія, що сталася через два світанки-побачення. Вночі на табір напали гірські повстанці, з тих, що не бажали коритися російській владі. Пізніше ті, що уціліють, дізнаються – їхній табір і служив приманкою, аби спровокувати до цього нападу. Бо в той же час інша частина безперешкодно займала головну повстанську базу. Вартові побачили нападників надто пізно. Підмога від тих, хто мав знищити горців, прийшла, коли вже лежало більше сотні трупів.

Операція вдалася блискуче, коли не рахувати жертв. Але в російській армії жертв ніколи не рахували…

Коли вже стали прибирати, складати трупи – свої і ворожі, – з’явилася в таборі дівчина в чорному. Наблизилася до солдатів, щось заговорила по-своєму. У Панаса, якому щойно перев’язали поранене плече, тьохнуло серце – Асміне. Швидко пішов до гурту, посеред якого стояла вона. Дівчина, яка щоранку набирала воду.

Як наблизився, почув, що повторює, мов закляття:

– Паньяс… Паньяс…

Зрозумів: хоче дізнатися, чи живий він. Гаряча хвиля залила йому груди, зашуміло в голові. Гукнув щосили – і в тому крику було й щастя, й розпач:

– Асміне!

Вона не кинулася йому назустріч, лиш голову повернула. З чорної суворої вдяганки тільки й визирали великі жагучі очі. Очиська. Очиці. А з них вихлюпнулися такий біль, така радість, перемішані зі здивуванням, наче побачила його вперше, що він задихнувся на мить.

Він узяв неї за руки, сказав:

– Я живий, Асміне.

Щось проказала у відповідь. Засоромлено, збентежено.

Панас почув, як хтось із напарників по службі присвиснув:

– Ну малорос, ну хохол! Уже черкеску подцепіл.

А «його черкеска» повернулася й подалася геть. Панас було рушив за нею, та спинився. Їх же сьогодні звідси відведуть, більше її не побачить. Озирнувся розпачливо. І тут наштовхнувся поглядом на прапорщика Румнова, який, здається, знав ту, чужу мову.

Кинувся до нього:

– Пане прапорщику, я прошу вас дещо їй сказати. Цій дівчині. Я прошу вас. Я заплачу.

Прапорщик зирнув, певно, вловив його настрій:

– Ладно, пошлі.

Удвох наздогнали Асміне вже майже біля їхнього заповітного місця.

Гукнув:

– Асміне!

Спинилася, глянула запитально і якось наче виклично.

– Пане прапорщик, скажіть їй, що нас звідси переводять, – гарячково проказав Панас. – Що ми більше не побачимося. Якщо вона хоче щось мені сказати – хай каже.

Прапорщик переклав. Асміне у відповідь щось промовила.

– Она говоріт, – переклав прапорщик, – что рада, что ти жівой. Она благодарна тебе, что ти нє обманул ейо, еті гори, етот ручєй і утрєннєє солнце. – І додав явно від себе:

– Смотрі, какая поетеса, хоть і чернявая. Везьот же вам, хохлатим.

Вони стояли зовсім поруч, вперше отак. І прапорщик Румнов сказав:

– Слушай, солдат, по-моєму, вам переводчик больше нє нужен. Гляді, нє задержівайся долго.

Приклав руку до кашкета і пішов, насвистуючи. Вони лишилися стояти поруч. Панас побачив, як швидко-швидко здіймаються її груди під чорною вдяганкою – і не плаття, а балахон якийсь. Невидима сила змусила його гарячково схопити Асміне за рукав, видобути з нього маленьку дівочу долоньку й притулити собі до щоки. Відчув, як вона вся задрижала. І тоді… Тоді він поцілував її дивовижні очі. Схопив у обійми й щосили притис до себе. Вона не пручалася, тільки щось прошептала – швидко-швидко.

– Не розумію, – сказав Панас.

І тут вона болісно скривилася, мовби щось пригадуючи. І сказала ламаною російською:

– Ньє… Ньє.. Ни зідеся… Там…

І рукою на гущавину на схилі гори показала.

Опівдні ті, котрі уціліли з їхнього табору, вирушили в похід. Відступали в передгір’я, де починалися козацькі станиці. Панас ішов у строю, обіч воза з провіантом і думав: він найщасливіша людина в цій колоні, що пахла потом, ще незажилими ранами, кров’ю і смертю, ледь схололими трупами, яких везли з собою, щоб віддати кубанській, козацькій землі. Його тіло все ще відчувало ніжне, гаряче тіло Асміне, котре й знав якихось, може, від сили півгодини. Яке й не побачив до пуття, хіба груденята, коли ту вдяганку підняв, на хвилю зблиснули. Поцілунок її прощальний солодко гірчив. І думка, що більше, певне ж, ніколи не побачить, стискала груди, підкочував до горла солоний тугий клубок.

І все ж він побачив Асміне, коли до міста, де вони квартирували, вже завітав перший сніг. Його покликали до штабу і там серед начальства – полковник Селезньов, майор Кочетов, ще пару офіцерів, стояв високий бородатий чоловік. Коли зайшов Панас, чоловік той кресонув по ньому лютим поглядом. Тоді жестом показав – ходімо, мовляв, за мною. За ворітьми невеликого військового містечка побачили припнутого до дерева коня. А впоперек на ньому лежала жінка зі зв’язаними руками й ногами. Досить було глянути на нещасну одним позирком, щоб з Панасових грудей вирвався подих-зойк:

– Асміне!

Так, то була Асміне. А бородатий чоловік заговорив – швидко і гнівно – й той же прапорщик Румнов перекладав. Панас почув, що чоловік привіз до них свою сестру. Що та допустила ганебний вчинок, зганьбила й себе, й увесь їхній рід, бо ще не віддана заміж, має у своїй проклятій жіночій утробі плід, дитину. Допитана, вона призналася, що та майбутня дитина від російського солдата. І що він її не збезчестив, а віддалася йому добровільно. За такий подвійний гріх, що гнівить Аллаха й порушує священні закони шаріату, було вирішено забити негідницю камінням. Та він її брат, йому стало шкода сестру, яка колись врятувала його від укусу змії, й він теж пішов на злочин – викрав її з ями, де та чекала страшної смерті. П’ять днів він шукав російських воїнів і якщо знайшов, то віддає сестру тому, хто її збезчестив, хоч сестра й каже, що полюбила його. Вона може належати цьому чоловікові, й більше нікому, а якщо він відмовиться, мусить повернутися до родини й бути забитою камінням.

– Ти той солдат? – спитав Панаса майор Кочетов.

– Я, – сказав Панас. – Відв’яжіть її.

Відв’язана Асміне поглянула на нього змучено й якось воднораз так світло, що Панас відчув, ніби його підіймає над землею незнана сила. Її змучений зойк-шепіт «Паньяс» полетів до неба й вернувся дитиною, яку він раптом побачив на руках, простягнутих до нього.

Дитина, чорнявенький здоровий хлопчик, якого назвали Марком, з’явилася навесні, якраз перед Пасхою. А доти була важка розмова з полковником, який сказав, що він, старший солдат Терещук, заслуговує суворої кари. Але зважаючи на його репутацію вмілого вояки, на те, що прослужив уже цілих п’ятнадцять років, що він єдиний у полку не тільки ветеран Вітчизняної війни 1812 року, а й учасник Бородінської битви й великої битви народів під Лейпцигом, його карають лише гауптвахтою. Йому не можуть дозволити одружитися, але жінка його може жити в місті.

– Спасибі, ваше високоблагородіє, – сказав Панас.

Полковник вийшов з-за столу. То був старий, порубаний і посічений вояка, учасник ще суворовських походів:

– Ти, брат, конєчно, сволочь. Но сволочь, которая в некотором родє оправдиваєт род человеческій, єслі я в етой жізні что-то понімаю.

Панас з цієї мови ніц не второпав, але збагнув, що він прощений. І що те життя, у якому він якщо й виправдовував, то тільки нещасну Асміне, що полюбила його всім серцем, те життє триває і його треба якось облаштовувати. Він знайшов для коханої оселю – невеличку кімнату в хаті старої козачки баби Настасії, куди навідувався, як тільки випадала нагода. Таких нагод випадало, як законне звільнення, раз чи два на місяць. Та ще були ночі, коли вирушав у «самоволку». Як старий солдат, вивчив швидко всі потаємні ходи й виходи, вмів домовитися і з унтером, і фельдфебелем, і вартовими. Треба було тільки – ноги на плечі, й ось уже дві версти подолані, й Асміне, котра ждала коло хати, припадає до нього. І обціловує, й дорікає, й сердиться. Од баби, од сусідів, од нього вона швидко вивчила їхню, малоруську, мужицьку мову, якою балакали й тут, на Кубані. Правда, не зовсім так, як на Поліссі їхньому, али розібрати, зрозуміти мона було, вельми багацько схожих слів, а то й просто однакових. Асміне обов’язково годувала коханого, дивилася при світлі скіпки чи свічки, як він поглинає огірки, сало, цибулю, зготовлені Асміне чудернацькі млинці. Іноді Панасові здавалося, що то ж він прийшов з роботи до свеї хати, що його стріла законна жінка, годує і вкладе спати. У такі хвилини згадував Параску, риси якої все більше стиралися, і наче набували рис Асміне. Десь там колишня кохана жила своєю сім’єю, мала свою долю, і навряд чи й згадувала його. Панас уперто не писав листів, так, йому здавалося, він підганяє час, той час, коли має вернутися до рідного села. Якось подумав, що нічого не відаючи, лишає хоч у пам’яті таким, як було, як лишив і свої Загорєни, і Млинище їхнє, і маму, і брата, і Параску, що зосталася такою, як запам’ятав, начеб не належала нікому – ні йому, ні Пилипові. Млинище жило на шматку шкіри, який зашив у торбинку, й удень і вночі носив на поясі. А ще в пам’яті жила Діва Млинища, біла жінка, яку побачив незадовго до того, як пуйшов у солдати. Часом він розмовляв з нею, навіть за порадою звертався. Якось явилася в маренні, коли поранений у шпиталі валявся. Явно побачив, як за вікно спускається з неба Біла Діва, а потім заходить до їхньої палати, наповненої стогонами, бурмотінням, випарами, запахами крові й поту, смородом гною, що сочився з ран. Панас побачив, як вона йде між ліжками-нарами, підходить до солдатів, щось каже чи шепче, кладе руку свою геть білу на лоба, гладить по щоках, і від тих доторків поранені заспокоюються, стихають, мовби поринають тоже в білий сон.

«Чи бачать вони неї, цю Діву?» – подумав Панас.

Коли ж наблизилася до нього, попросив спраглими, пошерхлими, спеченими вустами, щоб і йому поклала долоню на голову, щоб і його погладила. Вони ж давні знайомі, наче родичі, з їхнього села, з їдного кутка.

– До тебе ще я ни можу торкатися, – почув шепіт Діви Млинища. – Ще ни прийшов той чєс. Али він прийде.

– Коли ж? – Панас прошептав і відчув, як наче кудись летить.

– Коли ти вернешся у своє село, у Млинище, – ни то прошептала, ни то тихо проспівала Біла Діва. – А ти вернешся…

– Добре, – прошептав у відповідь Панас і відчув, як провалюється у теж геть білий простір, і вже летить над вкритими соломою й очеретом оселями, бачить і маму, і брата, і Воронку коло доми, хоче їм щось сказати – ось же я, Панас, прилетів, щоб вас побачити, і… провалюється в справдешній сон, в інший простір, де все тьмяніє і гусне, стає єдиним гарячим ніжним клубком.

Уранці він прокинувся без жару, стих біль у рані, а голова була ясною, і чітко бачилися люди, солдати, що вже не стогнали, а кожен говорив щось про своє.

– Дєкую тобі, Діво, – прошептав Панас. – Дєкую… Ми ще стрінемося у Млинищі.

Якось розказав про той вже подаленілий сон Асміне. Вона спершу затривожилася, почала щось пригадувати, а тоді усміхнулася, пригорнулася і сказала, що, за їхнім повір’ям, побачити білу жінку, котра не забирає з собою, а обіцяє зустріч у майбутньому, то означає, що житиме він довго, що є в ньому сила, яка оберігає.

– Добре, то добре, – сказав Панас і погладив неїного живота, що вже нагадував великого круглого гарбуза, диньку по-їхньому.

А потім він тримав на руках сина – синочка, кровиночку свою, продовжувача свого роду. Дитя було незвично смагляве, навіть чорняве-чорнявуще, схоже на краплинку ночі, серед якої з’явилося на світ. Панас підніс його до вікна, сонце торкнулося променем-лапками маленької істоти. Він ще не знав, скільки то клопоту буде, доки стане малий на ноги. Він приходив раз на місяць, законно, а решту – вночі, коли син уже спав. Асміне й доглядала синочка, котрого назвали Марком (батюшка повелів), і почала обшивати місцевих модниць, аби й собі заробити якусь копійку. Найбільше боявся Панас, щоб їхній полк нікуди не перевели, бо ж довелося б і дружині з сином мандрувати за ним.

За короткі навідини встигав дещо зробити по господарству, обживали маленьку кімнатку. Асміне навчилася вишивати й рушники на вікнах порозвішувала. Та довелося й прикрощі переживати, бо прийшов раз, а вона темніша темної грозової хмари. Довго допитувався чого, то й почув:

– Я не солдатська наложніца. Я твоя кохана жінка. Як там у вас кажуть, оте твоє слово…

– Любовальниця?

– Так. Тильки твоя любовальниця. Законна.

– Хтось тебе обізвав? – здогадався Панас.

– Сусідка.

– Я їй скажу…

– Не треба. Я не знаю, як то зробити… Рота не зашиєш…

– Давай обвінчаємось, – сказав Панас. – Як ни мона явно, то тайно повінчаємось. Так, кажуть, навіть царі й цариці роблять. А ти ж у мене ліпша за царицю.

– Нє, – Асміне хитає головою.

– Аллаха свого боїшся? Він далеко.

– Він тримає ниточку, – серйозно сказала Аміне.

– Яку ще ниточку?

– Яка мене до мого аулу, до мого роду прив’язує.

– І де ж та ниточка? – Панас трохи сердито.

– Вона тоненька й невидима, але міцна. Як я порву неї, щось у світі не так буде.

– Авжеж не так. Сонце на заході сходити почне…

– Не… не кепікуй… Я собі килимок купила…

– Килимок?

– На якім молитися буду. Щоб мене ніхто наложницею не називав. Аллах мудрий, він їх напоумить.

Отака розмова. «Бабам рота не зашиєш справді», – подумав.

Асміне ображалася, коли називав неї «моя черкеска».

Сердито блимала очима, ногою тупнула, коли якийсь раз так назвав:

– Адиге[20]!

– Що – адиге? – не зрозумів Панас.

– Я – адиге. Народ мій – адиге. Кажи – адиге.

Виявилося, так вони себе поміж собою називають. Ну, адиге, так адиге. Сказав:

– Адигейочка моя сердита, йди до мене. Ну йди, не комизься. Ти ба – адиге!

Ще Асміне розсердилася, навіть усерйоз нагнівалася, щось сердито на своїй мові проказала, коли дізналася, що він ще жодного листа не написав. То було, як почали в цим городі жити…

– Я не вмію писати, – сказав Панас.

Асміне зблиснула очицями:

– Ах, не умієш? Тоді я напишу.

– І як же ти напишеш? Чим?

– Найду чим. Писаря козацікого попрошу.

– Я б і сам написав. Напишу.

– Напишеш? Хіба ти грамотіной?

– Ну, не грамотний, так нашому батальйонному писарю заплачу.

– Не треба. – Асміне – блись-блись. – Я сама. Мій слова будуть ніжний. Мій слова од тебе. Ніжний-ніжний. Як твій руки до мене.

Він збагнув – хоче послати вона, але ніби від нього. Нихай.

Спитала через кілька днів:

– Як там ваш аул називається?

– Не аул – село. Дерьовня по-кацапськи.

– Ну, сьєло… Загорєни?

– Ага. Волинської губернії, Владімірського повіту. Запам’ятаєш?

– Ми, адиге, маємо хорошій пам’ять, – сказала вона.

Що там написала, що послала, не відав. Обоє ждали відповіді, довго-довго. Місяць, два, півроку, рік. Асміне сказала – ще попросить написати. Панас заборонив. Мо’ й не дійшло, а мо’ й ни захотіли одписувати. Мо’ обідилися. Мо’ той писар і не послав…

Сон тилько йому приснився. Наче пташок з рук випускає. А вони пурхають з долонь і одразу кудись зникають, ніби невидимий струмінь зливає, ци вітер, якого й не чути. Зникають і тико чути сумне ни то курликання, ни то щебетання.

Дивний сон. У казармі приснився і не міг дочекатися вечора, щоб піти, Асміне розказати. Та його, як на те, в караул поставили.

«Доля, – подумав. – Навіть сон утікає, не хоче прийти до Асміне, не хоче ще комусь належати… Чого б то… Тривожно на душі… Хоч би куди не послали…»

Ходив з рушницею, а над ним світили далекі зорі, й десь та одна, на яку Біла Діва Млинища тоді перетворилася.

Полк зрушив з місця тільки за рік до закінчення його служби – на російсько-турецьку війну.

– Я вернуся, – пообіцяв Панас.

І таки повернувся – поки дійшли морським узбережжям до кордону, війна й закінчилася, запросили турки миру, як сказав їм полковник. Радим вертався старий солдат Афанасій-Панас Терещук з того останнього в його житті походу. Дякував і Богові, й Матері Божій, і Діві Млинища їхнього за теє щастя – доля довгих двадцяти п’яти літ хоч і не вберегла од кулі, та то були тільки рани. Живий, живий, як пес живучий, старий солдатисько. І вступають вони до їхнього міста, у якім тільки-но перецвіли садки, і стоять уздовж вулиці люди, сяють усмішками дівчата й жінки, а онде його Асміне – сина за руку тримає, якому якраз у його відсутність десятий рік пішов. Панас, не питаючи дозволу, вибігає зі строю, кидається до них і високо підіймає (ого, нівроку виріс опецьок) на руках. Малий щасливо сміється, смикає за вуса, які в тата одросли.

Восени їм належало вирушити в дорогу. Асміне умовляла лишитися в цьому місті, купити хату (грошенят же трохи зосталося) і жити собі. А можна в станицю якусь поїхати, там і землею розжитися, у козаки записатися. Та Панас вирішив твердо – мусить вернутися до свого села. Хай дорога далека, та як не зимою, то до весни доберуться. Хіба даремно він довгих півтора десятки літ карту тую, де Млинище їхнє намальоване, з собою носив, як зіницю ока беріг… Хочеться йому вернутися до доми свеї, брата, сестер, а, може, й маму ще живу застати. Певно, вже й ждати його перестали, а тутечки він – ось і я, забули свого Панаса?.. Небожів, певно, назбиралась ціла рота, ось вам дєдько солдат, смикайте, як і син, за вуса.

Та чим ближче строк підходив, темніло лице Асміне. Мовби хто на нього редьки насіяв. Очі й без того темні, геть гасли.

– Чого тобі, мила моя? – питав при зустрічах Панас.

Асміне дивилася якось так дивно, мовби не впізнавала його.

– Чого тобі, любонько? – не витримав раз Панас. – Не хочеш зі мною їхати? Ну добре, останемось, якось тута заживемо.

Асміне похитала головою. І раптом її сумний погляд прояснів, став аж прозорим.

– Нє, ми не останемося, – сказала геть по-їхньому, добре за ці літа навчилася. – Ти тут з нудьги помреш, Паньяс. Твій далекий ліс, у кому рисі живуть, тебе кличе.

– Ми там, у нас, повінчаємось, раз тут ни схотіла, – сказав Панас. – Я ж давно хочу, щоб ти стала мею законною жінкою.

Асміне зновика похитала головою, вся аж колихнулася. Давня іскра сяйнула в її очах і погасла. Натомість темна хвиля пробігла.

– Я не хочу з тобою вінчатися, – сказала.

– Овва, – Панас аж присвиснув. – Розлюбила чи що? Там треба буде, станеш нашою.

– Нє, – вуста Асміне склалися в трубочку, як то бувало, коли в чомусь упиралася. – У тебе свій Бог, у мене – свій. Я багато думала і зрозуміла. Справді нема Бога, окрім Аллаха.

– Авжеж, знаю, знаю, – Панас усміхнувся. – І Магомет пророк його, як там у вас кажуть…

– У нас багато чого кажуть, – Асміне простягла було до нього руку і спинила. – Я вже не та Асміне, що до річки приходила. Та Асміне віддала тобі тіло, а душа її так там, у горах, і осталася. Тепер вона й тіло за собою кличе.

Панас зирнув ошелешено. Холодок пробіг його затверділим, зашерхлим тілом і не хотів покидати.

– Ти що ж, хочеш у той свій аул вернутися?! – вигукнув і відчув, як дрож пробіг по ньому всьому. – Туди, де тебе мали забити камінням?

– Так, – сказала Аміне. – Може, мене вже простили. А ні… У нас є звичай – коли жінка хоче заслужити прощення, їй треба через весь аул на колінах проповзти і біля гори, де стежка до вершини підіймається, припасти лицем до землі, чекаючи своєї долі…

– Я тебе не пущу! – крикнув Панас. – Підеш зі мною і все.

– Перекинеш мене через коня? – Асміне сумно всміхнулася. – Як мій брат? Тільки ж і коня в тебе нема.

– Якщо треба – купимо, – Панас вимовив уже зі злістю.

– Не допоможе. Вернуся я, Панасе.

– Що, може, й Марка хочеш забрати?

Асміне поглянула болісно.

– Марка – нє. Ти не віддаси. Та й я не знаю, як там з ним поведуться. Може, приймуть, а може, й нє. Ти хороший батько. Багато чого навчиш. Він ще малий, приживеться в тому твоєму селі.

Панас зірвав з голови кашкета свого солдатського, кинув об долівку. Тупнув спересердя ногою.

– Та що ж ти за мати така, що ради того свого аулу і свого Бога од сина готова одказатися…

– Наші дороги, як дві стежки в горах, – тихо сказала Асміне. – Одна веде до гори, а друга в гору впирається й гасне. Моя пора прийшла. Я кожен день за тебе й Марка молитимуся. Серце моє за вами плаче. Тільки рід мене і гора наша кличуть. І той потік, коло якого тебе зустріла. Я йому розкажу, яким ти був хорошим чоловіком. А за сином кожен день… мої сльози… – і затнулася.

Після довгих хвилин тиші, що, здавалося, тремтіла і теж боліла, Панас мовив:

– А я то думав, чого в нас дітей більше не було… Ни хотіла?

– Не хотіла, – Асміне поклала йому руку на плече. – Прости, любий. Я зробила один гріх і другий беру на свою душу. Тільки цей гріх ніби й не мій… Господи, як мені болить душа! Але бачу свою маму, і братів своїх, і боліло всі ці роки, чи Рустама простили, що мене викрав, порятував. Як не дізнаюся, камінь мій не дозволить дорогою з тобою йти…

– Камінь на твоїй душі? – Панас так сумно, що аж язика заморозило.

– Так. Не смійся.

– Я і не сміюся. – Панас обертав жорна, з яких слова натужно вилізали. – Я плачу. Що нам робити, Асміне? Лишимося тут? Ну лишимося. Хай. Утрьох.

– Нє, – Асміне дивилися мовби здалеку. – Моя дорога вже почалася. А ти поможеш Маркові сказати. Пошукаєш слів. І про мене йому розказуватимеш. Рік, другий. А може, й далі. Завжди. Щоб не забув. Як і я не забуду. О, праведники святі, я мушу витримати.

– Нащо тобі тая мука?

Асміне відповіла не одразу. До чогось прислухалася. До того, що в ній чи далеко за нею, до того, що ніби от-от мало прилетіти. Може, заспівати чи джерелом задзюрчати.

«Які ж мені слова буде синові сказати?» – подумав Панас.

– Я колись до тієї річки, до потічка, як приходила, то мусила обов’язково води ранкової, холодної, напитися, зуби вона ломила, а я без неї жити не могла, – сказала Асміне.