Читать книгу Симпатик - В’єт Тан Нґуєн - Страница 6

Дякую, любий Коменданте, за зауваження до моєї сповіді, що їх ви з комісаром передаєте мені. Ви питали, що я мав на увазі, пишучи «ми» чи «нас», у тих випадках, коли я ототожнюю себе з південними солдатами та евакуйованими, за якими я мав шпигувати. Чи не годиться мені говорити про цих людей, про моїх ворогів, «вони»? Зізнаюсь, провівши майже все своє життя серед них, я не можу не спочувати їм, як і багатьом іншим. Моя слабкість у спочутті до інших багато в чому пов’язана з моїм статусом байстрюка, не кажучи вже про те, що коли ти байстрюк, то від природи схильний до спочуття. Чимало байстрюків поводяться як покидьки, і я вдячний своїй ніжній матері, бо вона навчила мене того, що гідна поведінка розмиває межу між нами та ними. Зрештою, якби вона не розмила межу між служницею та священиком чи не дозволила її розмити, мене б не було на світі.

Отже, народившись поза шлюбом, зізнаюся, що сам від думки про одруження почуваюся дуже незручно. Парубоцьке життя – одна з несподіваних переваг незаконнонародженості, адже більшість родин гідної здобичі в мені не бачили. Я був небажаним навіть для тих родин, дочки яких мали змішане походження, бо самі ці дівчата зазвичай прагнули втиснутися до соціальної підойми через вдалий шлюб з чистопородними чоловіками. Друзі та незнайомці зітхали, вбачаючи в парубоцтві частину тої трагедії, на яку приречені байстрюки, однак для мене самого воно не лише було свободою, але й пасувало до мого підземного життя крота, якому ліпше рити свої нори самому. Як нежонатий, я міг без жодного наслідку базікати з дівчатами, що безсоромно вихвалялися своїми стрункими ніжками перед натовпом, обмахуючи вчорашніми числами жовтої газети свої спітнілі декольте, звабливо збільшені бюстгальтерами атомного віку. Дівчата звали себе Мімі, Фіфі та Тіті – цілком звичні імена для їхнього кола, однак цей тріумвірат був достатньо потужний, щоб сповнити радістю моє серце. Можливо, вони вигадали ці імена просто там, міняючи їх з такою ж легкістю, як і клієнтів. Тоді їхня грайливість була простим професійним рефлексом, набутим за роки старанного навчання та відданої практики. Я відчуваю незмінну повагу до професіоналізму кар’єрних повій, які носять свою безчесність відкритіше за юристів, хоча і ті, й ті беруть гроші погодинно. Але, якщо говорити лише про фінанси, пропускаєш головне. У ставленні до повій краще відчути себе театралом – розслабитись і на час вистави забути про недовіру. Не годиться тупо наполягати на тому, що вистава – це лише купка людей, що розіграють перед вами фарс лише тому, що ви заплатили за квиток, або ж, навпаки, повністю вірити в той міраж, який ви бачите. Наприклад, дорослі чоловіки, що кривляться від самої думки про існування єдинорогів, можуть зі сльозами на очах стверджувати реальність ще рідкісніших і міфічніших створінь. Йдеться про повій, у грудях яких б’ється золоте серце і яких можна знайти лише в найвіддаленішому порту та найтемнішому кутку прокуреної таверни. Запевняю вас, якщо у повій і є щось золоте, то це точно не серце. Те, що є люди, які вважають інакше, – заслуга талановитих актрис.

У цьому сенсі ця трійця була з досвідчених виконавців, чого не скажеш про сімдесят чи вісімдесят відсотків повій столиці та прилеглих міст, а нараховувалось їх, виходячи з сумлінних досліджень, неофіційних даних та випадкової вибірки, десятки або ж навіть сотні тисяч. Здебільшого то були бідні, неосвічені сільські дівчата, що не мали змоги заробити інакше, аніж блошиним життям на хутрі дев’ятнадцатирічного американського вояка. Поки його штани роздувалися від інфляційного потоку доларів, а юний мозок набрякав від жовтої лихоманки, яка вражає чимало західних чоловіків у країнах Азії, цей американський солдат раптом собі на втіху дізнавався, що в цьому зеленогрудому світі він більше не Кларк Кент – віднині він Супермен, принаймні там, де йдеться про жінок. За допомогою Супермена (чи, може, це таки було вторгнення?) наша невелика родюча країна припинила виробляти у великій кількості рис, гуму та олово, натомість почала щороку збирати багатий врожай повій. Раніше ці дівчата хіба що танцювали під рок-пісні, а тоді сутенери, що ми їх кличемо ковбоями, почепили наліпки на пипки їхніх тремтячих сільських грудей і штовхнули їх на подіуми барів вулиці Ту До. Чи наважусь я звинуватити американців, відповідальних за стратегічне планування, в тому, що вони навмисне знищували селища, аби виманити звідти дівчат, щоб у них майже не лишалося вибору, крім сексуального обслуговування тих самих хлопців, що бомбили, обстрілювали, штурмували, палили, грабували чи силоміць евакуйовували ті селища? Я лише зазначаю, що поява місцевих повій для обслуговування іноземних рядових – неминучий наслідок окупаційної війни, один з огидних побічних ефектів захисту свободи, який усі ті дружини, сестри, дівчата, матері, пастори та політики Смолвілля, США, вдавано ігнорують, ховаючи за виполірованою й вибіленою стіною усмішок, якими вони вітають своїх солдатів удома, готові лікувати неназвані недуги пеніциліном американської доброти.

Ця талановита трійця обіцяла зовсім іншу доброту, швидше недобру. Вони безсоромно фліртували зі мною та дражнили Бона й американського чоловіка з моржовими вусами, що наразі прокинувся. Обидва ледве всміхалися і намагалися бути якомога тихішими й непомітнішими, знаючи, чому так похмуро мовчать їхні дружини. З іншого боку, я сам радо фліртував з дівчатами, чудово усвідомлюючи, що в кожної з цих повій за плечима історія, здатна розбити мені серце і, що ймовірніше, спорожнити мій банківський рахунок. Чи ж у мене самого не подібна історія? Однак актори грають, принаймні частково, заради того щоб забути про свій сум, про це я добре знаю. В таких ситуаціях краще фліртувати й грати, даючи всім учасникам можливість вдавати з себе щасливих так довго, поки вони, можливо, не відчують справжнього щастя. І як приємно було на них дивитися! Мімі була висока, з довгим прямим волоссям і рожевим лаком на нігтях усіх двадцяти пальців, завдяки чому їхні кінчики скидались на желейні цукерки. Її хрипкуватий голос та загадковий діалект гюе[18] змусили мої судини скоротитися, так що мені трохи запаморочилось у голові. Тіті була невисока й тоненька, розкішна зачіска-вулик додавала їй зросту. Її бліда шкіра скидалася на яєчну шкаралупу, вії тремтіли, натякаючи на сльозу. Мені хотілося обійняти її й дозволити нашим віям зустрітись у поцілунку метелика. Фіфі була в них за лідера, вигини її тіла нагадали мені про дюни Фантьєта, куди мати возила мене у свою єдину відпустку. Мама куталася від голови до п’ят, аби не потемнішати, а я екстатично копався у прогрітому сонцем піску. Цей блаженний спогад про щастя й тепло десятирічного хлопчика збудив і аромат Фіфі, він здався мені тим самим або ж майже тим самим, що містився у єдиній крихітній пляшечці медового кольору парфумів, які мала мама, – то був подарунок від батька, і вона причащалася до нього хіба що раз на рік. Тож я закохався у Фіфі, доволі невинно. Я мав звичку закохуватися двічі або тричі на рік і тепер уже все прострочив.

Говорячи про те, як вони змогли потрапити на цю авіабазу, тоді як евакуація була лише для багатих, можновладних та/або тих, хто мав зв’язки, – це стало можливим завдяки Сержантові. Я уявив собі шмат привабливого м’яса на ніжках, з білим кашкетом морпіха зверху.

– Сержант охороняє посольство й любить нас, дівчат, – мовила Фіфі. – Він милий, любчик наш, і не забув нас, так само як і обіцяв ніколи не забувати.

Інші дівчата енергійно закивали, Мімі лопнула гумку, Тіті хруснула пальцями.

– Сержант дістав автобус і поїхав угору й вниз по Ту До, рятуючи всіх дівчат, що були там і хотіли поїхати. Тоді привіз нас на базу, сказав копам, що це для вечірки для тутешніх бідолашних хлопців.

Твердий персик мого серця достигнув і став м’якшим, коли я подумав про їхнього Сержанта, цього шикарного американця, який справді дотримав свого слова. Хлопця звали Ед, а його прізвище жодна з дівчат вимовити не змогла. Я спитав їх, чому вони вирішили поїхати, і Мімі сказала, що це тому, що комуністи точно посадять їх до в’язниці як колабораціоністів.

– Вони кличуть нас шльондрами, – сказала вона. – А Сайгон – містом-шльондрою, чи не так? Серденько, я бачу тут зв’язок.

– До того ж, – мовила Тіті, – навіть якщо нас і не кинуть за ґрати, ми не зможемо працювати. У комуністичній країні не можна ані купити щось, ані продати, так? Принаймні не для заробітку. А я, дорогенький, нікому не дам куштувати це манго задарма, комунізм там чи ні.

Усі троє загукали й заплескали, непристойні, наче російські моряки на березі, але ж на теорії мінової вартості вони розумілися добряче. Справді, що станеться з такими дівчатами, коли революція переможе? Зізнаюсь, я про це якось не думав.

Завдяки їхній життєвій силі час минав швидко, наче ті С-130, що проносилися над нашими головами, однак навіть ми з дівчатами почали втомлюватися, коли години минали, а нас усе не викликали. Морпіх з мегафоном щось булькотів, наче жертва раку горла з механічною гортанню, тоді група виснажених біженців підбирала свої жалюгідні речі і, спотикаючись, поспішала до автобусів, що везли їх на летовище. Минула десята година, тоді одинадцята. Я лежав, але не міг спати, хоч і був у тому, що солдати зі звичною дотепністю називали «готелем тисячі зірок». Треба було лише подивитися вгору, на цілу галактику, щоб згадати, як мені пощастило. Я сів навпочіпки й випалив чергову сигарету разом з Боном. Тоді знову ліг і знову не міг заснути від спеки. Опівночі я пройшов через натовп і зазирнув до вбиралень. То була погана ідея. Вбиральні були розраховані на нормальний потік з кількох десятків офісних працівників і військових тилового ешелону, а не на гарячі відходи тисяч евакуантів. Біля басейну краще не стало. Усі роки свого існування басейн був зоною, призначеною лише для американців, з пропусками для білих з інших країн та індонезійців, іранців, угорців і поляків з Міжнародного комітету контролю та нагляду. Нашою країною керували абревіатури, і МККН інакше розшифровували як «Моєму контролеві кінець настав», бо ж завданням комітету був нагляд за перемир’ям між Північчю та Півднем після стратегічного перебазування американських військ. То було вкрай вдале перемир’я, адже за останні два роки загинуло лише сто п’ятдесят тисяч солдатів, на додачу до відповідної кількості цивільних. Ви тільки уявіть, скільки померло б без миру! Можливо, так евакуйовані проявили свою зневагу до того, що басейн був закритий для місцевих жителів, але ймовірніше, що вони просто були у відчаї, коли перетворили його на пісуар. Я приєднався до рядів тих, хто дзюрчав на краю басейну, тоді повернувся на корти. Бон та Лінь дрімали, спершись підборіддям на долоні, лише Дук спав на колінах у матері. Я присів, я ліг, я випалив сигарету, і так далі, аж коли, десь о четвертій ранку, наш номер нарешті назвали. Тож я попрощався з дівчатами, які закопилили свої губки, і пообіцяв, що ми знову зустрінемось у Гуамі.

Ми пройшли від тенісних кортів до стоянки, де вже чекала пара автобусів, але не лише на нашу групу. Людей було під дві сотні, і коли Генерал спитав мене, хто вони, інші, я сам спитав у найближчого морпіха. Той знизав плечима.

– Та ви всі невеличкі, так що на одного нашого буде двоє ваших.

Коли я заходив до автобуса за нерадісним Генералом, одна частина мене була роздратована, а інша запевняла, що ми звикли до такого ставлення. Зрештою, один до одного ми ставилися так само, набиваючи мотоцикли, автобуси, пікапи, ліфти та гелікоптери самовбивчим людським вантажем, незважаючи на жодні правила та поради виробників. То хіба дивно, що інші вважали, що нас влаштовують умови, з якими ми ледве змирились?

– З американським генералом вони такого собі не дозволили б, – скаржився Генерал, міцно притиснутий до мене.

– Ні, сер, не дозволили б, – сказав я, і це, ймовірно, була правда.

В автобусі одразу ж стало спекотно й смердюче від пасажирів, які день і ніч повільно смажилися на вулиці, однак дорога до нашого С-130 «Геркулес» була коротка. Літак виявився сміттєвозом з крилами і, як і сміттєвоз, завантажувався ззаду, тож для нас спустили великий плаский вантажний пандус. Ця паща вела до травного тракту, мембрану якого підсвічувало містичне зелене світло затемнення. Генерал вийшов з автобуса і став збоку від пандуса, я приєднався до нього у спостереженні за тим, як його рідні, його працівники, ті, ким вони опікувались, і ще сотня людей, яких ми не знали, заходять на борт, за вказівками бортпровідника, що стояв на пандусі.

– Ну ж бо, не бійтеся, – сказав він до Мадам. На голові в нього був шолом, розміром та формою подібний до баскетбольного м’яча. – Передок до задка, пані, передок до задка.

Мадам була надто збентежена, щоб бути шокованою. Її чоло зморщилося, поки вона піднімалася туди з дітьми, намагаючись перекласти цю легковажну приказку. Тоді я помітив біля пандуса чоловіка, що відчайдушно намагався не ззирнутися ні з ким, притиснувши дорожню сумку «Пан Ам» до своїх запалих грудей. Я бачився з ним за кілька днів до того в нього вдома, в третьому окрузі. Чиновник середнього рангу в міністерстві внутрішніх справ, ані високий, ані низький, ані худий, ані широкий, ані блідий, ані темний, ані розумний, ані надто тупий. Якийсь помічник помічника міністра, він, певно, не бачив ані снів, ані кошмарів, і його душа була така ж порожня, як і його кабінет. Я кілька разів згадував його в ті дні після нашої зустрічі, але так і не міг пригадати невловиме обличчя, однак тепер коли побачив його на пандусі, то одразу впізнав. Коли я поклав руку йому на плече, він здригнувся і нарешті підняв на мене свої очі чихуахуа, прикидаючись, що раніше мене не помітив.

– Який збіг! – мовив я. – Не чекав побачити вас на цьому рейсі. Генерале, ми б не дістали наших місць, якби не допомога цього поважного пана.

Генерал сухо кивнув, вишкіривши зуби у посмішці, якої було достатньо, щоб зрозуміти, що взаємності від нього чекати не варто.

– Дуже приємно, – прошепотів помічник помічника. Його тіло ледь помітно тремтіло, за руку чіплялася дружина. Якби поглядом можна було каструвати, вона пішла б звідти з моїм наплічником у своїй торбинці. Коли натовп проштовхнув їх далі, Генерал глянув на мене і сказав:

– Хіба ж то було приємно?

– До певної міри, – відповів я.

Коли всі пасажири були на борту, Генерал махнув мені, щоб я піднявся перед ним. Він останнім заходив до вантажного відсіку без сидінь. Дорослі навпочіпки присіли на підлозі чи посідали на свій багаж, діти згорнулись у них на колінах. Декому пощастило розміститися біля перегородок, де можна було вчепитися за стропи для вантажу. Контури плоті й шкіри, що відділяли одну людину від іншої, розмилися, змушуючи всіх до небажаної близькості, необхідної для тих, хто кидає країну не в людських умовах окремих, зарезервованих сидінь. Бон, Лінь і Дук були десь посередині, як і Мадам з дітьми. Пандус повільно піднявся й зачинився, закривши нас, мов черв’яків у бляшанці. Ми з Генералом, разом з морпіхом, що керував посадкою, обперлись об стінку, в наші коліна втикалися носи тих пасажирів, які були попереду. Чотири двигуни увімкнулися з оглушливим ревінням, вібрація струсила пандус. Літак гуркотів по злітній смузі, люди всередині хиталися то вперед, то назад із кожним його рухом, наче парафіяни розхитувалися під нечутні молитви. Пришвидшення вдавило мене в стінку, жінку переді мною кинуло рукою на мої коліна, її щелепу вдавило у мій рюкзак. Коли спека всередині перевалила за сорок градусів Цельсія, відповідно інтенсивнішим став і наш запах. Ми всі випромінювали сморід поту, брудного одягу і тривоги, і єдиною розрадою був вітерець, що доносився з відчинених дверей, у яких, розставивши ноги у позі рок-гітариста, стояв член екіпажу. Однак замість шестиструнної електрогітари на його стегнах висіла М-16 з магазином на двадцять патронів. Поки ми повзли злітною смугою, я краєм ока бачив бетонні насипи, схожі на величезні бляшанки, розрізані навпіл, і занедбаний ряд обгорілого військового транспорту, знищених реактивних літаків, що їх підірвали обстрілом з неба раніше того ж вечора. Їхні крила були відірвані й пошматовані, наче в замучених мух. Пасажирів огорнула тиша, всі були загіпнотизовані неспокоєм та передчуттями. Я не сумнівався, що вони думали про те ж, про що думав я. Прощавай, В’єтнаме. Au revoir,[19] Сайгоне…

Вибух оглушив нас, усією своєю силою кинувши члена екіпажу на пасажирів, спалах світла, який я побачив через відчинені двері, засліпив мене, і якийсь час я бачив лише його. Генерал впав на мене, я впав на перегородку, тоді – на мішанину з тіл істеричних цивільних, які верещали, бризкаючи кислою слиною мені в обличчя. Шини літака завищали, коли він різко звернув направо. До мене повернувся зір, і я побачив вогонь у дверях. Ніщо не лякало мене більше, аніж можливість померти у вогні, бути перемеленим пропелером, четвертованим «катюшею» – навіть саме це слово звучало, наче ім’я безумного сибірського науковця з відмороженим носом та пальцями на ногах. Я вже колись бачив згорілі рештки у полі за містом Гюе – вугілля замість тіл, втоплене у метал збитого військового гелікоптера, де паливо спопелило три десятки окупантів, їхні зуби назавжди лишилися вишкіреними у мавпячій посмішці; плоть губів та облич згоріла, шкіра стала обпаленим обсидіаном, гладеньким і неземним, волосся перетворилося на попіл, і в них уже неможливо було впізнати ані моїх земляків, ані людей взагалі. Я не хотів так померти. Я взагалі не хотів померти, і менше за все – під обстрілом артилерії моїх товаришів комуністів з захоплених ними передмість Сайгона. Мої груди стиснула чиясь рука, нагадуючи, що я ще живий. Інша вхопила мене за вухо, поки люди піді мною з виттям намагалися мене скинути. Я відхилився, намагаючись випрямитися, моя рука лежала на чиїйсь жирній голові, самого мене притиснуло до Генерала. Ще один вибух десь по дорозі посилив це божевілля. Чоловіки, жінки і діти завили на ще вищій ноті. Раптово літак припинив крутитися, під таким кутом, що двері тепер дивилися не на вогонь, а лише на темряву, і хтось заверещав:

– Ми всі помремо!

Бортпровідник, винахідливо лаючись, почав опускати пандус, і коли біженці хвилею рвонули до виходу, вони потягнули мене за собою. Єдиним способом уникнути смерті під їхніми ногами було прикрити голову наплічником й котитися вниз пандусом, збиваючи інших, – так я і зробив. На злітній смузі за кількасот метрів від нас вибухнула ще одна ракета, освітивши з акр[20] покриття. Стало видно, що найближче до нас укриття – побитий бетонний відбійник метрів за п’ятдесят від смуги. Навіть коли світло від вибуху згасло, ніч перестала бути темною. Двигуни з правого борту літака палали, наче два факели, випльовуючи хмарами іскри та дим.

Я стояв рачки, коли Бон підхопив мене під лікоть і потягнув, однією рукою мене, другою – Лінь. Вона, своєю чергою, несла Дука, обхопивши його груди рукою, Дук рюмсав. На летовище падав метеоритний дощ з ракет та артилерійських набоїв, апокаліптичне світлове шоу, в сяйві якого евакуанти бігли до бетонного прихистку, спотикаючись і падаючи, забувши про свої валізи. Два вцілілих двигуни ревли й гуркотіли, збивали з ніг малих дітей, хитаючи дорослих. Ті, хто встиг добігти до відбійника, скиглили, тримаючи голови якомога нижче. Коли щось просвистіло наді мною – може, уламок, може, куля, – я впав на землю й почав повзти. Бон з Лінь зробили так само. Її обличчя було напружене, однак рішуче. Поки ми дісталися вільного місця за відбійником, екіпаж вимкнув двигуни. Коли цей гамір вщух, стало чутно, що хтось у нас стріляє. Кули свистіли над головою, відбивалися від бетону – вони пристрілювалися по вогнищу від літака.

– Це наші, – промовив Бон; він підтягнув коліна до грудей, однією рукою обійняв Дука, що зіщулився між ним та Лінь. – Вони злі. Хочуть вибратися звідси.

– Ні, – відповів я. – Це ПВА,[21] вони захопили периметр.

Хоча мені подумалося, що цілком можливо, що це справді наші люди так випускають пару. Тоді спалахнули баки з паливом літака, і полум’я освітило чималу ділянку летовища. Коли я відвернувся від вогню, то побачив, що поряд зі мною, мало не втиснувши обличчя мені в спину, сидить помічник помічника міністра, звичайнісінький держслужбовець, і в його очах чихуахуа, наче на неоновій вивісці кінотеатру, читається конкретна думка. Так само, як агентка комуністів і лейтенант біля воріт, він був би радий бачити мене мертвим.

Я заслуговував на його ненависть. Зрештою, в результаті несподіваного візиту до нього додому, за адресою, яку мені надав майор з поганою репутацією, я позбавив його чималої суми.

– У мене справді є візи, – сказав помічник помічника, поки ми сиділи в його вітальні. – Ми з деякими колегами даємо до них доступ з огляду на справедливість. Хіба ж справедливо, що можливість втекти є лише в найпривілейованіших чи тих, кому найбільше пощастило?

Я видав якісь звуки, що символізували спочуття.

– Якби справедливість існувала, – вів він далі, – поїхали б усі, кому це потрібно. Звісно ж, так не вийде. Але таких, як я, це ставить у доволі скрутне становище. Чому я маю судити, хто поїде, а хто ні? Зрештою, я хіба що шановний секретар. Що б ви, капітане, робили на моєму місці?

– Я розумію вашу скруту, сер, – мені в ямочках на щоках боліло від нещирої посмішки і не терпілося дійти до невідворотної останньої гри, однак середину все одно треба було розіграти, щоб дати мені ті ж поїдені міллю моральні виправдання, в які нині закутувався він. – Ви, вочевидь, поважна людина з гарним смаком і гідними цінностями…

На цьому місці я покивав направо й наліво, обводячи рукою охайний будиночок, за який треба було платити. Побілені стіни були поцятковані геконами та кількома прикрасами – годинник, календар, китайський сувій, розфарбоване фото Нго Дінь З’єма[22] у кращі його дні, коли його ще не вбили, бо він був президентом, а не маріонеткою американців. Тепер цей невеликий чоловічок у білому костюмі був святим для в’єтнамських католиків, таких як він сам, частково завдяки своїй смерті мученика зі зв’язаними руками, залитим кров’ю обличчям. Роршахівська пляма його мозкової речовини прикрасила стінку американського бронетранспортера, а приниження президента, зафіксоване на фотографії, розійшлося по всьому світу. Підтекст був тонкий, як Аль Капоне: «Не зв’язуйся зі Сполученими Штатами Америки».

– Справжня несправедливість полягає в тому, – мовив я, розпалюючись, – що чесна людина змушена жити вбогим життям у цій країні. Тому прошу, прийміть знак вдячності мого патрона за розгляд нашого питання. У вас є на руках візи для дев’яносто двох людей, чи не так?

Я не був певен, що це так, і на цей випадок мав план – зробити перший внесок і пообіцяти згодом занести решту. Однак помічник помічника міністра відповів ствердно і я дістав конверта з залишками готівки. Там було чотири тисячі доларів, достатньо для двох віз, на випадок його щедрого настрою. Він відкрив конверта, провів згрубілим великим пальцем по стосу банкнот і відразу ж взнав, скільки в конверті грошей – недостатньо! Він ляснув білою рукавичкою конверта по щоці низенького столика і, начебто це недосить ясно виражало його гнів, ляснув по цій щоці вдруге.

– Як ви насмілилися пропонувати мені хабара, сер!

Я жестом запросив його сісти. Як і помічник помічника міністра, я теж був людиною в полоні складної ситуації, змушений робити те, що мав зробити.

– Хіба справедливо, що ви продаєте ці візи, тоді як вони нічого вам не коштують і, головне, вам не належать? – спитав його я. – І хіба ж несправедливо буде, якщо я зараз викличу місцевого голову поліції і він заарештує нас обох? І чи справедливо буде, якщо він привласнить ці візи собі і почне розподіляти їх сам? Тож найсправедливіше для нас з вами рішення – повернутися туди, де я пропоную вам чотири тисячі доларів за дев’яносто дві візи, адже у вас взагалі не повинно бути ані дев’яносто двох віз, ані чотирьох тисяч доларів. Зрештою, завтра ви можете прийти на роботу і легко дістати ще дев’яносто дві. Це ж лише папір, чи не так?

Але ж для бюрократа папір ніколи не буває просто папером. Папір – це життя! Він ненавидів мене тоді за те, що я забрав його папір, і ненавидів зараз, але мене це анітрохи не турбувало. Скручений тут, за бетонним відбійником, я турбувався лише про те, що доведеться пережити ще один період жалюгідного чекання, тільки от цього разу невідомо, чим усе закінчиться. Сяйво сонця, що сходило, дало якусь втіху, от тільки це заспокійливе блакитнувате світло показало, що злітна смуга в жахливому стані, поколота й порита ракетами та артилерією. Серед усього цього диміла купа С-130, огидно смердячи горілим паливом. Між нами та рештками літака виднілися невеликі чорні грудки, вони поступово набували чіткіших обрисів, ставали валізами й торбами, покинутими в божевільних перегонах так, що деякі з них розкрилися й порозкидали навсібіч свої кишки. Сонце і далі сходило, поволі, світло ставало все яскравішим і різкішим, поки, знищуючи рештки тіні, не сягнуло рівня лампи допитувача, від якої німіла сітківка. Прикуті до східного боку перегородки, люди почали зіщулюватись від спеки, в’янути, починаючи з дітей та старих.

– Мамо, води, – просив Дук.

Усе, що могла йому відповісти Лінь:

– Ні, любий, зараз води нема, але скоро буде.

Наче за командою, в небі з’явився ще один «Геркулес», він знижувався так швидко й різко, що за штурвалом, певно, сидів камікадзе. Шасі С-130 завищали на летовищі віддалік, і серед евакуйовуваних піднявся несміливий гамір. Лише коли «Геркулес» повернув у наш бік, навмання перетинаючи інші злітні смуги, гамір переріс у радісні вигуки. Тоді я почув дещо інше. Обережно визирнувши з-за нашого бетонного укриття, я побачив їх – з тіней ангарів та з-поміж насипів, де вони, певно, ховалися, з’являлися, може, десятки, а може, й сотні морпіхів, солдатів, військових поліцаїв, пілотів повітряних сил, членів екіпажів, механіків, працівників авіабази та груп прикриття, що відмовлялися бути героями або ж жертовними ягнятами. Помітивши конкурентів, евакуанти рвонули до С-130, який розвернувся на смузі за п’ятдесят метрів від нас і опустив свого трапа, не надто скромним жестом запрошуючи пасажирів усередину. Генерал з родиною бігли переді мною, Бон з родиною – за мною, і разом ми становили тил маси втікачів.

Перші евакуйовувані вже забігали до літака, коли я почув шипіння «катюш», за мить після чого перші ракети з вибухом розірвалися на віддаленій злітній смузі. Над головами свистіли кулі, і тепер можна було розчути виразний гавкіт АК-47 разом з М-16.[23]

– Вони на периметрі! – загорлав Бон.

Евакуанти розуміли, що цей «Геркулес» буде останнім літаком, який покине цей аеропорт, якщо взагалі зможе злетіти, зважаючи на оточення комуністів, і почали верещати від страху. Поки вони щодуху бігли по трапу, з дальнього краю перегородки злетів невеличкий швидкий літак, гостроносий винищувач «Тигр», за ним, грюкаючи широко відчиненими дверима, – гелікоптер «Г’юї», всередині якого було видно з десяток зіщулених солдатів. Залишки збройних сил аеропорту евакуйовувалися самостійно, на тому, що було під рукою. Генерал штовхав у спину тих, хто біг перед ним, щоб вони швидше піднімались, я підштовхував Генерала, тим часом зліва від мене в небо злетів двобалковий ганшип «Тінь».[24] Я краєм ока спостерігав за ним. Загалом, то був доволі смішний літак, з товстим фюзеляжем, підвішеним між двома балками, однак нічого смішного не було в тому, як ракета з тепловою системою самонаведення лишала димний слід через усе небо, аж поки її палючий кінчик не поцілував «Тінь» на висоті менш ніж тисяча футів.[25] Поки дві половини літака та шматки тіл його команди падали на землю, наче друзки розбитого глиняного голуба, евакуанти стогнали й пхалися ще сильніше, аби забігти по трапу до літака.

Коли Генерал уже ступив на трап, я зупинився, щоб пропустити Лінь та Дука. Вони не з’явились, тож я розвернувся і побачив, що їх за мною вже нема.

– Мерщій до літака! – загорлав за мною бортпровідник. Він так широко роззявив рота, що, можу присягнутись, я бачив, як вібрують його гланди. – Твоїх друзів нема!

За двадцять метрів від нас Бон стояв на колінах, притискаючи Лінь до грудей. На її білій блузі повільно розпускалася червона квітка. Хмаринка бетонного пилу здійнялася на покритті, коли куля влучила між нами, й остання краплина рідини в моєму роті пересохла. Я жбурнув свого наплічника в бортпровідника й щодуху побіг до них, перестрибуючи через покинуті валізи. Останні пару метрів ковзнув ногами вперед, здерши шкіру з лівого ліктя та долоні. Бон видавав звуки, яких я ніколи раніше від нього не чув, – глибоке, гортанне ревіння болю. Між ним і Лінь був Дук, його очі закотились, і коли я відірвав чоловіка від дружини, то побачив криваву мішанину замість Дукових грудей там, де щось пробило і їх, і його матір. Генерал і бортпровідник кричали щось, я не міг розібрати нічого, бо пропелери ревли все голосніше.

– Ходімо! – крикнув я. – Вони відлітають!

Я потягнув Бона за рукав, однак той і не ворухнувся, стриножений горем. Я не мав вибору, довелось врізати йому кулаком по обличчю, достатньо сильно для того, щоб він замовк і послабив свій хват. Тоді одним рухом я висмикнув з його рук Лінь так, що Дук скотився на гудрон, мов лялька. Бон пронизливо крикнув щось нерозбірливе, а я побіг назад до літака, перекинувши Лінь через плече, не видавши жодного звуку, поки її тіло билось об мою спину, а її кров заливала теплом мою шию та плече.

Генерал та бортпровідник стояли на трапі, підзиваючи мене, а літак відповзав, прямуючи до чистого шматка злітної смуги, і звуків «катюш» ставало все більше, одиничними пострілами й залпами. Я біг якомога швидше, мої легені зав’язувались у вузол, і вже біля трапа я кинув Лінь у Генерала, а він спіймав її за руки. Тоді Бон уже був поряд зі мною, він простягав Дука бортпровідникові, і той прийняв його так обережно, як тільки міг, хоча це вже не мало значення, зважаючи на те як голова хлопчика хиталась з боку на бік. Передавши сина, Бон сповільнився, закинувши голову в агонії, досі схлипуючи. Я схопив його за лікоть і останнім ривком закинув на трап головою вперед. Бортпровідник спіймав його за комір і втягнув усередину. Я стрибнув на трап з витягнутими руками, приземлився на нього грудною клітиною й щокою, обдираючи їх об жорсткий пісок та пил, поки ноги мої бовтались у повітрі. Літак мчав злітною смугою, Генерал втягнув мене всередину, і трап піднявся просто за мною. З одного боку мене притиснуло до Генерала, з другого – до млявих тіл Дука та Лінь, а спереду на нас напирала стіна евакуантів. Літак піднявся різко, з жахливим звуком, чутним не лише через втомлений метал, але й крізь прочинені бокові двері, у яких стояв член екіпажу з М-16 й стріляв чергами по три постріли від стегна. Крізь ці двері було видно строкатий пейзаж з полів та селищ, який закрутило й понесло, коли пілот зайшов у штопор. І я зрозумів, що жахливий звук лунає не лише від двигунів, але й від Бона, який бився головою об стіну і завивав, не так, наче це був кінець світу, а так, немов йому вибило очі.