Читать книгу Симпатик - В’єт Тан Нґуєн - Страница 5

Навіть тепер охоронець з дитячим обличчям, який щодня заходить до мене, кличе мене байстрюком, коли має на те настрій. Це мене не дивує, хоча я й чекав ліпшого від ваших людей, любий Коменданте. Зізнаюся, це прізвисько досі болить мені. Можливо, він міг би трохи урізноманітніти все це й кликати мене «дворняжкою» чи «напівкровкою», як це було в моєму минулому? Як щодо «метиса»? Так мене називали французи, коли слово «євразієць» їм набридало. У вустах американців воно надавало мені певного романтичного глянцю, але з французами було не так. Я досі періодично бачу їх у Сайгоні – охоплених ностальгією колонізаторів, які вперто наполягали на тому, щоб лишитись у країні навіть після того, як їхня імперія збанкрутувала. «Ле Серкль Спортіф» – це там вони збиралися, потягуючи перно та жуючи татарський біфштекс спогадів про те, що відбувалось на сайгонських вулицях, які вони називали лише старими, французькими назвами – бульвар Нородом, рю Шасселу-Лоба, ке де ль’Аргонн. Нав’язували місцевим свою допомогу із зарозумілістю нуворишів і, коли я проходив повз них, змірювали мене підозрілими поглядами прикордонників при перевірці паспортів.

Однак не вони винайшли «євразійців». Пальма першості належить англійцям в Індії, що теж не могли втриматися і не чіпати чорний шоколад. Як і англи в коркових шоломах, американські експедиційні війська в тихоокеанському регіоні не могли протистояти місцевій спокусі. Вони теж створили своє гібридне слово для таких, як я, – «амеразієць». Хоча мені це слово і не підходило, навряд чи можна звинувачувати американців у тому, що вони вважали мене одним з них, адже з тропічних нащадків американських солдатів можна було б створити невеликий народ. Солдати породжені військом, амеразійці теж. Наші земляки більше люблять евфемізми, а не складні слова, і називають таких, як я, пилом життя. Формально, Оксфордський словник англійської, до якого я звернувся в коледжі, повідомив, що мене можна називати «побічною дитиною», тоді як закон у всіх відомих мені країнах зве мене «позашлюбним сином». Моя мати називала мене «дитям кохання», але про це мені говорити не хочеться. Зрештою, саме мій батько мав рацію. Він не називав мене ніяк.

Нема нічого дивного в тому, що мене потягнуло до Генерала, який, так само як мої друзі Ман і Бон, ніколи не кепкував з мого брудного походження. Обираючи мене до свого штабу, Генерал сказав:

– Єдине, що мене цікавить, це те, як добре ви робите свою справу, навіть якщо я проситиму вас про не надто хороші речі.

Я не раз довів йому свою компетентність. Евакуація була практично останнім доказом моєї здатності обходити тонку межу між законним і незаконним. Людей обрано, автобуси замовлено, і, що найважливіше, хабарі за безпечний проїзд роздано. Гроші на них я брав з десяти тисяч доларів, реквізованих у Генерала, що переправив мій запит до Мадам.

– Це надзвичайна сума, – сказала вона мені за чашкою улуну у своїй вітальні.

– Це надзвичайний час, – сказав я. – І майже оптова ціна за дев’яносто двох евакуйовуваних.

Вона не могла з цим не погодитися, бо кожен, хто дослухався до міських чуток, міг би їй розповісти – подейкували, що ціна віз, паспортів і місць в евакуаційних літаках доходила до багатьох тисяч доларів, залежно від обраного набору та рівня істерії. Однак, перш ніж навіть мати змогу дати хабара, треба було дістати доступ до змовників. У нашому випадку це був майор з поганою репутацією, з яким я познайомився у нічному клубі «Рожевий» на вулиці Нґуєна Гюе. З розмови, яка велася криком, щоб перекрити психоделічний грюкіт «CBC» чи поп-ритми «Аптайт», я дізнався, що він працює в аеропорту. За відносно скромний внесок у тисячу доларів він поінформував мене, хто чергуватиме в аеропорту під час нашого вильоту і де знайти їхнього лейтенанта.

Розібравшись з цим, ми забрали дружину і сина Бона та зібралися до вильоту о сьомій годині. Біля воріт вілли чекали два синіх автобуси – їхні вікна були заґратовані, від них мали відскакувати гранати терористів, однак, якщо вони будуть реактивні, покладатися доведеться хіба що на силу молитов. Родини нетерпляче чекали у дворі вілли, поки Мадам стояла на порозі зі слугами. Її смурні діти сиділи на задньому сидінні «сітроена» з похмурими, дипломатичними обличчями і дивилися на Клода та Генерала, що палили, стоячи біля фар автомобіля. Стискаючи в руці список пасажирів, я викликáв їх та їхні родини, перевіряв імена й направляв до автобусів. Згідно з інструкціями, кожен дорослий та підліток міг взяти з собою лише одну невеличку валізку, менші діти вчепились у тоненькі ковдри чи алебастрових ляльок, західні личка яких застигли у фанатичних гримасах. Бон ішов останній. Він підтримував Лінь під лікоть, вона, своєю чергою, тримала за руку Дука. Той саме достатньо підріс, щоб крокувати впевнено, й ніс у другій руці жовте йо-йо, яке я привіз йому зі Штатів. Я козирнув хлопчикові, і він, зосереджено насупившись, зупинився, витягнув ручку з маминої руки й козирнув мені у відповідь.

– Усі на місці, – сказав я Генералові.

– Тоді час їхати, – відповів він, загасивши сигарету об каблук.

Останнім обов’язком Генерала було попрощатися з дворецьким, кухарем, домоправителькою та трійцею юних нянечок. Дехто з них просився поїхати з нами, однак Мадам твердо відмовила, і без того переконана в надмірності своєї щедрості, зважаючи на заплачене за офіцерів Генерала. Звісно ж, вона мала рацію. Я знав принаймні одного генерала, який, коли йому запропонували місця для його штабу, продав їх тим, хто дали найбільше. Тепер Мадам та її помічники всі ридали, крім підстаркуватого дворецького з пурпуровою аскотською краваткою на зобуватій шиї. Він почав свою службу як ад’ютант Генерала, коли той був усього лиш лейтенантом, і вони разом служили під французами у пекельні дні Дьєнб’єнфу. Генерал стояв на нижній сходинці, аби не ззирнутися зі старим.

– Пробачте, – сказав він, опустивши непокриту голову, стискаючи кептаря в руці. То був єдиний раз, коли я чув, як він вибачається перед кимось, окрім Мадам. – Ви гідно нам служили, а от ми вчиняємо негідно. Але жоден з вас не постраждає. Беріть з вілли все, чого забажаєте, й ідіть. Якщо хтось спитає, не кажіть, що знаєте мене, що працювали на мене. Але про себе можу сказати – присягаюся вам, я не покину боротися за нашу країну!

Коли Генерал почав ридати, я подав йому носовичка. Запанувала тиша, і дворецький промовив:

– Я одне у вас попрошу, пане.

– Що саме, друже мій?

– Вашу зброю, щоб я зміг застрелитися!

Генерал похитав головою й промокнув очі моїм носовичком.

– Ти цього не зробиш. Іди додому і чекай на моє повернення. Тоді я дам тобі зброю.

Коли дворецький спробував козирнути йому, Генерал натомість простягнув йому руку. Нині про Генерала багато чого говорять, однак я можу лише засвідчити, що він був щирою людиною і вірив у все, що казав, навіть якщо то була брехня. Це не надто відрізняє його від більшості людей.

Мадам роздала слугам конверти з доларами (товщина конвертів відповідала статусові). Генерал повернув мені носовичка й супроводив Мадам до авто. У цій останній подорожі він сам сів за обтягнуте шкірою кермо й рушив на чолі двох автобусів до аеропорту.

– Я поїду в другому, – сказав Клод. – Ти сідай у перший, проконтролюй, щоб водій не заблукав.

Перш ніж зайняти своє місце, я затримався біля воріт, щоб востаннє глянути на віллу, яку свого часу звели корсиканські власники плантації гуми. Величезний тамаринд височів над схилами даху, довгі, вузлуваті стручки його кислих плодів звисали з віт, наче пальці мертв’яка. Слуги досі стояли у просценіумі на сходах. Коли я помахав їм рукою, вони сумлінно помахали мені у відповідь, і кожен стискав у другій руці білий конверт, який у сяйві місяця перетворився на квиток у нікуди.

Шлях від вілли до аеропорту був тою мірою простим, якою це взагалі можливо в Сайгоні, тобто зовсім непростим. Від воріт ми мали б звернути направо, до Тгі Суань, тоді наліво по Ле Ванкет, направо на Гонг Тап Ту в напрямку кварталу посольств, наліво по Пастера, знову наліво по Нґуєн Дінь Тьєу, направо по Конг Лі, тоді прямо до аеропорту. Але замість того, щоб повернути ліворуч по Ле Ванкет, Генерал звернув праворуч.

– Він не туди їде, – сказав мій водій. У нього були жовті від нікотину пальці й небезпечно гострі нігті на ногах.

– Їдьте за ним, – відповів я.

Я стояв біля прочинених дверей, які пропускали прохолодне вечірнє повітря. На першій від мене лаві сиділи Бон і Лінь, Дук на материному коліні нахилився вперед, дивлячись у вікно понад моїм плечем. Вулиці були порожні. Радіо повідомило, що оголошено комендантську годину на добу через страйк в аеропорту. Тротуари були майже такі ж безлюдні, тільки де-не-де, наче привиди, лежали комплекти форми, скинутої дезертирами. Подекуди це були такі акуратні купки (шолом на сорочці, взуття під штанами), що можна було подумати, що їхні власники випарувалися під рентгенівським променем. Навіть у місті, де ніщо не пропадало просто так, ніхто не чіпав ці форми.

У моєму автобусі їхало принаймні кілька солдатів у цивільному, хоча решту родичів Генерала становили здебільшого жінки й діти. Ці пасажири буркотіли щось собі під ніс, скаржачись на одне, на інше, та я не звертав на них уваги. Навіть якби наші земляки опинились у раю, вони б не оминули нагоди зазначити, що там не так тепло, як у пеклі.

– Чому він туди їде? – спитав водій. – Комендантська година! Нас усіх постріляють чи принаймні заарештують.

Бон зітхнув і похитав головою.

– Він Генерал, – сказав він так, начебто це все пояснювало.

Так воно і було, але водій продовжив скаржитися, поки ми їхали повз центральний ринок, звертали на Ле Луа, і не припиняв, аж поки Генерал нарешті не спинився на площі Лам Сон. Перед нами був грецький фасад будинку Національної асамблеї, колишня міська опера. Саме звідси політики керували вбогою комічною оперетою нашої країни – наскрізь фальшивою пародією з огрядними солістами у білих костюмах і вусатими примадоннами у військовій формі, пошитій на замовлення. Я висунувся з автобуса й підняв очі на сяйливі вікна бару на даху готелю «Каравела», куди часто супроводжував Генерала на аперитиви або ж на зустрічі з журналістами. З балконів відкривався незрівнянний вид на Сайгон та передмістя, і навіть зараз звідти лунав відгомін сміху. Це, певно, були іноземні журналісти, готові вимірювати температуру міста в його передсмертних судомах, та аташе народів нейтралітету, які спостерігали за сяйвом, що піднімалось на виднокраї над складом амуніції Лонгбін, поки над ними в нічному небі спалахували трасери.

Мене охопило бажання розрядити свою зброю, цілячись у напрямку того сміху, просто щоб пожвавити їм вечір. Коли Генерал вийшов з машини, мені здалося, що ним керує той самий імпульс, однак він звернув в іншому напрямку, від Національної асамблеї до огидного пам’ятника на смузі трави, що розділяла вулицю навпіл. Я пошкодував, що лишив свій «Кодак» у наплічнику, а не поклав до кишені, бо мені хотілося б мати фото Генерала, який козиряє двом масивним морпіхам в атаці (героя позаду, вочевидь, надто цікавили сідниці товариша). Бон теж козирнув пам’ятникові, як і решта чоловіків в автобусі, а я міг думати лише про те, чи захищали ці морпіхи людей, що прогулювалися сонячними літніми днями під їхніми поглядами, чи, з такою ж імовірністю, атакували Національну асамблею, на яку була наставлена їхня зброя. Але коли один з чоловіків в автобусі почав схлипувати і я сам козирнув пам’ятнику, мені спало на думку, що все не так уже неоднозначно. Наші повітряні сили розбомбили палац президента, наша армія застрелила й зарізала нашого першого президента і його брата, а наші генерали у своїх суперечках розбурхали стільки державних переворотів, що я і порахувати їх не міг. Після десятого путчу я змирився з абсурдним станом нашої держави, охоплений сумішшю відчаю та гніву з дещицею гумору – то був вибуховий коктейль, під впливом якого я поновив свої революційні присяги.

Задоволений Генерал повернувся до «сітроена», і конвой рушив далі, перетнувши однобічну вулицю Ту До[16] у місцях, де вона впадала у площу й витікала з неї. Я востаннє глянув на «Кафе Живраль», у якому ласував французьким ванільним морозивом на побаченнях з гідними сайгонськими дівчатами та їхніми муміфікованими тітками-дуеньями. Поряд з «Живраль» була кав’ярня «Бродар», де я смакував ароматними млинцями, відчайдушно намагаючись ігнорувати жебраків, що шкандибали й накульгували довкіл. Ті, в кого були руки, складали їх човником, ті, кому рук бракувало, стискали в зубах бейсболки. Ветерани з ампутованими кінцівками тріпотіли порожніми рукавами, наче безкрилі птахи; німі старі пильно дивилися зміїними очима; малі безхатченки розповідали байки про своє жалюгідне становище; юні вдовиці колисали малюків з кольками, що їх цілком могли десь позичити; різноманітні каліки демонстрували всі можливі неапетитні хвороби, відомі людству. Далі на північ по Ту До стояв нічний клуб, у якому я чимало вечорів провів за ча-ча-ча з панянками в міні-спідницях, а останнім часом – і на височенних підборах. Саме на цій вулиці колись можновладні французи влаштовували своїх осипаних золотом коханок, а згодом і менш вишукані американці гульбенили у брудних барах з яскравими неоновими вивісками – «Сан-Франциско», «Нью-Йорк», «Теннессі», де лунала голосна музика кантрі. Той, хто після вечірнього дебошу почувався винним, міг похитуючись пройти вулицею ще далі на північ, де, в самому кінці Ту До, стояла цегляна базиліка – саме туди, через вулицю Гай Ба Чанґ, нас вів Генерал. Перед базилікою стояла біла статуя Діви Марії – руки розкриті на знак миру та прощення, очі опущені вниз. Вона з сином, Ісусом Христом, була готова прийняти всіх грішників Ту До, однак манірні священики та любителі каятися, серед яких був і мій батько, до мене найчастіше ставилися з презирством. Тож я завжди зустрічався з Маном у наших таємних справах саме тут, і ми обидва смакували цей фарс, бо ж нас теж вважали вірянами. Ми ставали на коліна, але насправді були атеїстами, бо обрали комунізм замість Бога.

Ми зустрічались у середи, коли базиліка була майже порожня, за винятком кількох суворих старих вдів, що, загорнувшись у мереживні мантильї чи чорні шалики, урочисто промовляли: «Отче наш, що є на небесах, нехай святиться ім’я Тво…» Я більше не молився, однак нічого не міг вдіяти – язик сам повторював за старими пані. Вони були міцні, наче піхотинці, холоднокровно відсиджували недільні меси, на яких було повню людей, а старі й слабкі час від часу зомлівали від спеки. Ми були надто бідні для того, щоб мати кондиціонер, однак тепловий удар був для нас ще один спосіб показати своє релігійне завзяття. Важко було б знайти католиків, побожніших за сайгонців, більшість з яких, як-от ми з матір’ю, вже втікали від комуністів у п’ятдесят четвертому (дев’ятирічний я тоді права голосу не мав). Такі зустрічі в церкві смішили Мана, такого ж колишнього католика, як і я сам. Поки ми прикидалися побожними вояками, яким було мало однієї меси на тиждень, я сповідався йому у своїх політичних та особистих невдачах. Він і собі вдавав мого сповідника й пошепки відпускав мені гріхи, тільки от це відпущення становили не молитви, а завдання.

– Америка? – перепитав я.

– Америка, – підтвердив він.

Я розповів йому про план евакуації Генерала, щойно дізнався про нього, і тоді, минулої середи у базиліці, дізнався про своє нове доручення. На цю місію мене відправляло його керівництво, однак я не знав, хто вони, – так безпечніше. Такою була наша система ще з наших ліцейських днів, коли ми таємно ступили на одну дорогу в навчальній групі, тоді як Бон відкрито пішов далі звичнішим шляхом. Навчальна група – ідея Мана, осередок на трьох, до якого входив він, я і ще один наш однокласник. Ман, як лідер, повів нас шляхом вивчення революційних класиків і догматів партійної ідеології. Я знав, що на той час він входив ще до одного осередку, де був наймолодшим, хоча, хто саме його товариші, було загадкою. Як казав Ман, ключем до революції були секретність та ієрархія. Саме тому над ним стояв ще один комітет, з ідейніших людей, над тим – ще один, із ще ідейніших, і так далі, аж доки, певно, не доходило до самого Дядька Го, принаймні поки він був живий – до найідейнішого з усіх, до того, хто стверджував: «Нема нічого ціннішого за незалежність і свободу». За ці слова ми готові були померти. Подібна мова, так само як справи навчальних груп, комітетів та партій, давалася Манові легко. Він успадкував революційний ген від двоюрідного діда, якого французи завербували служити в Європі під час Першої світової. Він був гробарем, і мало що спонукає жителя колонізованої країни до дії краще за видовище голих і мертвих білих людей – так казав цей двоюрідний дід, принаймні так Ман оповідав мені. Він брав руками їхні рожеві, слизькі кишки, роздивлявся на дозвіллі їхні смішні, зів’ялі члени і мало не блював, споглядаючи гнилу бовтанку їхніх мізків. Він ховав їх тисячами, хоробрих юнаків, що безнадійно заплутались у павутинні пафосних промов, що їх сплітали хитрі політики, й усвідомлення того, що Франція залишила ліпших для своєї власної землі, поступово просочувалось у капіляри його свідомості. Посередніх відправляли до Індокитаю, що дозволяло Франції керувати колоніями через бюрократів – колишніх шкільних капосників, аутсайдерів шахових клубів, природжених бухгалтерів і боязких сумирників. Саме їх двоюрідний дід тепер побачив у природному середовищі, тими вигнанцями та невдахами, якими вони і були. І от ці парії, думалось йому, навчили нас думати про них, як про напівбогів? Привабливість радикального антиколоніалізму зросла для нього ще більше, коли він закохався у французьку медсестру, троцькістку, що переконала його приєднатися до французьких комуністів – єдиних, хто пропонував гідну відповідь на індокитайське питання. Заради неї він ковтнув чорний чай вигнання. Зрештою в них з медсестрою народилася дочка, і, передаючи мені папірця, Ман прошепотів, що вона, його тітка, досі там. На папірці було її ім’я та адреса у тринадцятому окрузі Парижа. Ця наша попутниця не вступала до комуністичної партії, а отже, і стежити за нею не мали б.

– Навряд чи ти зможеш писати додому, тож вона буде нашою посередницею. Вона швачка, має трьох сіамських котів, не має ані дітей, ані підозрілих зв’язків. Тому писатимеш їй туди.

Зминаючи у пальцях папірець, я пригадав украй кінематографічний сценарій, у якому я відмовляюся сісти в літак Клода, а Генерал відчайдушно благає летіти з ним.

– Я хочу лишитися тут, – сказав я. – Усе майже скінчилося.

Ман зітхнув за побожно складеними долонями.

– Майже скінчилося? – «Нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя». – Твій генерал не єдиний планує битися далі. Старі вояки не здаються. Війна триває надто довго, щоб вони могли просто так зупинитися. Потрібен хтось, щоб наглядати за ними, щоб вони не наробили забагато проблем.

– Що буде, як я не полечу? – спитав я.

Ман підняв очі до зеленкуватого, вкритого синцями Ісуса, що висів на розп’ятті над вівтарем, зі своїм європейським обличчям, зі шматком тканини на стегнах, хоча, найпевніше, помер він голий. Ман вишкірився, показавши навдивовижу білі зуби.

– Там ти зробиш більше добра, аніж тут, – сказав син дантиста. – І якщо вже не для себе, зроби це для Бона. Він не поїде, якщо думатиме, що ми лишаємося тут. Але в будь-якому разі, ти хочеш поїхати. Визнай це!

Чи наважусь я визнати? Чи наважуся зізнатись? Америка, земля супермаркетів і супершосе, суперзвукових реактивних літаків і Супермена, суперавіаносців та суперкубка! Америка, земля, що не вдовольнилась ім’ям, даним за її кривавого народження, що наполягла, вперше в історії, на загадковій абревіатурі США, трійці літер, перевершеній згодом лише четвіркою СРСР. Хоча кожна країна вважає себе в чомусь вищою за інших, чи існувала коли-небудь країна, що витягнула стільки «супер» для означень з федерального банку своєї самозакоханості, не лише суперупевнена, але й насправді супермогутня, яка не буде задоволена, поки не притисне всі нації світу до землі і не змусить кричати: «Дядько Сем»?

– Гаразд, визнаю! – сказав я. – Зізнаюся.

Ман пирхнув і сказав:

– Вважай, що тобі пощастило. Я ніколи не покидав нашої чудової батьківщини.

– Пощастило? Справді? Ти хоча б почуваєшся тут, наче вдома.

– Дім переоцінюють, – сказав він.

Йому просто було це казати, зважаючи на те, що його батьки мали непогані стосунки, а брати та сестри обачно відверталися, коли йшлося про його революційні симпатії. Чимало родин у ті часи розколювалося, хтось бився за Північ, хтось – за Південь, хтось відстоював комунізм, а хтось – націоналізм. Однак, попри всі розколи, всі вважали себе патріотами і відстоювали країну, до якої належали. Коли я нагадав йому, що сам до неї не належав, він сказав:

– До Америки теж.

– Можливо, – відповів я. – Але я народився не там, а тут.

Вийшовши з базиліки, ми попрощалися – по- справжньому, не розіграною пізніше для Бона виставою.

– Залишаю тобі свої платівки й книжки, – сказав я. – Знаю, вони тобі завжди подобалися.

– Дякую, – сказав він, міцно стиснувши мені руку. – І щасти тобі.

– Коли я повернуся додому? – спитав я.

Ман глянув на мене з глибоким спочуттям і відповів:

– Друже мій, я диверсант, а не провидець. Час твого повернення залежатиме від того, що планує твій Генерал.

І навіть коли Генерал проїздив повз базиліку, я не міг сказати, що він планує, крім втечі з країни. Припускав лише, що в нього на думці дещо більше за порожні слова на прапорах, які майоріли вздовж бульвару до президентського палацу, що раніше того ж місяця обстріляв пілот-дисидент. «НЕ ВІДДАМО ЗЕМЛЮ КОМУНІСТАМ! НІ – КОМУНІСТАМ НА ПІВДНІ! НІ – КОАЛІЦІЙНОМУ УРЯДУ! НІЯКИХ ПЕРЕМОВИН!» Я бачив непорушного охоронця, що виструнчився на посту під дашком, однак перш ніж ми доїхали до палацу, Генерал нарешті звернув прямо на вулицю Пастера – до аеропорту. Десь далеко нерівним стакато стріляв станковий кулемет. Коли глухо рохнув міномет, Дук почав скиглити у матері на руках.

– Тихо, любий, – сказала вона. – Ми їдемо у подорож.

Бон попестив м’яке волосся сина і спитав:

– Чи побачимо ми колись ці вулиці знову?

Я відповів:

– Мусимо вірити, що побачимо, правда ж?

Бон обійняв мене за плечі, і ми притиснулись один до одного на сходах, тримаючись за руки й висунувши голови з дверей, поки повз пропливали похмурі будівлі, позираючи на нас світлом і поглядами з-поза завіс та віконниць. Ми вдихали з повітрям суміш запахів: вугілля та жасмин, гнилі фрукти й евкаліпт, бензин та аміак – відрижка погано промитого нутра міста. Коли ми вже під’їжджали до аеропорту, над нами проревіла хрестоподібна тінь літака, без жодного вогника. На воротах голчасті мотки колючого дроту провисали з розчарованістю кризи середнього віку. За дротом чекав загін похмурих військових поліцаїв з молодим лейтенантом на чолі – гвинтівки в руках, на поясі висять палиці. Серце забилося в грудях, коли лейтенант наблизився до «сітроена» Генерала, схилився до вікна водія, щоб обмінятися кількома словами, тоді подивився у мій бік, туди, де я стояв, висунувшись з дверей автобуса. За порадою майора з поганою репутацією я відстежив лейтенанта до халупи біля каналу, в якій він мешкав з дружиною, трьома дітьми, батьками та родичами дружини, і всі вони залежали від його платні, якої не вистачало, щоб прогодувати і половину з них. Саме так, здебільшого, і складалася доля молодих офіцерів, однак того дня на минулому тижні моїм завданням було дізнатися, що за людина зліплена з такої вбогої глини. Напіводягнений лейтенант сидів у спідньому на краю дерев’яного ліжка, яке з ним ділили дружина й діти, і мав вигляд загнаного в куток політичного в’язня, якого щойно кинули в клітку з тиграми – підозрілий, трохи переляканий, але ще не зламаний фізично.

– Ви хочете, щоб я вдарив свою країну ножем у спину, – сказав він рівним голосом, тримаючи в руці незапалену сигарету, яку я йому дав. – Хочете заплатити мені, щоб я дав боягузам і зрадникам утекти. Хочете, щоб я сказав своїм людям зробити те ж саме.

– Я не ображатиму вас, прикидаючись, що це не так, – сказав я, переважно заради присяжних – його дружини, батьків та рідні, які сиділи, стояли чи присіли навпочіпки в тісних стінах хатинки, що пітніла під жерстяним дахом. Голод підкреслив їхні вилиці, я бачив такі у моєї матері, яка так настраждалася через мене. – Я шаную вас, лейтенанте, – сказав я, і то була правда. – Ви чесний чоловік, а чесного чоловіка важко знайти, коли чоловікам треба годувати родину. Найменше, що я можу для вас зробити, – запропонувати вам три тисячі доларів.

То була місячна зарплата всієї його чоти. Дружина лейтенанта зіграла свою роль і попросила десять тисяч. Зрештою ми зійшлися на п’яти, половину я заплатив тоді, другу половину мав віддати в аеропорту. Коли мій автобус проїздив повз нього, він вихопив з моїх рук конверта з готівкою і зміряв мене таким саме поглядом, як і агентка комуністів, коли я витягнув список імен з її рота. Хоча він і міг застрелити мене чи не пропустити нас, він зробив те, що зробила б, як я і думав, кожна чесна людина, змушена взяти хабара. Він пропустив нас усіх, тримаючись за свою частину угоди, наче за останній фіговий листок гідності. Я відвів очі від його приниження. Якби (дозвольте мені трохи порозважати) південна армія набирала лише таких, як він, вона перемогла б. Зізнаюсь, я захоплювався ним, хоч він і був мені ворогом. Завжди краще захоплюватись найкращими серед ворогів, аніж найгіршими серед друзів, чи не так, Коменданте?

Була майже дев’ята, коли ми проїхали через ціле місто, яке являв собою аеропорт, добре вибрукуваними дорогами повз напівкруглі сталеві ангари, бараки з гострими дахами, невиразні офісні будівлі та всіяні трубами склади, далеко вглиб мініатюрного містечка в Сайгоні й одночасно за його межами. Це напівавтономне місце колись було одним з найактивніших аеропортів світу, базою смертельних і несмертельних вильотів та місій, разом з рейсами «Ейр Америка», авіалінії ЦРУ. Наші генерали збирали тут свої родини, тоді як американські генерали плекали свої військові хитрості в кабінетах, повних імпортних сталевих меблів. Наша дорога лежала до приміщень аташе оборони. Американці, з типовою для них зухвалістю, назвали це місце Додж-сіті,[17] місто, де правили шестизарядники, а дівчата в салунах танцювали канкан – приблизно це і відбувалось у Сайгоні. Однак тоді як у справжньому Додж-сіті про збереження миру дбали шерифи, евакуаційний центр охороняли американські морпіхи. Я не бачив їх у такій кількості з сімдесят третього року, коли вони, розбиті й пошматовані, тікали з цього летовища. Однак саме ці молоді морпіхи ніколи не були в бою і прилетіли до цієї країни лише кілька тижнів тому. Чисті очі й виголені обличчя, ані сліду від голки на згині руки чи запаху маріхуани від випрасуваної форми, на якій джунглі не лишили своїх слідів, – вони спокійно дивились, як наші пасажири висаджуються на стоянці, вже повній сотень інших знервованих евакуйовуваних. Я приєднався до Генерала та Клода, що стояли біля «сітроена». Генерал саме віддавав ключі від автівки.

– Я поверну їх вам у Штатах, сер, – сказав Клод.

– Ні, лишіть їх усередині, – сказав Генерал. – Не хочу, щоб хтось пошкодив машину, намагаючись украсти, бо ж її все одно вкрадуть. Хай вона радує вас, Клоде, поки це можливо.

Генерал пішов шукати Мадам та дітей, а я сказав:

– Що тут відбувається? Справжній хаос.

Клод зітхнув.

– Нормальна ситуація, все пішло шкереберть. Усі намагаються вивезти звідси своїх родичів, і кухарів, і коханок. Просто вважай, що вам пощастило.

– Знаю, – відповів я. – Побачимось у Штатах?

Клод приязно поплескав мене по плечу.

– Як тоді, коли комуністи перемогли у п’ятдесят четвертому, – сказав він. – Хто б міг подумати, що ми знову будемо тут? Але я витягнув тебе з Півночі тоді і тепер витягаю з Півдня. У тебе все буде добре.

Коли Клод пішов, я повернувся до евакуйовуваних. Якийсь морпіх, говорячи у мегафон, наказав їм стати рядами, але ж для моїх земляків черга – це щось неприродне. Опиняючись у ситуації з високим попитом і низькою пропозицією, ми звикли пхатися, штовхатися, юрмитися, тіснити інших, а якщо це не допомагало – давати хабарі, лестити, перебільшувати й брехати. Я не був упевнений, чи ці риси успадковані генетично, чи це глибокий шар нашої культури, чи ж просто швидкий еволюційний розвиток. Ми мусили адаптуватися до: десятиліття бульбашкової економіки, що трималася лише на імпорті з Америки, трьох десятиліть війни, що вщухала, а потім починалася знову й охоплювала розпиляння країні навпіл у п’ятдесят четвертому році руками іноземних фокусників, коротеньке врядування японців під час Другої світової та попереднього століття розбещення нас французами. Однак морпіхам було абсолютно начхати на такі виправдання і їхня грізна присутність зрештою змусила біженців сформувати криві ряди. Коли вони перевіряли нас, шукаючи зброю, ми, офіцери, з сумом здали їм наші пістолети. У мене був кирпатий револьвер тридцять восьмого калібру, що годився для завдань під прикриттям, російської рулетки та самогубства, тоді як Бон здав американцям мужній напівавтоматичний кольт сорок п’ятого калібру.

– Цей пістолет створили, щоб одним пострілом збивати воїнів Моро на Філіппінах, – сказав я Дукові. Сам дізнався про це від Клода – той знався на таких речах.

– Папери! – промовив після перевірки зброї бюрократ з посольства, молодий чоловік з бакенбардами в стилі дев’ятнадцятого сторіччя, вбраний у бежевий костюм-сафарі та рожевуваті окуляри.

Кожен з членів родини мав при собі пропуск від міністерства внутрішніх справ, куплений мною зі значною знижкою, та президентський дозвіл, привезений Клодом, з печаткою відповідного працівника посольства. Хоча ми й покірно чекали своєї черги, цей дозвіл гарантував нам доволі важливу річ: ми встали на самому початку імміграційного натовпу, перед мільйонами повних надії людей з усіх кінців світу, що прагнули дихати вільно. Ми несли з собою цю дрібну розраду до тенісних кортів, де вицвілі сидіння вже були зайняті тими, хто прийшов раніше. Ми приєдналися до запізнілих душ, що намагалися дрімати на зеленому бетоні кортів. Затемнені червоні лампи кидали моторошний відблиск на натовп, у якому можна було помітити небагатьох американців. Усі вони, схоже, були чоловіки в’єтнамських жінок, зважаючи на те, що їх тепер оточували типові в’єтнамські родини, чи на те, як в’єтнамки висіли в них на руках. Разом з Боном, Лінь і Дуком я влаштувався на незайнятому п’ятачку. З одного боку від нас розташувався виводок дівчат за викликом у вакуумних упакованнях мікро-міні-спідниць і панчіх в сіточку. З іншого – американець з дружиною та дітьми, хлопчиком і дівчинкою років десь п’яти та шести. Чоловік лежав на спині, прикривши очі м’язистою рукою так, що на його обличчі виднілися лише кудлаті вуса, наче у моржа, рожеві губи й кривуваті зуби. Його дружина сиділа поряд і пестила темні голівки дітей, що лежали в неї на колінах.

– Давно ви тут? – спитала Лінь, заколисуючи дрімотного Дука.

– Увесь день, – відповіла жінка. – Просто жах, така спека. Нема чого ані їсти, ані пити. Вони називають номери літаків, але не нашого.

Лінь спочутливо зацокала, а ми з Боном підготувалися до другої половини нудного звичаю всіх військових світу – то поспішати, то чекати.

Ми запалили сигарети й перевели свою увагу на темне небо, час від часу освітлюване сигнальними ракетами, що метушливими сперматозоїдами вибухали на небі, – яскрава голівка зі світла й довгий хвіст диму, що звивався при її падінні.

– Готовий до сповіді? – спитав Бон. Він говорив так само, як і стріляв: різко й коротко. – Я знав, що цей день близько. Просто не казав уголос. Це заперечення, так?

Я кивнув і відповів:

– Ти винен тільки у тому ж, у чому винні всі жителі Сайгона. Ми всі це знали і не могли нічого з цим зробити, принаймні саме так ми думали. Але завжди може статися що завгодно. Це і є надія.

Він знизав плечима, вивчаючи вогник на кінці сигарети.

– Надія рідка, – сказав він. – Відчай густий. Наче кров.

Бон вказав на шрам на своїй долоні, у пальцях якої тримав сигарету, прорізаний чітко по лінії життя.

– Пам’ятаєш?

Я підняв свою праву долоню з таким саме шрамом. Ще один був у Мана. Ми бачили цю мітку щоразу, як розкривали долоні перед пляшкою, сигаретою, зброєю чи жінкою. Наче воїни з легенд, ми присягнулися померти один за одного, зваблені романтикою шкільної дружби, об’єднані вічними цінностями, що ми бачили один в одному, – вірністю, чесністю, переконаністю, прагненням лишатися поряд з друзями й підтримувати наші вірування. Але у що ми вірили в чотирнадцять років? У дружбу та братерство, у нашу країну та її незалежність. Ми вірили, що можемо, якщо буде потреба, віддати життя за своїх побратимів і свій народ, але не знали точно, як саме нас до цього закличуть і ким ми станемо. Я не міг передбачити, що Бон одного дня приєднається до «Програми Фенікс», щоб помститися за вбивство батька, і отримуватиме завдання вбивати людей, яких ми з Маном вважали товаришами. А добросердечний, щирий Бон не знав, що ми таємно прийдемо до віри в те, що єдиний спосіб врятувати нашу країну – стати революціонерами. Ми всі троє йшли за своїми політичними переконаннями, передусім саме з тих причин, які привели нас до духовного братства. Якби обставини привели нас до ситуації, де ціною нашого побратимства стала б смерть, я не сумніваюся, що ми з Маном заплатили б її. Наші зобов’язання були написані в нас на долонях, і під цим нестійким світлом від далеких спалахів магнієвих вогнів я провів пальцем по шраму.

– Твоя кров – моя, а моя кров – твоя, – промовив я нашу юнацьку присягу.

– Знаєш, є ще дещо, – сказав Бон. – Відчай густий, але дружба густіша.

Після цього вже нема чого казати, бо нашої дружби було достатньо. Але ми зауважили звук «катюш», що сичали десь здалеку, наче бібліотекарки, вимагаючи тиші.