Читать книгу Чумацький шлях (збірник) - Володимир Малик - Страница 7

Минули М’ясниці. В перший день Масниці, після ранкового порання худоби, заходячи в сіни, Хуржик потягнув носом. Пахло свіжоспеченими налисниками.

Він прочинив двері – зайшов до кухні.

– Ой, як смачно! – і простягнув до судника руку по ложку.

Параска саме витягла з печі велику макітру і поставила на припічок. У ній лежали перекладені сиром, залиті сметаною та маслом золотисті зверху і білі знизу налисники. Хуржик підчепив один – поніс до своїх чорних вусів. Налисник був ніжний, розімлілий, смачний і сам просився до рота.

– У-м-м! – закотив Хуржик очі під лоба і тут побачив Катрю.

Дівчина стояла у запічку, біля лави, і з дерев’яної маснички виливала у жбан сколотянку разом із шматками жовтого масла. На добрих хазяйських харчах, яких Хуржик не жалів, бо було всього вдосталь, вона розквітла після домашніх нестатків, налилася тугою дівочою вродою та рум’янцем, мов яблуко на сонці. Їй дуже була до лиця біла вишивана сорочка та барвиста плахта, одягнуті ради свята.

Хуржикова рука застигла на півдорозі. Він враз забув, що голодний, що вельми смачний, паруючий налисник сам проситься до рота. Серце заніміло, занило солодким болем, а очі прикипіли до дівочої постаті і не мали сили відірватися.

«Боже, твоя воля! – подумав Хуржик. – Не дай зійти з ума! Зроби так, щоб ця дівчина була моєю! Боже!» А вголос сказав:

– Параско, дай-но миску! Перший налисник – господині! – Він наклав у подану наймичкою полив’яну миску кілька млинців.

– Віднеси – хай поласує!

Параска вийшла. Хуржик залишився з дівчиною наодинці. Розум його скаламутився. Він підійшов до неї, схопив за стан – повернув лицем до себе.

– Катре!

Для дівчини це було так несподівано, що вона заніміла і в першу хвилину не знала, що сказати. Тільки вперлася голими ліктями йому в груди, щоб не вимарати в масло хазяйську свитку, і злякано дивилася на вусате обличчя ще не старого, але вже й не молодого чоловіка.

– Катре! – знову зашепотів він поспішно і гаряче. – Я люблю тебе! Почекай трохи – і станеш моєю! Ти не будеш більше наймичкою, а будеш господинею! Тільки почекай! Мою стару Бог скоро прибере – і ти станеш моєю! Я озолочу тебе!

– Господи! Що-бо ви мовите! – скрикнула Катря, випручуючись з міцних обіймів. – Пустіть мене! Який сором! Гріх який!

Він стиснув її ще дужче, обсипаючи вуста, щоки і тугу косу поцілунками, що забили Катрі дихання запахом їдкого самосаду. Вона відчула, що не вирветься, що навіть крикнути не має сили.

– Пустіть мене! – прошепотіла кволо, заливаючись слізьми.

Тут брязнула клямка – скрипнули двері.

Хуржик відскочив до столу, в думці кленучи стару, що так невчасно приперлася, а руками розгладжував вуса, удаючи, що струшує з них крихти налисника.

Однак стару Параску важко було обдурити. Вона відразу помітила знічену, заплакану дівчину, її виставлені наперед лікті, розкуйовджені коси і розгубленість та страх в очах. Та й Хуржик був якийсь сам не свій – побагровілий, збентежений, ховав очі під робленою посмішкою.

Параска сухою, темною рукою підняла Катрине підборіддя, суворо запитала:

– Що трапилося? Чого плачеш? Дивися сюди!

Катря, однак, відвернула лице, і сльози з її очей потекли ще дужче.

Параска підступила до Хуржика.

– Що? Нашкодив уже, мов кіт? Га? Ось як візьму кочергу!

Вона і справді оглянулася в куток до печі, де стояли рогачі та кочерга, але не кинулась туди, а лише стукнула кулаком об кулак перед самим носом у господаря, ніби й справді збиралася бити його. Хуржик стояв злий, побуряковілий, однак мовчав. Парасці він ніколи не перечив. Ще з того часу, коли почав півпарубком наймитувати у Сороки, вона, літня вже і одинока жінка, взяла його під свою опіку, прала його наймитські лахи, підгодовувала з хазяйського стола, доглядала, коли хворів, і він проникся до неї синівськими почуттями, яких зроду не мав до рідної матері та до батька, бо ті померли рано. Ставши після Сороки господарем, взяв її до хати, виділив кімнату, і Параска, старіючи, при хворій господині стала з його мовчазної згоди повноправною розпорядницею в хаті.

Хуржик винувато усміхнувся.

– Що ти, Параско? Чим я нашкодив? Який я кіт! Вигадуєш!

– Як чим? Зобиджаєш дівчину! Сироту! Ось візьму та розповім Ганні – тоді побачиш!

– Ха! Налякала!

– Знаю, що цим тебе не злякаєш. Взагалі, нічим зараз тебе не злякаєш! Бо запанів! Аякже! Та треба ж мати совість! А ти її втратив!

– Ну, Параско, це вже мені обридло! – Хуржик розсердився, але зразу ж і спохватився: – А Ганні казати нічого не треба. Навіщо турбувати хвору нікчемними вигадками!

– Гаразд, не буду, – погодилася стара. – А ще приставатимеш до дівчини, тоді начувайся, всі Лубни знатимуть! Іди!

Хуржик пошкріб потилицю, глипнув на Катрю, що, паленіючи від сорому, стояла біля судника, і мовчки поколивав із кухні.