Читать книгу Симпатик - В’єт Тан Нґуєн - Страница 7

Скоро після того, як ми приземлились у Гуамі, по тіла приїхала зелена швидка. Я опустив Дука на ноші. Його маленьке тіло з кожною хвилиною ставало важчим у моїх руках, але я не міг покласти його у бруд. Коли медики накрили хлопчика білим простирадлом, вони забрали Лінь у Бона з рук і так само прикрили її, перш ніж завантажити матір та сина до машини швидкої. Я плакав, але що мої сльози проти Бонових, у якого був запас невиплаканих сліз за ціле життя. Ми плакали, поки нас везли до табору Асан, де, дякувати Генералові, на нас чекали бараки – розкіш проти наметів, які чекали на інших евакуантів, що прибули з запізненням. Бон впав у кататонію на своєму ліжку і не пам’ятав нічого про евакуацію, яку показувало телебачення того дня і наступного. Не пам’ятав він і як тисячі біженців у бараках та наметах нашого тимчасового міста завивали, наче на похороні, на похованні своєї нації, що померла передчасно, як і багато її синів, у ніжному віці двадцяти одного року.

Разом з родиною Генерала та сотнями інших мешканців бараків я дивився на ганебні кадри приземлення гелікоптерів на дахи Сайгона, для евакуації біженців на палуби авіаносців. Наступного дня, після того як танки комуністів увірвались у ворота президентського палацу, невдовзі на його даху підняли прапор Національного визвольного фронту. В міру того, як розгортався цей переворот, поклади кальцію та вапна пам’яті про останні дні проклятої республіки зацементувались у трубах мого мозку. Того ж вечора до них додалося ще трохи, після вечері зі смаженої курятини й зелених бобів, які багатьом біженцям видались екзотичними та неїстівними, зважаючи ще й на те, що лише в дітей у тому кафетерії був якийсь апетит. Черга для здавання таць на мийку стала останнім ударом, проголошенням того, що ми більше не дорослі громадяни суверенної країни, а біженці без держави, яких наразі захищає американське військо. Генерал згріб цілісіньку порцію зелених бобів у сміття, подивився на мене і сказав:

– Капітане, я потрібен нашим людям. Я піду до них, підніму їхній бойовий дух. Ходімо.

– Так, сер, – сказав я, не маючи оптимізму з цієї нагоди, але й не подумавши про можливі ускладнення. Було доволі просто удобрювати гноєм заохочення наших вояків, натренованих на сприйняття всіх видів насильства, однак ми забули, що більшість наших біженців – цивільні.

Згадуючи це тепер, можу сказати, що мені пощастило, що я був не у формі, заплямованій кров’ю Лінь. Я поміняв її на чиноси й смугасту сорочку зі свого наплічника, однак Генерал загубив свій багаж в аеропорту, тож досі носив свої зірки на комірі. Поза бараками, в наметовому містечку, мало хто знав його в обличчя. Вони бачили лише форму та ранг, і коли він привітався з цивільними й спитав, як вони живуть, відповіла йому похмура мовчанка. Зморшка між його очима та нерішуче покахикування сказали мені, що він розгублений. З кожним кроком по брудній стежці між наметами мені ставало все незручніше, адже всі погляди цивільних були спрямовані на нас і ніхто так і не порушив тиші. Ми пройшли ледве зі сто метрів углиб наметів, коли стався перший напад – вишуканий, мініатюрний капець прилетів з нашого флангу просто Генералові у скроню. Він завмер. Я завмер. Звідкись прохрипів голос старої жінки:

– Погляньте на цього героя!

Ми подивилися вліво і побачили єдину атаку, від якої не могли захиститися, – розлючена літня громадянка, якої не можна було ані побити, ані обійти.

– Де мій чоловік? – кричала вона, боса, тримаючи другий капець у руках. – Чому ви тут, а він – ні? Чи ж ви не маєте захищати нашу країну навіть ціною свого життя, як він?

Вона ляснула Генерала по підборіддю капцем, і з-за її спини, з іншого боку, позаду нас прийшли жінки, молоді й старі, міцні й слабкі, зі своїми туфлями, капцями, парасольками, ціпками, панамками й конічними капелюхами.

– Де мій син?

– Де мій батько?

– Де мій брат?

Генерал присідав й вимахував руками над головою, поки ці фурії били його, чіплялись за його форму та його тіло. Мені теж дісталося кілька ударів від летючого взуття, кілька разів я перехоплював ціпки й парасольки, що летіли мені в голову. Жінки насідали на мене, щоб дістатися до Генерала, який під їхнім натиском упав на коліна. Навряд чи їх можна звинувачувати за цей гнів, адже наш хвалений прем’єр-міністр за день до того виступав на радіо, закликаючи всіх солдатів та громадян битись до останнього. Марно було казати їм, що цей прем’єр, до того ж маршал авіації, якого можна було порівняти з президентом хіба в продажності та марнославстві, сам полетів з країни на гелікоптері майже одразу після трансляції своєї героїчної промови. Не допомогли б і пояснення, що саме цей генерал стояв на чолі не солдатів, а таємної поліції – навряд чи це зробило б його милішим для цивільних. У будь-якому разі жінки нічого не слухали, лише верещали й лаялись. Я проклав собі шлях поміж жінками, що стояли між мною та Генералом, прикрив його своїм тілом, беручи на себе численні удари та плювки, аж доки не звільнив його.

– Біжіть! – гукнув я Генералові просто на вухо й штовхнув його у потрібному напрямку.

Якусь мить ми втікали так, наче рятували свої життя, однак принаймні інші в наметовому містечку нас не чіпали, обмежилися презирливими поглядами й вигуками:

– Ні на що не здатні!

– Злодюги!

– Боягузи!

– Покидьки!

Тоді як я звик до цих важких ударів навісної долі, для Генерала це було щось нове. Коли ми зрештою зупинилися біля наших бараків, на його обличчі застиг жах. Скуйовджений, зірки з коміра відірвані, рукави порвані, половини ґудзиків не було, з подряпин на щоці та шиї виступала кров.

– Я не можу увійти туди таким, – прошепотів він.

– Зачекайте в ду́ші, сер, – відповів я. – Я знайду вам новий одяг.

В офіцерів у бараку я забрав запасну сорочку й штани, пояснив синці й лахміття сутичкою з нашими дратівливими конкурентами з військової контррозвідки. Коли я зайшов до душової, Генерал стояв біля зливальниці, змивши з обличчя все, крім сорому.

– Генерале…

– Замовкни! – Він дивився лише на своє відображення у дзеркалі. – Ми ніколи не будемо про це говорити.

І ми більше про це не говорили.

Наступного дня ми поховали Лінь і Дука. Їхні холодні тіла ніч пролежали у моргу ВМС, офіційна причина смерті – одна куля невідомого типу. Ця куля довіку обертатиметься у Бона в голові навколо нескінченної осі, буде отруювати й переслідувати його, бо могла прилетіти, з рівними шансами, і від друга, і від ворога. Він пов’язав на голову білий шалик скорботи – відірваний від простирадла. Коли ми опустили маленьку труну Дука на труну його матері, щоб вони лишалися разом у вічності, Бон кинувся у їхню могилу.

– Чому? – завивав він, лежачи на дерев’яній скрині. – Чому вони? Чому не я? Боже, чому?

Сам у сльозах, я спустився в могилу, щоб заспокоїти його. Коли я допоміг йому вибратися, ми засипали труни землею, а Генерал, Мадам і виснажений священик мовчки спостерігали за нами. Вони були невинні, ці двоє, особливо мій хрещеник – навряд чи я колись буду ближчий до того, щоб мати власного сина. З кожним ударом залізної лопати об невелику купу глинистого ґрунту, що чекав повернення у пустку, з якої його дістали, я намагався переконати себе, що ці два тіла – не справжні мерці, це лише ганчір’я, скинуте емігрантами у подорожі до землі за межами людської картографії, туди, де мешкають янголи. Так вважав мій батько. Але я так не міг.

У наступні кілька днів ми плакали й чекали. Іноді, для різноманіття, чекали і плакали. Саме тоді, коли самокатування почало виснажувати мене, нас зібрали й перевезли до табору Пендлтон у Сан-Дієго, Каліфорнія, цього разу на літаку, де я сидів у справжньому сидінні, біля справжнього вікна. На нас чекав ще один табір для біженців, краще облаштований, що свідчило про те, що ми вже почали свій рух угору сходами Американської Мрії. Тоді як у Гуамі більшість біженців жили в наметах, поспіхом споруджених морпіхами, в таборі Пендлтон на всіх чекали бараки і муштра, що готувала нас до американської культури. Саме тут протягом літа сімдесят п’ятого року я писав свої перші листи у Париж, тітці Мана. Звісно ж, у них я звертався до самого Мана. Якщо я починав листа з певних погоджених тем – погоди, мого здоров’я, тітчиного здоров’я, французької політики, – тоді він знав, що між рядків на нього чекає інший лист, невидимими чорнилами. Якщо цих тем не було, то він знав, що бачить усе, що є. Однак того року, першого року в Америці, великої потреби у стеганографії[26] не було, адже солдати у вигнанні були в такому стані, що навряд чи могли планувати контрнапад. Цікава інформація була, однак приховування не потребувала.

«Люба тітонько, – писав я, прикидаючись, що це моя тітка. – На жаль, доведеться у перших же рядках за такий довгий час розповісти тобі дещо жахливе». Бон був у поганому стані. Вночі, коли я лежав без сну у своєму ліжку, він усе крутився на полиці наді мною, спогади з’їдали його заживо. Я міг бачити те, що мигтіло в його голові, – обличчя Мана, нашого побратима, якого, як він був переконаний, ми покинули, обличчя Лінь і Дука, їхня кров на його руках та на моїх, у прямому сенсі слова. Бон помер би від голоду, якби я не стягував його з ліжка до їдальні, де ми жували позбавлене смаку їдло за великими столами. Разом з тисячами інших біженців ми того літа мились у душовій, де не було перегородок, і жили у бараках з чужими людьми. Генерал не був винятком, і я чимало часу проводив з ним у казармі, яку вони з Мадам та чотирма їхніми дітьми ділили ще з трьома родинами.

– Молодші офіцери та їхні шмаркачі, – пробурмотів він якось, коли я зайшов до них. – Ось до чого мене понизили.

По казармі були розвішані простирадла, що розділяли її на зони для родин, однак це не надто рятувало делікатні вуха Мадам та дітей.

– Ці тварюки займаються сексом удень та вночі, – прогарчав він, сівши біля мене на цементних сходах. У кожного з нас була сигарета та кухоль з чаєм, замість навіть найдешевшого алкоголю. – У них сорому нема! Перед власними дітьми, та ще й перед моїми. Знаєте, що в мене днями спитала найстарша? Татку, а що таке повія? Вона бачила жінку, яка продавала себе біля вбиралень!

Через стежку від нас, в іншому бараку, сварка між чоловіком та дружиною, яка почалася зі звичних обзивань, раптово переросла у повноцінну бійку. Ми нічого не бачили, однак чули звук ляпаса, який неможливо з чимось сплутати, і за ним – жіночий вереск. Скоро біля бараків зібрався невеликий натовп. Генерал зітхнув.

– Тварини! Але навіть серед усього цього є хороші новини. – Він дістав з кишені газетну вирізку й передав мені. – Пам’ятаєте його? Застрелився.

– І це хороші новини? – перепитав я, водячи пальцем по рядках.

– Він був героєм, – сказав Генерал, чи так я написав своїй тітці.

Стаття була стара, опублікована за кілька днів після падіння Сайгона і надіслана Генералові другом з іншого табору для емігрантів, в Арканзасі. В центрі була надрукована світлина з мерцем, що лежав горілиць біля підніжжя того пам’ятника, якому козиряв Генерал. Він цілком міг би відпочивати того спекотного дня, дивлячись у небо, синє, немов той птах щастя, тільки от підпис стверджував, що це було самогубство. Поки ми летіли до Гуаму, а до міста входили танки, підполковник прийшов до меморіалу, дістав службовий пістолет і зробив діру у своїй полисілій голові.

– Справжнім героєм, – сказав я.

У нього була дружина й діти, я не пам’ятав скільки. Я не відчував до нього ані симпатії, ані відрази, і коли укладав список на евакуацію, то оминув його. Пір’їнка провини залоскотала мені по шиї.

– Не знав, що він на таке здатен, – сказав я. – Якби ж я знав…

– Якби хтось з нас знав. Але хто ж міг? Не звинувачуйте себе. Чимало людей загинули під моїм керівництвом. Мені шкода кожного з них, однак смерть – частина нашої роботи. Одного дня цілком може бути наша черга. Будемо пам’ятати його тим мучеником, яким він був.

Ми підняли тост чаєм за підполковника. Окрім цього останнього вчинку, він, скільки мені відомо, героєм не був. Імовірно, Генерал це теж відчув, бо наступними його словами були:

– Звісно, за життя ми могли б його використати.

– Для чого?

– Наглядати за тим, що там роблять комуністи. Так, як вони, певно, наглядають за тим, чим зайняті ми. Ви про це не думали?

– Про те, як вони за нами стежать?

– Саме так. Прибічники. Шпигуни серед нас. Сплячі агенти.

– Це цілком можливо, – сказав я, мої долоні пітніли. – Вони достатньо хитрі й розумні для того.

– То хто це може бути? – Генерал подивився на мене пильно, а може, й підозріло. У руці його був кухоль, і, піймавши погляд Генерала, я краєм ока стежив за кухлем. Якби він спробував ударити ним мене по голові, я мав би півсекунди на реакцію.

– У в’єтконгівців агенти всюди, – вів він далі. – Один з них цілком може бути з нами.

– Ви справді думаєте, що хтось з наших людей – шпигун? – Тепер у моєму тілі не пітніли лише зіниці. – Може, військова розвідка? Чи технічний персонал?

– Ніхто не спадає на думку? – Він не зводив з мене своїх холодних очей і досі стискав кухля в руці.

Я ковтнув холодного чаю і замислився. Якби зараз зробити рентген мого черепа, він показав би хом’ячка, що божевільно носиться у своєму колесі, намагаючись продукувати ідеї. Якщо я скажу, що нікого не підозрюю, тоді як він, вочевидь, підозрює, це буде погано виглядати для мене. В уяві параноїка лише шпигуни заперечують існування шпигунів. Тож мені треба назвати підозрюваного, того, хто відведе його від мене, але й справжнім шпигуном не буде. Перший мені на думку спав огрядний майор, і його ім’я справило на Генерала бажаний ефект.

– Він? – Генерал насупився і нарешті відвів від мене очі, натомість почавши вивчати кісточки на своїх пальцях, бо ж моє малоймовірне припущення відволікло його. – Він такий товстий, що власний пупок бачить лише у дзеркалі. Гадаю, ваші інстинкти вас зрадили, капітане.

– Може й так, – сказав я, прикинувшись присоромленим.

Дав Генералові свою пачку сигарет, аби відволікти його, і повернувся до свого бараку, переповісти моїй тітці зміст нашої розмови, оминувши нецікаві подробиці про свій переляк, тремтіння, спітніння і так далі. На щастя, у таборі, де мало що могло пом’якшити лють Генерала, ми лишалися недовго. Незабаром по прибутті до Сан-Дієго я написав своєму колишньому професорові, Ейвері Райту Гаммеру, шукаючи його допомоги в тому, щоб залишити табір. Вони з Клодом були сусідами в гуртожитку під час навчання, і саме йому Клод розповів про багатонадійного в’єтнамського студента, якому потрібна стипендія для навчання в Америці. Професор Гаммер не лише знайшов мені стипендію, він став найважливішим моїм учителем після Клода та Мана. Саме професор керував моїм вивченням Америки і навіть погодився вийти зі своєї сфери, щоб керувати моєю дипломною роботою – «Міф та символ у літературі Ґрема Ґріна». Тепер цей добрий чоловік знову взявся до роботи на моє прохання, погодився стати моїм спонсором і, до середини літа, влаштував мене на посаду клерка на кафедрі сходознавства. Він навіть зібрав для мене гроші серед моїх колишніх викладачів – широкий жест, який дуже мене зворушив. Як я написав тітці, цієї суми мені вистачило на автобусний квиток до Лос-Анджелеса, кілька ночей у мотелі, внесок за квартиру біля Чайнатауну та старий «форд» шістдесят четвертого року. Влаштувавшись на місці, я обійшов усі сусідні церкви у пошуках того, хто став би спонсором для Бона, адже релігійні та доброчинні організації довели свою прихильність до біженців. Знайшов Предвічну Церкву Пророків, що, попри разючу назву, пропонувала свої духовні блага зі скромної вітрини біля обшарпаної автомайстерні та порожнього бетонного майданчика, на якому збиралися героїнові фанатики. Трохи переконливості та скромний грошовий внесок, і округлий преподобний Рамон, чи Р-р-р-р-амон, як він сам себе називав, погодився стати спонсором і номінальним роботодавцем Бона. До вересня, саме до початку навчального року, ми з Боном возз’єднались у шляхетній бідності нашої квартири. Тоді я пішов до ломбарду в діловій частині міста і купив останні необхідні для життя речі – радіо та телевізор.

Щодо Генерала та Мадам – вони теж врешті-решт опинились у Лос-Анджелесі, спонсоровані невісткою американського полковника, що колись був радником Генерала. Замість вілли вони винайняли бунгало в дещо менш фешенебельному районі Лос-Анджелеса, відвислій діафрагмі міста, прилеглій до Голлівуду. Щоразу як заїжджав до них пізніше, писав я тітці, бачив, що Генерала досі охоплює страх. Він безробітний і вже не генерал, хоча колишні офіцери досі називають його саме так. Під час наших зустрічей він вживав просто безсоромну кількість дешевого пива й вина, хитаючись від люті до меланхолії – можна собі уявити, що те ж саме відбувалося й з Річардом Ніксоном не так далеко звідси. Іноді він так давився власними емоціями, що я боявся, що доведеться вдатися до способу Гаймліха. Не те, щоб йому не було чим зайняти свій час. Однак саме Мадам знаходила школи для дітей, виписувала чек за оренду, ходила по магазинах, готувала їжу, мила посуд, чистила вбиральню, знайшла церкву, тобто займалася всією тією лакейською нудотою, якою раніше, за її життя в коконі, опікувались інші. До всіх цих завдань вона підходила з похмурою грацією і скоро стала домашнім диктатором, перетворивши Генерала на номінального голову, що час від часу гарчав на дітей, як один з тих запилених зоопаркових левів з кризою середнього віку. Так вони прожили більшу частину року, доки кредит її довіри нарешті не вичерпався. Я не був свідком розмов, що вони мусили вести, але якось на початку квітня отримав запрошення на урочисте відкриття нового бізнесу Генерала на бульварі Голлівуд – алкогольної крамниці, чиє існування в оці циклопа податкової служби означало, що Генерал зрештою потрапив у тенета Американської Мрії. Він має не лише заробляти на життя, але й платити за це, як я вже робив у ролі суворого обличчя кафедри сходознавства.

Я працював першою лінією оборони від студентів, які прагнули аудієнції в секретаря завідувача кафедри. Інколи вони зверталися до мене на ім’я, хоча ми й не були знайомі. У кампусі я був, можна сказати, знаменитістю завдяки статті про мене, що вийшла в студентській газеті, – випускник цього коледжу, входив до списку декана й почесного списку відмінників, єдиний в’єтнамський студент в історії альма-матер, а тепер врятований біженець. У статті також згадувався мій солдатський досвід, хоча й не надто точно.

– Що ви робили? – спитав мене майбутній журналіст, норовистий другокурсник зі скобами на зубах та слідами цих зубів на жовтому олівці.

– Був квартирмейстером, – відповів я. – Нудна робота. Стежити за запасами та харчами, дбати про те, щоб у солдатів була форма та взуття.

– То ви нікого не вбивали?

– Ніколи.

І це справді так, навіть тоді як решта інтерв’ю була суцільною брехнею. Кампус коледжу – погане місце для розкриття мого досвіду. Спершу я був офіцером піхоти в армії Республіки В’єтнам, де почав служити Генералові, коли він був ще полковником. Тоді, коли він очолив Національну поліцію, що потребувала військової дисципліни, я перейшов туди разом з ним. Участь у бою, тим більше робота на Особливу Службу, – делікатна тема у більшості кампусів, навіть тепер. Цей теж не оминула антивоєнна лихоманка, яка, немов релігійне відродження, осявала студентське життя в часи мого навчання. У більшості кампусів, зокрема моєму, «хо-хо-хо» відібрали в Санта Клауса, натомість це був початок популярного скандування: «Го-Го-Го Ші Мін, з Фронтом[27] переможе він!» Я заздрив студентам у їхній оголеній політичній пристрасті, адже сам мусив приховувати свою і грати роль доброго громадянина Республіки В’єтнам. Однак, коли я повернувся до кампусу, там уже заправляла інша порода студентів, вони не так цікавилися політикою чи світом узагалі, як попереднє покоління. Їхні ніжні очі вже не бачили щодня всі ті історії та картини жорстокості й терору, за які вони могли відчувати відповідальність, бо ж були громадянами демократії, що знищувала іншу країну, аби врятувати її. Ще важливіше те, що вони більше не ризикували життям під час призову. В результаті цього кампус повернув собі свою мирну й тиху природу, оптимістичний настрій, іноді затьмарюваний хіба що весняною зливою, що гуркотіла за вікном мого кабінету. До мішанини моїх обов’язків, за які мені платили мінімальну зарплату, входило: відповідати на телефонні дзвінки, набирати професорські рукописи, підшивати документи і приносити книжки, а також допомагати секретарці, міз Софії Морі, що носила окуляри в роговій оправі зі стразами. Усі ці завдання, цілком підхожі для студента, для мене були схожі на смерть від тисячі порізів папером. Усе ускладнювалося ще й тим, що міз Морі, схоже, я не подобався.

– Приємно знати, що ви нікого не вбивали, – сказала вона невдовзі після нашої зустрічі.

Її погляди були цілком очевидні – на ланцюжку для ключів висів символ миру. Не вперше мені захотілося сказати, що я – один з них, прибічник лівих, революціонер, який бореться за мир, рівність, демократію, свободу та незалежність – за всі ці шляхетні речі, заради яких помирали мої люди і заради яких ховаюсь я.

– Але якби ви когось вбили, – вела вона далі, – ви б нікому про це не сказали, правда ж?

– А ви, міз Морі?

– Не знаю.

Вона розвернула стільця від мене порухом своїх жіночних стегон. Мій невеликий стіл був запхнутий у куток, за ним я перебирав папери й нотатки, прикидаючись, що працюю, бо моїх завдань на восьмигодинний робочий день не вистачало. Як і годилось, я старанно посміхався за столом, коли мене фотографував студент-журналіст, знаючи, що це фото буде на першій сторінці, й мої жовті зуби на чорно-білому фото видаватимуться білими. Я якомога вдавав одного з тих дітей третього світу на пакетах молока, що роздавали американським дітям у початковій школі, щоб вони віддавали свої пенні та десятицентовики на допомогу бідолашному Алехандро, Абдуллі чи А Сінгу, щоб ті дістали гарячий обід та щеплення. І я був вдячний, щиро! Однак також я був одним з тих нещасливих випадків, котрий не міг не питати себе, чи не пов’язана моя потреба в американській допомозі передусім з тим, що американці мені вже допомогли. Я не хотів видатись невдячним, тому зосереджено видавав доволі тихі робочі звуки, що мусили задовольнити, однак не відволікати міз Морі в її поліестерових слаксах кольору авокадо. Час від часу моя псевдоробота переривалася побігеньками або ж потребою зайти до прилеглого кабінету завідувача кафедри.

Ніхто на факультеті нічого не знав про нашу країну, тож завідувач любив вести зі мною довгі дискусії про нашу культуру та мову. Він ширяв десь між сімдесятьма та вісімдесятьма роками й звив собі в кабінеті гніздо з книжок, паперів, нотаток і милих дрібничок, зібраних за всю його кар’єру, присвячену вивченню Сходу. На стіні він повісив витончений східний килим, гадаю, замість справжнього східного. На відвідувачів зі столу дивилося фото його родини в позолоченій рамці – херувимчик з каштановим волоссям і дружина-азійка, чи то наполовину, чи то на третину молодша за нього. Вона не була красива, однак без варіантів здавалася такою поряд із завідувачем, і високий комір її багряного чонсама[28] вичавлював з її нерухомих губ бульбашку посмішки.

– Її звати Лінь Лінь, – сказав завідувач, помітивши, що мій погляд зупинився на фотографії. Десятки років за письмовим столом перетворили спину цього великого сходознавця на підкову, так що його голова випиналася вперед з плечей, наче в допитливого дракона. – Я зустрів дружину на Тайвані, її родина втекла туди від Мао. Наш син нині значно більший, ніж на світлині. Як бачите, гени матері в ньому помітніші, чого і варто було чекати. Біляве волосся поступається чорнявому.

Все це він розповів мені на нашій п’ятій чи шостій зустрічі, коли ми дійшли до певного ступеня близькості. За своїм звичаєм, він сидів у м’якому шкіряному клубному кріслі, що огортало його, наче щедрі руки чорної няньки. Я сидів у подібних обіймах двійні цього крісла, засмоктаний його м’якою похилою спинкою, поклавши руки на бильця, наче Лінкольн на своєму меморіальному троні.

– Навіть наш каліфорнійський пейзаж містить метафору на пояснення цього, – вів далі він, – бо ж іноземні трави задушили до смерті наші місцеві рослини. Змішування місцевої флори з іноземною часто має трагічні наслідки, як ви могли дізнатись і з власного досвіду.

– Авжеж, – погодився я і нагадав собі, що моя мінімальна платня мені потрібна.

– О, ці амеразійці, у вічному полоні між світами, що не знають, де їхнє місце! Уявіть собі, якби ви не страждали від того збентеження, що, певно, відчуваєте постійно – безперестанного перетягування канату в душі та зовні, між Сходом і Заходом. «Захід є Захід, а Схід є Схід, і їм не зійтися вдвох», згідно з точним діагнозом, поставленим Кіплінгом.

То була одна з улюблених тем завідувача кафедри, й одна з наших зустрічей навіть завершилася тим, що він дав мені завдання – перевірити цю ідею Кіплінга. Я мав взяти аркуш паперу й згорнути його по вертикалі. Угорі я мав написати «Схід» зліва і «Захід» справа. Тоді мав виписати східні та західні властивості своєї вдачі.

– Уявіть, що ця вправа – ваше власне індексування, – сказав завідувач. – Мої студенти східного походження неодмінно погоджуються з тим, що вона вкрай корисна.

Попервах я подумав, що він жартує, адже це завдання я отримав першого квітня, коли, за кумедним західним звичаєм, брехня має бути всесвітня… але він дивився на мене дуже серйозно і я згадав, що почуття гумору в нього немає. Тож я пішов додому і, трохи поміркувавши, записав таке:

Коли наступного дня я показав завідувачеві виконану роботу, він вигукнув:

– Пречудово! Гарний початок. Ви хороший студент, як і всі східні студенти.

Я проти власної волі відчув гордість. Як і всі відмінники, я прагнув лише схвалення, нехай би й від дурнів.

– Але є один недолік, – повів він далі. – Бачите, скільки східних якостей діаметрально протилежні до західних? На жаль, на Заході чимало східних рис набули негативного змісту. Це призводить до серйозних проблем з ідентичністю в американців східного походження, принаймні в тих, хто народився чи виріс тут. Вони почуваються не до діла. Вони не так уже й відрізняються від вас, теж розколоті посередині. То що може цьому зарадити? Чи приречений уродженець Сходу довіку почуватися чужим на Заході? Бездомним, чужинцем, іноземцем, байдуже, скільки поколінь його предків жили на землі юдейсько-християнської культури, не маючи змоги позбутися конфуціанських залишків старовинного і шляхетного спадку? Саме тут ви, як амеразієць, даєте надію.

Я знав, що в нього добрі наміри, тому відчайдушно намагався зберігати серйозне обличчя.

– Я?

– Так, ви! Ви втілюєте симбіоз східного та західного, можливість того, що з них вийде одне. З вас так само не можна виділити східний фізичний складник, як і західний. Те ж саме з психічними компонентами. Однак якщо зараз ви почуваєтеся ні в сих, ні в тих, то в майбутньому ви будете посереднім! Погляньте на моє амеразійське дитя. Сто років тому на нього дивилися б, наче на чудовисько, в Китаї так само, як в Америці. Нині для китайців він досі аномалія, але тут ми досягли значного прогресу, не так швидко, як вам чи мені хотілося б, однак доволі швидко, щоб сподіватися, що, коли він досягне вашого віку, всі можливості будуть відкриті для нього. Народжений на цій землі, він навіть може стати президентом! Таких, як ви та він, більше, ніж ви собі уявляєте, але більшість соромиться і прагне сховатися серед листя американського життя. Та ж вас стає все більше і демократія дає вам найкращий шанс знайти свій голос. Тут ви можете навчитися не розриватися між протилежними своїми частинами, а збалансувати їх і брати з них найкраще. Впоравшись з конфліктом у собі, ви станете досконалим перекладачем для обох сторін, послом доброї волі, що приведе до миру супротивні народи!

– Я?

– Так, ви! Ви мусите старанно ростити в собі рефлекси, вроджені для американців, щоб урівноважити ваші східні інстинкти.

Я більше не міг стримуватися.

– Це як інь та янь?

– Саме так!

Я відкашлявся, відчуваючи кислий присмак шлункового рефлексу моїх збентежених східних і західних нутрощів.

– Професоре?

– Гм?

– Чи змінилося б щось, якби я сказав вам, що я насправді євразієць, а не амеразієць?

Завідувач кафедри поглянув на мене добрими очима й дістав свою люльку.

– Ні, дорогий мій хлопче, анічогісінько.

Дорогою додому я заїхав до крамниці й купив білого хліба, салямі, літр горілки у пластиковій пляшці, кукурудзяний крохмаль та йод. Зважаючи на сентиментальність, я обрав би рисовий крохмаль, однак дістати кукурудзяний було легше. Вдома я відклав покупки й причепив папірця зі своїм розділеним нутром на холодильник. Навіть бідні люди в Америці мають холодильники, не кажучи вже про воду, туалет зі змивом та електрику двадцять чотири години на добу – комунальні виго`ди, які в нас удома мали не всі представники навіть середнього класу. Чому тоді я почувався бідняком? Можливо, це якось стосувалося моїх житлових умов. Моїм домом була квартира з однією спальнею на першому поверсі, й найпримітнішою її рисою був всеохопний запах вати з пупка, чи принаймні так я написав своїй тітці. Того дня, як і в усі дні до того, апатичний від горя Бон лежав на довгому язику нашої червоної велюрової софи. Виходив він лише заради роботи – прибирання вечорами в церкві преподобного Р-р-р-рамона, що намагалась економити на порятунку душ. Таким чином доводячи, що можна одночасно служити і Богові, і мамоні, церква платила Бонові неоподаткованою готівкою. Не маючи прибутку, що підлягав оподаткуванню, Бон міг розраховувати на державну допомогу й отримував її з крихтою сорому у відчутті свого права на неї. Він служив своїй країні за копійки, бився у війні, якою керували американці, й дійшов практичного висновку, що державна допомога – винагорода, ліпша за медаль. Він не мав вибору, крім як прийняти свою долю, бо нікому не був потрібен чоловік, що міг стрибати з літака, повзти тридцять миль,[29] маючи вісімдесят фунтів[30] на спині, поцілити в центр мішені з пістолета і гвинтівки та прийняти більше ударів, ніж один з тих змащених олією професійних реслерів у масках, яких показує телебачення.

У ті дні, коли Бон забирав урядову подачку, як-от сьогодні, він витрачав готівку на ящик пива, а на талони на харчування брав тижневий запас морожених напівфабрикатів. Я взяв з холодильника свою порцію пива і приєднався до нього у вітальні. Бон уже обстріляв себе півдесятком бляшанок, розкидавши порожні по килиму. Він лежав на спині, притиснувши чергову холодну бляшанку до чола. Я опустився в найкращі меблі, що в нас були, – залатане, але годяще крісло-релакс з відкидною спинкою та підставкою для ніг, – й увімкнув телевізор. Пиво на колір та смак скидалося на дитячу сечу, але ми дотрималися звичного ритуалу і сумлінно й безрадісно пили, аж поки не відрубались обидва. Я прокинувся десь на межі дуже пізнього вечора і дуже раннього ранку з відчуттям гидкої губки в роті, наляканий відрубаною головою гігантської комахи, що роззявила на мене свої щелепи, аж поки не усвідомив, що це лише телевізор, оздоблений деревом, зі звислими антенами. Лунав національний гімн, і зірки й смуги розвівалися, зливаючись з широкоформатними кадрами розкішних пурпурових гір і реактивних літаків у небі. Коли на екран нарешті впала завіса статики й снігу, я поплівся до вкритого мохом, беззубого рота вбиральні, тоді – на нижню койку двоповерхового ліжка в нашій вузькій спальні. Бон уже дістався до верхньої. Я влігся і уявив собі, що ми спимо, наче солдати, хоча єдиним місцем біля Чайнатауну, де можна було дістати двоповерхові ліжка, були дитячі відділи надто яскравих меблевих крамниць, якими керували мексиканці чи люди, схожі на мексиканців. Я не розрізняв жителів південної півкулі, але вирішив, що вони не образяться, зважаючи на те, що вони самі в обличчя звали мене китайозою.

Минула година, однак я все не міг повернутися до сну. Пішов на кухню, з’їв бутерброд із салямі, перечитуючи листа від тітки, отриманого вчора. «Любий племіннику, – писала вона, – дуже дякую за твого листа. Погода останнім часом жахлива, у нас дуже холодно й вітряно». Далі в листі йшлося про її проблеми з трояндами, про покупців її магазину, вдалий візит до лікаря, але ніщо не могло бути важливішим за сигнал про погоду, який означав, що між рядками на мене чекав лист від Мана, написаний невидимими чорнилами з рисового крохмалю. Наступного дня, коли Бон на кілька годин пішов прибирати церкву преподобного, я розчинив йод у воді і наніс на папір, щоб побачити кілька пурпурових цифр. Вони означали сторінку, рядок і слово в «Азійському комунізмі та східному способі знищення» Річарда Гедда – шифр, майстерно придуманий Маном, зробив цю книжку найважливішою в моєму житті. З невидимого послання Мана я дізнався, що моральний дух у наших високий, що відбудова країни йде повільно, однак впевнено, і що його керівники задоволені моїми доповідями. Чому б ні? У вигнанців нічого не відбувалося, вони лише рвали на собі волосся й шкірили зуби. Навряд чи це треба було писати невидимим чорнилом, яке я міг зробити з кукурудзяного крохмалю й води.

Трохи похмільний і трохи сентиментальний, адже цього місяця була перша річниця падіння Сайгона, чи його звільнення, чи обох одночасно, я написав тітці листа, вшановуючи роковину горя. Хоча мій від’їзд був справою вибору так само, як і випадку, зізнаюсь, я не міг не жаліти своїх нещасних земляків, і мікроби їхньої втрати роїлися довкола мене, аж поки я сам, запаморочений, не опинився на дорозі в тумані пам’яті. «Люба тітонько, стільки всього сталося». Лист вийшов уривчастою історією вигнанців відтоді, як вони залишили табір, розказаною з їхнього затьмареного сльозами погляду, – і від неї сльози навернулись на очі й мені. Я писав про те, як нікого з нас не відпускали без допомоги спонсора, який мав гарантувати, що ми не залежатимемо від державної допомоги. Ті, хто не мав безпосередніх добродійників, писали благальні листи компаніям, що колись наймали нас, солдатам, що колись радили нам, коханцям, що колись спали з нами, церквам, що могли змилосердитися, навіть найдальшим знайомим, сподіваючись на спонсорство. Деякі поїхали самі, деякі – з родинами, деякі родини були розділені та роздроблені, декому вдалося лишитись у теплому кліматі заходу, що нагадував про дім, але більшість відіслали далеко до штатів, назви яких наші язики не здатні були вимовити: Алабама, Арканзас, Джорджія, Кентуккі, Міссурі, Монтана, Південна Кароліна і так далі. Про нашу нову географію ми говорили своєю версією англійської, з наголосом на кожному слові, так що Чикаго перетворився на Чик-а-го, Нью-Йорк звучав подібно до Ню-арка, Техас розбився на Тех-ас, Каліфорнія стала Ка-лі. Перш ніж залишити табір, ми обмінялися номерами телефонів і своїми новими адресами, знаючи, що нам знадобиться телеграф біженців, щоб дізнатись, у яких містах найкращі роботи, в яких штатах найнижчі податки, де найкраща допомога, де найменше расизму, де живе більшість тих, хто схожий на нас і їсть подібну їжу.

Якби нам дозволили лишитися разом, писав я тітці, ми могли б створити самодостатню колонію поважних розмірів, прищ на заду американської політики, – з готовими політиками, полісменами, солдатами, з нашими власними банкірами, продавцями й інженерами, з лікарями, юристами та бухгалтерами, з кухарями, прибиральниками і покоївками, з власниками фабрик, механіками і клерками, зі злодіями, повіями та вбивцями, з письменниками, співаками та акторами, з геніями, вчителями та божевільними, зі священиками, монашками та монахами, з буддистами, католиками і прихильниками каодай,[31] з людьми з Півночі, Центру та Півдня, з людьми талановитими, посередніми та дурними, з патріотами, зрадниками та нейтралістами, з чесними, корумпованими та байдужими, – якої цілком вистачило б, щоб обрати власного представника в Конгресі й мати голос у нашій Америці – Маленький Сайгон, так само розкішний, розпусний й розбитий, як і оригінал; і саме тому нам не дозволили лишитися разом, саме тому бюрократичним указом нас розсіяли по всіх широтах і довготах нашого нового світу. Хоч би де ми опинилися, ми знаходили один одного, і наші дрібні клани збирались у підвалах, у церквах, на задніх дворах у вихідні, на пляжах, куди ми приносили пакунки з нашою власною їжею й напоями, замість купувати з лотків за більші гроші. Ми як могли намагалися воскресити в пам’яті головні страви нашої культури, однак, відколи ми залежали від китайських ринків, наша їжа набула неприйнятно китайського присмаку – ще один удар у грушу нашого приниження, що лишив нам кисло-солодкий присмак ненадійних спогадів, достатньо точний, щоб пробудити минуле, і достатньо зрадливий, щоб нагадати, що воно пішло навіки, що його нема, разом з гідним різноманіттям, ніжністю та складністю нашого універсального рибного соусу. О, рибний соус! Як ми скучили за ним, люба тітонько, без нього ніщо не смакує, як слід, і як же нам хочеться на острів Фукуок, де діжки до країв наповнені найтоншим букетом чавлених анчоусів! Іноземці переважно обмовляли цю пікантну рідку приправу найтемнішого кольору сепії за її начебто страшний сморід. Ми використовували рибний соус так само, як селяни з Трансильванії носили зубці часнику, щоб відлякати вампірів, тільки нам соус давав змогу встановити межу між нами та тими жителями заходу, які ніколи б не зрозуміли, що направду гидким буває нудотний запах сиру. Що таке ферментована риба проти скипілого молока?

Однак з поваги до господарів, які прийняли нас, ми тримали наші почуття при собі й сиділи поряд на колючих канапах чи килимах, від яких потім усе чухалося, торкались один одного колінами під переповненими кухонними столами, на яких височіли зубчасті попільниці, де кількість попелу вимірювала плин часу, жували сушених кальмарів та жуйки своїх спогадів, аж поки не починали боліти щелепи, ділились історіями з других та третіх рук про земляків, розкиданих по країні. Так ми дізналися про родину, перетворену фактично на рабів фермером з Модесто; про наївну дівчину, що втекла до Спокейна, аби одружитися зі своїм любчиком з армії, але там її продали до борделю; про вдівця з дев’ятьма дітьми, що вийшов надвір серед міннесотської зими, ліг горілиць у сніг з відкритим ротом і лежав, аж поки його не засипало і він не замерз; про колишнього десантника у Клівленді, який купив пістолета і стратив свою дружину та двох дітей, перш ніж вкоротити собі віку; про бідолашних біженців у Гуамі, які писали петиції про повернення на батьківщину і про яких більше ніхто нічого не чув; про розбещене дівчисько, що спокусилося героїном й зникло на вулицях Балтімора; про дружину політика, що була понижена до прання білизни в інтернаті для людей похилого віку, а одного дня зірвалась і напала на свого чоловіка з кухонним ножем, а згодом її поклали у божевільню; про чотирьох підлітків, які приїхали сюди без родичів і зійшлись у Квінсі, пограбували дві крамниці алкоголю й вбили продавця, перш ніж їх заарештували і дали від двадцяти років до пожиттєвого; про вірного буддиста, що ляснув свого малого сина і був заарештований за жорстоке поводження з дитиною в Г’юстоні; про власника крамниці, що міняв талони на їжу на палички і був змушений заплатити штраф за порушення закону в Сан-Хосе; про чоловіка в Рейлі, що дав дружині ляпаса і був ув’язнений за домашнє насильство; про чоловіків, які втекли, лишивши дружин у цьому хаосі; і дружин, які втекли, залишивши чоловіків; і дітей, які втекли без батьків, бабусь та дідусів; і родини, в яких не вистачало однієї дитини, чи двох-трьох, чи навіть більше; про півдесятка тих, хто у Терре-Готі лягли спати в холодній кімнаті з вугільною пічкою й уже ніколи не прокинулися, віднесені до вічної темряви невидимою хмарою чадного газу. Ми просіювали землю в пошуках золота – історії маленького сироти, всиновленого мільярдером з Канзасу, чи механіка, що купив в Арлінгтоні лотерейний квиток і став мультимільйонером, чи дівчини, обраної президентом свого випускного класу в Батон-Ружі, чи хлопця з Фон-дю-Лака, що вступив до Гарварду, досі маючи землю табору Пендлтон на підошвах своїх кросівок, чи тієї кінозірки, яка тобі так подобалася, люба тітонько, що кружляла світом від аеропорту до аеропорту, і жодна країна після падіння Сайгона не впускала її, жоден приятель з американських кінозірок не передзвонював їй, аж поки на останній десятицентовик вона не набрала номер Тіппі Гедрен і та не привезла її до Голлівуду. Так ми занурювались у сум і споліскувалися надією, і навіть вірячи чи не в усі почуті чутки, майже всі відмовлялися вірити в те, що наша нація померла.