Читать книгу Ситуація «нуль», або Побачити Алькор - Володимир Єшкілєв - Страница 4

– Грінче, тебе шеф викликає!

– Для вас я не Грінч, а Лавр Станіславович, – казали, що ображений вигляд йому не вдається, проте ставити «шісток» на місце – святе.

– А ну тебе… – «шістка» по-свійськи відмахнувся від нього. – Не гальмуй, бо він злий, як сто китайців.

«І до чого тут китайці?» – запитав сам себе Лавр Грінченко, знизав плечима і залишив оперативну кімнату з демонстративною неквапністю. Вони не дочекаються, щоб він став на цирли.

Кабінет директора агенції не мав вікон. Колись Лавр думав, що так запобігли прослуховуванню, та потім йому пояснили, що шефа ще з часів Афгану ковбасить від сонячного світла. Величезне крісло ледве вміщало його титанічну фігуру. Кремезний від природи, шеф в останні роки додав півцентнера і тепер міг би грати Ніро Вульфа[1] в аматорському спектаклі. Якось він сказав, що до армії захоплювався театром.

Було помітно, що директорський піджак вже не застебується, а фронтальна частина неосяжного черева пнеться лягти на стіл поряд із лептопом. Цей гламурний лептоп нахабно контрастував із вигорілими панелями стін і меблями брежнєвської доби. Колись Лавр подумки визначив, що він контрастує з мезозойським інтер’єром не просто «нахабно», а «темпорально». Але схаменувся й на майбутнє відредагував оціночне судження. У директорському кабінеті такі порівняльні шняги були заборонені в принципі. Людина старої школи, директор вимагав від підлеглих суворого мислення і лаконічного стилю. А ботанів із їхніми вимахонами не пускав далі сисадмінівської каптьорки.

– Викликали, Іване Ваграновичу? – Лавр зупинився за три кроки від директорського столу.

– Викликав, звісно, – директор кивнув на стілець, припасований до захаращеної паперами тумби.

Коли ранком Лавр заходив до шефа, на цьому стільці також лежав стосик, складений з товстих блокнотів і розшарпаних тек. Вони лежали там, відколи Лавр почав працювати в агенції, але тепер кудись зникли. У кабінеті стояли ще крісла і стільці, та директор вказав саме на цей, несподівано звільнений від паперового іга. Лавр завжди був чутливим до таких дрібниць. За ними відчувалася присутність кармічних знаків. Чогось, що віщувало зміни.

Зайнявши стілець, Лавр ще зо дві хвилини чекав, поки шеф збирався з думками. При цьому товстун робив вигляд, що знайшов на дисплеї щось цікаве. Нарешті директорські очі відірвалися від кольорової гри рідких кристалів і переконливо зупинилися на Лаврі. Той одразу згадав, що в нього на краватці є плямка. Не дуже помітна, довгаста така плямка жиру. Дрібниця. Але, за бажанням, Вагранович міг би її зауважити.

– Є для тебе завдання, – трубні регістри директорського басу цілком відповідали його габаритам. – До нас звернулася одна цікава організація… – шеф кашлянув, – маємо організувати охорону їхнього храму…

– Церкви?

– Ти дослухай, не перебивай! – Шеф невдоволено примружився. – Ні, це не церква. Це масонська організація. Масони. Ось так. Є в нас і такі джентльмени, як виявилося. Вони мають державну реєстрацію, ми перевірили. Усе законно. Джентльмени солідні. Тепер вони наші клієнти. Там у них, як я зрозумів, окремо розташована будівля, треба подивитися, що там за спостереження, які підходи до будівлі, стики зон, вікна й усе таке. Ну і «Периметр» їм установити, якщо буде можливість. Уже сам подивишся, на об’єкті.

Шеф замовк, знову зосередився на дисплеї. Перш ніж запитати, Лавр полічив до десяти:

– Гм. Перепрошую.

– Що?

– Чому раптом я, Іване Ваграновичу? У нас по таких об’єктах є Дашковський.

– Він відмовився. Категорично. Каже, що сильно віруючий і до тих бузувірів не поїде, – шеф випнув нижню губу, ніби хотів дотягнутися нею до кінчика носа. Було помітно, що релігійна відмазка Дашковського йому не подобалася. – Ти ж у нас не сильно віруючий, чи як?

– Я, Іване Ваграновичу, до всіх без винятку релігійних об’єднань ставлюся з повагою.

– От і добре, що з повагою, – погодився шеф. – Там іще одне. Хтось на той їхній храм напав уночі, маємо також розібратися і з цим.

– Розберемося, Іване Ваграновичу. А напад був збройний?

– Так. Зараз я тебе познайомлю з представником клієнта, – директор десь під столом натиснув невидиму кнопку виклику. – Він про все детально розповість і доправить тебе на об’єкт.

– Я би на своєму…

– Сьогодні вони тебе відвезуть… Запрошуй! – це адресувалося секретарці.

Двері відчинилися, й до кабінету ввійшла людина, зовнішність якої була майже цілковитою протилежністю шефовій. На вигляд сорокарічний, невисокого зросту, худий, верткий, із гачкуватим носом і блискучими очима, представник клієнта справляв враження бадьорого півника, якому до голови припасували великі вуха. На ньому був світлий плащ, що підкреслював траурну чорноту костюма і краватки. Сорочка «півника» сяяла сніжною білизно́ю і золоченими ґудзиками на комірці. Загальну картину доповняли тупоносі черевики на товстій підошві і блискуча лисина, оточена залишками м’якого волосся.

Поглянувши на представника клієнта, Лавр відчув легке розчарування. До образу адепта таємного ордену, за спиною якого стояли закулісні володарі світу, «півник» не дотягував за багатьма параметрами. Та найбільше розчарування викликали оті його черевики. Навіть за кращих своїх часів вони не могли коштувати більше чотирьохсот гривень. Окрім того, треноване око Лавра помітило вузлики на шнурівці лівого і латку на правому. Для Лавра Грінченка, як і для більшості з касти охоронців, черевики у переліку чоловічих аксесуарів займали принципову позицію. Сам він носив Stephane Kelian і збирав у шухляді робочого столу колекцію щіточок, полірувальних вельветок і лискучих кремів.

– Ось даю вам нашого співробітника Лавра Станіславовича, – сказав шеф, звертаючись до «півника». – Він у нас досвідчений спеціаліст, грамотний, перевірений. Він поїде з вами на об’єкт, усе там подивиться і складе звіт. А там уже разом сядемо і подумаємо, як нам далі вести співпрацю.

«Півник» розвернувся убік Лавра і блискавичним рухом витягнув візитку.

– Дуже приємно, – сказав він. – Мене називають Романом.

Голос у нього був хриплуватий, але не бридкий. Лавра дещо насторожило оте «мене називають». Він згадав, що у такій манері любить рекомендувати себе глядачам один із популярних телеведучих. А їх Лавр вважав підозрілими фраєрами. Він скосив оком на візитку. Там було намальовано чорнильницю з гусячим пером і написано

КОРЕЦЬКИЙ РОМАН ОЛЕКСАНДРОВИЧ

«Якщо на візитці чорнильниця, то він або журналіст, або ж письменник», – вирішив Лавр. Тепер непорядок зі взуттям має певне виправдання. За уявленнями Лавра, творчі люди не скидалися на чоловіків із чітко окресленим статевим статусом. Отже, перше враження про Романа Корецького як про «півника у гавнодавах» отримало істотне підтвердження.

«Ось тобі і масони!»

Лавр потиснув Корецькому руку, назвав своє прізвище і скромно додав: «Консультант із питань безпеки». Потім вони зійшли на перший поверх, де Лавр зафіксував у чергового відрядження. Представник клієнта тим часом роздивлявся навколо і навіть спробував вивчити стенд, на якому висіли ксерокопії ліцензій і дозволів.

– У нас усе в законі, – зауважив Лавр, розписуючись у реєстраційній книзі.

– Я бачу, я бачу, – Корецький відповів швидкою і нещирою посмішкою. Тобто посмішкою, що здалася Лавру нещирою.

Коли вони сіли в Peugeot, запаркований перед будівлею агенції, представник клієнта запитав:

– А Іван Вагранович казав вам, Лавре Станіславовичу, хто саме вас наймає?

– Так, я в курсі, – сказав Лавр, а сам подумав, що авто «півника» цілком гармонує з його черевиками. Прикріплений до вентиляційної решітки ароматизатор не міг перебити бридкого запаху риби. Лавр уявив, що сидить на висохлій плямі, що лишилася від якогось пакета з копченими сомиками. Його пересмикнуло.

– Ваш директор справляє фундаментальне враження, – визначив представник клієнта.

«Ще б пак!» – подумки погодився Лавр, але промовчав. Обговорювати шефа зі сторонніми він вважав моветоном. Peugeot тим часом зрушив з місця.

– Поки ми доїдемо, Лавре Станіславовичу, вже смеркне. Напевне, вам краще в нас заночувати.

– Заночувати? – перепитав Лавр. На такий розвиток подій він не розраховував. – Іван Вагранович казав, що ви мене завезете додому.

– Авжеж. Завтра.

– Тоді я краще візьму свою «прімерку»[2] і поїду за вами.

– Навіщо?

– Повернуся вночі на своїй, не буду вас напрягати.

– Лавре Станіславовичу, якщо маєте щось лишити або узяти вдома, можемо зараз до вас заїхати. Так само, якщо вам треба побачити когось із рідних, сказати їм, що не будете ночувати…

– Чому ви не хочете, щоб я узяв свою машину?

– Наразі ми воліємо зберегти розташування Храму у таємниці. За кілометрів двадцять-тридцять від нього я попрошу вас зав’язати очі й витягнути батарейку зі стільникового.

– Що?

– Не ображайтеся, Лавре Станіславовичу, – на обличчі Корецького знову з’явилася та посмішка, яку Лавр класифікував як нещиру. – Ми ж іще не почали тісно співпрацювати з вашою агенцією. А якщо все буде добре, ці перестороги вже завтра стануть зайвими.

«Ну й пасажир! – усередині у Лавра все кипіло і булькало. – Хоче мені очі в’язати, як шмарі на ментовському суботнику».

Уголос він спитав:

– Ви жартуєте?

– Ні, не жартую. Ми так домовилися з Іваном Ваграновичем. Сподіваюся, при собі не маєте жодних «жучків»?

– Гадаєте, що в разі потреби ми не зможемо знайти отой ваш Храм? Серйозно так думаєте?

– У мене є інструкція мого керівництва, Лавре Станіславовичу. Ще раз вибачте.

– Зав’язувати очі… – Лавр помотав головою. – Дев’ятнадцяте століття!

– На жаль, у деяких аспектах ситуація за останні двісті років змінилась мало.

– А в деяких інших аспектах, – Лавр зробив наголос на слові «інших», – ситуація дуже помінялася. Кардинально.

– Можливо. Якщо хочете знати, особисто я був проти таких пересторог. Я інформований щодо можливостей сучасної техніки. Та, повірте, Лавре Станіславовичу, в таких старомодних підходах є певна рація. Ми називаємо це «покрити Храм іззовні». Така у нас традиція безпеки. Традиція дуже давня і шанована.

– Добре, – махнув рукою Лавр. – Покривайте собі, якщо ви вже все узгодили з шефом. Мені, я вам скажу, до клієнтських приколів не звикати. Ваші гроші – ваші правила.

– От і добре, – підвів риску Корецький, повертаючи кермо. Peugeot виїхав на трасу і рушив, набираючи швидкість, на захід.