Читать книгу Діва Млинища - Володимир Лис - Страница 8

Через неповних десять років потому рядовий солдат одного з піхотних полків російської імператорської армії Панас Терещук, якого начальство і товариші по службі звали Афанасієм, до чого він поступово звик, йшов у шерензі таких, як і він, вулицями Парижа. За ці роки його ноги також звикли до довгих виснажливих маршів. Спочатку від щоденної муштри на плацу, від переходів до найближчого міста й назад ноги гули, терпли й робилися наче чужими. Їх мовби зовсім не було, а Панас-Афанасій волочив за собою дві нечутливі колоди – вони гребли пилюку, як би високо їх не старався підняти за командою: «Више! Више! Тянуть носок! Ать-два!» Вночі, прокидаючись від того гулу й ломки в крижах, у колінах, Панас мацав, гладив і тер ті чужі ноги, повертаючи їх до себе. Та в якийсь час вони перестали боліти, не одразу, крок за кроком. Як і він сам, ноги звикли до служби, до нового життя, до нової тривалості і витривалості. Вдома він тоже чимало часу проводив на ногах, то й звикати було легше, ніж тим, городським… Помогло в новому житті й службі те, що Панас швидко збагнув своїм селянським розумом: найліпше ставитися до муштри, до чистки зброї, до вправ із рушницями й багнетами, проколювання тюф’яків з соломою і шматтям, як до звичайної, повсякденної, нудної, але тепер потрібної роботи. Він почав сприймати своє нове буття не як покару (тим більше, що сам його обрав), а тим, без чого й саме трудне існування неможливе. Він став солдатом за своєю суттю й нутром. А що вдома ніколи без роботи не сидів, то й тут усе більша потреба щось чинити, діяти дорівнювала потребі жити, виживати, розмінювати дні, тим більше, що за заняттям час летів швидше. Він навчився пристосовуватися – до муштри, розпорядку дня, до «дядька», якого приставили, аби навчив молодого солдата правильно ставити ногу, марширувати й поважати начальство. Його покірність, яка в дивний спосіб поєднувалася з непоказною, але затятою гідністю, розважливість й уміння швидко приймати рішення, коли тривога заглядала у вічі, принесли повагу серед товаришів по службі. А коли рядовий Афанасій Терещук у бою з турками, за рік до великої війни з французами, підказав ротному, поручику Скребньову, як розставити солдатів при обороні, а потім похвалив, мовби ненароком, поручика перед батальйонним командиром, йому було забезпечене прихильне ставлення ротного, який незабаром став капітаном.

Сотні разів згадував Панас ту, заради якої добровільно пішов на службу. Любов і ненависть до неї й самого себе сплелися в тугий густий клубок. Коли колов багнетом опудало, уявляв, що то Пилип. Він не був святим. У тому містечку, де квартирував спершу їхній полк, а особливо в більшому місті, де спинилися після повернення з австрійської кампанії, знаходилося чимало молодичок, удів, розбитних дівах, готових до «дружнього спілкування» не тільки з офіцерами й фельдфебелями, а й рядовими солдатами, здатних утішити їх і зрозуміти знудьговану за жіночим тілом солдатську душу. Начальство дивилося на те крізь пальці, тим більше, що одна війна змінила іншу, а в перервах і належало забувати про смерті, тяжкі поранення й каліцтва – полк порожнів і поповнювався новими бійцями на очах.

У тих походах – до Аустерліца, де відбулася велика битва з Наполеоном, до Відня й назад, на російсько-турецьку війну, а головне, на француза, який вторгся в їхню державу, – Панаса тільки раз і зачепило, у ліву руку вище ліктя, маленький шматочок м’яса вирвало. Зажило як на псові. Двічі був у багнетній атаці, колов сам і його пробували колоти. Та лишився цілим й незабаром набув слави «заговореного», якого ні куля, ні багнет не бере. Кілька разів після кровопролитних боїв Панас міркував, що ж його рятує, бо смерть була зовсім поруч. Молитви матері чи Параски – обидві обіцяли щодень молитися за нього – чи… Якось подумав: а може, то тая біла жінка, Діва Млинища, помагає? Не випадково ж бачив неї за місяць до того, як на службу вирушив…

У тому губернському місті, навідавшись до «веселого будинку», він спитав, чи нема серед тих дівчат такої, щоб звалася Параскою.

– Що, зазнобушка з таким іменем дома осталася? – спитала, дивлячись насмішливо-проникливо, видно, розбитна, схожа на велику ляльку й водночас ропуху, «мамка».

– Та вроді того, – знітився Панас.

– Повезло тобі, солдатик, – «мамка» засміялася, демонструючи щербатий рот. – Якраз свіженька з’явилася, і Параскевою звати. Малорос небось?

– Так точно, – сказав Панас. – Із мужиків ми.

– Мужіцкоє велічество, значить! – ще гучніше зареготала «мамка». – Счас подадім тєбе свєжатіну… Пальчикі обліжеш, полноє удовольствіє.

Дівчина, котра постала перед Панасом, виявилася зовсім молоденькою, ще молодшою з виду за його загорєнську Параску. Худюща, не вельми й вродлива, вона стояла й тремтіла, мов молода осичка, яку от-от мали зрубати.

«Чого ж ти, бідна? – подумав Панас. – А таки, певно, ще не зачеплена».

І він її не зачепив. Побалакали трохи, виявилося, сирота, тітка, яка виховувала, послала хліб тілом своїм заробляти. Парко стало Панасові, підкотив клубок до горла. Враз начеб справжню свою Параску побачив. Нє, його кохана отако не пішла б.

Він торкнувся худенької руки. Подумав, що цю ручку легко зламати. Хрусь і все.

– Йди, мила моя, – сказав і цілого срібного полтинника на долоньку (пальці силоміць розгорнув) поклав.

– Спасибі, дядечку, – прошелестіло дівча – чи то за те, що пожалів, чи що заплатив, дякувало.

Чому забажалося мати саме Параску? Дівчина з таким ім’ям, яку лишив у селі, вже давно була замужем за тим, кого любила. Мала, певне, дітей, перші роки Панас часом бачив себе разом з жінкою і дітьми коло свеї хати. Раз приснилося, як маленька дівчинка біжить до нього, обіймає, він у сні чув її пахуче, викупане в любистку волоссячко. Потім дівчинка відпускала його голову й починала сміятися…

З роками село і спогади мовби даленіли, здавалися дивним сном, який навіть снився колись не йому, а комусь іншому. Той, інший, орав землю, йшов за сохою, косив траву, витирав піт з чола і гладив кобилу Воронку. Солдат Афанасій дивився на того чоловіка, здавалося, простягни руку й торкнешся його. Знімеш пропахлу потом і пилюкою сорочку, і побачиш, що то ж ти сам…

«Я вже не той, я вже не він», – подумав якось.

Солдатам було дозволено писати додому письма, хто був неграмотним, а таких у їхній роті, ба, і полку було більшість, платив за написання гроші писарю. Панас не платив – не мав потреби писати. Ні, потребу мав, та вирішив раз і назавжди: як судилося вернутися, то вернеться, а складати слова не буде. То будуть слова не про нього теперішнього, а про когось іншого, йому невідомого. Він відрубав себе од того життя, яке добровільно залишив. Був інакшим, серце його черствіло й плакало. Плакало й сльози замерзали на льоту, а може, ставали кам’яними.

«Я ни святий, Боже, а простий чоловік, хлоп, мужик, і цей хрест мені ни під силу», – подумки не раз шептав.

У походах і на привалах.

А проте – жив. Ноги його намотували версти землі в їхній імперії й чужих імперіях, королівствах і князівствах, прихищували села й міста, батожив дощ і замітав сніг, а він вибирався з тих заметів своєї душі й пасток світу.

Його ще більше загрубіле тіло носило в собі й гуцикало думку, що колись же те має скінчитися. Раніше, ніж його життя.

Він пережив битви й походи, подолав по мостах, на плотах і вбрід десятки річок…

Тепер крокував чужим містом. Вдивлявся у високі чудернацькі будинки й палаци, у вухах звучали слова полкового командира, що здолали супостата Наполеона. Солдати вже давно перешіптувалися, що вдома жде воля од панів, цар мусить за цю велику війну нагородити переможців.

…Після маршу Парижем їх поселили в казармі в невеличкому містечку біля французької столиці. Казали, що через місяць-два жде довга дорога додому.

Якось Панас почув слова поручика Христенка, коли підмітав офіцерську кімнату.

– Смотрі, корнет, какую вєщіцу я в лавке купіл, – казав поручик і розгорнув щось схоже на невеличкий сувій полотна.

– Что єто? – корнет Яблонський явно здивувався. – Вроде какая-то карта… Зачєм она вам?

– Да вроде нєзачем, – відповів поручик. – Только вот, брат, в етой картє загадка одна єсть. Смотрі вот, какіє надпісі… Я как прочитал – опєшіл. Откуда їм взяться в Париже? Вот, читай, что сверху і вот тут, всередінє, напісано. Ну? Ти же кумекаєш по-французски…

Яблонский поглянув на карту і прочитав:

– Млініще… Какое-то Млініще. Ну і что?

– Вот здесь читай, – звелів поручик Христенко.

– Ме… Мережка, – прочитав корнет. – Ну і что? Рєчка, наверноє, так називається.

– Да вєдь названія-то наши, славянскіє… Больше того, скажу тебе, ето вєдь малороссійскиє слова. Я сам малорос… Смотрі, ето вродє карта какой-тот деревні, которая Млиніще називаєтся. Вот домікі. А вот ето вродє речушка, которая через ту дєрєвню тєчот. Мережка, понімаєш? Мережка, черт побери! Откуда у Франції названіє такоє?

Яблонський подивився ще раз, присвиснув:

– Так, наверноє, хітриє французи спеціально к нашому приходу такіє карти заготовілі. Вот ти і купілся.

– Да нєт, брат корнет, – сказав поручик. – Я било тоже что-то подобноє подумал. Только надпісь вот, смотрі… По латині. Анно Доміні. І вот цифри латінскіє. То єсть ізготовлєно года Божьєго 1647-го. Вот тебе і загадка. І продавец увєрял, что карта давняя, на пергаментє вроде начерченная. От какого-то предка досталась. Я как прочітал, подумал, почему б не купить? Всего-то за п’ять франков.

Панас, який спершу байдуже пропускав через вуха офіцерську мову, коли почув знайомі слова: Млинище, Мережка, раптом здригнувся, стрепенувся. Чи не почулося? Нібито – ні. Про село говорять, про річку… Як же це? То ж назва кутка в їхньому селі, назва його майже забутої річки, що неподалік їхньої доми протікає.

Він раптом весь задрижав. Ступив крок, другий до офіцерів.

– Вашбродь, – сказав голосом, що затремтів. – Я почув, вашбродь, що ви тута назвиська казали…

– Казалі… Ну і что? – Яблонський іронічно примружився. – Тебе-то что, солдат?

– Так воно вроді нічого, – Панас не знав, що й казати. – Тико того… То ж назви з нашого села… Млинище в нас у селі куток називається. І річка Мережка тож наша.

– Что? – поручик Христенко аж очі вирячив. – Ти нє врьош, солдат?

– Та ні, ваше благородіє. От вам хрест, – Панас розмашисто перехрестився. – Хай Біг бачить, що не брешу.

Христенко подивився на карту, тоді знову на Панаса.

– Вродє не врьот… Ха-ха… Ти сам-то откуда? Тож малорос?

– Та я з то… Волинської губернії. Владімірского повіту… Тамика й село моє Загорєни, й куток у нім наш, Млинище, присяй-бо, ваш благородіє… І річка Мережка, хай Бог боронить, щоби брехав господам офіцерам.

Панас попросив дозволу глянути на тую карту ци як там. Христенко дозволив. На шматку шкіри – мо’ телячої, мо’ свинячої, старої, поораної часом, побачив якісь значки вздовж маленьких ніби борозенок. А через частину карти пролягла довга стрічка з начеб хвилями всередині. Гм, дивно… Невже то й справді хтось незнаний Млинище їхнє намалював?

– Ну, вот відіш? – Христенко ткнув пальцем. – Ето же уліци, возлє ніх дома, а вот рєчка вьйотся, Мережка ета, а вот і надпісь латиной. Да, брат… Загадка форменная виходіт… Откуль в Паріже етом самом в тища шестьсот сорок седьмом году о вашей речке да о селе … зналі… Говоріш, не все село нарісовано?

– Та ніби так, – сказав Панас. – Якщо то вулиці, то ніби наш куток… Може, коли приїжджав до нас якийсь француз, то й гляди, наквецяв…

– «Наквецав» – ето что? – Христенко засміявся. – Нарісовал, по-вашему? Я хоть і малорос, а слова такого нє знаю…

– Та вроді того, ваше благородіє…

Знітився Панас, що таке мужицьке словечко приточив. Кахикнув, відійшов збентежений. Своєму найближчому товаришу по службі Гартемові Лищуку розказав. Той тоже почудувався, як могли куток села з далекої землі у Хранції намалювати. Потім змахнув рукою – нащо то голову собі морочити панськими витребеньками, я от у французької баби за те, що двері їй полагодив, блєшчину горілки тутешньої заробив, то й вип’ємо.

Випили, із казарми за кущі відійшовши, розговорилися, про свої села (Гартем, щитай, земляком був, з-під города Луцька, що збоку од Володимира знаходиться) згадали, про родини, пожурилися, поспівали. Гартем позаздрив укотре Панасові – на цілих три літа зоставалося менше тому служити. Про майбутній піший перехід, кудись аж у Расєю чи то на Кавказ, покалякали, лаючи тихенько начальство.

А вночі, як прокинувся, засіла в Панасовій голові думка-химерниця. Захотілося йому в себе тую вельми загадкову карту мати. Для чого, якби спитали, не пояснив би. Тико ж рідні слова, хай і чужими буквами, на ній написані. Млинище, Мережка… Може, душу йому зігріватимуть, од чогось злого вбережуть. Для чогось же судилося тую карту стрітити, аж тут, під цем Парижем.

Ще день провагавшись, Панас таки звернувся до поручика Христенка. Так і так, мовляв, хотів би, вашбродь, якщо можна, купити у вас тую карту. Бо ж то мині рідне, як би там ни було. Так і сказав.

Христенко у відповідь – його теж заінтригувала та карта. Може, колись візьметься за дослідження («Що то за звір такий?» – подумав Панас), аби розгадати таємницю, хто й коли намалював, створив ту невеличку карту. Пан поручик перейшов навіть на мужицьку мову. І сказав, що так тому й бути, зважаючи на військову доблесть солдата Терещука, його явно не мужицький розум, він згоден продати карту за ту ж ціну, за яку й придбав. А придбав за п’ять франків, отже, продасть усього за п’ять рублів. Навіть не золотих, а срібних.

Панас мало не свиснув і аж заточився. П’ять рублів сріблом! То була його піврічна плата за службу. Він знав, що той французький хранк, чи як там його, має не одну ціну з рублем. Не одну. Про те й солдати, й унтер Федорчин казали – вони щось там купували, в тому Парижі… Та як посперечаєшся з офіцером, поручиком, дворянином… Сорок рублів мав, що лишилися од платні й премії за перемогу над Наполеоном, бо ж тратився і на будинки втіх, і на випивку, і «дядькам» давав, хоч сам же був майже «дядьком», і часом офіцери позичали на горілочку й шампанське, не віддаючи, звісно, потім. П’ять рублів! А чорт із ним, подумав… Дідько візьми! Не дєдько, а дідько! Щось ніби в бік коле – візьми та візьми ту карту, той шматок давньої, пропахлої потом і часом шкіри. Із дивними значками на ній. Невже справді ті значки – то їхні хати і їхня річка, які невідомо хто намалював, вивів… Чим там малюють – пером чи пензлем… Чого в тому великому чужому Парижі? Як тут Млинище опинилося?

Дивна думка майнула – тая карта чекала саме його, Панаса…

А от офіцер-малорос, як він казав, Христенко дивився примружено, навіть глузливо… Вусатий тарган плавав у його воці.

П’ять рублів!

П’ять солдатських рублів у Парижі…

Зароблених потом і кров’ю, виграних у смерті!..

– А менше ни мона? – Панас запитав те з надією.

– Да об чом ти, земляк? – сказав поручик Христенко. – Я і так, по добротє своїй только, згоден, как земляку уступить.

«Вона як!» – подумав Панас і мовив уголос:

– Я згоден.

– Тогда по рукам!

Поручик, правда, не опустився до того, щоб потиснути його репану долоню. Тицьнув шматок до рук – тримай. Прийняв срібну монету, зважив на руці, всміхнувся. І пішов… Пропивати?

Уже за казармою Панас розгорнув свій скарб. Чужі букви, а він і своїх не знав. Ну, цяя, вроді знакома. То, певно, «М», «ми» кажуть, отже, направду Млинище, а то Мережка, по-чужому написана. Али й ніби по-їхньому. І тонка цівка ріки, мов жилка на руці… Ч-чорт, прогадав? За що віддав такі гроші? Яка шорстка шкіра… Пече його людську шкіру… Пече й ніби… ніби гладить…

І раптом відчув – цей шматок, карта, ци як там, наче почала гріти його долоні, тулитися до них, і тоже… тоже зігріти неї проситься… Ніби живе, далеке Млинище тулилося до його рук, не знати, як стало маленьке, мовби сліпе кошеня, що ще не знає світу, а вже просить у нього захистку…