Читать книгу Гойдалка - Володимир Єшкілєв - Страница 2

Борт лінкора L1 «Айн-Соф», орбіта планети Фаренго (9КВ97:2), система зірки Таліс.

23 юна 417 року Ери Відновлення

Корабельному супремусові чомусь подобалося виводити важливі повідомлення просто на голографічну консоль Першого поста. Там, на тлі зірок і підсвічених синіми зірками пилових хмар Оріона, нині висіло яскраве тривимірне зображення Фаренго. Воно створювало ілюзію прозорості корпусу лінкора. На тій частині зображення, де тінь надвечір’я наповзала на західну півкулю, щойно спалахнули блідо-зелені позначки та літери імператорського наказу.

Одночасно на внутрішній комунікатор Зорана надійшла його звукова форма. Слова наказу входили до свідомості командора з карбованою чіткістю, наче відстрибуючи від дзвінкої металевої пластини.

У Ставці згадали про лінкор.

Зміст наказу зовсім не збігався з очікуваннями та розрахунками першого офіцера «Айн-Софу». Попередні розпорядження Адміралтейства майже впевнили командора у тому, що лінкору накажуть підтримати Одинадцятий флот у його війні з ґиргами. Такий наказ вписався б у логіку подій й повернув би корабель до його бойового призначення.

Зоранові до тупого болю у попереку набридли розгладжені часом древні планети, руїни та їхні порохняві таємниці. Він відчував себе розкопувачем могил, відчував присутність нелюдських проклять, що не втратили сили за мільйони років. Ця моторошно-невловима присутність геть виснажила командора. Він народився воїном, а не жерцем.

Відповідно, він готував передислокацію корабля до системи Ахернара. Й навіть вже затвердив рейсову схему, як і личило передбачливому та свідомому свого призначення офіцерові. Схема дозволяла зекономити третину пального та на безпечній відстані обійти темну область, де зачаїлася малоактивна чорна діра.

Командор пишався цією схемою.

«Предвічний Велудумане, ти це бачиш! Знов треба все переробляти», – помахом руки Зоран зніс з консолі усі зображення. Літери згасли на дві секунди пізніше за глобус Фаренго.

Настав час поміркувати.

Імператор різко змінив свої плани щодо лінкора. Командиру «Айн-Софу» пропонувалось залишити систему Таліс й прямувати до зірки, відомої людству під багатьма назвами. Астрономи давнини знали її під невиразним каталожним індексом HD 140283, літератори доби Сіоранів дали їй поетичні імена Ранкової Мандрівниці, Пратари, Матері Зірок, Оранжевої Кулі. Люди п’ятого століття Ери Відновлення залишили для вжитку найменш пафосне. Тому у стартовому наказі Ставки новий пункт призначення «Айн-Софу» було названо Пратарою.

Земляни віддавна знали, що зірку сьомої зоряної величини HD 140283 відділяють від Сонця сто дев’яносто світлових років, що оранжеве світило мчить перпендикулярно площині обертання Галактики зі швидкістю півтора мільйона кілометрів на годину. А також знали те, що це гіпершвидке світило є найстарішою зіркою в межах досяжності земних зорельотів.

Вчені імперської епохи додали до цього нові знання. Матір Зірок народилася за межами нашої Галактики задовго до початку її Першого циклу. Вона запалала тринадцять мільярдів стандартних років тому, коли юному Всесвітові заледве виповнилось триста мільйонів. Рідну Галактику Пратари невдовзі після її народження розірвали гравітаційні сили сусідніх зоряних островів. Сталося так, що велетенська «чорна діра», яка виникла при злитті кількох галактичних ядер, не знищила, а «виштовхнула» Пратару у далеку подорож, надавши їй колосального прискорення.

Земляни не оминули нагоди вивчити цього свідка найдавніших епох Всесвіту і спрямували до Пратари безпілотний зонд. Той виявив, що свої рідні планети та кометні пояси Пратара втратила кілька епох тому. Проте під час довгих мандрів захопила дві планети-бродяжки, що тепер оберталися навколо неї на сильно витягнутих орбітах. Одну з них, позначену як 18КВ216:2, вкривав суцільний крижаний панцир товщиною у кілька кілометрів. Друга – розміром завбільшки за Марс – потенційно була придатною для життя, проте химерна орбіта не давала добрих шансів її примітивній мікрофлорі. Та потерпала часом від холоду, а часом від пекельної спеки. Нічого цікавого у системі Пратари зонд не знайшов.

І вже майже триста років ані безпілотні, ані пілотовані земні апарати не наближались до околиць Матері Зірок. Тим більше, що на шляху до неї зачаїлись небезпечні скупчення міжзоряного пилу і темної матерії. Час від часу зонд-довгожитель, який все ще обертався навколо Пратари, виходив на зв’язок зі станцією на Ксенії-ІІ, повідомляючи про коронарну активність рудого світила та про еволюції найближчих до неї «чорних дір» і лімесів.

Імператор наказував екіпажу «Айн-Софу» здійснити висадку в тому районі 18КВ216:2, який назвали Широким Полем. Туди лінкор мав доставити не лише землян, але й рептилоїдів з ґ’ормітським обладнанням.

Згідно наказу, відповідні санкції Зоран мав отримати після прибуття до системи Пратари. Відповідальною за координацію дій з ґормітами імператор призначив Преподобну Тарасваті.

Таке позиціонування насторожувало.

Й не лише це.

Зоран з’єднався з Преподобною й виклав їй зміст імператорського наказу. Та деякий час мовчала. Спілкуючись з телепатами, командор звик до подібних «дорадчих пауз» і терпляче чекав на коментарій піфійки.

– Отже, нашу місію імператор підпорядковує Ґ’ормі, – нарешті відізвалась та. – Будемо ж достойні його високої довіри.

– Про підпорядкування я здогадався, – буркнув Зоран. – А якщо без пафосу, без «високої довіри», то як? Вам відомо, що там знаходиться, на тій замороженій планеті? Просвітіть мене, Преподобна.

– Портал.

– …?

– Там знаходиться один із вцілілих міжпросторових порталів, створених давніми расами. Його збудували ще в ті часи, коли 18КВ216:2 оберталася навколо материнської зірки. Тоді її ще вкривали океани, вона мала атмосферу. Сотні мільйонів років тому.

– Ящери збираються активувати портал?

– Я би так сказала: спробують активувати.

– І яка ж імовірність успіху?

– Я не володію достатніми для прогнозу знаннями.

– Портал вморожено у кригу?

– Наскільки мені… нам відомо, – виправилась Тарасваті, вкотре підкреслюючи перед командором свою невіддільність від жрецької корпорації Піфії, – невід’ємною частиною порталів були живі істоти, подібні до норн-симбіонтів. Можливо, у крижаній оболонці вони ще зберегли свої властивості. Чи, може, правильніше сказати: здібності.

– Як не кажи, а суть не міняється… – спиною командора пробігла хвиля ознобу, немов у рубці повіяло холодом з крижаних пустель 18КВ216:2. Він запитав:

– Про симбіонтів вам ящери повідомили?

– Ні.

– Ні?

– Поки що це лише мої припущення.

– На Піфії знають координати інших подібних порталів?

– Деяких, – за тоном, яким вимовила це слово Тарасваті, Зоран зрозумів, що зачепив делікатну тему. Одну із численних заборонених тем священної касти. Проте він вирішив не зважати на заборони та забобони й відновити свій командорський суверенітет.

«Далі відступати немає куди. Все. Крапка, – сказав собі командор. – Від сьогодні відьми не гратимуть зі мною у хованки!»

– Чому ж наша раса не спробувала їх активувати? – він зробив наголос на слові «наша». Хоча його мати, клонка тисяча чотириста двадцятої серії, не була б настільки категоричною щодо генетичної приналежності сина.

– Ми ще не досягли потрібного рівня відповідальності.

– Невже?

– Саме так.

– Це ящери так вважають?

– Не лише вони.

– Портали – іграшки лише для дорослих?

– Ви ж, командоре, все самі розумієте. Ви ж посвячений Страж.

– Не все розумію. Далеко не все… Я от ніяк не зрозумію… Вибачте, Преподобна, за солдатську безпосередність: ви, піфійки, все ж таки на нашому боці? На боці людства чи ви за Ґ’орму?

– Ми на боці… – знову хвилинна пауза, потім розмірені слова, мовлені тихим твердим голосом: – Ми на боці життя. Ми, командоре, бережемо життя в Галактиці. Всі форми життя. Усяке життя, котре не спотворене навмисним втручанням, не заважає жити іншим, не обмежує суверенну свободу розумних рас.

– Ви, як я зрозумів, щойно отримали свіжу інформацію? – Зорана зацікавила пауза. А проповідей він за своє життя наслухався. Предвічний Велудуман тому свідок.

– Можливо.

– Це якимось чином стосується ящерів-пасажирів?

– Прошу вибачення, командоре. Я зв’яжуся з вами за годину. Тихий мелодійний сигнал. Наче обірване далеке сопрано. Тарасваті вимкнула комунікатор.

«І хто ж, питаємо, командир на цьому грьобаному кориті?» – вкотре задав собі сакраментальне питання Зоран.

Він раптом зрозумів, що не здивувався б, якби Тарасваті сказала, що вже давно знає про нову місію «Айн-Софу». Командору зробилося самотньо й незатишно серед претензійних інтер’єрів Першого посту. Цей настрій в останні дні навідував його все частіше. Він викликав Вольска.

Коли той перетнув мембрану рубки, голографічна панель знову була увімкненою. Але в її тривимірних надрах вже не жовтів диск Фаренго. Там, немов здоровенний апельсин, сяяла Мати Зірок.

– Капітан-командоре, за вашим наказом лейтенант-дослідник Вольск… – почав ксенобіолог.

– Довільно, – Зоран кивнув у бік панелі. – Познайомся, Алексе. Наша нова ціль.

– Це ж не Ахернар.

– Ні, лейтенанте, не Ахернар. Це Пратара. Чув про таку?

– Авжеж, – Вольск обійшов навколо панелі, немов намагаючись оглянути «апельсин» з усіх боків. – Найстарша зірка нашої зони. Й, здається, найшвидша.

– Отож-бо. Гіпершвидка зірочка. Рідкісний галактичний антикваріат, – перший офіцер «Айн-Софу» вказав на крісло, котре щойно вилізло з підлоги і розкрилось, наче хижа квітка в очікуванні легковажної комахи. – Сідай, Алексе.

– І що ми там загубили?

– Там вморожено в кригу один із тих легендарних порталів, що ними Повзучі мандрували Галактикою. Є припущення, що ті слимачки, котрих Повзучі припахали створювати червоточини, не здохли, а лише похропують у кризі. Ящери сподіваються їх розбудити.

– Круто.

– Ще б пак! – командор розкоркував пляшку з дорогоцінним земним напоєм. – Так круто, що на тверезу голову й не сприймається… Ми тепер, Алексе, у Ґ’орми на побігеньках. Повеземо ящірок до Пратари. Або ж куди вони скажуть.

– Ми військові…

– Так-так. Повчи мене, – примружився Зоран. – Повчи старого пса… Всі мене вчать. Усі такі мудрі. І ти, і наша високородна Вей. А Преподобна яка мудра. Ціла навала мудрості на одного простого і невченого солдата.

– Вибачте.

– Ти певно забув: ми на «ти».

– Вибач.

– Отак краще… Я ж не проти наказів, брате, – Зоран налив і прирівняв кількість напою у склянках. – Офіцер Імперії не може бути проти наказів. Ти ж розумієш… Але ж ми… Ми, військові, тепер зовсім поза грою. Зовсім… Рептилоїди, жриці… Я знаю, що ти скажеш. Ти скажеш, що імператорові видніше. Так? От, бачиш… А отець-командир тобі скаже, що нами тепер править не брат наш Теслен. Нами править Її Величність Преподобна імператриця Сайкс.

Я помиляюсь? Не чую?

– Я не лізу до політики, – звертання «брате» сьогодні не розчулило, а радше насторожило Вольска. З командором щось відбувалось. Щось його гризло зсередини. І природа цієї гризоти непокоїла ксенобіолога.

– Не лізь, не лізь, брате, хто ж проти… Але невдовзі – дуже-дуже скоро – політика сама залізе до тебе. Та що я кажу: вже залізла. Де тепер твоя Шерма?

– Моя?

– Твоя. Ти ж все ще її кохаєш.

– Я б…

– Кохаєш, брате. Я знаю. Сниться вона тобі… – Зоран підніс склянку до рівня очей, примружився на світло, що виблискувало крізь рідину. – Давай вип’ємо за любов. За істинне цілковите земне кохання. Щоб тривало!

– Хай буде так.

– До дна, – не забув нагадати далекий нащадок балканських слов’ян перед тим, як спорожнити склянку.

Вольск вкотре подивувався незвичному відчуттю одночасно пекучого і животворного струму у стравоході. Жодний інший напій не дарував такого поєднання.

«Ефект натурального продукту», – припустив ксенобіолог, відправляючи склянку до утилізатора.

Йому здалось, що погляд Зорана спрямовано повз брата-Стража, повз панель, повз тривимірне зображення Матері Зірок, повз рубку. Повз цілу систему Таліс. Що дивиться капітан-командор у те заповідане й невидиме іншим, де справжні воїни Імперії відчувають твердий ґрунт під ногами.

Ґвен Вей здивувалась, побачивши у щілині між розсувними панелями живу комаху. Подібна до крихітної сріблястої рибки, та спритно побігла стіною. Тріпотіння її довгих вусиків здалось баронесі кумедним.

Termobia domestica, класифікувала вона несподівану гостю. Синантропна, тобто звична в людських оселях, істота із загону щети-нохвосток. Одна із найдавніших та найдосконаліших істот Землі. Півмільярда років тому щетинохвостки освоювали простори колискової планети. Вони були сучасницями велетенських акул-мегалодонтів та перших сухопутних рептилій.

«От і вір технікам, що зорельоти абсолютно стерильні», – Ґвен спробувала впіймати комаху, але та з неймовірною швидкістю добігла до технічного отвору і щезла в ньому.

Поява щетинохвостки нагадала баронесі її пам’ятну розмову з Мулан.

«А сестричка таки мала рацію, – подумки погодилась з аргументами піфійки Ґвен, – біосфера багатьох планет близької галактичної зони, швидше за все, має спільне джерело. Якась древня раса намагалась трансформувати ці планети за певним взірцем, а потім кинула цей проект недоробленим. Найцікавіше – перероблені біосфери існують, а залишки техносфери відсутні. Все вказує на катастрофічний кінець «трансформаторів». Щось їх знищило. Й це «щось» було галактичного калібру. Ґ’орміти мали би пам’ятати ці події. Вони все пам’ятають. Шкода, що тепер вони зі мною не спілкуватимуться».

Вона згадала ті тижні, коли в її тілі перебував зародок гуманоїда, й мимоволі здригнулась. Вона все відкладала візит до анабіозної лабораторії, але тепер твердо вирішила: завтра вона перемістить ембріон до інкубатора. Чому суджено бути, того не уникнути. Це кредо земних фаталістів вона засвоїла багато років тому. Ще на Бальсані.

«Ні, не завтра, а сьогодні, тепер!» – рука баронеси рушила, щоби командним помахом розчинити вхідну мембрану, але зависла на півдорозі.

В кістці над її правим вухом виникло недоречне саме тепер відчуття. Виклик внутрішнього комунікатора. Баронеса дала дозвіл на контакт.

– Вітаю вас, Вей.

Або їй здалось, або в голосі Тарасваті бриніла незвична напруга.

– І я рада вам, Преподобна.

– Вибачте, що турбую вас проти ночі.

– Ніч тут – умовність.

– І все ж таки… У нас нове завдання, Вей. Імператор віддав наказ йти до Пратари.

– Несподівано.

Це направду несподівано, наказ імператора її здивував.

– Нам наказано знайти та активувати портал на планеті 18КВ216:2, – продовжила Тарасваті. – А також, у разі потреби, захистити його від ворога. Головною проблемою вважається відновлення життєдіяльності істот, відомих вам як норни…

– Але ж…

– Приготуйтесь отримати інформацію про них. Відразу попереджаю: інформація буде надана у специфічному форматі. Ґ’орміти силкувалися адаптувати свої знання про норн до нашого способу мислення. Проте – скажімо відверто – в них не все вийшло. Мені, разом із вашою групою ксенобіологів, необхідно опрацювати отримані від них знання. Там десятки, якщо не сотні терабайт.

– Я не впевнена, що цього буде достатньо для успішного ребіозу таких незвичайних істот. Те, що мені відомо про норн, свідчить про їхнє походження з абсолютно невідомої нам біосфери. Ми не знаємо ані їхньої морфології, ані принципів функціонування їхніх організмів. Я вже не кажу про те, що наша наука не розуміє фізичних основ дії тих їхніх порталів.

– Я розумію вас, Вей. Ми усвідомлюємо складність завдання. Тому з нами до Пратари відправляться ксенобіологи з Ґ’орми.

– Вони колись здійснювали ребіоз норн?

– Ні, не здійснювали. Ніколи. Востаннє ксенобіологи Ґ’орми працювали з норнами тисячоліття тому. Але ті рептилоїди, яких відправляють з нами, володіють повнотою знань про цей процес. Я маю на увазі специфіку зберігання інформації у ґ’ормітів. Якщо є живі нащадки того клану, який за давніх часів досліджував норн, то вони здатні відтворити весь обсяг знань своїх предків. У них із предками своєрідний зв’язок.

– Навіть якщо це правда, то не все вичерпується теоретичними надбаннями. Для ефективної роботи зі складними біологічними структурами потрібні особливі навички. Повноцінний клінічний досвід.

– Рептилоїди вміють зберігати не лише теоретичні знання. Коли теперішній ящір з клану Па’фор буде, як ви кажете, клінічно оперувати з норнами, він робитиме це так, наче в нього вселився його далекий предок, що досліджував норн сто тисяч або триста тисяч років тому.

– Сподіваюсь, що в них зберіглась відповідна техніка, інструменти.

– Вони у Лабіринті якраз займаються реконструкцією необхідного обладнання. І повірте мені, Вей, рептилоїди його відтворять один в один. До останньої молекули. Але на це потрібний час. Мені повідомили, що реконструкція триватиме щонайменше кілька стандартних діб. А ми з вами поки що спробуємо розшифрувати ту інформацію, яку я щойно отримала.

– Тоді не будемо відкладати, – рука Ґвен таки завершила командний жест. Мембрана розійшлась, відкриваючи перспективу залитої білим світлом житлової палуби лінкора.