Читать книгу Ситуація «нуль», або Побачити Алькор - Володимир Єшкілєв - Страница 3

* * *

Двоє усамітнилися на темній терасі. Там, де музика не заважала розмові. Він і вона. Холодне повітря, яке приніс східний вітер, підносилося над ними кришталевою призмою. Збільшені нею зірки стали яскравішими, блискучішими. Невідома оптична ілюзія видовжила їхні промінчики.

– Це Велика Ведмедиця? – вона закинула голову, її вушка зі срібними сережками вистрибнули з-під глянцевих крил зачіски.

– Так, – погодився він, з нехіттю відриваючи погляд від цих вушок. – Ursa Major.

– Послухай, Головастику, не треба щомиті грузити мене своєю ерудицією. Я й так почуваюся тупою біксою з рекламного кліпу…

– Тобі не холодно? – він поклав руку на її голе плече. Шкіра здалася йому ледь теплою.

– Ні. А назви цих зірок ти теж знаєш?

– Деяких.

– Ота, на хвості Ведмедиці…

– …Алькаїд.

– Я правильно зрозуміла?

– Так. Однофамілиця відомої організації. У перекладі з арабської «основа».

– А та, що поряд?

– Це подвійна зоря. Яскравіша – Міцар, а маленька біля неї – Алькор.

– Я бачу лише одну.

– Є легенда, що вавилонські володарі цією зорею тестували кандидатів у царські лучники: брали лише тих, кому вдавалося побачити Алькор.

– Мене кинули б, – хрипло розсміялася вона. – А далі?

– Наступна на «хвості» – Аліот, потім – Мегрец, а напроти неї – Мірак.

– Смішні назви, – вона відвела погляд від небесного склепіння. – А оця Алькаїд… Вона, напевно, зірка – покровителька терористів?

– Не чув про таке.

– А я хотіла б мати зірку-покровительку.

– Ти ж не терористка.

– Невже?

Він стиснув її руку і спробував подивитися їй в очі. Вона ж примружилася у напрямку Оріона.

– Не кажи зайвого, – він спробував додати до свого голосу трошки металу. – Ти перебрала віскі.

– Ага. Чогось такого. І я зовсім не терористка. Ну зовсім ні. Я просто кончена п’яна тупа спортсменка.

– Ти не кончена і не тупа.

– Лише п’яна, так?

Він знову не зміг поглянути їй в обличчя. Йому здалося, що на ньому з’явилася її особлива посмішка. Напівпосмішка-напіввищир.

– Коли ми все зробимо, мене не стане, – сказала вона без запитальної інтонації. – Тебе, Головастику, також не стане. Ми зникнемо. Ага.

– Про що ти?

– А ти тіпа не втикаєш? – тепер вона дивилася йому в очі. – Не втикаєш, ні?

– Припини. Я ж казав тобі, що ми не повернемося до них. Нам вистачить авансу. І тобі теж не потрібно повертатися до Вчителя. Уже не потрібно, розумієш?..

– Ти прибацаний?

– Ні. Просто не треба бути зажерливою.

– Я не про бабло. Я про інше. Бабло тут не в центрі.

– А що в центрі?

– Щось.

– Це не я почав.

– Їм не потрібні свідки. Вони знайдуть нас усюди.

– Не знайдуть.

– Прибацаний, прибацаний Головастик.

– Перестань повторювати. Це слово якесь стрьомне: «бац-бац-бац»… – він скривився. – Я вмію робити свою справу. І ти, до речі, теж, – тепер у його голосі з’явився метал, але не сталь, а щось дзвінкіше і м’якше. Можливо, сплав міді і срібла. Він нахилився над її вушком (тепер схованим під крилом) і прошепотів:

– Не бреши, Космічна Мавпо, що не бачиш Алькора.

– Бачу, бачу… – вона не опиралася його обіймам, в її міцному тілі прокинулася піддатлива м’якість. – Бачу я всі ті твої Алькори…

Він обійняв її, притягнув до своїх губ. Спочатку вона не відповідала на його поцілунки. Він зігрів її носик, злизав вологу під очима; губи Космічної Мавпи здригнулися. Вона примружила очі й відкрилася назустріч його збудженому диханню.