Читать книгу Чумацький шлях (збірник) - Володимир Малик - Страница 2

Хата Хуржиків, нова, простора, на дві половини, стояла поблизу Миргородських воріт, на високій горі, звідки було видно і Сулу, і Засулля, і Лису гору. На лівій половині – кухня та комірчина для наймичок, на правій – світлиця та дві кімнати. Всі – з невеликими і низькими, по тодішньому звичаю, віконцями, але на дерев’яній фарбованій підлозі. На міцному дубовому сволоці випечено розжареним прутом: «Збудовано року Божого 1780-го», тобто всього шість років тому.

Катря боязко зупинилася біля порога, не зважуючись стати на чисту форбовану підлогу. Та Хуржик підштовхнув її під лікоть.

– Іди!

Назустріч їм з-за столу вийшов високий юнак у білій сорочці та чорній плисовій камізельці. І темним обличчям, і статурою він дуже скидався на Хуржика.

– Як мати, Василю? – спитав його Хуржик. – Ти вже був у неї?

– Зараз їй стало трохи легше, тату. Звеліла покликати тітку Параску, щоб розпорядитися по господарству.

– От і добре. А я привів нову наймичку, – і прочинив двері до невеликого напівтемного покою. – Заходь, Катре!

Побачивши господаря, зі стільця поволі підвелася стара повновида жінка в червоній святковій кофті і темно-синьому очіпку, але Хуржик махнув їй рукою:

– Сиди, Параско!

Катря зупинилася в дверях. За грубою на широкому дерев’яному ліжку лежала хвора. Це була ще не стара, але вимучена хворобою жінка з рано посивілими косами та блідим, змарнілим обличчям.

– Ось, Ганно, тобі й Парасці на поміч молода наймичка… Поки ти слабуватимеш, вона доглядатиме разом з Івасем надвірне господарство…

Хвора довго й уважно дивилася на дівчину, і невідомо було, які думки застилають смутком і сльозами її очі. Нарешті вона зітхнула і кволо махнула рукою:

– Молода дуже, та мені вже, видно, не піднятися, – хай залишається… Аби тільки тобі з Василем було… добре… спокійно… і легко…

Голос її урвався, і вона безсило відкинулась на подушку.

– Заспокой її, Параско, – сказав тихо господар. – А ми підемо з Катрею, – їй ще треба поїхати сьогодні додому, а день зимовий – короткий…

Івась ждав їх на подвір’ї.

Хуржик зупинився на ґанку, нахмурив кошлаті брови.

– Ти ось що, Івасю, – набери торбу борошна, налий у пляшку олії, вкинь у лантух кошіль буряків та кілька головок капусти на борщ… Це для Катриної матері… В сани запряжеш найкращих коней – Гнідого та Зірку, щоб пром’ялися трохи, а на зворотному шляху заїдеш у В’язівку на луг і набереш зі стогу сіна, щоб удруге не їхати… Зрозумів?

– Зрозумів, мосьпане, – схилив голову Івась.

– Та не барися! Щоб до смерку повернулися!

– Та вже ж, мосьпане…

– Ну, збирайтеся!