Читать книгу Діва Млинища - Володимир Лис - Страница 6

Кілька днів Панасове серце не те що раділо – співало. Минула загроза, обминула біда, що ще треба? Тре було ждати, доки поведуть рекрутів із села, а тоді, може, й не одразу – свататися. Засилати сватів до Парасочки. Бо ж, певно, щось у неї й було до Буци – жаль, симпатія… Бо як додому вертався з того збіговиська, на дорозі перестріла. Спитала:

– Що там? Ти не йдеш?

– До куми на пироги? – Панас попробував пожартувати.

Парасчиного чола торкнулася легенька тінь. Мовби невеличка воронячка пролетіла над нею.

– До прийому. До війська, – сказала трохи з притиском.

– Як бачиш – нє, – відповів.

Вона скинулася, навіть руки до нього чогось простягла. Глянула з якоюсь осторогою.

– А Пилип?

– Пилипа жде доріженька дальняя, – Панас, певно, не зміг приховати радості, бо вона подивилася вже явно неприязно:

– Радієш?

– Чого б то я мав радіти? Шкода, звісно, али доля така випала. Сам витяг із шапки.

– Сам? Он як…

Одвернулася і пішла. Панаса кольнуло в серці.

«Щось ти занадто переживаєш за тим Буцою», – хотів сказати, проте промовчав.

Увечері все ж трохи побалакали біля перелазу. Парася швидко додому зібралася, сказала, що холодно їй у самій сорочці.

– То вдягнися, – сказав Панас.

– Завтра вдягнуся.

І побігла до хати. Завтра – то й завтра. На другий день стрілися на вулиці, заговорила приязно.

А потім був той вечір. Домовилися стрітися коло Варчиної верби. Та Параски там не знайшов. Почекав трохи, рішив додому вернутися. А потім як стукнуло щось. До неїної доми пішов. Мати Парасчина сказала, що до хрещеної побігла, нитки занести чи що. Ну, до хрещеної, то й до хрещеної. А як проходив мимо Гогульчиного садка, то в темряві розгледів, на краю, побіля річки, дві постаті.

Щось знайоме наче в них видалося.

І Панас тихенько, скрадаючись, потягся до тих фігур – одна велика, друга менша, тендітніша. Зблизька почув голос дівочий. Парасчин.

– Як же я без тебе зостануся? Я ж умру.

– Не вмреш, – Буцин густий, хриплуватий голосисько. – Панас, дивися, утішить…

Параска… Параска нахилилася до Буци, навіть притулилася.

– Як ти можеш таке казати, Пилипцю? – почув Панас. – Нихто мені, кроме тибе, ни потрібен. Я ж тибе тико люблю. Більше никого.

– І я тебе, – Буца. – Тико ж виходу нима. Як утечу – все їдно спіймають. В розбійники же не піду. Січі тепер нима, щоб туди податися.

– Що ж нам робити?! – Параска швидше не вимовила, а зойкнула.

– Долі скоритися… Вийдеш замуж. Хотя би й за того Панаса…

– Ни тре мені ніякого Панаса. Парубок він удатний, тико я тибе одного люблю. Ждатиму, скільки б ни довелося…

– Двайціть п’ять літ? Обоє постаріємо до тої пори.

– І старі женяться.

– Мене й убити можуть, – сказав Пилип чи то з жалем, чи то з приреченістю.

– Пилипе! Не кажи так! – Параска аж трусонула парубка. – Мовчи!

– Чула, що староста приндив? Хранцуз якийся на Расєю збирається вуйною пертися. Так що все може статися.

– Я за тибе молитися буду. Матір Божу проситиму.

– Все їдно ни бути нам разом…

– Пилипцю, в мене все терпне, як подумаю, що без тибе зостануся. За що нам така розлука, за які гріхи?

Отаку розмову почув, отака балачка, отака в них любов… Ну й Параска! Сучка підла! А з ним же, Панасом, як загравала! Типер без Буци вмирати збирається. Ну й умирай, раз така.

Аж втиснувся у стару крислату яблуню, за якою стояв, як теї любовники-осоружники мимо проходили, та ще й за руки взявшися. За руки! Хтів було вийти. Сказати, що він усе чув, усе знає, та стримався. Нихай. За пару деньків, ну, мо’ тиждень якийся, Буца пуйде, як миленький, до війська, а він, Панас, зостанеться. Тутечки, в селі, на Млинищі. І Параска таки буде його, як ни типер, то в четвер. Час грає в його дудку!

Панасові, звісно, було вельми прикро. Уночі довго не міг заснути, а заснув – то майже відразу й проснувся. Почулося, що хто у вікно стукає. Скинувся… Параска? Виглянув – нікого. Тико чути, як легенький шум по садку гуляє, немов запізнілий вечорничник. Знав, що типер точно ни засне.

Багато передумав тої ночі. На серці було прикро, важко дихалося. А йому ж здавалося, що й Параска, кохана Парася, Парасочка його любить. А вона… Вона любила того Буциська, он яка гірка правда… Нічого, він витерпить, словом ни обмовиться, а як сам лишиться, отоді нову пісню поведе. Прийде і його часниця! Ще й як любитиме його тая зрадливиця. Рік-другий мине, й зовсім вивітриться той Буца із пам’яті. А як діти підуть, багато дітей, він уже постарається, як ще більше хазяйство надбають, присяде і на його призьбі щістє-щістєчко з віночком на голові. Од тих думок трохи посвітлішало на душі, а у вікно зірка велика заглянула, здалося Панасові – по голові його хоче погладити.

Усміхнувся з тої думки-химерниці й відчув, як на плече кладе м’яку лапку дрімота.

Параску він побачив під вечір, як вертався з лісу, туди ходив по зеленички. Полоскала в Мережці одежину. Хотів було, як намітив, позв пройти і відчув – не зможе. Потягло до тої, яку все ще любив, подумав навіть – а може, почуте вчора йому приснилося, привиділося? Про ту підслухану розмову він удома ні матері, ні братові не сказав. Тільки в лісі подумав з гіркою усмішкою: «От би тую Діву, Діву Млинища стрітити, хоть би їй пожалівся». Та в лісі тико двох грибників надибав, словом-другим перекинувся.

Параска підвела голову. Як зачула його ходу, подивилася сумно-сумно, а може, йому так здалося?

– По гриби ходив? Міг би й мине покликати…

– А тре? – не стримався Панас.

– А чого ж нє? Ходили ж ни раз.

– Ходили…

«Вже як чужі», – подумав Панас.

І далі – чужими, виявляється, і були. Нічого, станемо рідними…

– Я вчора той…

Затнулася, збилася, зам’ялася, слова в горлі забулькали.

– Знаю, до хрещеної бігала, – перебив, підправив її виправдання Панас – чути брехню з цих вуст йому раптом стало нестерпно.

– Тре було…

Вона ще раз підняла голову, очима зблиснула. Їхні погляди зустрілися. Гарні, великі, ледь зеленкуваті очі пропекли його наскрізь. Наче докоряли за його щастя, удачу, за те, що остається… Ци так здалося?.. Сум, що сидів у глибині цих диво-очей, раптом наче покликав його за собою. Ходімо кудись, далеко звідси, оповім тобі про печаль, якої ти ще не знаєш…

«Я знаю», – ледве не промовив Панас уголос.

– Приходь на свіжі зеленички, – сказав натомість.

– Прийду, як попораюся…

Параска навіть силувано усміхнулася. Панасові раптом здалося – та усмішка пахне полином. Гіркою травою, що невідомо, як висіялася. Відвернувся і рушив. Уже як відійшов трохи, озирнувся. Параска дивилася йому вслід і щось ніби шепотіла. Може, яке закляття посилала, може, про щось просила. Про що? Махнув рукою.

Дівчина й собі змахнула. Так, мовби хтіла злетіти, одірватися од землі, й не могла.

«Мов птаха з підбитим крилом», – раптом не знати чого подумав.

Параска одвернулася, нагнулася над водою. Панас пройшов іще трохи й тут жаль не знати чого стиснув груди, а на очі виступили сльози. Зрозумів – любить, любить, кохає її, таку явно згорьовану, з лицем, що обрамлював незримий вінок ледь прихованих печалей, досі найріднішу й найбажанішу. Він любить її, любить ще більше, ніж досі, й бажає їй щастя. Та чи зможе їй подарувати, принести це щастя замість Пилипа, і як те зробить…

Наступна думка спинила його, кинула спершу в жар, а потім обдала льодяним холодом: «Я можу піти до війська, у рекрути, замість Пилипа. Казав же той поручик, чи нє, то староста, що може бути заміна… Ци то він уже сам вигадує?»

«Як би там ни було, тре спитати у старости», – подумав Панас.

Озирнувся. Село починали огортати перші сутінки.

«Боже, що я надумав? – Панас зупинився і відчув, як весь дрижить. – То ж двайціть п’єть літ служити. Стико літ! Али ж Парасочка буде щаслива. Щаслива з гинчим, али щаслива…»

Пройшов ще трохи, он уже й дома[19] їхня видніється. Нивже й неї доведеться покинути? І маму… Ну, в мами ще їден син, Тарас зустаниться…

Тут він пригадав, що мама казали – хто Діву тую побачить, того великі переміни в житті чекають… Али ж казали матінка, що то добрі переміни… А що ж він ото надумав…

Сон тієї ночі ніяк не міг прийти до нього. Спершу похропував, а потім стих брат, застогнала, щось забурмотіла у сні мама Юстина, знов застогнала – а далі знову тиша.

Ця тиша висмоктувала його душу.

Урешті-решт Панас не витримав, тихенько встав, одягнувся і вийшов надвір. Обдало осіннім жовтневим холодом, по небу між хмарами «то виринав, то потопав місяць», як напише років за сорок по тому Тарас Григорович. Панас Терещук не знав жодного вірша, невідомим йому було й слово «поезія», хіба що кілька пісень напам’ять знав, міг заспівати, ідучи з іншими парубками із вечірніх посиденьок, чи на весіллі чиємусь.

Щемний жаль обволік душу, мов туман.

Його весілля не буде. А чого не буде?

Він ішов і йшов вулицею, одною, другою, доки не опинився перед містком через Мережку. Перейшов, наче сліпий, місток, не спіткнувся жодного разу, хоч дошки на містку були поламані. І тут збагнув – то ж до лісу ноги несуть. Отак, серед ночі, під місяцем, що оно визирає з-за хмари. Йде й не боїться. Невідомо чого простує.

Нє, він знав чого. Побачити тую білу жінку. Діву. Діву Млинища, як мовили мама! Нехай або забере його до себе, або скаже йому, що робити, як далі бути. Піти до війська, як ні з того ні з сього надумав, ци лишитися й боротися за щастя своє, за Параску…

Ось і ліс, дорога лісова. Десь закричав, змусив здригнутися нічний неспальник пугач.

«Пугу-пугу, забери в мене тугу», – подумав Панас.

Все ж не спинився, хоч до холоду, який облягав його, додався, мов несподіваний нічний зустрічник, притому дедалі чіпкіше, страх. Здалося, щось майнулося між дерев. Вертатися? Дарма, піде далі. Звів очі до неба, вгору. Та ні білої жінки, ні хоча б білої плями не побачив.

«Боже, воля твоя, – подумав. – Я у Божій волі. Одбери вже в мене розум, якщо не даєш поради. Прийди, біла Діво, ти знаєш, як мині чинити далі».

Далі чомусь подумалося, що Діва тая має бути схожою на Параску. Може, то й була вона?.. Али ж лице зовсім інше. Ни впізнаване й ни знане.

Спинився. Зрозумів, що от-от заридає. Не зі страху, з розпуки, із жалю до себе, із того, що не може вибрати, вирішити, а тре вибирати. Тре конче вибирати.

«Господи, чого ж ти ни хочеш мині помогти?» – спитав Панас.

І далі подумав: «Діво, Діво Млинища, ци ти є, ци тибе нима? Чого ти з’явилася й ни хоч явитися зновика? Явися, а нє, то убий, залоскочи, випий мою кров… Нивже навіть цего ни достойний? Я, що стоїть отут серед лісу, вночі, чоловік, якого ни люблять, зате який любить сам… де моє щістє, моя доля, хто неї виколише для мене бідолашного».

Відповіддю йому була тиша довкола й далекий, ледь чутний лісовий шум.

Небом пливли хмари, виглядали зорі, али типерка він і не зміг би визначити, де котра з них та, що з’явилася, коли Діва Млинища на небі зникла. Затуляє, певно, хмара те місце. Не дивиться зірка на нього.

Панас відчув: тре вертатися. Ані тут, де він бачив Діву Млинища, ні далі в лісі, її не стріне. Вона ж являється раз на сто літ, то чого ти хочеш, чоловіче? Чого хочеш, сам як палець, серед глухого нічного лісу…

Після другої своєї, ще безсоннішої ночі Панас вирішив насамперед сходити до старости. Спитає, чи то справді мінятися можна, за когось на службу йти, чи йому тоді почулося. Уже при виході з хати спинився, майнула думка – може, тра спершу з матір’ю й братом порадитися? Відкинув спокусницю, бо відчув – можуть його уговорити, піддасться, бо… Бо хоче піддатися. Може, проте, старости й удома ни застане.

Староста Юхим, однак, був удома. Вистругував голоблю до воза. Відколи старостою призначили, чи не вперше й приходив отак-о до далекого родича Панас. Вітаннє, кілька слів про життє-здоровлє, й почув Панас, як язик до піднебіння тулиться, мовби прилипає.

– Щось сталося? – староста, певно, вловив його настрій, приховану тривогу.

– Сталося, дєдьку Юхиме, – Панас зітхнув тихо, та в грудях запекло.

– То кажи… Цим можу – поможу. Якщо свататися хочеш – то типерка тобі можна.

І тут Панас одним духом, переступаючи через оте спокусливе «можна», випалив – без запитання про те, чи йому ни почулося – що хотів би сам до війська піти служити.

– Сам? – староста вельми здивувався. – Мо’ земельки дармової захотілося… Так до неї дорога у два десятки з половиною літ пролягає. Мона й ноги поломити, а то й у ту землицю самому лягти.

– Я ни через… Ни за землю і ни за гроші…

Важко-важко вимовляв Панас слова-жорна… Слова… Слова-буци… Буци?..

– Тоді чого ж?

– Замість Пилипа хочу піти… Буци, Єрчикового сина…

– Він просив?

– Нє… Я сам…

– Ніц ни второпаю, – сказав дядько Юхим.

І тут Панас про те, чого насправді так рішив, ніби й сказав, ніби й не сказав, не всю правду… Що Пилип женитися має, а він же розуміє, яка то штука, як любляться довго.

– Хто за дівка така? – поцікавився Юхим.

– Параска Луськіська, Лускана старого, Митра.

– Знаю, – одказав староста, – чого ж ни знати.

– Ну й рішив, та й Тарасові скоро до войська, то хай вже ліпше одслужу, – сказав Панас.

По довгій мовчанці – десь у селі, на цим кутові валували пси, ревла чиясь корова, хтось неподалік сварився і теї звуки били по тім’ю – староста Юхим промовив:

– Діло, звісно, твоє… Али така придибенція, що зара мусиш остаточно рішити, бо через три дні й забирати рекрутів будуть, до присутствія, то мені сьогодні тра гінця у волость посилати, аби звідтам у повіт, до Володимира, собщили, що така й така заміна… То кажи – твердо рішив?

– Рішив, – поспішно видихнув Панас.

– А мати як? Ни проти?..

Панас зам’явся, а тоді сказав:

– Та спершу вроді й проти були, а типерка нє… Самі кажете – мій рішенець…

– А Пилип знає?

– Знає, – збрехав Панас.

– І як?

– Згоден.

– Тоді зара помічника гукну, він грамотний, то й бомагу до волості писне… Болячки ниякої ни маєш?

– Та вроді нє, – сказав Панас і скупо всміхнувся. – Здоровий, як бик.

Староста руку простяг, стиснув міцно. Ще, видко, була добра сила в цього підстаркуватого чоловіка.

– Хай тобі щастить, синку. Чєс, він скоро біжить…

Час до відправки тягся нестерпно. Дні як роки. Правда, увечері здавалося, що день галопом, вистрибом промчався.

Ну, звісно, мама, як новиною, рішенцем своїм, як мокрим рядном накрив, зразу в плач, в крик:

– Що ж ти такеє надумав, синку?

Панас про те, що Тараса од войска звільняє, почав було:

– То ще ци випало б ци нє… Надвоє баба ворожила.

– А мо’ й випало б… Оно я чув, що тилько з тих домів, де ни взяли, й братимуть…

– То ж він, мамо, ни просто так рішив Пилипа міняти! – вигукнув брат. – Все діло в тій заразі, Парасці. До Буци вона хилиться, от Панас із горя й учварив таке.

– То правда, синку? – мама дивилася згорьовано, з розпачем. – Пилип пуйшов би, то диви, і за тибе пушла б тая Параска.

– Ни хочу я чужого щістя красти, – сказав Панас і вийшов з хати.

Ще важче, ніж мамі, було сказати Парасці. Сказати Парасці, а не Пилипові… «Парасці, Парасці, Парасці», – ішов і твердив подумки Панас. Чого – й сам не відав. Тильки, як заведений повторював те ім’я. Ненависне і любе.

І вже, як підходив до хати, зрозумів – сподівається на диво. На відмову Параски од його жертви, чи на щось інше? Сподівання його наче не мало імені і було поза сприйняттям і розумінням, не мало й назви. Воно жило наче не в ньому, а… А, може, в тій же дівчині, що так ламала його долю. Ім’я його було не відмовою Параски, а чимось невідомим.

Параска в хаті пришивала до рукава латку. Зирнула, очі опустила, а тоді знову підвела.

– Доброго здоровля, – відказала на його привітання. – Спаси Біг.

Панас одразу й випалив – та хрипко, застигло, а слова мовби мерзли на льоту.

– Я рішив піти в рекрути замість Пилипа.

– Ти… Нащо?

Зойк її був болісним і в той же час народжений чимось незнаним, може, теж її вірою, надією чи не віданим і нею самою.

Звелася на ноги, стала зовсім близько біля нього.

– Я ни знаю нащо, – сказав Панас.

І додав по хвилі:

– Так ліпше буде тобі.

Параска була зовсім поруч. Він почув її важке дихання, схоже більше на сапання, так, він бачив, дихала риба, яку, зловивши, викинув на берег, так важко дихала теличка, котру от-от мали зарізати і вона, певне, розуміла, що зара станеться щось страшне.

А далі Параска закричала, заридала:

– Нихто ж тибе ни просить… Нихто – ні я, ні Пилип… Хай він іде до війська того проклятого, женися на мині, живи, бий, я все витерплю, я тобі народжу дітей, якось воно буде, цей світ всеїдно несправедливий, може ж, я ни вмру без нього, може ж, я чогось ни знаю, може ж, я йому ни судилася…

Очі в неї закотилися і вона впала на долівку…