Читать книгу Гойдалка - Володимир Єшкілєв - Страница 10

Борт лінкора L1 «Айн-Соф», поблизу зірки HD 140283, відомої як Пратара

4—8 юла 417 року Ери Відновлення

Супремус «Айн-Софу» першими розбудив Тарасваті і пілотну групу. Змивши з себе протиперевантажний гель, Преподобна завітала на перший пост, де вже порядкував командор. Перед консоллю обертався і ледь пульсував тривимірний апельсин Пратари, на бічних екранах розгортали блакитні віяла незнайомі туманності. Розхристані та підсвічені сяйвом гарячих зірок.

Тут, на узбіччі Гілки Оріона, кілька мільйонів років тому утворилась зоряна колиска. Велетенську хмару холодного міжзоряного газу стиснули і розігріли дві ударні хвилі, породжені вибухами наднових зірок. Гарячий газ втратив однорідність, в його згущеннях спалахнули ядерні вогники, зародились нові світила. Зірка-мандрівниця прибула до цього Розплідника за доби перетворення туманності на юне зоряне гроно. Серед місцевого «молодняка» Матір Зірок виглядала ледь жевріючою галактичною прапрабабцею. Якби на планетах Пратари існувало розвинене життя, воно загинуло б під жорстким випромінюванням, що линуло від молодих сонць.

Тарасваті кілька хвилин насолоджувалась незвичною зоряною панорамою, а відтак поцікавилась, коли планується вивести зі сну рептилоїдів.

Супремус доповів їй, що процес дегібернації вже розпочався, і за якихось чотири години представники Ґ’орми зможуть приступити до виконання своїх обов’язків.

– Рівень випромінювання втричі вищий, ніж ми очікували, – почула Преподобна голос Зорана. – Можуть бути проблеми з позитронікою.

– Хіба в нас немає екранів?

– Екрани в нас є, – погодився командор. – Їх ми змонтуємо на поверхні планети. Але до неї ще треба дістатись. Всю ту армаду, яку планується десантувати на «вісімнадцяту-двісті шістнадцяту», ми нашими екранами не захистимо.

– Тоді треба виготовити додаткові, – Тарасваті уважно подивилась на першого офіцера борту. – Може, проблема не лише в радіації?

– Мене непокоїть інформація ґ’ормітів про те, що біля гнізда ґиргів у системі Довіль-Еп вони натрапили на ворожу засідку, – визнав Зоран.

– І як це пов’язано з випромінюванням?

– Той старий зонд, який постачає нам інформацію про систему Пратари, працює понад три століття. Я не розумію, як він так довго витримує таку скажену радіацію.

– Є дані про його конструкцію? Може, він забезпечений відповідним захистом?

– Я вивчив всі дані про нього. Захист там стандартний. Його екрани не витримали б трьохсот років. Тридцять років, ну півстоліття – так, але ж не триста. Це за межами можливого для технологій доби Відновлення. Супремус зі мною погодився.

– Тобто зонд може знаходитись під чужим контролем. Якщо так, то ворог більше двох століть підтримує його працездатність і може ним маніпулювати. Навіщо?

– Щоб нас заспокоїти, впевнити, що ситуація під контролем. А коли ми підійдемо до Пратари, вони нас атакують. В нас немає таких засобів, як на тому ґ’ормітському зорельоті, що знищив гніздо. У нас немає ані «обнулюючої дуги», ані тунельних анігіляторів. Проти високотехнологічної зброї ми практично беззахисні. Я вважаю, Преподобна, що нам загрожує реальна небезпека. Мій висновок: необхідно здійснити розвідку.

– Це вам вирішувати, адже ви – перший офіцер борту.

– А ви фактично керуєте експедицією.

– Я координую.

– Преподобна, давайте без оцих… – Зоран поморщився. – Першого офіцера борту ви лише ставите перед фактами. Як я можу приймати рішення, коли не знаю ані того, наскільки присутність на борту Шерми захищає лінкор від ворога, ані того, коли до Пратари прибуде зорельот ґ’ормітів із тими слизнями.

– Повірте, командоре, я знаю не більше вашого. Ми лише припустили, що для ворога Шерма має цінність й він не застосує проти нас «обнулюючої дуги» або чогось подібного. Поки що ми живі, але…

– Ще скажіть, що ґ’орміти не інформували вас щодо часу прибуття свого зорельоту.

– Ті, з якими я спілкувалась, щодо цього не інформовані. Ви ж знаєте, що у рептилоїдів дуже специфічне ставлення до інформації. Маршрут зорельоту відомий лише тому з кланів, котрий його пілотує. Ну й, звісно, Керуючій ієрархії Ґ’орми. Я навіть не знаю, якого типу корабель вони сюди доправлять. Зовсім не факт, що це буде той бойовий «знищувач», що випалив гніздо ґиргів.

– Я б, чесно кажучи, дочекався ґ’ормітів.

– Ви все ж таки схиляєтесь до того, що в системі Пратари на нас чекають? Що двісті п’ятдесят років тому ті, хто знайшов давній арсенал, передбачили наш візит.

– Чогось такого, – кивнув командор. – І я не впевнений, що те «щось», яке вже третє століття сидить тут у засідці, інформоване про перебування на лінкорі дівчини Шерми. Радше за все, там зачаївся робот, запрограмований на знищення всіх, хто спробує наблизитись до порталу… – Зоран замовк, дивлячись на інфографіку, виведену на консоль.

– Щось іще?

– Так. Якщо портал під охороною, то логічно було б припустити, що він діючий і до нього пробито шлях.

Тарасваті замислилась. Зоранове припущення на перший погляд здавалось їй не надто переконливим. Втім, піфійка щойно отримала повідомлення з Аврелії, у якому йшлося про знаменитого пілота-анахрона, широковідомого як Відморозок. Ґ’орміти, на прохання сестри Сайкс, вивчили його організм і прийшли до висновку, що мають справу з клоном. Виглядало на те, що хтось знайшов рятувальну капсулу з оригіналом, замінив його на життєздатну копію і спрямував апарат з підмінком до залюднених секторів. Найдивовижнішим було те, що Відморозка спорядили навичками і спогадами справжнього пілота. Ані земні, ані ґ’ормітські клонороби такими вміннями не володіли.

Преподобній спало на думку, що Відморозок і підозріло стійкий зонд у чомусь подібні, що обидві історії натякають на спільне джерело. Тому вона вирішила прийняти Зоранову версію. Її рішення базувалось лише на розумових припущеннях. Втім, якби хтось з рівних їй запитав, що підказує Знаючій її інтуїція, та відповіла б, що інтуїція зберігає мовчання.

Зрештою, у боротьбі з хитрим ворогом завжди треба готуватись до найгіршого, підсумувала Преподобна і запитала:

– Як ми далеко від Пратари?

– Ми вийшли з лімесу у двох тисячних парсека від неї, – над консоллю розгорнувся наповнений різнокольоровими «світлячками» куб тривимірної зоряної карти. – Нам ще йти до «кометного коміра» Пратари щонайменше тиждень. І ще: від можливої засідки нас тепер прикриває здоровенна газово-пилова хмара. Тим, хто чатує біля порталу, буде важко нас помітити. Але вони могли послати замасковані зонди сюди, до гирла лімесу. На їхньому місці я б зробив саме так.

– Зонди-шпигуни… – піфійка замислено дивилась на карту, де мерехтіло зображення пилової хмари.

– Так. Маленькі і непомітні.

– Тоді найперше, що варто зробити – пошукати цих шпигунів, – зауважила Преподобна. – А там подивимось. Я, зі свого боку, спробую довідатись детальніше про ґ’ормітській корабель.

Зоран кивнув. Він увімкнув внутрішній комунікатор і порадився з супремусом, як ефективніше промоніторити простір навколо лінкора.

Супремус запитав про радіус пошуку.

П’ять мільярдів кілометрів, розпорядився Зоран.

Тепер, сказав він собі, все повертається на правильні рейки. Він – командир військового корабля, попереду ворожа засідка. Треба її знайти і знешкодити. Слава Велудуману і решті богів, що все так ясно і зрозуміло. Що все чітко і недвозначно, як інструкція з користування вакуумним душем. Тепер все буде, як у старі добрі часи. Жриці нехай собі радяться і моляться, а у солдатів, як казав його незабутній ротний, свої карусельки.

Локатори «Айн-Софу» година за годиною сканували космос у всіх доступних діапазонах. Хмару, що ховала лінкор від ворожого ока, оточували велетенські пасма темної матерії. Локатори знайшли в них гравітаційні збурення, характерні для проходження астероїдів. А невдовзі були знайдені й винуватці збурень – три холодні брили неправильної форми з незначним альбедо16. Найбільша з них була розміром з хмарочос і рухалась віддаленою орбітою навколо Пратари. Відстань до неї перевищувала два мільярди кілометрів. Дві інші брили, які не належали до почту жодного зі світил, давно залишили свої зоряні колиски і прямували в напрямку темної туманності в Гілці Персея. Між лінкором та найближчою з брил-мандрівниць розкинулись триста мільйонів кілометрів помірно запиленого вакууму.

Супремус погодився з висновками космоаналітиків, що жодний з трьох астероїдів не підходить для розміщення на ньому постійного спостережного поста. Тимчасові сусіди лімесу, вони лише кілька місяців тому занурились у пилову хмару. Зваживши все, командор відмовився від інспекції брил і наказав скласти більш детальну карту гравітаційних аномалій.

Для цього з «Айн-Софу» стартував безпілотний зонд, якого корабельні інженери обладнали ГРЛ-сканером. За дванадцять годин він подолав шість мільйонів кілометрів і зайняв позицію в одній з точок гравітаційної рівноваги поміж Пратарою і молодою безіменною зіркою, котру ще не занесли до сидеральних реєстрів. За шістдесят годин сканування зонд знайшов ще з півсотні дрібних об’єктів. Деякі з них були з вантажівку, але більшість за розміром поступалася кінській голові.

За наступні чотири години супремус і група корабельних аналітиків, незалежно одне від одного, проаналізували дані про це сміття та виділили з нього два об’єкти, що дрейфували в кількох мільйонах кілометрів від гирла лімесу. Розмірами з велику валізу, вони були підозріло повільними та надзвичайно темними.

– Дуже чорні та динамічно-стабільні каменюки, – кивнув Зоран, вислухавши доповідь аналітиків. – Як на мене, колеги, нічого особливого. Галактикою шастають цілі орди чорного й динамічностабільного каменюччя. Не бачу підстав для інспекції.

– Такі підстави є, сір, – не погодилась жінка-аналітик з видовженим блідим обличчям, характерним для корінних альфійок. – Ці об’єкти знаходяться в зоні променевої пульсації лімесу, яка мала б надавати їм значного пришвидшення. Пульсація діє наче вентилятор, що виштовхує повітря з приміщення. Теоретично біля гирла взагалі не повинно бути твердих фракцій, відмінних від іонізованого пилу. А ці, як ви кажете, «каменюки» зависли в зоні пульсації, наче пришпилені. Я можу пояснити таку аномалію лише одним: «каменюки» вміють коректувати свої траєкторії.

– Добре, переконали. Я особисто помацаю ці булижники, – прийняв рішення командор.

– Краще доручити інспекцію безпілотним зондам, – зауважила Тарасваті.

– Всі матимуть роботу, – невизначено буркнув Зоран і махнув рукою: – Рішення прийняте.

Врешті-решт він обрав проміжний варіант інспекції. До підозрілих об’єктів відправили зонд, але й сам Зоран вилетів до пилової хмари на скеґері. Він давно не пілотував й не зміг відмовити собі у рідкісному задоволенні. Вже на п’ятнадцятій хвилині польоту командор перебрав керування на себе й здійснив вихід скеґера на траєкторію, компланарну з гирлом лімесу17.

Зоран активував імплантати доданої реальності; кабіна щезла. Його тіло наче повисло в безмежжі космосу, ногами до темної тіні гирла. Скупчення молодих світил палало десь за його спиною й вище, а попереду, розмита хмарою в жовту пляму, скромно сяяла Пратара. Хоча скеґер рухався відносно хмари зі швидкістю в три десятитисячних світлової, Зоран не відчував руху. Він, наче крихітна порошинка, летів назустріч пиловим вуалям. Їхня велич перетворювала на ніщо людські виміри та масштаби. Тут, у віддаленій галактичній провінції, вершились таїнства колиски світів, поряд з якими механіка Сонячної системи губилася, як зірваний вітром капелюх губиться над безмежжям штормового океану.

А ще десь там, далеко-далеко за темними вуалями, чатували невидимі чорні діри, справжні володарі зоряного Розплідника. Вони чекали на змужніння молодих зірок, як хижаки чекають на підростаючу здобич. Пройде кілька мільйонів років, і чорні діри підповзуть до розігрітих світил і смоктатимуть їхній ядерний жар, як павуки-птахолови висмоктують кров з упійманих папуг та колібрі.

Зоран наче відчував безмежний голод цих невидимих чорних страховиськ, смертоносний поклик їхньої гравітації. В його уяві виникла картина, бачена в навчальних фільмах: примарний, скручений колосальним тяжінням простір, розірвані радіаційними джетами корони блідого світла і сліпучо-білі спалахи над безнадійним мороком.

Командор витріпав з уяви могильне видіння, віддав кермування позитроніці й спробував медитувати. Він сконцентрував погляд на сяйві Матері Зірок. Тому що воно було жовтим, а йому необхідно було зосередитись саме на жовтому.

На ядучо-жовтому й майже безформенному.

На ядучо-жовтому і невпинно рухливому, наче драглі.

На ядучо-жовтому з трьома товстезними променями-відростками, всіяними велетенськими бородавками.

Решта кольорів мала поки що зачекати.