Читать книгу Чумацький шлях (збірник) - Володимир Малик - Страница 4

Сонце схилялося на захід. Івась попустив віжки і дав змогу коням іти так, як вони хочуть, а сам розглянувся довкола. Ліворуч, по горах, темніли густі лісові зарості, праворуч, понад Сліпородом, простиралися безмежні снігові простори – луги та поля, де-не-де порослі кущами верболозу. Попереду темнів густий бір. Всюди було тихо, пусто, мертво – ні людини, ні звіра, ні птаха. Тільки їх двоє. Катря, він, та пара коней – ото всі живі істоти серед білої пустелі, в якій повновладним господарем панував зараз невидимий, але дошкульний тріскучий мороз.

Катря мовчала. А він думав, і думки його були про неї.

Щось сьогодні сталося з ним. Що – і сам не міг збагнути. З тієї хвилини, коли побачив дівчину у себе в комірчині і коли її погляд проник двома зірками йому в серце, він раптом утратив спокій. Весь час думав про неї. І не стільки думав, як уявляв її очі, темні, глибокі, що мали якусь незбагненну магічну силу і ніби притягували його до себе. Коли Хуржик сказав, що бере її за наймичку, він неймовірно зрадів, хоча і сам не усвідомлював – чому. Просто, мабуть, йому було б дуже шкода більш не бачити її. Він зрадів також, що господар наказав йому поїхати в село, бо це дозволяло побути з нею наодинці майже весь день. Хотілося зробити їй приємне – і він, користуючись тим, що Хуржик не стояв над головою, захопив для її матері їстівного значно більше, ніж йому було звелено. Уявляв, як радітиме вона, коли прибуде додому і внесе все те багатство в хатину і викладе на лаву чи на стіл. І все було б добре, коли б не отой дурний парубоцький вибрик, від якого і досі пече його сором.

Він червоніє, відчуваючи досаду – спочатку на себе, а потім – на Катрю. Хай і так – хай він винен! Але ударити його по обличчю – раз і вдруге! Це вже занадто! Хіба він хотів її образити чи насміятися з неї? Чи вона ніколи не бувала на вечорницях або на досвітках і не знає парубоцьких жартів?..

Йому хотілося помиритися з нею, заговорити, пояснити, що він не мав на думці нічого лихого, та вона уперто мовчала і, скільки він не зиркав на неї, відвертала очі.

Під саньми прогуркотів міст через Сліпорід. Позаду залишилися мацьківські поля, старе, ще з князівських часів, городище на горі, – почався ліс. Обабіч дороги стояли стрункі жовтогарячі, мов свічки, сосни, – тихо дрімали під білими шапками снігу.

Раптом коні рвонули – несподівано, неждано. Зі звичайної, спокійної ступи відразу перейшли у чвал і, наче скажені, помчали вперед. Мало не випавши з саней, Івась схопив віжки, та втримати нажаханих коней не зміг, – вони неслися все швидше і швидше.

Що трапилося? Чого вони злякалися?

І тут почувся розпачливий крик Катрі:

– Івасю, вовки!

Він оглянувся – і похолов: з лісу на дорогу, пурхаючи в глибокому пухкому снігу, один за одним виринали гінкі і жилаві звірі. Білозубий оскал хижих пащек, шерсть на спинах – дибом, очі горять голодним вогнем, худі тіла з підтягнутими животами і прищуреними вухами – мов списи. Вибравшись із заметів на дорогу, вовки миттю повернули услід за саньми і прискорили біг. Скільки ж їх? Один, два, три… П’ять, шість… Дев’ять, десять, одинадцять… Ого! Ціла зграя на чолі з вожаком!

Катря сплеснула руками.

– Ой Боженьку, що ж це буде!

– Тримайся! Не випади з саней! – гукнув Івась і, попустивши віжки, махнув батогом: – Но-о! Но-о-о!

Та коні й самі, без понукання, летіли, як вихор, – їх підганяв смертельний жах. Мелькали ковані копита, з-під них бризкав іскрами тугий сизий сніг, довгі пишні хвости розпустилися віялами, і шалений вітер, що не знати де взявся в морозній тиші сонячного дня, пронизливо засвистів у вухах.

Івасеві стало страшно. Навіть один вовк, коли голодний, насмілюється нападати на людину, а тут – цілий виводок! Не змигнеш оком, як від тебе залишиться лише обгризений кістяк!

Він оглянувся знову. Вовки наздоганяли їх. Найсильніші вирвалися наперед і разом з вожаком, головатим довгоногим вовком, уперто долали ті кілька десятків кроків, що відділяли їх від такої бажаної і легкої, як їм, мабуть, здавалося, поживи. І тут Івась помітив одну важливу обставину: звірі бігли тільки по вкатаній дорозі, не звертаючи вбік, де вони зразу ж втрачали швидкість у глибокому снігу.

Отже, надія на коней.

– Но-о, дорогенькі! Виручайте! Но-о!

Яким зразу безмовно ворожим став ліс, яка нескінченно довга дорога стелиться по ньому! Коні витягуються в струну, мовби не торкаються копитами землі, а летять понад нею, самі відчуваючи, що тільки в їхніх ногах – порятунок від неминучої смерті.

Однак вовки поволі наздоганяють. Їх п’янить спокуса поласувати живим, теплим м’ясом, і це додає їм сил. Вожак уже за якихось десяток кроків. Поряд з ним – ще два дужі молоді самці, готові до вирішального стрибка – на сани. В їхніх очах уже палахкотить вогонь торжества. Ще зовсім небагато, ще кілька кроків – і ловитва закінчиться кривавим бенкетом!

– Що ти надумав? – кричить дівчина, бо в скрипові полозків, свистові вітру та тупотові копит інакше нічого не почуєш.

Івась не відповідає, а підводиться на повен зріст, виймає з передньої оплені замашного дубового рожна і ступає два кроки назад.

Тільки б не схитнутися, не впасти з саней!

Він лівою рукою хапається за задній рожен і відчуває себе більш упевнено. Сани мчать, як вітер, їх заносить, вони підстрибують, хитаються, витанцьовують якийсь божевільний дикунський танок, і він змушений весь час триматись на півзігнутих ногах, щоб не опинитися на землі.

Тим часом вожак уже майже поряд, він готується до стрибка. Його зовсім не лякає людина, яка у відчаї не знає, що діє. Та що важить одна людська істота – хай навіть і з палицею – проти цілої зграї знавіснілих від голоду звірів!

Розуміє це й Івась, але так просто здаватися не має наміру і пильно стежить за кожним рухом вожака. Ось той уже зовсім близько, чути його хрипке уривчасте дихання, а вискалений писок майже торкається ящика саней, з якого зустрічний потік морозного повітря вимітає рештки сіна. Він вибирає зручний момент, напружується – і стрибає просто на людину, щоб збити її з ніг і звалити додолу.

Івась чекав цієї миті. З-за його плеча різко свиснув важкий рожен і, мов блискавка, зустрів хижака на льоту. Хряснули кістки. Вовк завертівся, якось тонко, по-собачому заскавулів і, заливаючись кров’ю, глухо гепнув на дорогу. Здавалося, цього було достатньо, щоб провчити інших, остудити їхній запал, та вовки, поминувши вожака, що з розкраяним черепом корчився на снігу, уперто продовжували переслідування, намагалися обігнати підводу і напасти на коней збоку чи спереду. Цього їм не пощастило зробити: в заметах вони відразу втрачали швидкість. Тоді двоє з них, передні, наздогнали сани і плигнули одночасно. Івась пильнував уважно: ближчому одним ударом перебив хребет – і він, видобувши з пащі хрипкий болісний виск, покотився під ноги тим своїм співродичам, які набігали ззаду, а другий устиг зубами вчепитися в Івасеву свиту. Івась щосили вдарив його чоботом у живіт, та відірвати від себе не зумів. Тоді він ткнув йому пальцем прямо в хиже брунатне око. Осліплений, пронизаний гострим болем звір заричав, розціпив зуби і почав поволі сповзати з саней. Сильний удар рожном тут же вкоротив його муки…

Тепер, загубивши трьох найсильніших вожаків, зграя стишила біг, мовби завагалася – наздоганяти сани чи ні, а потім і зовсім зупинилася. Це була перемога. Коні й далі мчали шалено, і, незважаючи на мороз, їхні спини почали темніти від поту. Івась відчув, як у нього в грудях прокотилася хвиля якоїсь незрозумілої млості, а ноги затремтіли і підігнулися в колінах. Щоб не впасти, він поволі опустився поряд з Катрею.

Вони довго обоє мовчали. Потім дівчина, бліда, обімліла з переляку, тицьнула парубкові в руки віжки і, припавши до його грудей, забилася у нестримному голосному риданні. Івась аж сторопів.

– Ти чого?

Та вона ніби не чула його слів. Щойно пережите потрясіння потребувало виходу – і виливалося сльозами. Івась обняв її за плечі і вмовляв, як дитину:

– Ну, чого ти? Чого? Не бійся! Все вже позаду! Заспокойся! Вовки відстали і вдруге не нападуть! Годі плакати!

Коні мчали далі. Свистів вітер, копита тупотіли тупо, і снігові вихори здіймалися обабіч саней, а вони сиділи мовчки поруч, нажахані, знесилені, не ймучи віри в те, що з ними щойно сталося. Катря тихо схлипувала у парубка на грудях, а він однією рукою притримував коней, що поволі стишували біг, а другою обнімав її за плечі, гладив голову і при цьому примовляв:

– Ну, досить, Катрусю! Не плач! Адже ж ми живі! Живі!..

Та страх покинув її значно пізніше – аж під Тернами. Вона замовкла, на щоках пробився легкий рум’янець, в очах зажевріло щось живе, іскристе, що так вразило парубка при першій зустрічі сьогодні вранці. Підвівши голову і зрозумівши, що півдороги проїхала схилившись Івасеві на груди, вона винувато, якось по-дитячому усміхнулась.

– Ти мій рятівник! Дякую тобі! – промовила тихо, а потім зовсім несподівано для нього нагнулася і поцілувала його в руку.

Івась отетерів.

– Ти що? Я ж не піп!

– Ти мій рятівник! – повторила вона голосніше і знову схилилася йому на груди. – Скільки й житиму – пам’ятатиму!

На цей раз Івась промовчав, обережно обняв її за плечі і потягнув віжками «соб» на тернівський луг, до приметених снігом стогів, щоб набрати сіна…