Читать книгу Кращий вік для смерті - Ян Валетов - Страница 4

Будь-яке уявлення про те, де вони знаходяться, Книжник утратив уже на п’ятій хвилині шляху. Начебто далеко відійти за такий короткий час було неможливо, і деякі місця здавалися йому знайомими, але Білка змінювала стежку, і Тім знову нічого не впізнавав.

Одного разу вони пройшли під старою залізницею – тут лежала бетонна труба, така величезна, що можна було йти, навіть не нагинаючись. Під ногами заплюскотіла вода, запахло несподівано добре – не цвіллю, а свіжою річковою зеленню, але ніякої річки тут не було – Книжник міг голову дати навідсіч.

Найближчий струмок, де кідам веліли ловити вертких і жирних вусанів, знаходиться за милю від Парку, за пісками і Великою каруселлю.

Іще вода була в Банці, але пахла вона інакше, старим болотом: за зиму і весну туди стікало кілька тонн, у липні вода зацвітала пишною салатовою піною, і тільки до листопада, коли на ранок Банка починала покриватися тонкою кіркою льоду, остаточно очищалася.

І ще поруч були Болота, теж не без води, але туди при доброму здоров’ї ніхто не ліз, та й пахло звідти так, що хоч біжи і ховайся…

Болота вважалися місцем згубним, туди ніхто з племені не ходив – боялися до проносу! А чого боялися, ніхто доладу пояснити не міг. Говорили – мертвих. Але мертві – вони мертві і є. Чого їх боятися? Що вони можуть зробити живому? Казки для бебиків, щоб до Боліт не бігали, не тонули.

Але от невдача…

Ночами (і це не вигадки, Книжник, що часто не спав ночами, сам не раз чув!) над соковитими болотними травами лунало жахливе ухання, що змушувало холонути кров у жилах, і це точно кричали не оули.

А ще…

Хтось ночами ворочався в бурій смердючій рідині, і блукали поміж обдертих, вічно мокрих стовбурів дивні тьмяні вогники, які раптово спалахували зеленим. Померлих це ніяк не стосувалося, але лякало дуже.

Білка крокувала попереду, практично не озираючись на Книжника, і йому доводилося підлаштовуватися під її темп, а це виявилося непросто.

Тім ходити лісом не вмів, не тільки безшумно – узагалі не вмів, і вже через чверть години сопів, ніби чайник над багаттям.

– Іще далеко? – прохрипів він, розмазуючи на лобі гарячий піт.

Білка озирнулася й похитала головою.

Її приручений звір уже не сидів у каптурі худі, а бадьоро стрибав деревами обабіч стежки, чи то охороняючи господиню, чи то роздивляючись дорогу.

Виявилося, справді недалеко, але тоді, коли Білка ковзнула всередину густо зарослої плющем металевої конструкції, перед очима Тіма вже кружляли чорні цятки.

За щільною завісою листя сутеніло і було холодно.

– Стояти! – наказала Білка, не підвищуючи голосу.

Тім завмер, витираючи рясний піт на обличчі.

Дівчина опустилася на одне коліно, простягла вперед руку, немов щось намацуючи, і Книжник здогадався, що вона знімає розтяжку.

– Ти тут живеш? – запитав він.

Білка, не озираючись, похитала головою.

– Тепер проходь.

Тім боком прослизнув повз неї.

– Крокуй прямо.

Тепер Книжник ішов першим і уважно дивився собі під ноги.

– Ліворуч, – наказала Білка.

Він повернув.

– Прийшли.

Швидше за все вона зберігала тут деякі запаси – пом’ятий металевий бідон, кілька ящиків із казна-чим.

– Сідай.

Два рази повторювати не довелося – Тім буквально звалився на землю.

– Дякую.

Дівчина знизала плечима.

– Пити будеш?

– Так.

За ящиками виявилася захована кружка, від води з бідона заломило зуби, але Книжник жадібно вихлебтав половину.

– Тримай.

Частування було так собі: коржик із якогось насіння і грубого борошна, твердий, як підошва, й абсолютно прісний, але перебирати не доводилося. Тім відкусив шматок і, насилу прожувавши, запив.

Білка сиділа на ящиках навпроти, поклавши автомат поруч, і уважно розглядала гостя.

– Назад тебе не візьмуть, – сказала вона нарешті.

– Знаю…

– У лісі тобі не вижити.

Тім спробував зобразити усмішку, але вона вийшла кривою.

– Це теж не новина.

– Чому вони тебе не люблять?

На цей раз знизав плечима Книжник.

– Я не мисливець.

– Цього недостатньо.

– Я непотрібний племені.

– Звучить зрозуміліше, – байдуже мовила Білка. – Дивно, що ти протримався так довго.

– Я старався.

– І ніхто не підняв за тебе голос?

– У мене немає друзів.

– Окрім книжок? – запитала Білка.

– Окрім книжок.

– Єдина користь від книжок – ними можна топити, коли холодно, – сказала вона з тією ж крижаною серйозністю.

У напівтемряві Книжник не дуже добре бачив її обличчя, але розумів, що це мовлено без тіні дружелюбності.

– Але ти ж хочеш обдурити Нещадного?

– Так.

– Тоді нам знадобляться книжки.

– Усі? – запитала вона.

– Ні. Усього дві. Але без них ми можемо не починати.

– Вони з тобою?

Книжник зітхнув.

– Вони залишилися в Бібліотеці.

– Це погано…

– Так, – погодився Книжник. – Це дуже погано. Але без атласу і щоденника ми нікуди не дійдемо.

– Що таке атлас?

– Це карта.

– Іще раз…

– Це книжка, за якою можна дізнатися, куди йти. Там намальовані річки, дороги, міста…

– Як усе тепер? Або як усе було до Нещадного?

– Звичайно ж, «до»!

– Корисна книжка, – сказала Білка, трохи помовчавши.

– Річки залишилися там само, – заперечив Книжник. – Дороги теж. І міста на місці.

– Добре, – погодилася вона. – Напевно, це допоможе. А що таке щоденник?

– Щоденник? – перепитав Книжник і задумався. – Це така книжка… Її людина пише про себе. Що з нею сталося, що вона бачила, з ким говорила, що робила, куди ходила.

– Кожен день?

– Ні, не кожен. Коли щось трапляється… Наприклад… – Тім зітхнув. – Я сьогодні не потрапив у діра, і за це вожді вигнали мене з племені. Я вже думав, що помру сьогодні на самоті, але моя стара знайома Білка врятувала мене від нічних жахів і навіть нагодувала…

Білка фиркнула.

– І це комусь цікаво?

– Раніше люди читали книжки.

– Світ, у якому люди читали книжки, помер, Книжнику.

– Він помре, коли ми перестанемо читати. Поки ми тільки перестали писати, але це ще не кінець…

– І ти намагався пояснити це Нозі? – запитала Білка. – Тоді зрозуміло, чому він тебе не любить… Добре… Чим нам допоможе цей щоденник?

– Він допоможе нам знайти місце, де народився Нещадний.

– Нещадний – не людина, – сказала Білка, чітко відділяючи слово від слова. – Нещадний не міг народитися і не може померти. Нещадний з’їдає наше життя, але він не живий. Не говори дурниць, Книжнику.

– І все-таки він народився, хоч і не так, як людина, – пояснив Тім терпляче. – Цей щоденник… Розумієш… Я знаю, у це важко повірити, але… Як би пояснити так, щоб ти повірила?

– Спробуй просто сказати правду.

– Добре. Це щоденник дівчинки, батько якої створив Нещадного… Дочки чоловіка, який убив старий світ.

Він замовк, дивлячись на Білку.

Очі Тіма вже звикли до напівтемряви, і він розгледів, як із каптура її худі за ним спостерігає ручна білка, виблискуючи чорними намистинками. Обличчя її господині майже нічого не виражало.

– І там написано, що Нещадного можна обдурити?

– Нещадний – це хвороба. Від неї є ліки. Якщо ми правильно прочитаємо щоденник, то зможемо спробувати знайти його, але для цього ми повинні повернутися в Парк і забрати все, що потрібно, з Бібліотеки.

– Вночі, – сказала Білка.

– Що вночі? – перепитав Тім.

– Ми повернемося в Парк вночі, Книжнику. Поки ти можеш подрімати.

– Ти мені повірила? – Тім заусміхався безглуздою щасливою усмішкою, очі смішно зіжмурилися. Вилитий чайна-бебик, що іноді народжувалися в Парковому племені – пласколиці та вузькоокі. Якщо вони не починали говорити до двох років, то за Законом племені їх належало вбити, але нинішні вожді вирішили не чекати два роки: щойно шаман підтверджував дефект, чайна-бебик зникав безслідно. – Ти серйозно мені повірила?

Білка рухалася стрімко: мить – і перед носом Книжника з’явилася її права рука з рисками річних позначок на передпліччі.

Обличчя Білки наблизилося впритул до його обличчя.

– Навіть якщо я не вірю жодному твоєму слову… Ти ж умієш рахувати? Так?

– Так.

– Скільки років у мене на руці?

Шкіра у Білки була, як у всіх рудих – світла, з розсипом блідих веснянок. На передпліччі красувалися сині лінії татуювань – шаман, виконуючи свій священний обов’язок, відзначав кожний прожитий рік новою смужкою. Останні три відрізнялися і кольором і формою – вона сама видряпувала мітки. Робила розріз і мазала його фарбою.

– Сімнадцять, – прошепотів Тім.

– Вірю я в твою історію чи не вірю, – повторила Білка, – але це нічого не змінює. Нещадний може прийти за мною будь-коли. Сьогодні, завтра… А, може, він уже прийшов учора, тільки я поки цього не відчула? Так чому б не спробувати? Що я втрачаю? Так я напевно помру, а так – спробую вижити.

Книжник мовчки задрав рукав, демонструючи сині смужки, що прикрашали його праву руку.

– Їх сімнадцять, – пояснив він. – Так що ми з тобою в однаковому становищі. Сподіваюся, що я народився взимку.

* * *

Над Парком висів щербатий червоний місяць. Вітер дув з боку Боліт, і в повітрі відчувався ледь помітний запах вогкості, змішаний із солодкуватим присмаком тліну – свіжий і гнильний водночас, немовби шматок тухлуватого м’яса спробували присмачити дикою м’ятою.

Бібліотека була буквально за два кроки. Місячне світло дозволяло не надто гострозорому Книжнику побачити навіть тріщини на дверях, але для того, щоб опинитися біля входу, потрібно було перетнути відкритий простір, а Білка не дозволила йому цього зробити.

Майже чверть години вони пролежали в густому підліску, який упритул підступив до будинків. Ліс був сповнений шерехів. Кілька разів за розваленою огорожею «Кідленда» хтось пробіг – чутно було, як він продирається крізь густі зарості. Хто це був – дір чи молодий елк, розібрати не вийшло, але не піг-батько, це точно. Через деякий час за звіром, тихенько тявкаючи, пробігла зграя вольфодогів. У кронах дерев засвистіли-зацокали розбуджені біганиною нічні птахи, потім заохали оули і все стихло на кілька секунд, щоб знову початися з новою силою, щойно здалеку пролунало жалібне виття вольфодога, який ішов по сліду.

Білка слухала ніч уважно, трохи нахиляючи свою руду голову, і кілька разів припадала до монокуляра, але направляла його не на Бібліотеку, а на спальний будинок навпроти – роздивлялася вікна. Потім похитала головою і жестом показала, що Бібліотеку треба обійти з іншого боку. Книжник мовчки кивнув і пішов за дівчиною, намагаючись не шуміти.

Хотів би Тім ходити, як вона, безшумно прослизаючи з тіні в тінь, але його перебіжки були незграбні, хоча він дуже старався.

За Бібліотекою панувала майже непроглядна пітьма – місячне сяйво плуталося в густих кронах дерев, а туди, куди стіна будівлі кидала тінь, і зовсім не потрапляло навіть промінчика.

Саме на цьому місці Білка зупинилася й показала рукою вгору і за спину. Книжник придивився і побачив скелет пожежної драбини, іржавий і перекошений, що стримів угору, а в деяких особливо гнилих місцях висів окремо від стіни. Тім затряс головою, відкрив був рот, але Білка блискавичним рухом торкнулася його губ указівним пальцем правої руки – мовчи.

Книжник подумав, що в такому пташиному гаморі можна розмовляти на повен голос і ніхто тебе не почує, але про всяк випадок замовк. Плавним рухом дівчина закинула автомат за спину і вийняла з каптура ручного звірка. Білочка голосно зацокала, розпушила хвіст, її господиня підняла гризуна вгору, і той стрибнув із долоні на стіну, застрибав по ній з легкістю пташки, вмить досяг нижньої сходинки, стрибнув через неї й через секунду вже сидів на руці Білки.

Звірятко несло шнурок, зрозумів Книжник, адже просто так до останньої сходинки не дістати – і мав рацію! Поки білочка забиралася в каптур, її господиня за допомогою тонкого шнура перекинула через нижню поперечину міцний капроновий канатик і, відштовхнувшись від шару прілого листя, злетіла на сходи. Книжник заметушився внизу, немов злякавшись, що Білка кине його, але дівчина звісилася вниз, простягаючи Тіму руку.

Сильні пальці схопили кисть Книжника і він, не встигнувши навіть охнути, опинився поруч із Білкою, на висоті двох із гаком метрів над землею.

«Вгору», показала дівчина жестом. Сходи лише ледь помітно затремтіли, коли Білка опинилася ще на поверх вище, такі легкі були її рухи, незважаючи на автомат за спиною. Тім спробував піднятися сам, але залізо відразу ж заскреготало і все хитке полотно почало відділятися від стіни. Одна рука Книжника повисла в повітрі, хапаючи пальцями порожнечу, друга – намертво вчепилася в іржавий метал. Книжник стримав крик, хоча це коштувало йому зусиль, і заплющив очі, щоб не бачити наближення землі.

Але він не звалився вниз. Його сильно смикнули за комір куртки і, немов ганчір’яну ляльку, закинули на перекошений пожежний майданчик другого поверху. Тім боляче вдарився носом об іржаве залізо настилу, і в голові прояснилося.

Він підняв голову і побачив Білку, яка завмерла біля вікна, забитого пластиковими листами. Книжник знав це вікно – воно виходило на ліс і внутрішній двір будівлі з коридора другого поверху. Бібліотека розташовувалася в крилі навпроти. Білка запитально подивилася на нього, і Книжник кивнув: тут!

Дівчина знову прислухалася, на цей раз до того, що відбувалося всередині будинку, а потім, сильно натиснувши ногою на пластиковий щит, відірвала нижню частину листа від рами і буквально протиснулася всередину.

Книжник зупинився, розуміючи, що такий трюк йому не виконати – не через грандіозну комплекцію, а через невміння так управляти своїм тілом. Але він побоювався даремно – через пару секунд щит здригнувся і зник, відкриваючи темний отвір. Тім шмигнув у новостворений вхід, і спритно, як йому здавалося, приземлився на бетонну нерівну підлогу. Білка за його спиною встановила щит назад. Стало ще темніше. Книжник нічого не бачив і навіть не чув дихання Білки. Голоси лісу за стінами стали ледь помітні, але будівля теж жила своїм життям, хоч до її звуків і треба було звикнути.

Вони рухалися по широкому коридору від тіні до тіні. Книжник, який за свої десять років життя в Бібліотеці тисячі разів блукав по цій щербатій підлозі ночами і знав тут кожну впадинку, йшов другим і не заперечував. Бути веденим виявилося спокійніше і приємніше. Зрештою, Білка озброєна, а він іде за книжками з голими руками – у кожного своя робота. Немов почувши його думки, дівчина зупинилася і сунула Тіму в руки ножа, а потім показала жестом, щоб він ішов уперед. Біля вікна Білка змусила його пригнутися й обережно подивитися через низьке підвіконня на будівлю навпроти. Очі звикли не відразу, але Книжник досить швидко розгледів причину, через яку їм довелося проникати в Бібліотеку таким шляхом. У вікні другого поверху в будинку на протилежному боці вулиці у світлі місяця блиснула сталь стволів. Як би там не було, а двоє з мисливськими рушницями дивилися за під’їздом, і було зрозуміло, чийого повернення стрілки чекають.

– По твою душу… – пояснила Білка, ледь ворушачи губами. – Ти знайдеш книжки в темряві?

– Постараюся…

– Вони знали, що ти повернешся.

– Чи здогадувались.

– Ти говорив комусь про книжки?

– Говорив. Але не те, що тобі.

Двері в Бібліотеку були забиті. Не зачинені на замок, із яким Книжник легко б упорався, а забиті дошками хрест-навхрест. Білка спробувала віддерти одну з дощок, але прибивали на совість – не віддерти.

– Що далі? – запитала вона.

Книжник похнюпив голову і знизав плечима.

– Не знаю… Хіба що камінний хід… Якщо зможемо протиснутися.

– Через дах?

– Так.

Люк на горище ніхто не зачиняв і вони легко проникли всередину.

Під ногами шаруділо сміття, пахло пилом і мишачою сечею. Величезні пачки старих книжок, документів, креслень, коробки від якоїсь техніки, пінопластові демпфери громадилися в пачки біля стін…

– Сюди…

Книжник услід за Білкою видерся на дах – іржавий, латаний-перелатаний, зі шматків заліза різного кольору і по-різному проіржавілих – і, пригинаючись, добіг до масивної камінної труби.

– Яка ширина труби?

– Не знаю. Більше метра.

– А стелі високі?

– Так.

– Зрозуміло. Я опущу тебе туди на мотузці, – сказала Білка. – Сама чекатиму тут. Знаходиш книжки, повертаєшся в камін, смикаєш мотузку так: два, один, один, три.

– Я? Сам?

– Я не знаю, де лежать книжки, – пояснила дівчина. – Хтось повинен залишатися зовні, щоб опустити і потім підняти іншого. Подумай, інакше не вийде.

– А якщо мене вб’ють?

Білка знизала плечима.

– Постарайся зробити все так, щоб не вбили.

* * *

Камінна труба виявилася вужчою і бруднішою, ніж уявлялося Книжнику. Він користувався каміном холодними зимовими ночами. Спати доводилося одному – це в спальні можна обігріватися теплом один одного. Тут же, в Бібліотеці, доводилося розпалювати живий вогонь і підтримувати його до ранку.

Тім спускався на мотузці в чорне закіптявлене жерло, вимазуючись жирною сажею з голови до п’ят. Спуск видався йому нескінченним, останні метри він буквально продавлював себе між слизькими наростами, і ледь не застогнав від полегшення, опинившись нарешті в самому низу.

Намагаючись не тупотіти, Книжник вибрався з каміна й одразу ж чхнув, ледь встигнувши затиснути собі ніс і рот забрудненою долонею. Здавлений чих пролунав у Бібліотеці, як віддалений гуркіт грому.

Книжник із переляку сів і прислухався – ніби нікого. Тепер він міг і роззирнутися.

Світло лилося в бібліотечний зал через численні вікна. Далеко не всі були забиті абияк, деякі залишалися цілими з дня приходу Нещадного і могли прослужити ще років сто.

Зі столів, за якими читали відвідувачі Бібліотеки, Книжник зберіг лише один. Один стіл, одне крісло і два стільці. Решта згоріла в каміні і в саморобних печах по всіх будинках, де жило Паркове плем’я. Зими траплялися довгі, заготовлених дров не завжди вистачало до першого тепла, й одноплемінники Книжника із задоволенням палили бібліотечні меблі, щоб не йти в холодний і сирий ліс за паливом.

І книжки палили.

Книжки були для племені сміттям, матеріалом для розпалювання і підтирання дупи – не більше. Книжник щотижня обходив підрослих кідів із пропозицією навчити читати, показував картинки, намагався розповісти якусь цікаву історію, але ні вони, ні, зрозуміло, тіни вчитися не бажали і всякими нісенітницями не цікавилися.

Стріляти, полювати, битися, білувати туші, коптити м’ясо, брюхатити герл і – як вершина – стати одним із вождів: жерти від пуза, вершити Закон. Де в цьому списку «читати книжки»? Кому це може стати в нагоді? І найголовніше – навіщо?

Ховатися від когось у забитій іззовні кімнаті було смішно, особливо після гучного чхання, і Книжник попрямував до сховища, навіть не пригинаючись. Це була його територія. Тут він знав кожну полицю, кожен стелаж. Зрештою, тут він провів десять років свого життя.

Вікон у сховищі не було, і Книжник залишив двері відчиненими. Він звичним рухом зачепив рукою сходи і покотив їх уздовж полиць, до третього від входу стелажа.

Там Книжник піднявся на самий верх і намацав на полиці згорток – його схованка лишилася цілою, але все одно, увійшовши в освітлений зал Бібліотеки, Тім не втримався і, присівши навпочіпки, розкрив пакет, щоб подивитися вміст.

Атлас і книжечка у вицвілій палітурці з напівстертим написом «Diary» на обкладинці. На жовтуватому папері бісер рукописних рядків, малюнки…

Порядок.

Він загорнув усе в шматок тканини і піднявся з колін.

Перед ним, посміхаючись, стояв Нога.

– Облом знав, що ти не витримаєш і повернешся за своїм сміттям, – сказав він, скалячи нерівні зуби, і вдарив Книжника в лоб своїм кулачищем.

* * *

Книжник розплющив очі через декілька хвилин.

Він не втратив свідомість від удару, просто на деякий час опинився поза своїм тілом, позбавлений можливості ним управляти. Голова гула, немов залізна бочка, по якій стукнули молотом. Саднила спина – Тім згадав, що Нога волік його по кам’яній підлозі, схопивши за щиколотку, і залишив валятися біля каміна. Згорток зі своїми скарбами Книжник із рук не випустив, так і притискав до грудей.

– Очухався? – запитав Нога, нависаючи над ним. – Ти, хробаче, тепер закінчиш своє погане життя в петлі. Або заб’ємо тебе камінням… Закон знаєш? Вигнаний не повинен повертатися. Ніколи. А ти, дурню, повернувся і тепер, бл…ь, здохнеш через свої срані книжки…

Вождь ховався в Бібліотеці не один, із ним були два мисливці – Різник і Шкутильгало. Книжник знав обох. Вони ще недавно ходили в тінах і стали челами всього рік тому. Різник був майстром білувати туші і нарізати м’ясо стрічками для в’ялення, Шкутильгало, будучи ще кідом, невдало стрибнув із дерева і тепер шкутильгав при ходьбі, але так кидав спис і стріляв із гвинтівки, що про його ваду мало хто згадував.

– Шо? – Нога криво посміхнувся. – Здивований, шо я тут? Ти ж все думав, що я тупий? А ми з моїми бро зрозуміли – ти обов’язково повернешся. Може, і є у тебе шось таке, га? Може, Книжнику, ти реально знаєш, як наї…ти Нещадного?

Тім мовчав.

– Шо мовчиш? Раніше треба було мовчати… – повідомив Нога зверхньо. – А тепер ти, суко, заговориш… Без варіантів! Зара ми тебе… Ану, бро, притримайте його…

Книжник не встиг поворухнутися, як Різник і Шкутильгало притиснули його до підлоги. Згорток із книжками відлетів убік. Нога з розмаху гепнувся своїм жирним задом Тіму на коліна і заіржав, витягнувши із грубо розмальованих піхов синій широкий клинок. Вільною рукою він схопив пояс штанів Книжника і рвонув його вниз, оголюючи живіт і пах юнака. Тім засмикався, але тримали міцно, а ще ніж Ноги шпигнув його вістрям трохи вище лобка, і Книжник завмер. Тільки серце, незважаючи на всі старання Тіма здаватися мужнім, тріпотіло у горлі, наче придушена силоміць птаха.

– Шо, боїшся?

Ніж пройшовся по животу поперек, зліва направо, в паху у Книжника похололо.

– Я тебе не різатиму, – пообіцяв Нога. – Я тебе потримаю, а різатиме тебе Різник. На ремені… Я його для цього і покликав. Він добре вміє різати. Так що подумай, а я запитаю ще раз… Ти можеш наї…ти Нещадного?

– Так… – прошепотів Книжник, ненавидячи себе за боягузтво.

– Та ти, бля… справді розумний… – посмішка у Ноги була гнила, передні зуби почорніли, із рота смерділо. – Молодець! Ну, шо… Готуйся співати, хробачку!

Тім дивився на перекошену пику Ноги, на радісні фізіономії Шкутильгала і Різника, а бачив лише пащу каміна за їх спинами, освітлену навскіс бляклим місяцем… І сажу, яка сипалася з камінного ходу чорною, майже непомітною хмаркою. Найбільше Книжник боявся помилитися – а раптом йому тільки здається, що…

Білка виникла в камінній топці раптово, але на цей раз не безшумно – сухе вугілля хруснуло під підошвами її черевиків. Нога почув її й відреагував миттєво, схопився, розвертаючись, виставляючи в бік дівчини свій величезний ніж, але при тому даючи шанс звільнитися Книжнику, і той свого шансу не проґавив. Вигнувшись, він уклав весь свій страх і силу в єдиний удар, який міг мати успіх: носок його черевика вдарив Ногу в проміжність. Звичайно, черевики у Книжника були значно гіршими, ніж у вождів, але противнику вистачило і цього: не закінчивши кульбіту, Нога зойкнув і завалився прямо на Різника. Різник, на відміну від Ноги, був челом невеликим, і Нога виявився для нього непідйомним вантажем.

Білка використала несподівану допомогу Книжника з максимальною користю – не витрачаючи жодної секунди на покаліченого Ногу і задавленого Різника, вона розвернулася і, коротко замахнувшись, вдарила Шкутильгала стволом автомата в перенісся, і зразу ж, крутнувшись іще раз, прикладом додала по потилиці.

Нога, схопившись за яйця, вив, Шкутильгало ще падав, пирхаючи кров’ю, силкувався встати Різник, а Книжник, ведений інстинктом самозбереження, відкотився геть, намагаючись не потрапити під заміс, і шукав очима ніж Білки, який витягли у нього з кишені, поки волочили зі сховища в головний зал.

Білка врізала Нозі по тім’ячку, але по дотичній, розсікаючи шкіру. Голова Ноги виявилася куди міцнішою за його дзвіночки, й останній удар не вирубав вождя, а, навпаки, протверезив.

Кров залила йому обличчя, і, заревівши, Нога кинувся на Білку, намагаючись збити її з ніг. Він явно хотів перевести сутичку в партер і розчавити її своєю тушею, але дівчина легко перестрибнула через нього, пропускаючи супротивника під собою.

Не можна просто так стати вождем Паркового племені.

Нога мав не тільки близько триста фунтів ваги, а ще стільки ж фунтів злоби, завзяття і жорстокості. Він перекинувся на спину, готуючись встати, і Книжник побачив у його руці меч, яким Нога ледь не розпоров йому живіт.

Книжник відчайдушно закрутив головою, розшукуючи очима свою втрачену зброю, і натрапив поглядом на пом’ятого різьбяра, який силувався підвестися на ноги. В руках у чела був ніж, вірніше, навіть не ніж, а короткий меч – завдовжки, як мінімум, у три долоні дорослого чела.

– Стережись! – каркнув Книжник. – Білко! Ззаду!

Але Різник уже кинувся на неї зі спини, стрімкий і цілеспрямований, цілячись лезом у нирки.

Білка теж була швидкою, значно швидшою, ніж уявляв собі Тім, і очі у неї, напевно, росли на потилиці, тому що зробити те, що вона зробила, було б дуже важко без очей на потилиці.

Тож коли меч Різника вже торкався її одягу, дівчина, не обертаючись, відсахнулася, і лезо лише розпороло їй полу куртки, а Різник пролетів далі, витягнувши руку в смертоносному випаді. Він уклав в удар усю свою швидкість і силу і зупинитися не міг, тож отримав удар автоматним прикладом…

Якась кістка на обличчі у Різника тріснула, ноги злетіли, і він гепнувся потилицею на бетонну підлогу. Його довгий клинок відкотився прямо до колін Книжника, і той схопив його з такою жадібністю, ніби голодний, який побачив скоринку хліба.

Тим часом напівживий Нога знову вступив у бій і спробував ткнути Білку ножем у груди, але вона легко відбила випад стволом автомата. Усі дійові особи завмерли. Різник лежав нерухомо – ніс у нього тепер був як сходинка і щока провалилася на цілий дюйм, Шкутильгало ледь не захлинувся кров’ю. У строю, хоча і відносно, залишався Нога. Вождь іще невпевнено стояв на ногах, либонь, заважали травмовані яйця, але, дивлячись на його перекошену пласку пику, Книжник зрозумів, що він або з яйцями, або без них буде гризти ворогів зубами доти, доки живий. Тіма вперше гріла думка, що саме від його черевика Нозі так перепало. Він би й повторив, але наближатися до Ноги було ризиковано. Навіть поранений, він був небезпечним і міг переламати юнака, як суху гілку, особливо зараз.

Автомат Білки дивився прямо в груди вождю, але вона не поспішала натискати на спусковий гачок, і Книжник розумів, чому. Поки вони вдвох билися проти трьох. Після пострілів сюди кинеться ціле Паркове плем’я і рахунок піде на десятки жертв.

– Здохни першою! – прохрипів Нога.

Він розумів, що Білка не стрілятиме, і явно сподівався дістати її сталлю. Він був вищим на дві голови і значно, фунтів на сто п’ятдесят, важчим. Варто було йому тільки схопити дівчину або зачепити її лезом – і гра закінчиться. Книжник у його плани не входив, а даремно.

Тім був наляканий до смерті, побитий і абсолютно не готовий до бійки, але він не тільки боявся Ноги до дрижаків, він до дрижаків його і ненавидів.

Книжник спробував підвестися на ноги, але коліна роз’їхались – він посковзнувся в калюжі крові, яка витікала з-під голови Різника. Нога насувався на Білку, а вона відступала, не опускаючи зброї, але не стріляла. Тім прикинув відстань до ворога і зрозумів, що раптового нападу з флангу не вийде, але йому було вже плювати на небезпеку бути скаліченим.

– А-а-а-а-а-а-а! – закричав він, піднімаючись, і побіг до Ноги, розмахуючи трофейним мечем, як дубиною.

Нога повернув до нього свою круглу голову на товстій, як стегно Книжника, шиї, і усміхнувся, перехоплюючи свій тесак зручніше.

Сталь ударила об сталь – Нога легко відбив випад Тіма (меч вилетів із рук, розбиті пальці обпекло болем), і несподівано стрімко розвернувся, хапаючи Книжника за волосся.

– Біжи! – крикнув Книжник Білці, злітаючи в повітря.

Ніж у руках Ноги блиснув у місячному світлі, і Тім зрозумів, що йому зараз переріжуть горлянку. Він відчайдушно засмикався в руках вождя, відбиваючись ногами і рикаючи, як щеня вольфодога, схоплене за шкирку, проте лезо невблаганно летіло до його борлака…

Бабах!

Гримнуло, і Книжник стрімголов полетів убік, покотившись щербатою бетонною підлогою. Нога впав на спину з залитим кров’ю обличчям – куля влетіла йому в очну ямку. Тіло його трусилося в судомах, товсті сильні ноги шкребли цементну крихту підошвами майже нових черевиків.

– Навіщо ти поліз? – запитала Білка і докірливо похитала головою. – Ну навіщо? Я б із ним упоралася…

– І-і-і-і-і-і-а… – втягнув у себе повітря Книжник. – І-а-а-а-а- а-а-а…

Від удару в нього забило подих.

Білка ковзнула до вікна. Унизу вже горіли смолоскипи – постріл підняв на ноги всіх челів племені. Хтось уважний розгледів тінь дівчини і куля розбила скло, біля якого вона стояла.

– Іаааа… хотів допомогти! – нарешті видихнув Тім.

– Ну, допоміг, – сказала вона. – Молодець, хіба ні… Як тепер вибиратися?

Книжник подивився на камін, Білка у відповідь похитала головою.

– Не виберемося, не встигнемо. У нас менше п’яти хвилин. Якщо за п’ять хвилин ми досі будемо в будинку…

Вона підійшла до агонізуючого Ноги і вистрілила йому в лоб. Книжник примружився. Він виразно чув, як куля, прошивши череп вождя, клацнула об підлогу. Швидкий помах ножа припинив пирхання Шкутильгала.

– …то ми небіжчики, – закінчила Білка. Вона витерла лезо об куртку мерця, і зняла з пояса Шкутильгала кобуру з пістолетом, який він так і не встиг вийняти.

– Тримай, – вона кинула Книжнику зброю. – Тепер це твій.

Знизу по вікнах дали чергу, потім у розбите скло залетіли пляшки з «горючкою». Перша не розбилася, а так і покотилася, розкидаючи іскри від палаючої в горловині ганчірки, зате друга рвонула білим смердючим полум’ям, яке відразу ж ударило до стелі.

– Тут горіти нічому, – прохрипів Книжник. – Навіть підлогу зняли. А в Сховище це не долетить.

Він стояв перед Білкою, притискаючи до грудей пакунок з атласом і щоденником.

– Вони підпалять будинок, – сказала Білка спокійно. – Або знайдеться, чому горіти… Тут є підвал?

– Так. Але двері забиті, не потрапити…

І тут Книжник згадав.

– Але є ліфти на другому поверсі! У колишньому кафе! І сміттєзбірник!

– Чудово! Залишається тільки зрозуміти, як ми звідси вийдемо…

Білка метнулася до каміна і через мить уже бігла назад, намотуючи на лікоть мотузку, по якій вони спускалися, на плечі у неї бовтався рюкзак, який став зовсім чорним. Коли вона опинилася біля вікна, знизу знову вистрілили, і вже не одна, а три кулі вдарили у скло. Внизу засвистіли, заволали, і Книжникові здалося, що він чує голос Облома.

– До дверей! – наказала Білка, і Тім слухняно поплентався за нею, волочачи забиту ногу. Голова крутилася, але йти він міг.

– Тримай, – Білка сунула йому в руки мотузку і рюкзак.

У її руках було декілька круглих металевих штук, які вона вправно пов’язала між собою.

– Що це? – запитав Книжник.

Вона промовчала, закріплюючи зв’язку на дверній планці. Бруднуватий, але з вигляду міцний шнурок вона пропустила через кільця штукенцій, що бовталися збоку, і натягнувши, прив’язала його до залишків заржавілого замка.

– Усе. Йдемо геть, – скомандувала вона, забираючи у Тіма рюкзак.

У коридорі за дверима вже тупотіли чели. Хтось почав віддирати від дверей дошки, протяжно заскрипіли цвяхи, що виповзали з пересохлого за літо дерева.

– Це гранати? – знову запитав Книжник, хоча знав, яку відповідь почує.

Білка кивнула.

– Звідки вони в тебе?

– Потім. Слухай мене. Коли вони відчинять двері – буде вибух. Сильний. Як тільки рвоне, ми з тобою побіжимо. Буде плутанина. Наше завдання – прорватися до ліфтів перш, ніж вони зрозуміють, що нас тут уже немає.

Вона подивилася на вогонь на підлозі, і глянула на Книжника.

– Якщо хочеш жити, неси сюди книжки…

– Ні! – видихнув він.

– Роби, що я тобі сказала… – Білка не підвищувала голосу, але йому здавалося, що вона кричить. Вона забрала у нього з рук дорогоцінний згорток і сунула у свій рюкзак. – Нам потрібен дим… Багато диму!

Двері тряслися під ударами.

У Сховищі Тім схопив купу журналів «National Geographic», що лежали на ближньому до виходу столі – улюблених журналів свого дитинства, – і, повернувшись у читальний зал, жбурнув їх у калюжу пального. Журнали зайнялися неохоче, обкладинка почала коробитися і чорніти, від полум’я повалив білий густий дим…

Скільки прекрасних годин провів Книжник, розглядаючи фотографії дивовижних місць, скільки нового прочитав на цих жовтуватих сторінках…

Він завмер, із жахом спостерігаючи, як полум’я пожирає журнали і його спогади.

– Лягай!

Він озирнувся на крик, не відразу зрозумівши, що це Білка командує йому.

Стулки дверей вже почали розходитися, і з коридора в читальний зал ринув переможний крик мисливців, що наздоганяли здобич.

Книжник іще падав, коли двері відчинилися.

Тіму здалося, що йому врізали дошкою у вухо. На мить він осліп і оглух, потім зір повернувся. У повітрі кружляли чорні пластівці сажі. Гарячі журнали розкидало по всьому залу, і повітря стрімко наповнювалося білим їдким димом. Дверей не було. Не було і частини стіни поруч із дверима. І біля дверей нікого не було. У всякому разі не було живих.

Хтось смикнув його за руку, змушуючи встати – це була Білка, і Книжник закульгав до виходу, намагаючись не навалюватися на супутницю всією вагою.

Біля дверей валялися останки його одноплемінників. Книжник намагався не дивитися під ноги. З цими челами він жив і дорослішав, але, забери їх Нещадний, жоден із них не був йому ні другом, ні товаришем. Він був чужим для них, вони для нього. Але все одно у грудях Тіма защеміло. Він був для них чужинцем, але все-таки це було його плем’я.

Вони бігли коридором, а ззаду вже тупотіла погоня. Облом зрозумів – щось пішло не так. Та хто завгодно зрозумів би після того, як від вибуху вилетіли усі шибки на фасаді. Фори їм давати не збиралися, на те, щоб знайти ліфти і вибратися, не було і хвилини.

– Тут!

Колись за допомогою цих ліфтів піднімали й опускали приготовані на кухні другого поверху страви, тому шахти були вузькі, але вибирати не доводилося. Білка вибила прикладом розсувні люки, відкриваючи отвори, що смерділи цвіллю, і вправно прошмигнула в один із них. Книжник затамував подих і шмигнув у сусідній.

Він падав униз, оповитий щільною липкою павутиною, яка, здавалося, заповнила весь отвір, і це було огидно до втрати свідомості. Летів він недовго і несподівано вдарився об підйомну платформу, що стояла поперек шахти. Майже застряг, але від удару платформа просіла, і він ухнув далі разом з її уламками. Раптово лаз закінчився, і Книжник опинився в порожнечі, задригав ногами, скрикнув від несподіванки і влетів у якусь хрустку пилову масу, що суцільно вкривала підлогу.

Поруч фиркала і переверталася Білка. Тут було зовсім темно – підвал знаходився під будівлею і його справді давно ніхто не відвідував, не було ні бажання, ні необхідності. Двері, що ведуть сюди, були завалені сміттям багато років тому, а ті, що були зовні, давно вросли в землю до половини.

Поруч із ним щось хруснуло, і підвал залило малинове світло від фальшфеєра, від якого Тім моментально осліп.

– Забери мене Нещадний, – видихнула поруч Білка.

Книжник моргнув кілька разів і завмер.

Вони стояли по коліно у висохлих хітинових тільцях, скинутих зміїних шкурах, якомусь зотлілому смітті, гнилих ганчірках…

Тім відчув, що починає свербіти. Весь. Із голови до ніг. І навіть усередині. Пахло вогкістю, щурами і ще чимось незрозумілим, огидно терпким.

– Де вихід?

– Не знаю. – Книжникові чомусь здавило горло, і він захрипів. – Це підвал. Тут були кухні і комори. І ще місце, де робили тепло…

– Вихід? – повторила Білка.

Над ними зазвучали віддалені голоси.

– Швидше! Вони зараз закидають нас гранатами!

– А у них є? – запитав Тім.

– Я вкрала свої у них перед тим, як піти. У них є. Не сумнівайся.

– Треба шукати люк, – сказав Книжник. – Люк у підлозі. Там має бути місце, куди зливали бруд. Щось на зразок труби або великої ями.

– Ти впевнений? Знаєш?

– Я так думаю.

– Не думай, – наказала вона. – Шукай.

Білка вже йшла, піднявши над головою фальшфеєр, загрібаючи ногами в огидному шарі мертвих комах.

– Шукай.

Тук-тук-клац…

Щось летіло по старій ліфтовій шахті.

– Відходь! – крикнула Білка. – Лягай!

Книжник не очікував від себе такої прудкості.

Граната вибухнула вже тоді, коли вони забилися за старий паливний бак у кутку. Уламки хльоснули по стінах, по іржавому металу бака, по стелі. Вибух підняв у повітря хмару пилу з хітину і сміття.

– Якщо ми не знайдемо люк, то тут і здохнемо, – сказала вона, закриваючи вільною долонею рот. У її другій руці вже догорав фальшфеєр. – Швидше, Книжнику! Швидше!

Книжник зажмурився і буквально пірнув у сміття біля їхніх ніг, намацуючи руками бетонну підлогу.

Тук-тук-тук-клац!

Перед тим як знову рвонути за рятівний іржавий бік бака, Тім відчув під долонею залізо.

Цього разу гранат було дві, й осколки від них розлетілися рикошетом по всьому підвалу, дивом не поранивши їх прямо в сховищі.

– Люк тут!

Вони пірнули у сміття з головою (Білка встигла увіткнути фальшфеєр між якимись залізними прутами, і червоне хімічне світло забилося об стіни), обшарюючи руками підлогу, поки не намацали квадратний шматок заліза, розташований врівень із бетонною плитою, але, на щастя, Книжник знайшов на залізі заглиблення, за які можна було вхопитися.

Голоси зверху звучали голосніше і голосніше, і було зрозуміло, що через декілька секунд униз полетять іще гранати.

– Узялися! – прокректав він, відчуваючи, як ломить м’язи на напруженій спині. – Узялися разом!

Якби не допомога Білки, Книжник ніколи б не відкрив виходу.

Кришка буквально вросла в бетон, але спільними зусиллями їм удалося зірвати її з четвертого ривка, вчепившись у вушка на поверхні. Звук при цьому вийшов дивний – такий собі хлопок. І сталося це саме тоді, як у ліфтових шахтах застрибали веселі кульки, начинені вибухівкою: тук-тук-тук-клац! І ще раз: тук-тук-тук-клац!

У відкритий отвір під їх ногами ринуло сміття, немов вода у відчинений злив, – потоком, загуділо повітря, вирушивши вниз у провал. Хітиновий пил шелестів, закручувався у воронки, тік гладкими струменями, руйнувався, як вода у водоспаді…

У червоному світлі фальшфеєра видовище було зовсім уже нереальним.

Здавалося, що під підлогою сидить величезна жива істота, яка всмоктувала все, що опинилося в зоні досяжності. Засмоктує – і пожирає, засмоктує і пожирає… Книжник відчув, як тремтить і вібрує повітря навколо нього. Секунди тяглися, немов розігріта смола на сосновому стовбурі.

Гранати одна за одною п-о-в-і-л-ь-н-о вилетіли з ліфтових прорізів, одна за одною вдарилися об бетон, підстрибнули…

І вибухнули, вивергаючи смертоносні осколки чавуну.

Але Білка і Книжник стрибнули в темряву, яка відкрилася у них під ногами, за півсекунди до цього.

* * *

Унизу була труба зі старого крихкого від вологи бетону. Сира, пахла чимось гірким, наповнювала рот в’язкою слиною.

Коротке ковзання схилом і такий же короткий політ. Ударило в п’яти, але несильно, хоча Книжник рівновагу все-таки втратив і полетів уперед головою. Білка теж упала, але тут же підвелася, підхопила Тіма під лікоть і потягла за собою. Навколо темно – хоч око виколи, труба виявилася затісною для Тіма, і він до болю подряпав маківку, після чого пригнувся і далі біг на напівзігнутих. Під ногами зачавкало, спочатку під підошвами, а потім переставляти ноги стало важко і запах став зовсім нестерпний – важкий і густий сморід випорожнень, гниття і прокислої зелені заповнював легені. Почало паморочитися в голові, Книжник уже не біг, а виписував па.

У кінці труби вони натрапили на решітку – іржаву, але міцну, що й не виламаєш. У руках Білки спалахнув фальшфеєр і червоне полум’я розігнало темряву. Тут дихалося легше, але там, де проходило повітря, вибратися з колектора не виходило. Білка зрозуміла це відразу.

– Назад, – наказала вона. – Шукаємо бічний прохід! Під ноги не дивись.

Але Книжник уже подивився. І заплющив очі од відрази – густа каша зі старих нечистот і величезних мокриць, якихось жуків, слимаків і сколопендр облипала його литки. Тут було все, що висрало із себе Паркове плем’я за роки свого існування, гігантська вигрібна яма, заповнена багатоногими хітиновими демонами.

– Уперед! – повторила Білка скрипучим голосом. – Уперед, якщо не хочеш здохнути!

Книжник знову побіг, тепер у зворотному напрямку, переставляючи ноги, немов механічна іграшка.

Бічний прохід виявився через десять метрів – рази в два вужчий, ніж основна труба, але лайна в ньому було не менше. Для того, щоб потрапити в нього, треба було стати на карачки, Книжник забарився, завив від жаху та огиди, але Білка без церемоній стусаном увігнала Тіма в цю смердючу пащу ударом коліна і сама пірнула за ним.

Книжник повз і ридав.

Найбільше хотілося померти або втратити свідомість від смороду. Але доводилося повзти. Хоча повітря було огидним і наповненим міазмами гниття, але дихати ним можна було. Але ось те живе, що ворушилося під долонями і колінами… Витримати це було практично неможливо, але він тримався, долаючи позиви до блювоти. Найбільше Книжник боявся впасти і зануритися в рідину обличчям.

Тім чув, як позаду хрипить Білка – їй доводилося ще важче, однією рукою вона все ще тримала палаючий фальшфеєр. Хід став іще вужчим і пішов угору, хоча й ледь відчутно. Вони вже не повзли – протискувалися, і Книжник уявив собі, як вони застрягають у цьому проході. Наглухо. І від однієї цієї думки його почало бити жахливими, схожими на судоми дрижаками.

Книжник вивалився з вузької труби в бетонний короб, і коли фальшфеєр висвітлив нутрощі їх нового притулку, зрозумів, де вони знаходяться.

Праворуч від них повинна була розташовуватися Банка, зліва – залізний павільйон з гнилим дахом, в якому колись торгували сендвічами, солодкою ватою та напоями.

Білка побачила місце, де бетонна кришка короба викришилася, утворивши широку щілину і, хлюпаючи у смердючому в’язкому бруді, побігла туди. Тім, похитуючись, побрів за нею.

На його подив (він усе ще зберіг здатність спостерігати і дивуватися), вона сунула фальшфеєр у густу рідину під ногами і легкою тінню вилетіла в отвір, залишивши Тіма на самоті. Книжник злякався, що вона кине його тут, причому злякався по-справжньому. Страх додав йому сили, він ухопився за бридкий край, підтягуючись, і відчув руку Білки на своєму комірі. Секунда – і він упав на траву, дихаючи на повні груди. Над ним височіло нереально зоряне небо, таке високе і красиве… Він із насолодою втягнув повітря в легені, силкуючись очистити їх від…

– Бігом! Бігом!

– Не можу… – видихнув він.

– Здохнеш. Встав і пішов!

І він знову встав, тому що йому було соромно здохнути ось тут після того, як він усе-таки виліз…

Погоня розгорнулася за якусь сотню метрів від них. Книжник крізь підлісок бачив, як танцюють язики полум’я за вікнами Бібліотеки. Його Бібліотеки. Його дому. І відразу ж відвернувся. Треба було дивитися під ноги. Білка спеціально не йшла у відрив, хоча могла давно зникнути безслідно. Книжник подумав, що вона рятує не його, а книжки, що лежать у рюкзаку. І його вміння складати з букв слова. Не більше. Сам він ніякої цінності не становив – худий, невмілий, проблемний тягар. Бездомний ізгой.

Вони звернули, намацуючи нову стежку. Крики переслідувачів лунали тихіше – плем’я явно збилося зі сліду, але Тім знав, що це ненадовго.

Слідопити свою справу знали туго, а їх із Білкою можна було знайти, навіть якби вони літали, тільки по запаху, було б бажання. Бажання, судячи з усього, було. А вже після смерті Ноги…

Знову поворот.

І тут Книжник зрозумів, куди веде його супутниця, і ледь утримався від того, щоб не повернути назад.

Білка прямувала до Боліт.