Читать книгу Ситуація «нуль», або Побачити Алькор - Володимир Єшкілєв - Страница 5

Мармура ще навчалася у школі, коли татова помилка загасила сонце на чиновницькому небосхилі їхньої родини. Тоді тато мав виголошувати важливу доповідь на високій нараді, у присутності Президента і міністрів. У тій доповіді був один підступний абзац. Себто, не просто абзац, а повний абзац. Ось такий:

«Ресурсною специфікою ґрунтового покриву району є те, що тут зустрічаються три типи ґрунтів: опідзолені чорноземи, сірі опідзолені ґрунти і глибокі мало гумусні чорноземи».

Словесну «міну» з двома «опідзоленими» тато зауважив і тренувався вимовляти ту «міну» правильно. Він спочатку облизував зуби, ніби задаючи язику гімнастичну вправу, випинав ретельно поголене підборіддя, а потім упевнено і дзвінко промовляв: «Недоопідзолені, опідзолені і переопідзолені ґрунти!». Це здавалося переконливим, тому і Мармура, і мама нічого поганого не передчували. Проте все вийшло на гірше, і на тій високій нараді замість літнього бджолиного «дз» тато вимовив природніші звуки. Президент насупився і похитав головою з вухами-варениками, а міністр щось записав до блокнота із золотим відрізом. Напевне, щось несхвальне, тому що за кілька днів тата зняли з посади. Зазнавши кар’єрного краху, він уперше повернувся з роботи без краватки. Не виймаючи рук із кишень, тато плечем штовхнув двері, зайшов до туалету і довго звідти не виходив. А коли вийшов до вітальні, то побачив, що перелякана Мармура сидить на дивані, підібгавши під себе засмаглі ноги.

Він майже хвилину мутно дивився на доньку, а відтак сказав:

– Ти теж станеш курвою, як і твоя мама. У вас усіх між ногами фізика, а не релігієзнавство.

Відтоді в родині Мармури почали економити і боротися з мурахами, які у дощові дні атакували кухню і ванну кімнату. Крилата мурашня літала кухнею, а мама ганяла за нею, пшикала на комах «Рейдом» і наспівувала пісеньку «Токіо»: «Это может быть, если веришь ты. Всё у нас в руках, мы будем вместе…». Іноді і Мармура долучалася до полювання. Вона чавила мурах губкою для миття. Дівчині здавалося, що коли мураху чавити м’якою зволоженою губкою, то мурасі не так боляче. Боротьба з мурахами під «всё у нас в руках» тривала три літа, а на четверте у Мармури з’явилася подруга, яка називала себе Беконті, хоча насправді її звали Інною. Беконті охоче здавалася черговій молодіжній моді, тому ходила у сріблястих джогерах і піджаках із кабалістичними знаками кривавого кольору. Вони з Мармурою могли годинами з’ясовувати, хто саме з їхніх знайомих і напівзнайомих флейверів «альтовий», а хто «проста школота звичайна». Мармурина мама, підслуховуючи під дверима, все намагалася зрозуміти, про яких хейтерів мутять подружки і що означає: «Цими пріфками марьохи пруться на хасл, а нам по пікапу»[3]. У Мармуриній бібліотеці з’явилися томики Блаватської і «Некрономікон».

Як і Мармура, Беконті жила в нетрях промислового району. Проте якось так склалося, що вона тусувала у старшій компанії, де пили кегове темне, а дівчата не мали відмовляти хлопцям. Мармура не поспішала переходити до старших; жодний із тамтешніх хлопців їй не подобався. А ставати технічно дорослою просто так вона вважала нижче своєї гідності.

У Мармуриній флейві пиво теж споживали, щоправда, не захоплювалися. Зате там цінували кольорові солодкуваті напої з хімічним присмаком. Нащадок буржуйського роду Едік приносив їх у спеціальній жовтій торбинці, поділеній на чотири відсіки. У кожному містилася одна пляшечка. Компанія збиралася у цегляному лабіринті заводського довгобуду. За традицією кожний приносив щось їстівне. Бажано – вкрадене з домашнього холодильника, бо красти не вважалося зашкваром. Віка завжди приносила шматки сирної запіканки, акуратно загорнені у червоні столові серветки, Памперс – майонезні салати у півлітрових слоїках, Марта – що прийдеться, а Мармура постачала до флейви переважно м’ясні вироби, коронним із яких вся компанія вважала домашню шинку. Усе це апетитно споживалося на свіжому повітрі, під заспокійливе тріскотіння вогнища, на якому можна було б насмажити шашликів і шпікачок, але усім було впадло займатися такою фігнею.

Того липневого вечора жовта торба спорожніла якось занадто швидко. Едик і Віка скинулися і послали Памперса ще за двома пляшками. Проводжаючи його поглядом, Марта раптом спитала в Мармури:

– Ти все ще трешся з тою Беконті?

– Ну? – здивувалася Мармура.

«Яке твоє псяче діло, сцикухо, з ким там я труся?» – подумала вона й ніби вперше помітила, що в Марти дуже виразні, та ще й підкреслені яскравою помадою губи. Ця виразність чомусь напрягла Мармуру. Конкретно так напрягла і не було у тому напрязі ніякого позитиву.

– А то правду кажуть, що вона сатанистка? – Марта кинула до вогнища одну з червоних Вікиних серветок. Жирна пляма від сирної запіканки спалахнула швидше за папір.

– Ти припухла? Яка вона тобі сатанистка?

– Та кажуть.

– Хто каже?

– Пацани.

– Які ще пацани?

– Правильні пацани, ровні. – М’язи на голих руках Марти напружилися. Вона знала, що від Мармури недовго й по пиці отримати і, про всяк випадок, мобілізувалася.

– Ні, дєвушка, ти кажи, бо щас будеш сама за цей свій гон атвєчать.

– Це не гон.

– Це гон, дєвушка, це капта повна.

– Шо ти до неї догреблася? – Едик спробував вписатися за Марту на приколі. Йому подобалося її сухе, красиво збудоване тіло. Він уже двічі пропонував Марті пекнутися не за так, але та вмикала чи то тупу чи то дивну.

– Едя, не втикайся, – відокремила його Мармура. – Ця самурка[4] токо шо мою кращу подругу сатанисткою обізвала. Я таке не попускаю.

– Вона не самурка, – спохмурнів Едик.

– Чуєш, шкуро, діса за дісу[5]! – перейшла у контрнаступ Марта і негайно отримала по носі. За півгодини, коли Памперс притарабанив додаткову заправку, старе добре туснюче місце нагадувало той погромлений вагончик з фільму «Вбити Білла», у якому Чорна Мамба мочила іншу зміюку. Добре ім’я Інни-Беконті було захищене найрадикальнішим способом: Марта поперемінно прикладала вологу серветку до розбитого носа й до фінгала під лівим оком.

Мармура також отримала від Едика з Вікою. Обізвавши всіх останніми словами, вона з непримиренним понтом залишила цегляний лабіринт. Мармура вирішила, що тепер уже стопудово кине цю школоту і пристане до старших. Якщо там обов’язково треба з кимось трахатися, то й фіг із ним, вирішила вона. Краще вже косити під бригадну, аніж терпіти від шмаркатих бакланів.

Вона прямувала в бік старого цвинтаря, де знаючі люди колись показали їй могилу вампіра. Там опівночі можна було загадати бажання, яке мало точно здійснитися. Якось Мармура вже зверталася до вампіра по допомогу. Вона просила покарати ушльопану сусідку, яка назвала її збоченкою. Вурдалак не підвів, і сусідка зламала ногу, послизнувшись на смішній березневій кризі.

«І вам так буде!» – примовляла Мармура, чухаючи синець під футболкою. Вампірську допомогу вона вважала безвідмовною темою, тому прямувала до цвинтаря широкими і рішучими кроками. Наближався вечір і на небі визоріло. То було небо помсти, і зірки на ньому були зірками помсти. І так вона мала статися – страшна помста Мармури, кращої подруги Беконті.

Навіть у сутінках старий цвинтар не здавався зловісним. Здалеку його можна було сплутати із занедбаним і засміченим парком. Між зовнішніми секторами кладовища і двором будівельного коледжу не було навіть огорожі. Від неї залишилися обкладені цеглою стовпи і половина трубчастої брами, з ребра якої звисали залишки металевої сітки. Одразу за стовпами починалися шеренги надгробків.

Мармура не стала обходити щільно заставлений пам’ятниками перший сектор. Вона знала таємну стежку, яка починалася від помпезної гробниці якогось довоєнного архітектора. Стежка проходила повз високий живопліт, зміїлася по ділянці з фамільними склепами професорів медичної академії і впиралася у найдавніші захоронення четвертого сектору. Там, під старою липою, причаїлася могила вурдалака.

Дівчину відділяло від проклятого місця якихось п’ятнадцять кроків, коли вона насторожено притишила ходу. Під старою липою відбувалося щось незвичайне. Мармура сховалася за великою гранітною стелою, на якій було написано:

Самуил Абрамович Кац

доктор медицинских наук

1909–1991

Надійно захищена стелою від ворожих очей, дівчина використала для спостереження зроблений в ній отвір. Він мав вигляд прорізаної наскрізь у гранітній плиті шестикутної зірки, і якби хтось утаємничений зауважив у ньому сіро-блакитне око Мармури, він міг би згадати про древній гностичний символізм. Однак того вечора на старому цвинтарі втаємниченого не трапилося.

Крізь зірку Давида дівчина побачила, що надмогильна плита вампірського захоронення відсунута, а над самою могилою нахилилася темна постать. Поряд із нею стояла висока брюнетка у плямистому комбінезоні «мілітарі» і шнурованих чоботах. Брюнетка тримала ліхтар і підсвічувала ним могильну яму.

«Що за день такий фейловий? – подумала Мармура. – Спочатку отримала по таблу, а тепер і до вампіра підступитися не дають… І що вони там шукають, ті уроди? Могильні рейдери, бля…»

Тим часом невідомі вийняли з могили якийсь предмет розміром як балон із лаком для волосся. Брюнетка поставила предмет на сусідній надгробок за кілька метрів від Мармуриної схованки.

Темний «рейдер» щось сказав брюнетці. Та загасила ліхтар і взялася за край надмогильної плити. Темний підважив її протилежний край. Цієї миті щось ніби штовхнуло Мармуру: «Тепер або ніколи!».

Вона вислизнула з-за стели, схопила предмет і побігла таємною стежкою. Уже добігаючи до живоплоту, дівчина почула: «Туди! Хапай!» – і пірнула у зарості. Кілька стрибків – і Мармура вибігла у двір будівельного коледжу. Їй здалося, що вона радикально відірвалася від переслідувачів, але, глянувши через плече, побачила, що дівка біжить за нею.

Мармура вважала себе непоганою бігункою. У спортивних змаганнях вона завжди була у першій трійці і дещо розумілася на перегонах. Тому Мармура не мала довго розмірковувати, щоб уторопати: перемогти за швидкістю їй не вдасться. Вона лише мить бачила переслідувачку, та цього вистачило, щоб оцінити можливості тої. Брюнетка скорочувала відстань, упевнено перестрибуючи через парканчики і рівчаки, які Мармура мусила оминати.

Тоді дівчина змінила тактику. Вона забігла до вузького проходу між заводськими парканами, завернула за ріг, відсунула дошку паркану і скористалася одним із таємних лазів, відомих лише тим, хто провів дитинство у бетонних лабіринтах. Лаз був вузьким. Мармура ледве протиснулася, обдираючи лікті і коліна, під іржавим черевом величезної цистерни. Тепер вона опинилася у темному закутку, де малолєтки накрили шифером «бункер» із двома поламаними розкладачками і колодами карт у ничці. Заводський паркан правив за стіну тайника. У паркані була просвердлена дірочка для спостереження, та Мармура не ризикнула нею скористатися.

Серце вистрибувало з грудей Мармури, синці на тілі і подряпини на ліктях наливалися пекучим болем. Дівчина закусила губу, щоби не застогнати. Відтак з-за паркану почулися голоси. Вони наблизилися, а потім поступово віддалилися від «бункера».

Чоловічий голос: …було стріляти.

Жіночий голос: Там могли бути менти.

Чоловічий голос: Не бачив я там ментів.

Жіночий голос: У дворах були люди… Та вона не могла втекти далеко.

Чоловічий голос: Та втекла вона. Вона ліва. Якась місцева сучка. І добре тут орієнтується.

Жіночий голос (здалеку, стишено): Обшукаємо… завтра… і що потім…

За мить голоси стали зовсім нерозбірливими. Переслідувачі, зрозуміла Мармура, рушили шукати її до майданчика цементного заводу.

«Ніфіля вам в сурло, уроди!» – вона полегшено видихнула з легень повітря і перестала стримувати хрипке дихання. Тепер можна було роздивитися здобич. У щілину між листами шиферу пробивалося світло заводського прожектора. Мармура підставила таємничий предмет під синюваті промінчики. Здобич виявилася брудним металевим циліндром. Досить важким. Його вкривав шар густого мастила, змішаного з грязюкою.

Вона спробувала зішкрябати мастило з циліндра і знайти на ньому отвір або кришку, але той був суцільною болванкою. Від цікавості і безсилля їй на очі навернулися сльози. Проте довго нервуватися від таких дрібниць донька відставного чиновника не звикла. Поміркувавши, Мармура вирішила відкласти дослідження циліндра на потім. Тепер вона сконцентрувалася на головному завданні – залишити промзону непоміченою.

Від цистерни до пустиря, за яким починалися спальні райони, вів ще один секретний лаз. Ще за радянських часів його спорудили робітники двох суміжних заводів, щоби в робочий час ходити до найближчого горілчаного магазину. В ті далекі часи йшла війна у В’єтнамі, тому лаз дістав назву «тропи Хо Ші Міна». Нові покоління мешканців спальних районів давно забули про ту війну. Й мало хто з них щось знав про лідера індокитайської революції і таємні стежки жовтошкірих повстанців. Та сама назва не зникла. Пролетарі олігархічної епохи так само, як і їхні батьки за доби зрілого соціалізму, використовували «тропу Хо Ші Міна» для алкогольної партизанщини. Саме цією стежкою, невідомою не лише ворожим зайдам, але й рідним ментам, дівчина й дісталася до багатоповерхівки, де мешкала Беконті.

Якби Мармуру хтось запитав тоді, чому вона понесла свою здобич до подруги, вона б, радше за все, відповіла: «А хєр його зна».