Читать книгу Симпатик - В’єт Тан Нґуєн - Страница 8

Я сам прочитав чимало зізнань і, пам’ятаючи про ваші нотатки стосовно того, що я вам уже писав, маю підозру, дорогий мій Коменданте, що ця сповідь – не зовсім те, що ви звикли читати. Не можу звинуватити вас у тому, що це зізнання таке незвичне, – це моя провина. Нині я винний у чесності – це рідкість для мого дорослого життя. То навіщо починати бути чесним тепер, у цих умовах ізоляційної камери три на п’ять метрів? Можливо, тому, що не розумію, чому я тут. Принаймні, коли був сплячим агентом, я розумів, чому мені треба жити, ховаючись. Однак не тепер. Якщо мене засудять (а я підозрюю, що вже засудили) – я принаймні хочу пояснити все так, як сам вирішу, не зважаючи на те, що ви вбачатимете у моїх діях.

Гадаю, я заслуговую на визнання за всі ті реальні небезпеки та дрібні турботи, які пережив. Я жив наче відданий слуга, біженець, єдиною перевагою якого була можливість дістати допомогу від держави. Я ледве міг спати, адже сплячий агент майже завжди страждає на безсоння. Можливо, Джеймс Бонд і міг мирно спочивати на тому ліжку з гвіздків, що і являє собою життя шпигуна, але я так не міг. За іронією долі, найбільшою шпигунською моєю справою виявилося завдання, що завжди могло мене приспати, – розшифрування повідомлень від Мана та зашифрування моїх власних невидимим чорнилом. Кожна така депеша була старанно закодована, слово до слова, тож і авторові, й адресатові годилось робити їх якомога коротшими. Лист Мана, що я розбирав наступного вечора, був простий: «Молодець», «Відволікай від себе увагу» та «Всі підривні елементи вже затримані».

Кодування своєї відповіді я лишив на вечір після урочистого відкриття алкогольної крамниці Генерала, на яку, за його словами, мав прийти і Клод. Ми кілька разів спілкувалися телефоном, але востаннє бачив я Клода ще в Сайгоні. Однак була ще одна причина, чому Генерал хотів бачити мене особисто – чи так принаймні Бон сказав за кілька днів, повернувшись з магазину. Його щойно взяли туди касиром, з цією роботою він міг упоратись, не кидаючи прибирання в церкві преподобного. Я заохотив Генерала взяти Бона і тепер радів тому, що він більше часу проводитиме на ногах, а не на спині.

– Чого він хоче мене бачити? – спитав я.

Бон розтулив артритичну щелепу холодильника й дістав найкрасивішу декоративну річ, що в нас була, – сріблястий циліндр «Шлітца».[32]

– Серед нас є інформатор. Пива?

– Давай два.

Урочисте відкриття було заплановане на кінець квітня, власне до річниці падіння Сайгона, чи його звільнення, чи обох одночасно. Вона припала на п’ятницю, і мені довелося спитати міз Морі у її практичних черевиках, чи можна мені раніше піти з роботи. Хоча у вересні я не наважився б просити її про таке, до квітня наші стосунки зазнали несподіваних змін. Після того, як я почав з нею працювати, кілька місяців ми спостерігали одне за одним на перекурах, у балачках, що самі собою виникають між колегами, а тоді й після роботи, за коктейлями подалі від кампусу. Міз Морі була не така ворожа до мене, як мені ввижалося. Насправді ми подружилися, якщо можна назвати цим словом ті пітні злягання без презервативів, до яких ми вдавалися раз чи два на тиждень у її квартирі в районі Креншо, потайний перелюб раз чи два на тиждень у кабінеті завідувача кафедри та нічні стосунки, що розгорталися на писклявому задньому сидінні мого «форда».

Після нашої першої романтичної пригоди вона пояснила, що моя розсудлива, добросерда, приємна поведінка зрештою переконала її «коли-небудь» запросити мене випити. Я пристав на її запрошення через кілька днів у гавайському барі в Сільвер-Лейку, куди часто навідувались огрядні чоловіки в гавайських спідницях і жінки, чиї джинсові спіднички заледве прикривали пишні стегна. На вході палали факели, а в самому приміщенні на стінах висіли зловісні маски з якогось невідомого тихоокеанського острова, їхні вуста немов промовляли зловісне «У-у-у-у-у». З ламп на столиках – коричневих дівчат у трав’яних спідницях і з оголеними грудьми – лилося атмосферне сяйво. Офіціантка так само була вбрана у трав’яну спідницю, вицвілий колір соломи саме пасував їй до кольору волосся, а бюстгальтер був зроблений з полірованих кокосів. Десь після третього замовлення міз Морі підперла голову правою рукою, поставивши лікоть на шинквас, і дозволила підпалити їй сигарету – на мою думку, то була найеротичніша прелюдія, яку чоловік узагалі міг запропонувати жінці. Вона пила й курила, наче кіностарлетка з ексцентричної комедії, одна з тих панянок з поролоновими бюстгальтерами та підплічниками, другою мовою яких були натяки та двозначності.

Дивлячись мені у вічі, вона мовила:

– Мушу в дечому тобі зізнатись.

Я посміхнувся, сподіваючись, що ямки у мене на щоках її вразять.

– Люблю зізнання, – сказав я.

– Є в тобі щось таємниче, – сказала міз Морі. – Зрозумій мене правильно, річ не в тому, що ти високий, темний і вродливий. Ні, ти просто темний і милий. Коли я спочатку почула про тебе і вперше тебе побачила, то подумала собі: «Чудово, ось наш дядько Том-сан, справжній запроданець, саме білило. Він не крекер[33], однак близький до того. Він – рисовий крекер». Як ти знаходиш спільну мову з ґайджин![34] Білі люди тебе люблять, так? Я їм лише подобаюсь. Вони вважають мене вишуканою порцеляновою лялькою з перемотаними ступнями, гейшею, що готова їх вдовольняти. Але ж я недостатньо говірка для того, щоб вони мене любили, чи принаймні говорю не те. Я не можу влаштувати їм їхнє улюблене сукіякі-сайонара-шоу з мумба-юмбою типу паличок у волоссі та маячнею в стилі Сюзі Вонг,[35] наче кожен білий чоловік для мене Вільям Голден чи Марлон Брандо, навіть коли він виглядає, як Міккі Руні. А от ти. Ти вмієш говорити, і це чимало важить. Та не лише це. Ти чудовий слухач. Ти опанував загадкову східну посмішку, сидиш тут, киваєш, спочутливо морщиш лоба, щоб люди говорили далі, думаючи, що ти повністю згоден з усім, що вони кажуть, а сам не кажеш ані слова. Що ти скажеш на це?

– Міз Морі, – відповів я. – Почуте мене шокувало.

– Ще б пак, – сказала вона. – Зви мене Софією, заради Бога. Я ж не матуся твоєї далекої коханої. Дістань мені ще випити й підпали ще одну сигарету. Мені сорок шість років і мені байдуже, хто про це знає, але скажу тобі, що коли жінці сорок шість і вона прожила все своє життя так, як хотіла його прожити, вона знається на тому, що робити в ліжку. І тут ні до чого «Камасутра», чи «Молитовний килимок плоті»,[36] чи інша східна маячня нашого любого завідувача кафедри.

– Ти шість років на нього працювала, – вставив я.

– А то я цього не знаю, – відповіла Софія. – Це мені здається, чи щоразу, як він відчиняє двері до свого кабінету, десь лунає гонг? І він там у себе палить тютюн чи це в нього фіміам у чаші? Нічого не вдієш, завжди відчуваю, що він трохи розчарувався у мені, бо я не вклоняюся щоразу, як бачу його. Коли він приймав мене на роботу, то питав, чи говорю я японською. Я йому пояснила, що народилась у Ґардені. І він каже: «О, то ви нісеї[37]» так, наче, знаючи одне слово, він знає щось про мене. «Ви забули свою культуру, міз Морі, хоча ви всього лиш друге покоління. Ваші батьки іссеї,[38] вони тримаються за свою культуру. Ви не хочете вчити японську? Не хочете поїхати до Японії?» Уперше за тривалий час я почувалася погано. Задумалася, чому ж я не хочу вчити японську, чому вже не говорю японською, чому краще відвідаю Париж, чи Стамбул, чи Барселону, аніж Токіо. Але тоді я подумала – яка різниця? Хтось питав Джона Ф. Кеннеді, чи говорить він гельською, чи був він у Дубліні, чи їсть картоплю вечорами, чи колекціонує картини з лепреконами? То чого ми зобов’язані не забувати нашу культуру? Чи моя культура не тут, бо я тут народилася? Звісно, я не питала це в нього. Просто посміхалася й казала: «Ваша правда, сер», – вона зітхнула. – Але скажу тобі ще дещо. Відколи розібралася для себе в тому, що нічогісінько не забула, що до біса добре знаю свою культуру – американську, і свою мову – англійську, я почуваюся шпигуном у його кабінеті. Зверху я просто стара добра міз Морі, бідолаха, що втратила своє коріння, але під усім цим я Софія і краще мене не чіпати.

Я відкашлявся.

– Міз Морі?

– Гм?

– Здається, я в тебе закохуюсь.

– Я Софія, – відповіла вона. – І розберемося з цим, плейбою. Якщо в нас щось буде, а це неабияке якщо, не буде жодного зобов’язання. Ти не закохуєшся в мене, я не закохуюсь у тебе.

Вона видихнула подвійну хмарку диму.

– Так, щоб ти знав: я не вірю у шлюб, але вірю у вільне кохання.

– Який збіг, – промовив я. – Я теж.

Як мене десять років тому вчив професор Гаммер, Бенджамін Франклін вважав, що старша коханка – це чудово, принаймні такою була настанова батька-засновника молодшому товаришеві. Не пригадую всієї суті листа американського мудреця, лише два пункти. Перший: старші коханки «такі вдячні!!!». Можливо, щодо багатьох з них це й слушно, та не щодо міз Морі. Вона радше чекала вдячності від мене – і я був їй вдячний. Я був приречений до розради найкращого товариша чоловіка, тобто самовтіхи, і певно що не мав грошей на спілкування з повіями. А тепер у мене було вільне кохання, саме існування якого було образою не лише для капіталізму, затягнутого в корсет чи навіть замкненого поясом вірності через своє протестантське походження, а й для комунізму з його конфуціанським характером. Це один з тих недоліків комунізму, які, сподіваюсь, зрештою зникнуть, – віра в те, що кожен товариш має поводитись, як шляхетний селянин, цілковито відданий лише сільському господарству. Азійський комунізм робить вільним і безплатним усе, крім сексу, адже на Сході сексуальна революція ще не відбулась. Якщо людина має достатньо сексу, щоб породити шість, вісім чи десяток нащадків, як це зазвичай буває у країнах Азії (якщо вірити Річардові Гедду), то навряд чи вона потребує революції, щоб сексу стало більше. Тим часом американці, щеплені проти однієї революції й тому стійкі до іншої, зацікавлені лише тропічною спекою вільного кохання, а не його політичним запалом. Однак під терплячою опікою міз Морі я почав усвідомлювати, що справжня революція охоплює і сексуальне звільнення.

Це розуміння не надто вже відрізнялося від прозріння містера Франкліна. Той старий хитрий сибарит добряче знався на важливості еротики для політичного життя і, намагаючись здобути підтримку французів в американській революції, залицявся до жінок так само, як і до політиків. Тому суть листа великого американця до його юного друга була слушна: нам усім слід мати старших коханок. Це не такий уже сексизм, як може здатися, бо ж мається на увазі, що старші жінки також спатимуть з юними жеребчиками. І якщо посланню старигана дещо бракувало витонченості, була в ньому груба правда. Вона полягала в другому пункті, а саме тому, що тягар віку з роками спускається згори донизу. Все починається з рис обличчя, тоді рушає на південь до шиї, грудей, живота і так далі, тож старші коханки можуть бути соковитими й м’якими там, де треба, задовго після того, як їхні обличчя всихають і стають різкими – у цьому разі можна просто надягнути на таке обличчя кошика.

Але у випадку з міз Морі такої потреби не було, адже вік на її обличчі найприємнішим чином не позначався. Єдине, що могло порадувати мене ще більше, – потенційна компаньйонка для Бона, який, скільки я знаю, теж практикував свої соло. Він завжди був сором’язливим, серйозно і покірно ковтав пігулку католицизму. Те, що стосувалося сексу, завжди бентежило його більше, ніж те, що мені здавалось значно важчим, як-от вбивство людей. Такий підхід цілком чітко визначався історією католицизму, де гомо-, гетеро- чи навіть педофілійних різновидів сексу начебто ніколи не було, бо вони були приховані під рясами Ватикану. Папи, кардинали, єпископи, священики та монахи мали зв’язки з жінками, дівчатами, хлопчиками та один з одним? Це майже не обговорювалося! Не те, щоб щось було не так з цими зв’язками – смердить не секс, а лицемірство. А те, що церква катувала, вбивала, рушала у хрестові походи чи заражала мільйони людей в ім’я Господа нашого Спасителя, від Аравії до Америк? Це визнано, з побожним жалем, який ні до чого не годиться.

Що стосується мене, все було навпаки. З часів моєї гарячкової юності я задовольняв себе зі старанністю спортсмена, тією ж рукою, якою хрестився в підробній молитві. Це сім’я сексуального повстання одного дня дозріло до політичної революції, попри батькові проповіді про те, як онанізм неодмінно призводить до сліпоти, волосся на долонях та імпотенції (він забув сказати про диверсії). Якщо я вже мав потрапити до пекла, то хай так і буде! Коли я примирився з тим, що грішив з собою, інколи чи не щогодини, то згрішити з іншими було вже питанням часу. Так, у тринадцять років я вчинив свій перший неприродний акт з випатраним кальмаром, привласненим з материної кухні, де він чекав на гідну себе долю разом з товаришами. О, бідолашний, невинний, німий кальмаре! Ти був завдовжки з мою долоню, і коли тебе позбавили голови, щупальців та нутрощів, набув гідної форми кондома, хоч я тоді про таке і не знав. Зсередини ти був гладеньким і клейким, саме такою я уявляв собі піхву. Не те, щоб я колись бачив на власні очі це диво, крім тих версій, що виставляли напоказ немовлята й малюки, які бігали провулками й дворами мого рідного містечка голі або повністю, або від талії до п’ят. Це видовище обурювало наших французьких керманичів, вони вбачали в цьому дитячому оголенні ознаку нашого варварства, яке тоді виправдовувало зґвалтування, грабунки й мародерство заради святої мети вбрати наших малих в одежини, аби вони так не спокушали гідних християн, ставлячи під питання стриманість їхнього духу й плоті… Але я відволікся! Повернімося до тебе, незабаром зґвалтований кальмаре: коли я зі щирої цікавості сунув вказівний, а тоді й середній палець у твоє туге устя, воно так засмоктало мене, що моя невтомна уява не могла не порівняти тебе з тією забороненою частиною жіночого тіла, що нею я був одержимий в останні кілька місяців. Без жодного заклику, без жодного контролю моє маніакальне чоловіче єство заволоділо мною, спонукаючи до тебе, о чарівний, спокусливий, звабливий кальмаре! Хоча мати скоро мала повернутися додому, та й до нашої кухні під навісом будь-якої миті міг зайти сусід і спіймати мене з моєю головоногою нареченою – я все одно спустив штани. Загіпнотизований покликом кальмара та своєю ерекцією у відповідь, я вставив друге у перше, і, на жаль, вони ідеально пасували один одному. На жаль, бо відтоді жоден кальмар не міг сподіватись убезпечитися від мене, не кажучи вже про те, що цей пом’якшений різновид зоофілії (зрештою, ти, безталанний кальмаре, все одно був мертвий, хоча тепер я розумію, що це викликає інші питання морального штибу) траплявся не так часто, адже кальмари були рідкісним задоволенням у нашому сухопутному містечку. Мій батько подарував кальмара матері, адже сам він харчувався добре. Священикам завжди приділялося чимало уваги, їхні фанати, набожні домогосподарки та багаті парафіяни, ставилися до них так, наче вони охороняли ту оксамитову мотузку, що перекривала вхід до ексклюзивного нічного клубу – Раю. Ці фанати запрошували їх на вечерю, прибирали їхні покої, готували їм страви та підкупали різноманітними подарунками, зокрема чудовими, дорогими морепродуктами, призначеними не для смакування бідними жінками на кшталт моєї матері. Я не відчув жодного сорому за здригання своєї еякуляції, однак страшенний тягар провини впав на мої плечі, щойно я прийшов до тями, не через порушення моральних принципів, а тому, що я не міг позбавити матір жодного шматочка кальмара. Їх було всього лиш півдесятка, вона мала помітити, що один з них зник. Що робити? Що робити? Мені на думку одразу спав план, поки я стояв там з одурманеним, позбавленим цноти кальмаром у руці й моя єресь витікала з його розбещеної вульви. Спочатку – вимити з нерухомого, спаплюженого кальмара всі ознаки мого злочину. Потім – позначити свою жертву невеликими шрамами. А тоді – чекати вечері. Моя невинна мати повернулася до нашої жалюгідної хатини й нафарширувала кальмарів меленою свининою, бобовою локшиною, січеними грибами й рубленим імбиром, тоді підсмажила їх і подала з імбирно-лаймовим соусом. На тарелі лежала моя нещасна кохана одаліска, помічена моєю рукою, і коли мати сказала мені пригощатись, я одразу ж ухопив її своїми паличками, аби у матері не було жодного шансу випередити мене. Я зупинився під люблячим поглядом матері, тоді вмочив кальмара в імбирно-лаймовий соус і відкусив перший шматочок.

– Ну що? – спитала вона.

– Сма-сма-смакота, – пробелькотів я, затинаючись.

– От і добре, але краще жуй, а не ковтай так, синку. Не поспішай. Так смачніше буде.

– Так, мамо, – сказав я.

І відважно посміхаючись, слухняний син повільно жував і смакував сплюндрованого ним кальмара, і його солоний смак змішувався з солодкою материною любов’ю.

Безперечно, хтось скаже, що цей епізод аморальний, але не я! Різня – це аморально. Катування – це аморально. Три мільйони загиблих – це аморально. Мастурбація, навіть потенційно незгодним на це кальмаром? Не аж так. Я взагалі вважаю, що світ був би значно кращим місцем, якби слово «вбивство» змушувало нас німіти так само, як слово «мастурбація». Однак тому, що я був більше коханцем, аніж воїном, мій політичний вибір і служба в поліції зрештою змусили мене розвивати те в собі, чим я скористався лише раз у дитинстві, – мою жорстокість. Навіть як працівник таємної поліції я не так вдавався до жорстокості, як дозволяв іншим вдаватися до неї у моїй присутності. Лише коли несприятливі обставини приводили мене до ситуацій, з яких я не міг вийти за допомогою своєї кмітливості, я дозволяв насильству статися. Ті ситуації були мені такі неприємні, що спогади про тих, допити кого я бачив, продовжують переслідувати мене з фанатичною стійкістю: худий, наче тріска, монтаньяр[39] з дротом на шиї та викривленим обличчям; впертий терорист з пурпуровим обличчям у білій кімнаті, несприйнятливий до всього, крім одного; агентка комуністів зі свідченням свого шпигунства, запханим до рота так, що наші гидкі імена були в неї справді на язику. У цих підривних елементів було лише одне місце призначення, хоча й дістатися до нього було можна різними неприємними шляхами. Коли я приїхав до крамниці алкоголю на урочисте відкриття, я поділяв з цими полоненими ту ж уперту впевненість, що тихо пирхала за столиками для карт в інтернатах для літніх. Хтось помре. Можливо, я.

Крамниця розташовувалася на східному краю бульвару Голлівуд, далеко від популярного гламуру Єгипетського та Китайського кінотеатрів, де відбувалися прем’єри найновіших фільмів. Цей немодний район був повен тіней, дарма що не росло жодне дерево, і Бон мав за обов’язок, окрім роботи на касі, залякувати потенційних грабіжників та шахраїв. Він байдуже кивнув мені з-за прилавка, стоячи перед шафою, полиці якої виставляли напоказ першокласні марки, пінти, гідні того, щоб їх вкрасти, й у потаємному кутку – журнали для чоловіків із відретушованими Лолітами на обкладинках.

– Клод на складі з Генералом, – сказав мені Бон.

Склад був у задній кімнаті, над головою дзижчали флуоресцентні лампи, пахнуло дезінфекційним засобом і старим картоном. Клод підвівся зі свого вінілового стільця, ми обнялися. Він став на кілька фунтів важчим, але в іншому не змінився – навіть вбраний був у той самий неохайний спортивний піджак, який носив час від часу в Сайгоні.

– Сідай, – сказав з-за столу Генерал.

Вінілові стільці непристойно скавучали, коли ми рухалися. З трьох боків нас оточували ящики й коробки. Стіл Генерала був оздоблений дисковим телефоном, достатньо важким для самозахисту, печаткою, що кровила червоним чорнилом, прибутковою книгою з синім аркушем копіювального паперу між сторінками та настільною лампою з поламаною шиєю – вона не хотіла тримати голову прямо. Коли Генерал висунув шухляду, моє серце сіпнулося. Ось він! Момент, коли щур дістає камінь у голову, ніж у шию, кулю в скроню, а може, й усе водночас, заради веселощів. Принаймні це буде швидко, хоча б відносно. У середньовічній Європі, якщо вірити курсові з допитувань, який Клод читав співробітникам таємної поліції в Сайгоні, мене б утопили та четвертували кіньми і виставили б мою голову на палі на острах іншим. Один гуморист королівської крові зняв зі свого ворога шкіру живцем, а тоді напхав її соломою, посадив на коня і провів містом. Оце так сміх! Я затамував подих і чекав, поки Генерал дістане пістолета, яким нехірургічно видалить мої мізки, однак у його руках була лише пляшка скотчу та пачка сигарет.

– Що ж, – сказав Клод, – хотів би я, щоб ми знову зустрілися за приємніших обставин, панове. Чув вам непросто було вибратися з Додж-Сіті.

– Це м’яко кажучи, – сказав Генерал.

– А ти як? – спитав я. – Закладаюся, ти вилетів на останньому гелікоптері.

– Не будемо драматизувати, – сказав Клод і прийняв від Генерала запропоновану сигарету й скотч. – Я полетів за пару годин до останнього, на гелікоптері посла. – Він зітхнув. – Ніколи не забуду той день. Ми надто довго, чорт забирай, чекали, збирали думки. Ви останні вилетіли на літаку. Морпіхи на гелікоптерах вилетіли за рештою до аеропорту та посольства. «Ейр Америка» теж відправила рятувальні гелікоптери, однак проблема в тому, що все місто знало про наші начебто таємні майданчики. Виявилося, що ми набрали маленьких в’єтнамських панянок малювати номери цих майданчиків на дахах. Розумно, еге ж? Настав момент істини, й усі ці будинки оточили. Ті, хто мав летіти на гелікоптерах, не могли до них потрапити. Те ж саме було в аеропорту, ніяк не дійти. Доки – абсолютно недоступні. Навіть автобуси не могли пробитися до посольства, бо ж воно було оточене тисячами людей. Усі вимахували найрізноманітнішими папірцями. Свідоцтва про шлюб, робочі контракти, листи, навіть паспорти США. Вони всі верещали. «Я знаю Такого-То, Такий-То може за мене поручитися, я одружена з громадянином США». Усе це було марно. На стіні стояли морпіхи, скидали тих, хто намагався туди влізти. Треба було підібратися достатньо близько, щоб віддати морпіхові тисячу доларів, аби він втягнув тебе нагору. Ми час від часу виходили до воріт або до стіни, вишукували в натовпі тих, хто на нас працював, і показували їх. Якщо їм вдавалося наблизитися, морпіхи піднімали їх до нас або ж трохи прочиняли ворота, так, щоб прослизнути змогла тільки ця, одна людина. Але інколи знайомих ми бачили в самій середині натовпу чи скраю, махали їм, але підібратися до стіни вони ніяк не могли. Усі ці в’єтнамці попереду не пропускали в’єтнамців позаду. Тож ми дивилися на них, махали їм, і вони дивилися, махали нам, так минав певний час, тоді ми просто відверталися та йшли геть. Дякувати Богу, я не чув їхніх криків у всьому цьому гаморі. Я заходив у будівлю, випивав, але краще мені не ставало. Чули б ви, що коїлося на радіохвилях. Допоможіть, я перекладач, у нас за цією адресою сімдесят перекладачів, витягніть нас звідси. Допоможіть, у нашому будинку п’ять сотень людей, витягніть нас звідси. Допоможіть, у відділі логістики двісті людей, витягніть нас звідси. Допоможіть, нас тут сотня в готелі, витягніть нас звідси. Знаєте що? Ніхто з тих людей не врятувався. Ми сказали їм іти в усі ті місця й чекати на нас. У тих місцях були наші люди, ми телефонували їм і казали – ніхто не прийде. Забирайтеся звідси, йдіть до посольства. Залиште тих людей. А ще ж були люди поза містом. Агенти у провінції дзвонили. Допоможіть, я у Кантго, в’єтконгівці вже близько. Допоможіть, ви лишили мене в лісі Юмінь, що мені робити, як тепер моя родина? Допоможіть, витягніть мене звідси. У них не було жодного клятого шансу. Навіть не в усіх у посольстві той шанс був. Ми евакуювали тисячі, однак, коли злетів останній гелікоптер, у дворі все одно чекали ще чотири сотні людей, акуратними чергами – чекали на гелікоптери, які, як ми сказали, заберуть їх. Ніхто з них не вибрався… Господи, щоб про це говорити, мені треба ще випити. Дякую, Генерале.

Клод потер очі.

– Можу лише сказати, що це особиста справа. Коли я лишив вас в аеропорту, то повернувся на свою віллу трохи поспати. Сказав Кім, що ми зустрінемося на світанку. Вона мала забрати рідних. Шоста година минула, п’ятнадцять по шостій, пів на сьому, сьома. Шеф телефонує мені, питається, де я. Я відмахуюсь. Чверть по сьомій, пів на восьму, восьма. Шеф знову телефонує і каже: «Тягни сюди свою дупу негайно, всі вже готові». До біса шефа, того угорського покидька. Я хапаю зброю та їду через усе місто, шукаючи Кім. Забудьте про комендантську годину, всі бігали вулицями, шукали виходу з міста. А от у передмісті було тихіше. Життя йшло своїм звичаєм. Я навіть бачив, як сусіди Кім вивішують прапор комі. За тиждень до того ті ж самі люди вимахували вашим прапором. Я спитав їх про неї. Вони сказали, що не знають, де та шльондра янкі. Мені дуже хотілося там їх і пристрелити, однак усі на вулиці дивилися на мене. Звісно ж, я не міг чекати, доки місцевий в’єтконгівець забере мене. Поїхав назад до вілли. Десята година. Її нема. Більше чекати я не міг. Я сів у машину й заплакав. Я тридцять років не плакав через дівчину, чорт забирай, а от. Тоді я поїхав до посольства і побачив, що шляху всередину нема. Як я вже казав – тисячі людей. Лишив ключі в машині, як ви, Генерале, так що сподіваюсь, що якийсь сучий син комуніст радіє з мого «Бель Ейра». Тоді я пробився через натовп. Ті в’єтнамці, що не пропускали земляків, розступалися переді мною. Звісно ж, я пхався, напирав, верещав, і багато хто з них так само пхався, напирав і верещав у відповідь, однак я наближався, хоча що ближче підходив, то важче було. Зоровий контакт з морпіхами на стіні встановлено, тож я знав, що коли підійду достатньо близько, то врятуюся. Я пітнів, наче свиня, сорочка розідрана, всі ці тіла навалюються на мене. Люди попереду не бачили, що я американець, ніхто не розвертався, якщо я просто плескав їх по плечу, тож доводилося смикати за волосся, чи тягнути за вухо, чи хапати за комірець, аби відкинути з дороги. Ніколи в житті подібного не робив. Спочатку я був надто гордий, щоб кричати, але зовсім скоро вже теж верещав. Пропустіть мене, я американець, чорт забирай. Зрештою я дістався до стіни, і коли морпіхи витягнули мене на неї за руку, я мало не розплакався знову, – Клод допив і грюкнув склянкою по столу. – Ніколи в житті мені не було так соромно, однак водночас ніколи так не радів тому, що я американець.

Ми сиділи мовчки, поки Генерал наливав нам.

– За тебе, Клоде, – підніс я свою склянку. – Мої вітання.

– З приводу? – запитав він, так само піднісши свою.

– Тепер ти знаєш, що таке бути одним з нас.

Він коротко й гірко засміявся.

Я думав так само.

Командою до останнього етапу евакуації мала стати пісня «Біле Різдво» на хвилях американської радіослужби, однак навіть це пішло не за планом. По-перше, через те що інформація про пісню була вкрай таємна і призначена лише для американців та їхніх союзників, усе місто знало, на що саме чекати.

– І як ви думаєте, що сталося? – спитав Клод. – Диджей не зміг знайти пісню Бінга Кросбі. Перевернув усе у своїй кімнатці в пошуках плівки, і, звісно ж, її не було.

– І що тоді? – мовив Генерал.

– Знайшов цю пісню у виконанні Теннессі Ерні Форда і поставив.

– А це хто? – перепитав я.

– Звідки мені знати? Принаймні музика та ж сама, і мелодія.

– Тоді все гаразд, – сказав я.

Клод кивнув.

– Усе шкереберть. Будемо сподіватися, що історія забуде про цей безлад.

Саме про це чимало генералів і політиків молилися, перш ніж іти спати, однак деякі різновиди безладу можна виправдати, а деякі – ні. Взяти хоча б назву операції, «Часті вітри», – одна помилка віщувала про іншу. Я рік розмірковував над тим, чи можна мені подати до суду на уряд США за професійну некомпетентність чи хоча б злочинну нестачу творчої уяви. Хто той військовий геній, що вичавив ці «Часті вітри» з-поміж своїх стиснених сідниць? Чи нікому не спало на думку, що «Часті вітри» можна проасоціювати з «Божественним вітром», який надихав камікадзе, або ж, імовірніше, з неісторичним, та навіть і підлітковим контекстом випускання газів, що, як відомо, може призвести до ланцюгової реакції – ось вам і часті? Чи, може, я недостатньо шаную цього генія за його іронію з серйозним обличчям, бо, може, це саме він обрав «Біле Різдво» як насмішку з моїх земляків, які не лише не святкували Різдва, а й ніколи не бачили його білим? Чи не могла ця невідома іронічна людина передбачити, що те повітря, що його збили гвинти американських гелікоптерів, стане еквівалентом хмари газів, випущеної в обличчя тих, хто лишився позаду? Зважуючи тупість та іронію, я вибирав останню, бо іронія лишала американцям останні крихти гідності. Тільки це можна було врятувати в тій трагедії, яка спіткала нас чи яку ми стягли на себе, залежно від того, з чиєї позиції дивитися. Складним у цій трагедії було те, що вона не мала чіткого кінця, на відміну від комедії. Вона досі займала нас, понад усе Генерала, що нині взявся до бізнесу.

– Я радий, що ви тут, Клоде. Вчасніше і бути не могло.

Клод знизав плечима.

– Вчасність – це те, що мені завжди добре вдавалося, Генерале.

– У нас є проблема, про яку ви попереджали, перш ніж ми поїхали.

– Яка саме? Скільки я пригадую, проблема була не одна.

– У нас є інформатор. Шпигун.

Обидва подивилися на мене, начебто шукаючи підтвердження. Я зберігав спокійний вираз обличчя, хоча шлунок у мене почав обертатися проти годинникової стрілки. Коли Генерал назвав ім’я, виявилося, що він про огрядного майора. Мій шлунок закрутився в інший бік.

– Я його не знаю, – сказав Клод.

– Він не з відомих. Не визначний офіцер. Це наш юний друг вирішив узяти майора з нами.

– Якщо пам’ятаєте, сер, майор…

– Це не має значення. Важливо те, що я був втомлений і зробив помилку, доручивши цю роботу вам. Я вас не звинувачую, я звинувачую себе. Тепер час виправити цю помилку.

– Чому ви думаєте, що це він?

– По-перше, він китаєць. По-друге, мої контакти в Сайгоні кажуть, що в його родини справи йдуть дуже, дуже добре. По-третє, він гладкий. Не люблю гладких.

– Те, що він китаєць, не означає, що він шпигун, Генерале.

– Я не расист, Клоде. Я до всіх своїх людей ставлюсь однаково, байдуже, звідки вони, як-от наш юний друг. Але цей майор… одне те, що його родина в Сайгоні процвітає, мені підозріле. Чому в них усе добре? Хто дозволяє їм процвітати? Комуністи знають усіх наших офіцерів та їхні родини. Жодна з них не живе вдома добре. А його?

– Непрямі докази, Генерале.

– Раніше це вас не зупиняло, Клоде.

– Тут усе інакше. Мусите грати за новими правилами.

– Але ж правила можна обійти, чи не так?

– Та хоч порушити, якщо знаєте як.

Я підбив підсумки всього, що дізнався. По-перше, я цілком випадково, на свій жаль, зробив вдалий хід і звинуватив невинного. По-друге, Генерал мав контакти в Сайгоні, тобто якийсь опір усе ж таки існував. По-третє, Генерал міг зв’язатися зі своїми людьми, хоча прямого зв’язку не було. По-четверте, Генерал знову повністю став самим собою, вічним інтриганом, який має принаймні по одному плану в кожній кишені, і ще один у шкарпетці.

Обвівши руками приміщення, він мовив:

– Я вам здаюся схожим на дрібного бізнесмена, панове? Схоже, що я дістаю втіху, продаючи алкоголь п’яницям, чорним, мексиканцям, безпритульним і наркоманам? Я вам дещо скажу. Я чекаю свого часу. Війна не закінчилася. Ці покидьки-комуністи… гаразд, вони боляче по нас вдарили, треба визнати. Але я знаю свій народ. Я знаю своїх вояків, своїх людей. Вони не здалися. Вони прагнуть битися й померти, якщо матимуть шанс. Це все, що нам треба, Клоде. Шанс.

– Браво, Генерале, – сказав Клод. – Я знав, що надовго вас не збити.

– Я з вами, сер, – сказав я. – До кінця.

– Добре. Бо це ви обрали майора. Вам слід виправити помилку, згодні? Я знав, що ви погодитеся. Ви не мусите робити це сам. Я вже обговорив проблему майора з Боном. Ви вдвох подбаєте про неї. Пошук рішення лишаю вашій безмежній уяві й досвідові. Ви ніколи не розчаровували мене раніше, крім випадку з майором. Тепер можете реабілітуватися. Зрозуміло? Добре. Тепер залиште нас. Нам з Клодом треба обговорити справи.

У крамниці було порожньо, за винятком Бона, що дивився фосфоресцентну, гіпнотичну трансляцію бейсбольного матчу в крихітному чорно-білому телевізорі біля каси. Я вивів у готівку чек, відшкодування переплати від податкової служби. Сума була невелика, однак мала символічне значення, бо ж у моїй країні ніколи уряд не повернув би своїм пригнобленим громадянам нічого з того, що встиг у них забрати. Сама ідея видавалась абсурдною. Наше суспільство було клептократією найвищого розряду, уряд прагнув якомога більше вкрасти в американців, пересічні особистості прагнули якомога більше вкрасти в уряду, найгірші з нас прагнули якомога більше вкрасти одне в одного. Тепер, попри спочуття до моїх земляків на чужині, я не міг не відчувати, що наша країна народилася знову і нарости чужої корупції омило полум’я революції. Замість відшкодування податкових переплат революція перерозподілить нечесно здобуті багатства, згідно з філософією «все бідним». Те, що бідні зроблять зі своїми соціалістичними благами, залежить від них. Щодо мене, я витратив свої капіталістичні гроші на достатню кількість алкоголю, якого нам з Боном вистачило, щоб поринути в забуття до наступного тижня. Можливо, це був і не завбачливий вибір, однак вибір – моє священне американське право.

– Майор? – сказав я, поки Бон збирав пляшки. – Ти справді думаєш, що він шпигун?

– Що я можу про це знати? Я лише пішак.

– Робиш те, що тобі кажуть.

– Як і ти, розумнику. Якщо вже такий розумний, то ти і плануй. Ти знаєшся на таких речах краще за мене. А от брудні справи лиши мені. Тепер іди сюди, подивись. – За прилавком під касою на гачку висіла обрізана двостволка. – Подобається?

– Як ти це дістав?

– Тут легше дістати рушницю, аніж голосувати чи водити. Навіть англійську знати необов’язково. Смішно, але це майорові зв’язки. Він говорить китайською. Китайських банд у Чайнатауні повно.

– З рушницею вийде брудно.

– Ми не з рушницею підемо, генію. – Бон відкрив коробку для сигар, що лежала на поличці під прилавком. Усередині був револьвер тридцять восьмого калібру з кирпатим носом, саме такий був моєю службовою зброєю. – Це для тебе достатньо делікатно?

І знову я був у полоні обставин, і знову скоро побачу іншу людину в полоні обставин. Мій сум розраджував лише вираз на Боновому обличчі. Вперше за рік він видавався щасливим.