Читать книгу Кращий вік для смерті - Ян Валетов - Страница 7

Момент, коли Болота закінчуються і починаються Пустки, пропустити не можна, тому що повітря міняє смак.

Вітер, що дме зі сходу, миттєво висмоктує з нього вогкість із запахом тухлятини, терпкий, з гнилизною, запах ряски і застійної води. Повітря стає спочатку теплим, а потім майже гарячим і шорстким, напевно, через квітковий пилок, від якого нестерпно свербить у носі.

Бігун чхнув, висякався в пальці і струсив шмарклі на землю.

Перед ними простягалося море колихливих трав, низького чагарнику і самотніх дерев. А ще з цього моря стирчали недогризки стовпів і їх ланцюжок ішов до обрію.

– Ось і шосе, – сказав Облом, розглядаючи околиці в пошарпаний бінокль. – Можемо рухатися по ньому. Буде на пару миль далі, але йти зручніше.

– І безпечніше, – кивнув Свин.

– Біля Тауна тобі буде зручніше, долбоне! Особливо якщо розтяжку зачепиш! – посміхнувся Бігун. – Ну що там, Обломе?

– Нічого.

– Як ти думаєш, вона нас набагато випереджає?

– На день, – упевнено сказав Облом і теж чхнув. – Як тут живуть, Нещадний допоможи! Я ж зараз здохну від цієї сверблячки!

– Минеться! – Бігун змахнув рукою, даючи сигнал мисливцям рухатися. – Не бзди, бро! Зараз звикнемо… День – це фігня. Наздоженемо. Через Сіті їй з ходу не проскочити…

– Через Сіті вона якраз пройде. Міст, ось де ми її накриємо!

– А як ми самі пройдемо через Сіті, чуваче? – запитав Свин. – Мені востаннє там трохи дупу не відстрелили…

– Коли всіх вбити не можна, – знизав плечима Бігун, – то доведеться домовлятися…

– Якщо вони захочуть із нами домовлятися, – сказав Облом. – Ти ж знаєш, між нами любові немає.

Огорожа шосе практично згнила, а що не згнило, розтягнули ковалі, тому те, що вони вже вийшли на дорогу, відчулося лише тоді, коли Бігун намацав у трав’яному килимі шматок бетону.

Він підняв його. Бетон кришився в руці і сипався крізь пальці колючою піщаною крихтою.

– Розвідники, вперед, – наказав Бігун, і ті слухняно очолили групу.

Взагалі-то поки що можна було і не пускати їх уперед, так далеко від Сіті дорогу ніколи не мінували, але заходи не завадять. Тим більше, що почалося все не дуже вдало.

Бігун згадав смак гару вчорашнього похоронного багаття і скривився. Він ненавидів усі ці церемонії, виття шаманів і те, що в такі хвилини думав про власне багаття.

Про власну смерть. І думав останнім часом усе частіше і частіше.

Облом крокував праворуч від нього, Свин – зліва, ті, хто йшли позаду, закривали вождям спину півколом.

– Де ти бачив ракети? – запитав Облом.

Бігун тицьнув пальцем праворуч:

– Ось там.

– Це фармер? – поцікавився Свин.

– А хто ще? – кивнув Бігун. – Тривога. На одній із ферм щось трапилося. Не дай нам Нещадний натрапити на їх загін…

– Срати я на них хотів, – реготав Свин і поплескав по автомату, який лежав на круглому животі. – Теж мені вояки! Вівце…би! Нехай тільки сунуться!

Він хлюпнув носом і скривився, немов сьорбнув кислої браги.

– Ось, бл…дь, бро, чим це так смердить? Я через соплі чую – тухлятиною несе!

– Гей! – неголосно сказав Облом. – Бігуне, дивись! Свине! Голову поверни!

Загін зупинився.

Ліворуч від них над стежкою піднімалися залишки залізної конструкції, так і не зіржавілої на пил за всі ці роки. На самому верху ґратчастої ферми висіли три тіла. Вірніше, тіла в цих мішках вже ледь угадувалися, бо підвісили їх мінімум пару тижнів назад, а то і більше. Але недостатньо давно, щоб плоть згнила остаточно і ті впали на землю.

Зі своєї вечері знехотя знялися дві великі ворони і зграя дрібних пташок, схожих на синиць.

– Опа-жопа! – сказав Свин і чмокнув пухкими губами. – Пацани із Сіті висять! Точно кажу!

– Або з Тауна, – заперечив Облом.

– Нє, Таун – це фігня! – похитав головою Свин. – Дивись. Бачиш клапоть шкіри на плечі у того, що нижче висить? Зелене тату! У пацанів із Тауна зеленим зашкваритися можна! Тільки синій або червоний! Або – разом!

Коли справа стосувалася спостережливості і розплутування слідів, Свин зовсім не виглядав дурнем. Бігун не переставав дивуватися тому, наскільки товстун швидко метикує в таких ситуаціях.

– Ось це, Свине, фармери, – пояснив Облом. – Їх робота. А чели із Сіті вважали себе крутими. Січеш?

– Лохи, – презирливо пирхнув Свин і сплюнув під ноги.

– Точно, лохи, – хмикнув Бігун. – Ти, Свине, крутіший, нема питань… Просто ти з фармерами не воював, і не треба нам із ними воювати. Де ми, а де фармери? З ними краще торгувати…

– Як ти думаєш, – звернувся він до Облома. – Це межа?

– Ні-і, це точно не межа. До кордону миль двадцять тупати.

– То якого вони тут їх повісили?

– Де зловили, там і повісили. Слухай, давай-но звідси швидше… Якщо у них тут шо сталося…

Загін прискорив крок, ідучи від повішених челів.

– Може, – сказав Облом через деякий час, – це вона?

– Що вона? – перепитав Бігун.

Такий швидкий ритм руху подобався йому куди більше розміреного похідного кроку. Він рівно дихав, натреновані ноги легко несли його над старим шосе. А ось Свин явно не любив такого рівного бігу і з незадоволеною фізіономією витирав із чола рясний піт.

Облом легко тримав темп, але Бігун знав, що це ненадовго – занадто великим челом був Облом, занадто важким. Значить, через півмилі треба буде перейти на крок, щоб усі відпочили, а потім знову милю бігом.

– Може, це вона щось зробила фармерам? – припустив Облом. – Ти ж знаєш, вона відморожена. І за часом підходить. Ракети ми бачили вранці, а вона випереджає нас точно на день шляху!

– Ну, тоді проблеми з фармерами будуть не у неї, – сказав Бігун похмуро. – А у нас. Вона з нашого племені…

– Що ти гониш! – видихнув Свин. – Вона давно не наша!

– Вона з нашого племені, – повторив Бігун, не збиваючись із кроку. – І якщо у неї проблеми з фармерами, то нам потрібно терміново забратися з їхньої землі!

Дорога повернула, викручуючись широкою дугою через два пологі пагорби, і загін минув дорожній стовпчик із проржавілою і облізлою табличкою. На ній можна було розрізнити цифри 32.

* * *

– Десь тут межа, – повідомила Білка, озираючись на всі боки.

Книжник мовчав.

Він практично не мовив жодного слова відтоді, як вони рушили в путь. Їхав мовчки, пристосовуючись до ритму кінного кроку, і навіть примудрився подрімати в сідлі, дивом не впавши.

Незважаючи на те, що вечори вже радували прохолодою, удень сонце світило зовсім по-літньому. Білка від спеки не страждала, вона навіть любила її, але через неї над безкраїм морем зелені, яке заливало Пустки від обрію і до обрію, літали тисячі комах, і коням довелося несолодко. Подекуди на боках і в паху тварин від укусів численних хорсфлаїв з’явилися криваві патьоки. Коні нервували, відмахувалися хвостами, але комахи жалили і жалили, іноді попутно намагаючись спробувати і людську плоть. Рятував одяг: від обличчя хорсфлаїв Білці доводилося ганяти вручну. А ось Книжника кусючі комахи майже не чіпали, навколо вилися, але чомусь не гризли.

Звичайно, набагато безпечніше було б їхати тільки по старій дорозі, але зруйнований гайвей петляв, наслідуючи рельєф, і тоді Білка зрізала шлях, пускаючи коней просто через пологі височини.

Кілька разів на шляху траплялися жовті лисини мертвої трави, і тоді Білка направляла свою кобилку в обхід.

Це були погані місця, де недавно випав смертоносний дощ. Такі дощі приносив іноді південний вітер, нехай забере його Нещадний, і добре, що цей вітер дув нечасто. Від падаючої з неба смерті ставали жовтими й опадали дерева, а з челів, які потрапили під таку зливу, злазила шкіра.

Зате біля таких лисин комах було менше, ніж усюди, і можна було зітхнути з полегшенням, без ризику проковтнути якогось літаючого жучка.

Вдень вони зробили короткий привал у невеликому гайку, який Білка пам’ятала з минулих своїх набігів. Тут із землі сочилася вода, збираючись між перекрученим корінням старого низькорослого деревця. Вода чиста і прохолодна – можна було і попити самим, і набрати фляги, і напоїти коней.

Їли мовчки.

Приготовані Евою в дорогу харчі були смачні, хоча викликали не найкращі спогади.

Коні досить сильно постраждали від комах, але дали дівчині оглянути болючі місця.

– Вони підуть за нами, – сказала Білка Тіму неголосно, змащуючи укуси лікувальної маззю. – Ти бачив сигнальні ракети?

Книжник не відповів.

– Ну, як хочеш… Доведеться їхати швидше, так що не спи в сідлі. До вечора ми повинні перетнути кордон. Навіть якщо вони організовують погоню, то на землі Сіті навряд чи підуть.

Книжник мовчки поліз у сідло.

– Ти так і мовчатимеш?

– Я не хочу з тобою розмовляти.

– Ти дурень? – запитала Білка, дивлячись на нього знизу вгору. – Ти розумієш, що без коней ми б не пройшли і третини цієї відстані? Тобі не терпиться здохнути?

Книжник поплескав коня по шиї і, примружившись, подивився в небо.

– Поїхали, Білко. Нема про що сперечатися.

Дівчина залетіла в сідло одним стрибком, не торкнувшись стремен.

– Може, правильно тебе називав Облом? – процідила вона крізь зуби. – Може, ти дійсно Хробак? Цей світ так улаштований, Книжнику. Якщо не вб’єш ти – уб’ють тебе. Якщо ти не вмієш убивати – станеш рабом того, хто вміє. Рабом, Книжнику! Бачиш, якому новому слову ти мене навчив! Ти давно вже чел, а не тін – повинен знати: мирних Нещадний прибирає першими!

– Я знаю. Але це нічого не змінює.

– Тоді ти дурень, тому що це змінює все. Здохни першим, Книжнику.

Він усміхнувся.

– Як пощастить…

Білка вдарила коня п’ятами, і той знехотя пішов неквапливою риссю. Книжник рушив за нею, намагаючись не відставати.

І ось тепер вони стояли у зруйнованій часом автозаправній станції на узбіччі гайвею, і Білка, поклавши лікті на капот проржавілого до дірок автомобіля, розглядала в бінокль контури будинків, які почали виникати десь на обрії.

Здалеку вони здавалися цілими, але Книжник знав, що це не так. Місто було зруйноване, не цілковито, але досить сильно. І зробили це рослини, дощі, вітер, температура і час.

Будинки руйнувалися, засипаючи уламками вулиці, і по камінню зі швидкістю пожежі повз усюдисущий плющ. Дерева росли на карнизах і дахах, їхнє коріння рвало бетон на частини. Знелюднене місто перетворювалося на ліс, у кам’яні джунглі, у дивне місце, де хмарочоси впиралися в небо, завиті зеленню від фундаменту і до даху, і дикий виноград заповзав під покручені рами зеленими вусами, руйнуючи камінь і бетон, відкриваючи дорогу вітрам і волозі.

Сіті і Таун були кінцем життєвого простору Паркового племені, і що знаходиться далі, Книжник точно не знав. За межами міста простягався світ, про який він тільки читав, дороги, які він бачив тільки в своєму дорогоцінному атласі, та річки, відзначені блакитними лініями на старих картах.

Але для того, щоб потрапити туди, потрібно було вибратися з Сіті, перейти міст, що веде в Таун, перетнути Таун так, щоб дістатися до його південних околиць…

А ось потім…

Потім мало розпочатися найцікавіше.

Він квапливо дістав із заплічного рюкзачка атлас і сів на траву.

Хотів він або не хотів, а без спілкування з Білкою далі було не обійтися. Якою б вона не була – вона союзник. Тільки ось тепер при її наближенні у нього в животі утворювалася липка холодна грудка. І Книжник не був впевнений, що це страх.

– Подивися, – покликав Тім, і дівчина підійшла, ведучи коня за повід.

– Ми зараз тут, – сказав Книжник, показуючи пальцем місце, де на карті гайвей, підійшовши впритул до Сіті, дотикався до белтвею – кільцевої дороги, що колись охоплювала і Сіті, і Таун. – Ось заправна станція…

Він підборіддям показав на руїни заправки, біля якої вони розташувалися.

– Ось там була електростанція – це залишки труби.

– Раніше мостів було три.

– Я знаю, – кивнула Білка. – Бачила руїни.

– Давно була в Сіті?

Вона швидко глянула на нього.

– Не дуже. Цією весною.

– Міст, який в центрі? Що з ним?

– Тоді стояв цілісінький. Ти біля річки ніколи не був?

– Ні. Нас того разу виявили ще на околицях, ледве ноги винесли.

– Тоді слухай… Річку тут убрід не перейдеш – глибоко і широко. Течія швидка. Після дощів пре так, що аж страшно поруч стояти. Біля повалених мостів охорони немає, та вона там і не потрібна. Зате в центрі міст бережуть як зіницю ока. З боку Тауна його тримають під прицілом снайпери. Чи не весь час. По жителях Сіті вони не стріляють, якщо ті не намагаються зайти за середину моста. Але якщо заступити за межу – б’ють влучно. З боку Сіті міст забарикадований. Думаю, що не замінований – на їх місці я б із мінами там не бавилась, надто вже дуже все старе… але вони можуть…

– Завданнячко, – задумливо мовив Книжник. – Але ж нам потрібно сюди…

Він постукав пальцем по карті.

– На південь?

– Ну, так… І я поки не уявляю, як це зробити. Ти побувала в Тауні?

– Цієї зими. Перейшла по льоду… І теж ледве ноги винесла.

– Ну, ми з тобою холодів не дочекаємося… Які думки?

– Ніяких, – чесно зізналася Білка. – Дорога одна – через міст. А там – снайпери з того боку, снайпери з цього… А в тебе які?

– Нам на південь, – сказав Книжник. – І річка тече з півночі на південь.

– Ну? – перепитала Білка.

– Це поки все.

– Чому все?

– Тому що для цього плану потрібен човен або пліт.

– Їх у нас немає.

– Тоді стати птахом і перелетіти на іншу сторону повітрям.

– І як ти збираєшся стати птахом?

Книжник розвів руками.

– Не знаю.

– Ну що ж… – констатувала Білка. – Хороший у нас план. Слушний.

– Іншого немає.

Книжник запакував атлас у рюкзак і встав.

– Я розумію, що це звучить безглуздо, але доведеться діяти за обставинами. Як ти думаєш, ми зможемо знайти союзників у Сіті?

Білка мимоволі фиркнула.

– Зрозумів, – кивнув Тім. – Давай-но зайдемо в Сіті так, щоб за течією бути вище моста.

– Добре, – сказала Білка, застрибуючи в сідло. – Тепер ти тримаєшся за мною і виконуєш будь-які команди. «Будь-які» – означає будь-які. Інакше нарікай на себе. Не хочу тебе лякати, але чели з Сіті – малоприємні типи.

Тім теж видерся на коня і підібрав поводи.

– Зате ми з тобою приємні, – буркнув він. – Приємніше вже нікуди!

– Ближче поки не під’їжджаємо, – скомандувала Білка з похмурим обличчям. Обходимо Сіті з півночі на відстані. Щойно стемніє, підемо всередину.

* * *

Спочатку по них ударив кулемет, а вже потім Бігун побачив вершників. Стріляли над головами, але щойно кулі засвистіли навколо, загін заліг у високій траві. Можна було повзти, але від коней далеко не відповзеш, тому Бігун демонстративно встав на повний зріст, а слідом за ним підвелися Облом, Свин, а потім й інші мисливці.

Вершників було небагато, десятка півтора, але з ними в одному строю рухалися два легких вози з кулеметами – ган-кари, і кожен з них коштував двох десятків бійців.

– Фармери, – неголосно сказав Облом йому в потилицю.

Але це Бігун і сам бачив. Загін наближався, охоплюючи мисливців Парку півколом.

– Не стріляти, – про всяк випадок попередив Бігун інших. Але дурнів не було.

Візники розгорнули ган-кари, стрілки за кулеметами взяли мисливців на приціл, і тільки тоді з ряду кінних виїхав вершник – темноволосий і засмаглий до чорноти чел із довгим хвостом волосся на потилиці. Його обличчя було б миловидним, але все псував шрам – рубець від правої скроні майже до лівого вуха.

Бігун полегшено зітхнув – Різаного він знав. Бачилися пару разів і навіть домовлялися про торгівлю.

Вождь тицьнув автомат у руки Облому і теж ступив уперед, показуючи руки.

– Живи вічно, Різаний!

Різаний промовчав.

Поруч із ним у сідлі сиділа герла – невелика, темненька і вагітна. Під очима в неї розбіглися темні кола, а самі очі…

Нехороші у неї були очі. Бігун мав інтуїцію звіра і рідко помилявся. Дуже погані.

– Її тут немає, – сказала герла приглушеним голосом.

– Що сталося, бро? – запитав Бігун, оголюючи в усмішці верхні зуби, дрібні, як у тхора. – Може, ми шукаємо одну і ту ж тварину?

Різаний повільно повернув голову в його бік.

– А… – протягнув він. – Бігуне… Живи вічно!

– І ти, і ти, Різаний… – кивнув Бігун. – Ми шукаємо герлу, яка порушила Закон Парку. Її звуть Білка. Маленька худа тварина, небезпечна, як болотний снейк. Руда сука, яку ми вигнали з племені.

Очі у вагітної спалахнули темним кривавим світлом.

– І де вона, Бігуне? – запитав Різаний.

– Ми думаємо, що йде в Таун.

– Одна? – продовжив Фармер.

– З нею ще один покидьок, – сказав Облом за спиною Бігуна. – Книжковий хробак! Але він мій.

– А… Облом… – знову ліниво протягнув Різаний, схиляючись до шиї коня. – Живи вічно, Обломе. Але я вже говорю зі старшим, так що ти можеш заткнути пащу…

Облом пішов плямами, відкрив був рот, але промовчав.

– Вона не сама, – спокійно сказав Бігун, не вступаючи в суперечку. У нього не було ніякого бажання брати участь у перепалці під прицілом двох великокаліберних кулеметів. – У неї є спільник…

Різаний схилився до герли з шаленими очима, і та щось прошепотіла йому на вухо.

– Ваша одноплемінниця зі спільником убили чоловіка цієї жінки, – Різаний поклав долоню на приклад автомата в сідельній кобурі. – Я думаю, ви повинні заплатити за це…

Бігун відчув, як за його спиною напружилися мисливці.

– Вона не наша одноплемінниця…

– Так? Вони обидва з вашого племені, що б ти зараз не розповідав. І ти відповідаєш за те, що вони зробили.

Стволи кулеметів ледь помітно опустилися нижче.

– Ми теж хочемо їх покарати…

– Убитий фармер, один із наших… – процідив Різаний, стиснувши губи. – Усі племена в окрузі знають, що буває після цього. Чи ви, Паркові, забули, що ми нічого не прощаємо і нічого не забуваємо? Напевно, давно ніхто з ваших не висів на стовпах справедливості! Пора нагадати!

– Не квапся, Різаний, – важко вимовив Бігун. Він сам здивувався тому, як пересохло в роті – слова дряпали йому горло, як шматки черствого коржа. – Ти встигнеш покарати винних, а твоя герла отримає викуп за вбитого чоловіка. Ми якраз збиралися запропонувати тобі діло…

– Діло? – здивувався фармер. – Мені? Яке діло мені може запропонувати парковий?

– Я б хотів поговорити з тобою віч-на-віч.

Деякий час Різаний розмірковував, міряючи Бігуна поглядом, але потім усе-таки кивнув:

– Підійди.

Бігун підійшов, намагаючись дивитися гордо, але цьому дуже заважали стволи кулеметів, що стежили за ним. Він був невисокий на зріст, і кінь Різаного нависав над ним, як скеля.

Фармер дістав свій автомат із кобури, і ствол уткнувся Бігуну під ключицю. Мушка дряпала шкіру, від металу несло мастилом і пороховим гаром.

– Говори.

Бігун ковтнув якомога непомітніше і подивився на Різаного знизу догори.

– Скільки зим у тебе на плечі, Різаний? – запитав він.

– Шістнадцять, – відповів той, не знімаючи пальця з курка.

– Хотів би ти обдурити Нещадного, бро?

Ствол автомата врізався йому в плоть, але Бігун навіть не змінився в обличчі.

– Нещадного не можна обдурити.

– Книжковий хробак каже, що можна.

– І ти хочеш, щоб я повірив у цю нісенітницю, парковий?

– Я хочу, щоб ти пішов із нами і переконався сам.

Різаний дивився на нього зверху вниз неприємним холодним поглядом.

– Ти кличеш мене ловити твоїх утікачів?

– Це не втікачі, бро. Це шанс жити вічно.

Різаний неприязно посміхнувся.

– Не можна жити вічно.

– Але можна жити дуже довго. Три життя. Чотири. Це майже вічно, Різаний. Для нас це вічність.

Різаний подумав, а потім кивнув.

– Тобі потрібні бійці.

– Ну, звичайно, – погодився Бігун. – Я кличу тебе не тому, що тебе люблю. Просто з твоїми челами, кіньми і ган-карами ми зможемо зробити більше, ніж без них.

– І я зможу обдурити Нещадного?

– Або ми обидва зможемо, або обидва програємо – як пощастить.

– Якщо це підстава, парковий, то я відберу у тебе не зброю, не людей, я відберу у тебе життя…

– Домовилися, – кивнув Бігун. – У мене на плечі відзначено сімнадцять зим, Різаний. І якщо я промахнусь, то мене покараєш не ти – Нещадний. Сам подумай, хто з вас страшніший?

* * *

Будинки нависали над вулицями в прямому і переносному сенсі. Обплетені зеленню величезні куби, похилені паралелепіпеди, дивні іржаві конструкції, немов побудовані спеціально, щоб дати опору лозі і паросткам плюща і винограду.

На деяких вулицях уже піднявся ліс, причому немолодий – густий, з підліском, такі вулиці вони об’їжджали.

Навколо було справжнє пташине царство, повітря буквально тремтіло від криків пернатої живності, але це не радувало, бо якщо хоч з одного з хмарочосів у Даунтауні за околицями стежив спостерігач, то зграї птахів, що злітали в повітря, чітко позначали їх шлях.

Утішало одне – темніло, а темніло в Сіті зовсім не так, як на Пустках.

Небо над колишніми будинками було ще світлим, блакитним із додаванням рожевого, а на вулицях уже густішала пітьма, і в міру того як вона наступала, пташиний гомін ставав тихішим, пернаті пірнали в зелень – за нею ховалися порожні отвори вікон – і зникали.

– Треба буде забратися звідси до ранку, – сказала Білка, дивлячись на довгокрилі силуети, що мелькали над ними. – Тільки ледачий не зрозумів, що тут хтось є…

Книжник мовчки крутив головою, роздивляючись те, що колись називалося Сіті. Зараз вони були на північній околиці міста. Тут не зводили висотних будівель, максимум три-чотири поверхи. Частина будинків явно ніколи не була житловою – район, що переходив в одноповерхову забудову, залишався лівіше. Вони їхали по самому кордоні промзони. Праворуч іноді виникали руїни заводських корпусів, напівзгнилі, з проваленими дахами вергаузи, залишки довгих, на кілька блоків, парканів.

– Скоро доведеться шукати місце для ночівлі, – попередила Білка. – Ще трохи, і тут буде хоч око виколи…

– Ну так давай шукати… – погодився Книжник, який темряву не любив.

– Дивись, де буде багато сухої лози. І для багаття рубати легше, і цвілі всередині менше.

Такий будинок знайшовся на початку наступного блоку.

Перший поверх, напевно, колись був магазином. Білка трохи попрацювала тесаком, розчищаючи широкий отвір, двері впали з гнилих петель при першому ж натисканні, і вони ввели коней всередину.

Книжник поліз у кишеню рюкзака, дістав відреставрований власноруч механічний ліхтарик, кілька разів натиснув на клавішу, розганяючи генератор. Діод спалахнув, заливаючи блакитним світлом кут приміщення.

– Ух ти… – сказала Білка з щирим подивом. – Я такого і не бачила. Ти прямо шаман, Книжнику.

Тім пирхнув.

– Посвіти…

Вона швидко притягла до хати кілька футів сухої лози, порубала тесаком, склала в «курінь» і спритно підпалила.

– Ти розсідлай коней, а я поки знайду ще гілок.

Книжник кивнув і почав знімати з коней збрую. Ті злякано косили очима на вогнище, але стояли струнко.

Білка принесла хмиз, спорудила триногу і залила водою з каністри кілька шматків солонини. Друг вибрався з каптура, отримав сухарик і вирушив подорожувати у своїх справах.

– Я перевірю будинок, поки скипить, – повідомила дівчина. – Назовні не ходи поки, там розтяжка, про всяк випадок.

– Зрозумів, – відгукнувся Книжник.

– Ану, дай свою гуділку…

Він простягнув їй ліхтарик.

– Сюди тиснути.

– Бачу.

Білка боком злетіла по бетонних сходах на другий поверх і через декілька хвилин спустилася.

– Пусто, – повідомила вона, заглядаючи в казанок із закипілою водою. – Навіть мертвих немає. Дивно, але, здається, будинок не грабували. Перший поверх обчистили, а решта неторкане. Треба буде понишпорити по кімнатах і переглянути підвал. Як ти думаєш, що тут було до?..

– Магазин.

– Що продавали?

– Посвіти, – попросив він, і Білка із задоволенням почала натискати на ручку.

– Бакалія, – пояснив Тім, розглядаючи ледь помітні написи.

– Що?

– Овочі, фрукти, різна їжа, дрібниці по господарству. Якщо у них був склад унизу, то варто понишпорити… Бачиш, це – холодильники, в них зберігали те, що швидко псується. А там, де прив’язані коні, – платили за покупки…

– Цікаво, що ж трапилося? – запитала вона. – Ось був мир – і його не стало. Я в курсі, що прийшов Нещадний і всі Старші померли. І я розумію, що Нещадний – це хвороба, дивна, але хвороба. Як лихоманка або пронос… Але я не розумію, звідки і як він прийшов. Ти читав про це в своїх книжках?

– У книжках про це нічого не написано, – відгукнувся Книжник, помішуючи вариво в казанку. – Не встигли про це написати. Я не знаю точно, як швидко все сталося, але, думаю, мова йшла про кілька тижнів. Коли за такий короткий час помирає кілька мільярдів людей, не до книжок.

– Тоді звідки ти знаєш, що Нещадного можна обдурити?

– А я не знаю, що його можна обдурити, – сказав Книжник, знімаючи ложкою коричневу піну із супу. – Я здогадуюся, що це можна зробити.

Білка подивилася на нього з подивом.

– Тільки здогадуєшся?

Тім зітхнув.

– Так. І якби не щоденник, – він поплескав по лежачому поряд рюкзаку, – я ніколи й не дізнався б, що у нас є шанс.

– Хто написав його?

– Одна герла, яка абсолютно випадково опинилася в Парку під час приходу Нещадного. Вона приїхала туди з батьками і на ранок вони померли. Усі батьки померли, а діти залишилися. Так утворилося Паркове плем’я. Вона все докладно описала, а щоденник встигла заховати в Бібліотеці. Я знайшов його рік тому, спочатку хотів викинути – це ж не книжка – а потім прочитав.

– І чим нам допоможуть її записи?

– Її записи – наш путівник, Білко. Вони приїхали в Парк із маленького містечка Маунт-гіл, і поруч із цим містечком знаходиться місце, де народився Нещадний. Ти про всяк випадок запам’ятовуй, хтозна, що зі мною може статися. Це місце називається Лаба.

– Дивна назва…

– Дивне місце. Воно розташовувалося на території великої військової бази, і ніхто не повинен був знати, що воно там знаходиться, навіть сім’ї тих, хто там працював.

– Звідки ж вона знала?

– Чула розмову матері і батька. Батько переживав, тому що всі люди на планеті домовилися не робити нічого, схожого на Нещадного, але робили все одно. І в Лабі займалися саме цим.

Білка дістала з рюкзака пакет із сушеними травами і кинула їх у вариво, потім туди ж полетіла жменя крупи, і бульйон перетворився в густу ароматну юшку.

– Помішуй, – наказала Білка, і Тім слухняно почав працювати ложкою.

– І далеко нам до цієї Лаби? – запитала вона через хвилину.

Він кивнув.

– Сто миль з гаком на південь від Тауна.

– Сто миль!

Білка присвиснула.

– І для цього треба пройти Сіті, перейти міст, а потім ще і вибратися з Тауна. Сто миль землями, які ми не знаємо. Це не просто далеко, Книжнику, це дуже далеко.

– Я знаю, – сказав Тім. – Але єдиний Маунт-гіл, про який може йти мова в щоденникових записах, знаходиться там, Білко.

– Ну, значить, треба до нього дійти, – підсумувала вона, дивлячись на те, як вариво густішає. – Так, до речі… Ти обіцяв навчити мене читати?

Деякий час Книжник мовчав, дивлячись Білці в очі. Погляду вона не відводила. У світлі вогнища її волосся здавалося темним, а тіні біля вилиць і в куточках рота – глибокими, наче порізи.

– Добре, – нарешті погодився Книжник.

Видно було, що згода далася йому нелегко.

– Дуже добре. Після вечері і займемося.

* * *

Не всі в племені, що жило в Сіті, розуміли, наскільки їм пощастило. Сіті розташовувався настільки вдало, що тільки повний дурень міг не користуватися можливостями, що відкривалися. Із заходу до міста підходили Пустки, населені фармерами. Ті виробляли овочі, фрукти, молоко і м’ясо – набагато більше, ніж могли з’їсти або запасти. Їм потрібні були ніштяки і зброя, а це все було в Сіті.

На лівому березі річки розташовувався Таун, в якому хазяйнувало інше плем’я, якому теж потрібні були продукти за ніштяки. Але між ними і фармерами стояло плем’я Сіті і єдиний вцілілий міст. Тому плем’я Сіті отримувало ніштяки з Тауна за розумними цінами, а ті отримували продукти від фармерів, щоправда, за цінами в декілька разів більшими.

Тому плем’я Сіті було багатим, краще за всіх озброєним і вкрай болісно ставилося до будь-яких спроб чужинців пробратися на їх територію. Тому, коли жриці Сіті – Айше – доповіли, що спостерігачі бачили на півночі зграї потривожених птахів, вона не стала хвилюватися і викликала до себе командира охоронної сотні, незважаючи на пізню годину.

Додо явно ніяковів поруч із нею.

Він був на дві голови вищий за Айшу і втричі важчий і, цілком можливо, міг вбити її одним ударом лапи, схожої на ведмежу, хоча і був на два роки молодшим, але при вигляді жриці червонів, ніяковів і втрачав командний голос.

Айша знала, що має над ним владу не тільки тому, що вся повнота її належить жриці і її помічникам за законом Сіті, а ще тому, що дуже йому подобається. Додо був хороший – від нього пахло грубою силою, що завжди заводило жрицю, але Додо був для неї табу. Вона добре знала цей тип челів: отримавши її хоча б раз, він почав би вважати Айшу своїм надбанням, не став би підкорятися наказам, так що для втіх у неї були інші чели і герли, а Додо…

Додо ж повинен був безнадійно і сильно її хотіти, що він і робив.

– Додо, милий, – прощебетала Айша, дивлячись на спину командира, зігнуту в ритуальному поклоні. – Схоже, що у нас на півночі з’явилися гості…

Додо повільно випростався. Його плечі могли б загородити їй сонце, якби воно вже не сіло в Пустках.

– Живи вічно, Айшо! Ти хочеш, щоб ми вийшли зараз? – запитав він несподівано високим, юнацьким голосом.

– Вранці, Додо, – відповіла Айша. – Вийдете на світанку. Спостерігач покаже тобі сектор, де літали птахи.

– Їх багато?

– Не знаю. Ти мені розкажеш!

– Добре, Айшо. Ти хочеш їх живими?

Жриця посміхнулася.

– Не обов’язково.

Додо всміхнувся у відповідь. Усмішка робила його обличчя зовсім дитячим.

– Я постараюся тебе порадувати.

– Дякую, Додо. Нещадний так давно не пив свіжої крові…

– Я зрозумів, жрице.

– Йди відпочинь.

– Живи вічно, Айшо.

– І ти живи вічно, Додо.

Він знову вклонився і пішов до дверей, але ті відчинилися і йому назустріч ступив стривожений спостерігач. Айша знала його по імені – Гостроокий, – позаяк він був одним із кращих спостерігачів у племені, справді гострооких, тут із прізвищем не помилилися.

– Айшо! Воїне Додо! – виголосив він. – Пробач мені, жрице, за погані новини, але щойно на заході спрацювали сигнальні ракети.

– Це можуть бути звірі? – запитав Додо.

Він насторожився, підібрався і тепер ще більше нагадував Айші кугуара – такий же сильний, швидкий і небезпечний!

Звірі жили на зарослих вулицях Сіті як у лісі, і з кожним роком їх ставало все більше і більше, але сигнальні ракети на кордонах були встановлені на зовсім іншого звіра.

– Ні, – похитав головою спостерігач.

Додо кивнув і повернувся до Айші.

– Не хвилюйся, жрице. Вранці я все зроблю.

Вона змахнула рукою, відпускаючи їх, і підійшла до вікна.

За склом простягався Сіті. Її Сіті. Ніч уже огорнула його вулиці, і сусідні будинки здавалися темними замшілими брилами. Але Айша знала, що за стінами мерехтять вогнища, герли готують вечерю своїм челам, укладають спати дітей. На дахах найвищих будинків сидять спостерігачі і стережуть кордони, а внизу безшумно ковзають по вулицях трійки і п’ятірки вартових, що охороняють нічний спокій від непроханих гостей-мародерів. Сіті жив своїм життям, а Айша всього лише допомагала йому вільно дихати.

Вона зняла туфлі і стала ще меншою на зріст.

Струнка, добре складена, невисока, смаглява, з явною домішкою крові Нігроу або лати, із хвостом важкого густого волосся, яке діставало до сідниць, вона, можливо, не була красива, але здавалася такою, особливо у порівнянні з жінками племені, висмоктаними ранніми пологами і постійними вагітностями.

Традиційно головна жриця не мала постійного чела, але один раз виносила і народила дитину. Згідно з Законом, вона повинна була народжувати доти, доки не народить дівчинку-спадкоємицю, але Айші пощастило – потрібне сталося з першого разу. Закон також говорив, що вихованням дівчинки жриця не займається, у неї вистачає інших турбот – і дочку виховувала інша сім’я.

Айша дістала з буфета відкриту пляшку вина і налила собі келих. Червоне, терпке, пахне сонцем і виноградом. Вона зробила кілька невеликих ковтків, а потім із насолодою облизала губи.

Іноді вона бачила доньку, але особливого почуття до дитини не відчувала. Дівчинка була необхідністю, вимогою Закону, і Айша не вважала її зовсім своєю, незважаючи на те, що та була схожа на неї як дві краплі води.

Дивлячись на маленьку темноволосу бейбі, Айша прислухалася: чи не защемить у грудях? Але в грудях нічого не щеміло. Красива бейбі, миленька, але не більше. Свої привілеї та обов’язки жриця любила більше, ніж дитину, і це було правильно. Закон мудрий: жриця повинна любити своє плем’я, а не свою сім’ю.

Айша допила вміст келиха і, на мить замислившись, вирішила, що сьогоднішню ніч вона проведе одна. Ранок обіцяв бути цікавим – вона буквально відчула ніздрями запах горілого пороху і розігрітого збройного мастила – вона обожнювала ці аромати бою та смерті. На Сіті давно не робили набігів, а одинаки, які спокусилися на наживу, були лиш убогим приношенням Нещадному. Похоронні вогнища горіли все частіше, значить, він не отримує достатньої уваги і гнівається.

Жриця глузливо гмикнула, але мимоволі потерла плече, де в ряд було витатуйовано сімнадцять магічних крапель. Вона не вірила в жертвопринесення, в молитви і знала, що скільки живих не спалюй в одному вогні з мертвими, настане час… І ніхто не в змозі відстрочити прихід Нещадного. Але люди вірили.

Айша скинула із себе одяг і з насолодою лягла на чисті простирадла.

Скільки б днів або годин (або навіть хвилин) їй не залишилося, це будуть хороші години. Вона проживе їх, як хоче. А коли прийде її час…

Ну, значить, він прийде.

* * *

Підвал виявився розграбованим, Білка з Книжником побачили це відразу, як відчинили прирослі до одвірка двері.

– Даремно ми піднялися завчасно, – констатував Книжник, позіхаючи. – Дивись, тут і ковалі побували, все залізо обдерте.

– Нічого, – бадьоро сказала Білка і позіхнула сама, – чим далі від цього місця ми будемо, тим краще. Птахи ще сплять, і це добре.

Ліхтарик в її руках бадьоро гудів, світлове коло нишпорило по купах сміття, уламках стелажів, якихось незрозумілих пластмасових залишках, шматках запиленого поліетилену.

– Пішли, – запропонувала Білка. – Чого розсиджуватися?

Пляма світла ковзнула по засипаній пилом і трухою підлозі, пробігши по стіні…

– Ану підсвіти… – попросив Тім.

На великому плакаті колись була надрукована реклама. Основа була паперова, тому і збереглася, фарби проглядалися погано – підвал відволожився, але зображення вгадувалося – де контурами, а де тінню…

– Так, – сказав Книжник серйозним голосом. – Від телефонного номера, звичайно, користі мало. А ось адреса… Адреса нам може стати в нагоді.

– Що це? – з подивом запитала Білка з темряви.

– Наш шанс перебратися на той бік, – відповів Тім. – Без усякого моста.

* * *

Додо підняв по тривозі два загони варти.

П’ятеро хороших бігунів повинні були вирушити на північ, туди, де спостерігачі засікли зграї потривожених птахів. Їм належало в разі чого викликати допомогу ракетами. А повний десяток чистильників із двома кулеметниками для прикриття призначався для рейду на захід.

Третій загін варти в повній бойовій готовності залишався на місці, чекаючи сигналу від спостерігачів, щоб вирушити або на північ, або на захід, залежно від обставин.

Сам Додо збирався очолити важкоозброєний десяток, він нюхом чув на заході серйозну заваруху.

Коли загони висунулися до воріт, з’явилася Айша. Вона була вдягнена по-похідному, з автоматом через плече, і вела за вуздечку одного з меринів. Коней фармерів у Сіті не продавали, купити можна було лише мерина або мула, та й то неймовірно дорого, за зброю або вибухівку. Вибухівку доводилося вимінювати в Тауні, там її витоплювали зі снарядів, що залишилися на артилерійських складах. Загалом кожен мерин або мул обходився Сіті в таку кількість ніштяків, що і підрахувати було страшно. Але у Айші був свій мерин, їй годилося мати найкраще.

– Живи вічно, Айшо! – сказав Додо, схиляючись перед жрицею.

– І тобі довгого життя, Додо!

Айша підбадьорливо торкнулася його руки, і гігант почервонів від збентеження.

«Треба буде запросити його до себе, – подумала вона, ховаючи глузливу посмішку, – а то він скоро почне непритомніти при моїй появі».

Додо був хороший. Дуже гарний. Може, тому Айші подобалося мучити його, то наближаючи до себе, то віддаляючи.

– Я вирішила розвіятися зранку, – повідомила жриця, легко, майже не торкнувшись стремена, скочивши в сідло. – Ти не заперечуєш?

Начебто він міг заперечувати!

– Там може бути небезпечно, Айшо, – пробубонів Додо.

Бронежилет був йому дещо замалий.

– Я знаю, – відгукнулася жриця. – Саме тому і їду з тобою, Додо! Ти ж захистиш мене в разі чого?

Додо ледь чутно загарчав, прикладаючи руку до серця.

– От і добре, – посміхнулася Айша, рухаючи мерина з місця. – Веди нас, відважний Додо, веди нас!

* * *

Знайти будинок за адресою в місті, де вісімдесят років немає адрес – завдання непросте. Допоміг атлас Книжника, в якому була схематична карта Сіті. Шукана вулиця Рівер-роад на ній була, а от будинку з номером 1448 не було.

– Ми ось тут, – сказав Книжник, тицьнувши пальцем у карту. – Нам ось сюди. Тут промзона, склади… У будь-якому випадку це близько до річки, так що по дорозі.

Коні йшли кроком, небо все рожевішало, і на ньому світанок уже малював хмари.

– Буде жарко, – Білка подивилася вгору і Друг, скориставшись моментом, вискочив з каптура і теж дивився на небо, сидячи на її плечі.

Над ними вже кружляли мартлети, що вийшли на ранкове полювання, і ковзали на кривих крилах у потоках повітря, вишукуючи здобич.

Деякий час вони їхали мовчки, поглядаючи на всі боки. Трава і мох, якими рясно поросли тутешні мостові, скрадували тупіт копит, тому пересувалися вершники практично безшумно і досить швидко. І коли сонце з’явилося крізь оброслі плющем будинки просто перед ними, Білка і Книжник перебували більш ніж за три милі від місця, де ночували.

Житлові будинки скінчилися, вони в’їхали в промзону.

Тут тяглися до річки довгі кишки колишніх вергаузів, залишки якихось невеликих заводів, за якими вже неможливо було визначити, що саме тут вироблялося, незрозумілі рвані трубопроводи з темного старого тонкого металу висіли шматками на віадуках зі старого каменю – залишки труб ковалів не цікавили: цей метал не кувався, у тиглях – горів.

Пташні стало в рази менше, зате шум річки тепер вчувався чітко, і в повітрі з’явилися граціозні ігрети, які заходили на посадку в бік сонця. На кількох дивом уцілілих стовпах виднілися волохаті шапки гнізд сторків.

Ще за п’ять хвилин ходьби вони нарешті опинилися на березі.

Річка текла перед ними – широка, спокійна біля берегів і стрімка, зі скипаючою піною посередині. Вода в ній була чистою, прозорою, коні відразу почали фиркати – їм хотілося пити.

Колись річка була набагато ширшою, але греблі давно звалилися, і тепер потік повернувся в початкове русло, як було до людини. По берегах височіли залишки пірсів, частина яких давно обсипалася з різних причин, лежали остови величезних річкових човнів, що служили для перевезення вантажів…

Книжник спробував пригадати слово, яким ці човни колись називалися, але не згадав.

Рівер-роад, якщо дивитися по карті, тут не закінчувалася, а вигиналася і бігла далі вздовж річки, і втікачі поїхали по ній на північ.

– Марно, – сказала Білка через півгодини пошуків. – Я і допомогти тобі не можу до пуття. Що шукати? Як це має виглядати…

– Як склад на березі… Ангар. Схожий на цей… – Книжник тицьнув рукою в перекошену будівлю, схожу на половинку труби, що стояла віддалік праворуч. – Можливо, більший?

– І все? – здивувалася Білка.

– Поруч повинен бути пірс… Щось на зразок цього. У них був вихід на річку.

Він знову показав рукою – цього разу Білка роздивилася серед густих заростей прибережного чагарника довгий бетонний майданчик, що йшов від берега до води. Майданчик спирався на палі. Частина з них уже перетворилася на розсипані шматки, з яких стирчав іржавий товстий дріт. Уся конструкція нагадувала величезну мертву мокрицю або багатоніжку.

– Хрінове місце, – сказала Білка, чомусь щулячись. Їй стало незатишно, немов хтось дивився на них через цей частокіл напівзруйнованих паль. Хтось дуже злий і кровожерливий. – Зручне для засідки.

– Навряд чи тут хто живе, – похитав головою Книжник. – Звірини має бути повно, це так… А для людей… Тут усе закинуто, Білко, і свіжих слідів не видно. Уявляєш, у Сіті жили майже двісті тисяч челів. А нині?

Дівчина знизала плечима.

– Не знаю. Тисяча. Може дві. У Тауні, якщо вірити Шаману, утричі більше.

– У Тауні, – у голосі Книжника чувся відвертий смуток, – жив майже мільйон челів, Білко.

– Я все одно не вмію рахувати до таких чисел. Півруки – це п’ять. Рука – десять. Сто – це десять рук. Тисяча – це сто рук. Я це розумію. Що таке мільйон?

– Це тисяча тисяч.

– Стільки не буває…

– Тепер не буває, – погодився Тім. – Тепер багато чого не буває і вже не буде.

– Пішли звідси, – Білка знову зіщулилась. – Погане місце. У мене неприємне передчуття.

– Розумієш, Білко, тут безглуздо чекати засідки: вороги не можуть бути скрізь – їх занадто мало на таке величезне місто, не можна контролювати всі околиці такою кількістю людей. А Таун іще більший! Скільки мисливців знадобиться, щоб його прочесати? А зробити облаву? Так що про засідки не думай: вони можуть вистежити нас, і то спочатку треба нас знайти…

– Знайти нас нескладно, ми йдемо до мосту – це єдиний шлях на той бік.

– Він не єдиний, – твердо сказав Книжник, рушаючи з місця. – Ми знайдемо інший спосіб дістатися до Тауна, а там зловити нас стане ще складніше. Давай-но звернемо сюди…

Вузький провулок між двома вергаузами ґрунтовно заріс, але не деревами, а тонкою молодою лозою. Трохи далі річка розлилася, берег підмило, і залишки зламаних бетонних плит козирком нависали над водою, що котилася на південь.

– До краю не підходь, – попередила Білка. – Місце відкрите. Помітять.

Книжник похитав головою, але про всяк випадок пригнувся.

– Не помітять, очерет заважає.

– Ближче не вийде.

– А ближче нам і не треба… Дивись!

Він показав рукою на низький, загиджений птахами з даху і до фундаменту ангар за триста футів від них.

– Впізнаєш?

Білка дивилася.

– Слухай, ти ж ніби скаржився на те, що погано бачиш?

– Я бачу достатньо. Дивись на малюнок на стіні. Номерів у будинків тут немає скоріш за все, але це явно те, що ми шукаємо. Там напис… читай!

– Тім, ти вчора показав мені десяток букв і хочеш, щоб я прочитала?

– Назви мені ті букви, які запам’ятала…

Білка вихопила серед вицвілих тіней знайомі з вечірнього уроку значки і назвала їх. Їй була цікава ця гра – з перетину паличок з’являлися звуки, і ці звуки могли скластися в слова.

– Прекрасно, – похвалив Тім і несподівано усміхнувся, і Білка побачила, що у нього не вистачає ікла справа, але усмішка все одно була гарною. – Усього дві помилки. Ти переплутала «b» і «d». А ось ця буква – «еф». Запам’ятала?

Вона кивнула.

– Так що ж там написано?

– Там написано, – сказав Тім урочисто, – «Повітряний і водний атракціон братів Буковскі». Та ж реклама, що і на стіні в підвалі, де ми ночували. Ми його знайшли! А тепер… – він піднявся на спину своєї конячки і поплескав її між вух. – А тепер – поїхали, подивимося, що там у нас цікавого всередині…

* * *

Щоб потрапити в ангар, їм довелося чимало попрацювати. Хоча ворота не були на замку – вони виявилися зсувними, і спрямовувач, по якому їздила масивна стулка, давно пішов у ґрунт. Загалом, щоб відкрити метровий прохід, довелося витратити майже двадцять хвилин часу. Двадцять хвилин – це дуже багато, коли за тобою поспішає погоня, а Білка була впевнена, що їх розшукують і знайдуть обов’язково – це не те, що може статися, а може і не статися, це питання часу.

Коні всередину йти відмовилися. Білка вилаялася, але тягти їх в ангар силоміць не стала – прив’язала біля входу.

– Наглядай! – наказала вона Книжнику, а сама ковзнула в темряву за воротами, що пахла прілим.

Щойно вона зникла з поля зору, Тіму теж стало незатишно – по спині побіг холодок, долоні зволожились, і він зловив себе на думці, що прискорено дихає.

Незнайомий пейзаж тиснув, з очеретяних заростей біля самої води долинали дивні хлюпаючі звуки, і гуло під поривами вітру старе діряве залізо стін. Він перехопив зброю зручніше, повів стволом, вишукуючи невидиму ціль, і постарався напустити на себе максимально грізний вигляд, але боятися від цього не перестав.

Тоді Книжник почав рахувати про себе – це був гарний спосіб, щоб відволіктися.

Він дорахував до шістдесяти, коли дівчина з’явилася біля воріт.

– Ну? – запитав Тім нетерпляче. – Що там?

– Темно. Без твого ліхтарика не обійтися. Але, схоже, тут нікого не було…

– Чому ти так вирішила?

– Біля входу лежить тіло, – сказала Білка. – Трохи далі – друге. Точніше не тіло, а те, що залишилося. Але ти ж знаєш… Мертві тіла належить спалювати. Їх не чіпали. Вони лежать там, де до них прийшов Нещадний. Значить, тут нікого не було…

– Дуже добре! – зрадів Книжник, і Білка подивилася на нього з подивом.

– Це добре?

– Заходимо! – він зробив крок до ангара, дістаючи з рюкзака ліхтарик. – По дорозі все поясню!

Але у величезному ангарі ліхтарик на ручному приводі виявився лише трохи ефективнішим за банку зі світлячками, яку Книжник використовував у глибокому дитинстві, щоб у літню ніч дійти до туалету. Довелося з підсобних засобів і гнилого дрантя спорудити щось на зразок факелів, які жахливо чадили, але давали можливість бачити на десяток метрів уперед.

Ангар виходив до річки другим торцем, тут теж були ворота, величезні закриті стелажі, зарослий блідою цвіллю і ще чимось ниткоподібним генератор, більше сотні іржавих каністр і заправна колонка – курна, лущиться, вся в плямах корозії, але абсолютно ціла.

– Під нею повинна бути бочка з паливом, – сказав Тім.

– Тільки паливо скисло…

– У будь-якому випадку не до кінця. – Книжник говорив упевнено, продовжуючи озиратися. – Те, що залишилося від палива, добре горить, а це смолоскипи. Це можна підірвати, врешті-решт. Цим можна щось підпалити, а загасити буде важко! Загалом украй корисна штука це твоє скисле пальне. У наших краях такий скарб не знайдеш удень зі свічкою – давно все розібрали. Нас із тобою закидали запальничками із запасу, а нових узяти ніде!

– Слухай, Книжнику… Я не розумію, навіщо вожді тебе вигнали. Ти ж украй корисний чел… Усі ці премудрості звідки?

Він криво посміхнувся.

– Жартуєш! Я дармоїд! Я не вмію полювати! Я погано бігаю і стріляю. Хіба може бути корисним чел, який читає і не вміє тихо перерізати горлянку…

Книжник став біля стелажів і задер голову вгору. Оброслий довгими білими нитками залізний скелет високих полиць у світлі факела справляв моторошне враження. Чітко війнуло послідом кажанів, якоюсь гниллю, прілим ганчір’ям і солодкуватим, ледь відчутним запахом тління.

– Будемо шукати тут, – повідомив він.

– Що?

– Пліт. Знаєш, що таке пліт із колод?

Білка фиркнула і відразу ж із її каптура пролунало обурене потьохкування Друга.

– Ну, й чудово… А цей не з колод, але теж пліт. Навіть краще.

– Книжнику, та тут усе згнило!

– Тут? – запитав він, змітаючи павутину з краю полиці. – Навряд чи. Та й плоти начебто були не ґумові – ні згнити, ні пересохнути не могли. Тільки шви перевіримо – і все.

Білка зморщила ніс.

– Ну, наприклад, – процідила вона, оцінююче оглянувши стелажі. – Припустімо, пліт ми знайдемо. А що з кіньми робити? Коней доведеться кинути?

– Не обов’язково. Коні плавають.

– Ага. Плавають. Ми будемо не просто мішенню! Ми будемо ду-у-уже великою мішенню! Тім, так нас розстріляють із моста, чхнути не встигнемо. Це не вихід, це самогубство!

– А іншого варіанта все одно немає, – відповів Книжник спокійно, але Білка бачила, що він зовсім-зовсім неспокійний, просто намагається показати їй свою крутизну. – Пліт допоможе нам переправитися на той бік без моста – це раз. Уночі нас буде погано видно – це два, значить, стріляти буде важко й у нас з’явиться шанс. Ага! Ану допоможи мені!

Вони насилу стягнули з однієї з нижніх полиць важезну сумку. Зверху посипалося сміття, стелажі хитнулися, під стелею зашаруділо, заклекотіло, Білка схопилася за автомат, у каптурі стривожено застрекотів Друг, але тут у густій темряві зоряним розсипом блиснули сотні розплющених очей.

– Кажани, – фиркнула дівчина. – Тьху! Гидота!

– А по-третє… – сказав Книжник тремтячим голосом, – ми подумаємо над тим, щоб у жителів Сіті і наших друзів із Парку було інше заняття на момент переправи.

– Ти злякався? – запитала Білка.

– Дурниці… – відповів Книжник. – Миші, хоч і з крилами! Чого їх боятися?

Він сів навпочіпки, витер долонею густий шар пилу, що присипав баул, прочитав напис дрібними буквами і задоволено кивнув.

– Терпіти їх не можу, – зізналася Білка, стоячи за його спиною. – Гидота. І ще кусаються…

– Ну, якщо їх не чіпати… – повідомив Книжник, підбираючи факел. – Судячи з кількості лайна на підлозі, їх багато, і живуть вони тут багато років… Це ми у них у гостях.

– Не люблю мишей.

– Ну, й добре… – незважаючи на напівтемряву, Білка роздивилась, що він посміхнувся. – Я їх теж… гм, гм… недолюблюю.

– Скажи вже чесно, теж боїшся!

– Гаразд… – відмахнувся він. – Нехай боюся, але не так сильно. Тут інше…

– Що – інше?

– Я тут подумав… Знаєш, але ж ти моя перша учениця.

– Це в якому сенсі?

– Я так нікого і не навчив читати, хоча давав слово.

– Кому давав?

– Своєму вчителю – Сухорукову. Може, пам’ятаєш його? Такий смішний, ходив кособоко і накульгував.

– Пам’ятаю. Ми його весь час дражнили.

– Його всі дражнили. Він упав зі сходів ще кідом, щось там зламав у спині, але вижив, тільки рука всохла. Мені було чотири зими, йому чотирнадцять, коли він умовив мене вчитися.

– Сумніваюся, що тебе довелося умовляти…

– Даремно сумніваєшся. Я погодився не відразу. Хотілося їсти, ти ж знаєш… Я весь час хотів їсти. А за читання м’ясо не давали…

– І довго він тебе вчив?

Тім похитав головою.

– Недовго. Я був хорошим учнем – три місяці, і я вже сам міг навчити когось буквам.

– І не знайшов кого навчити?

Він кивнув.

– Не знайшов.

– Мені ти не пропонував.

– А ти б погодилася?

– Ні. Не було сенсу. За читання м’яса не давали…

– А тепер? – запитав він, примруживши очі.

Вона задумалася на кілька секунд.

– Не знаю. Мені цікаво, але… – Вона насупилася. – Це нікому не потрібно, Тіме. Скільки б мені не залишилося, я вже не навчуся користуватися своїми знаннями.

– Відкрию тобі таємницю, Білко, – ніколи не знаєш, що може стати в нагоді…

– Автомат завжди корисніший за книжку, – відрізала вона.

– Не впевнений, – посміхнувся Тім кривувато. – Наприклад, автомат не допоможе нам переправитися на той берег. А я – допоможу.

– Ти не книжка.

– Ну, як сказати… Я багато книжок, Білко, багато і відразу. Коли ніхто не хоче з тобою дружити, коли ти не здатний полювати і не отримуєш задоволення від того, щоби вбивати, залишається багато часу на читання.

– Тут мені тебе не зрозуміти…

– Може, коли-небудь зрозумієш, – сказав Книжник. – Так. І це беремо! – Він освітив факелом ще одну сумку, таку ж велику, як перша, і вхопився за лямки з одного боку. – Зайвих знань не буває, Білко. Іноді це краще, ніж автомат. Це навіть краще, ніж цілий загін фармерської кінноти. Сподіваюся, я встигну тобі це до- вести…

Книжник навіть закректав від натуги.

Величезна сумка важко впала на підлогу.

Він нахилився, розглядаючи щось, що лежало в глибині стелажа. Потім випростався, задоволено усміхаючись.

– Ну, ось… Ще один розв’язок задачі, – сказав він задоволено. – Якщо я, звичайно, зумію його зібрати… І це беремо. Потім відкриваємо другі ворота.

– Що ти знайшов? – запитала Білка, з цікавістю розглядаючи знахідку – в’язку тонких металевих трубок і великий рюкзак.

– Справжній ніштяк, Білко! Тобі сподобається!

* * *

Після того як у сутінках один із мисливців зачепив сторожок і прямо перед розвідниками в повітря злетіли сигнальні ракети, Бігун зрозумів, що зіткнення не уникнути – спостерігачі вже визначили місце спрацювання пастки і доповіли жерцям про вторгнення.

Подвійний хлопок – і в повітрі розцвіли дві вогняні кулі, заливаючи всю округу яскравим хімічним світлом.

Від несподіванки загін кинувся врозтіч, а хтось із переляку навіть пальнув на біле світло.

– Не стріляти! – крикнув Бігун. – Тихо!

Ракети з шипінням падали, залишаючи в бузковому небі тремтячі димні сліди. На вулицю знову спустився морок.

– Тварино криворука!

Звук удару пролунав глухо, хтось застогнав крізь зуби – Облом явно приклався до незграбного з усього розмаху.

– Ось тут ми і заночуємо, – сказав Бігун, озираючись. – Та не чіпай ти його, Обломе! Покалічиш – на собі будеш тягти!

– Ще чого, – огризнувся Облом. – Тут і закопаю!

Але жертву відпустив.

Місце, вибране Бігуном для ночівлі, виявилося не гіршим і не кращим за будь-яке інше. Коротка вулиця, що закінчується бетонним завалом. Похилені фасади будинків, затягнуті плющем, нерівні діри віконних прорізів, із яких уже подекуди стирчали гілки вирослих усередині дерев.

Узагалі-то для того, щоб тримати облогу, не годиться, надто вже хистко все виглядає, але Бігун не збирався тримати облогу.

– Херове місце, – Свин шмигнув носом і сплюнув убік. – Нас тут відразу знайдуть…

– А нам і треба, щоб нас відразу знайшли… – Бігун зазирнув в отвір дверей більш-менш цілого двоповерхового будинку.

– Зараз знайшли? – запитав Свин.

Бігун зітхнув.

– Вранці. Обломе!

– Що?

– Нехай розвідники подивляться навколо. Можуть бути ще розтяжки…

– Вже. Будемо забиратися звідси?

Бігун похитав головою.

– Чекатимемо.

Різаний зупинив поруч із ним коня, підібрав поводи і, трохи розвернувшись у сідлі, із підозрою подивився на нового союзника.

– Ти зібрався робити привал?

– Так.

– Я не залишу тут своїх людей.

– І не треба. Відійди трохи назад, знайди укриття, тільки таке, щоб ця вулиця прострілювалася з твоїх ган-карів, і тримай розвідників поруч із нами. Нехай нашорошать вуха. Якщо я домовлюся – покажешся. Якщо не домовлюся…

Бігун усміхнувся.

– Якщо я не домовлюся – буде по-справжньому весело. Про нас із тобою герли складатимуть пісні і співатимуть їх бебикам… Але ми цих пісень не почуємо. Такі справи, бро.

– Це втішає, – сказав Різаний без тіні посмішки на спотвореному обличчі. – Чудовий план. І пісні я люблю… Але ось помирати в мої плани не входить. Я краще почекаю Нещадного…

– Твоя справа, бро… Головне, щоби вчасно заговорили твої кулемети…

Різаний ударив колінами, розвертаючи коня, і поїхав геть, до своїх воїнів, що стояли віддалік.

Бігун відійшов на пару кроків, і поки фармерські ган-кари розверталися у вузькому проміжку між будинками, сів, спостерігаючи, як його мисливці готують місце для ночівлі. Свин негайно влаштувався поруч, набив трубку конопляною смолкою з м’ятним листям і повільно, із задоволенням закурив. Запахло важким солодким дурманом. Облом одразу ж опинився поруч, подивився несхвально – запах трави міг розноситися на квартал – але від затяжки не відмовився. Вдихнув пару раз – і знову зник.