Читать книгу Кращий вік для смерті - Ян Валетов - Страница 5

Облом дивився на Ногу. Нога все ще димів.

Він не встиг обгоріти до кісток, тіло витягли раніше, ніж Бібліотека зайнялася всерйоз, але засмажитися встиг. Одяг обвуглився, шкіра взялася клаптями, дуже постраждали нижні кінцівки, над якими вогонь попрацював найбільше – черевики і плоть стали одним цілим. Нога виділяв такий запах смаженого м’яса, ніби його спеціально запікали на багатті.

– Хробак утік? – запитав Облом крізь зуби.

– Утік, – відповів Свин.

– Коли ми зловимо його, я зажарю його живцем.

– А її ти віддаси мені… – посміхнувся Свин. – Я її теж зажарю!

Він засміявся, похрюкуючи. Саме за цей сміх і за кругле обличчя, на якому красувався ніс із вивернутими ніздрями, Свин і отримав своє прізвисько.

Із темряви випірнув Бігун. Він був злий і зосереджений, як мисливець, який переслідує здобич. Він і був мисливцем, який переслідує здобич, тільки дичина на цей раз була людською. Сухий, маленький, дуже швидкий і дуже жорстокий – блискучі чорні очі, несподівано великі для гострого смаглявого обличчя із застиглою на ньому посмішкою. Бігун завжди посміхався, але від одного погляду на цю посмішку навіть у Облома пробігав мороз поза спиною.

– Пішли, – сказав він неголосно. – У бік Болота пішли. Я завжди говорив, що у неї там нора.

– Як ти думаєш, вони забрали те, за чим приходили? – Облом змахнув рукою, кличучи челів-мисливців.

Бігун кивнув.

– Значить, Книжник не брехав.

– Точно, – вишкірився Бігун. – Не треба було його виганяти, Обломе.

Він замовк, чекаючи, поки чели відтягнуть у сторону тіло Ноги, а потім продовжив:

– Треба було не ловити на живця відразу двох рибок, а приголубити цього кретина, дати йому пару герл і пару пляшок старого дрінка, він би сам розколовся від чола до яєць! Сам би відвів нас до місця, де є ліки від Нещадного. Але ти вирішив зловити на нього Білку… Якого хера, Обломе? Навіщо ця дохла тварюка тобі знадобилася? Тобі мало герл? Сходи в набіг, щоб ти здох першим, знайди собі неприємностей на дупу! Але навіщо ти чіпав цю божевільну? Ми ж домовилися тримати її подалі!

Облом насупився.

Він удвічі переважав Бігуна зростом, він узагалі був найвищим у племені, якщо не брати до уваги Ногу, але Ногу можна було вже не брати до уваги. Навіть Свин поступався небіжчикові, хоча був товщим.

– Ти на мене не кричи, Бігуне, – процідив Облом. – Ця сука вчора вранці хіба що тільки нас не обіссяла. Вона думає, що господиня. А вона – ніщо! Бруд! Гівно!

– Кінчай кричати, – обірвав Облома Бігун. – Це ніщо завалило Ногу! Чуєш, як тхне наш із тобою друган? Нехай його прийме Нещадний! Вона завалила вождя, Обломе, вбила одного з нас. Те, що вона розправилася з двома мисливцями – не проблема, чели – вони і є чели, невелика втрата. Але вбити вождя і вшитися… Ти думаєш, це додасть нам авторитету?

– Ти мене не вчи, що мені і як робити, – у голосі Облома звучала неприхована погроза. – Я в своєму праві, Бігуне. Ми рівні, ти мені не указ!

– Ми рівні, – підтвердив Свин, втрутившись у розмову. – Такий Закон.

– Ми рівні, – погодився Бігун. – Тому треба думати і радитися, перш ніж робити. Книжник утік, Білка вбила Ногу і двох челів і пішла безкарною. На очах у всіх нащадків нас змішали з лайном, висушили і розтерли в пил. Що тепер робити будемо, га, рівні? Що скажуть чели, які бачили, як нас принизили? А герли будуть покірні, як вівці, чи візьмуть приклад із Білки? Ви думаєте, що вождь – це довічно, до зустрічі з Нещадним? Ні, бро! Вождь – це до першої помилки! До першого разу, як оступишся і даси зрозуміти, що тебе можна трахнути!

Облом мовчки понурив голову.

– Що будемо робити? – запитав Свин із побоюванням.

Йому не хотілося втрачати місце вождя, колись завойоване кров’ю.

– Ми повинні їх зловити, – сказав Бігун. – Змусити Книжника привести до місця, де лежать ліки, а цю руду суку прибити до воріт Парку. Живцем. І ми її приб’ємо!

– А я її трахну, – усміхнувся Свин, почухавши себе в паху.

– Скільки завгодно, бро, – посмішка Бігуна була крижаною. – Але вона повинна бути ще живою, коли ми приб’ємо її до воріт. Це наказ усім челам, які підуть із нами. Брати обох живими. Вони повинні здохнути на очах у племені, та так, щоб про їх смерті герли ще двадцять поколінь розповідали бебикам. І ті рідко срали від страху…

* * *

Погоня відстала. Швидше за все вождів налякала пожежа, яка починалася в Бібліотеці. Літо в цьому році видалося спекотне, сонце істотно підсушило траву в Парку, стрімко жовтіюче листя теж тьмяніло з дня на день усе більше і більше, так що горіти справді було чому.

Сухостою в Парку, щоправда, не траплялося років із десять. Усі мертві дерева вичистили давним-давно, і не з міркувань безпеки, а через лінощі – навіщо ходити далеко в пошуках палива, коли все є під рукою? Але і без висохлих стовбурів пожежа могла вийти на славу: дістанеться вогонь до трави – і спалахне чагарник, який на дрова не годився, а розрісся так, що в деяких місцях пробратися через щільні високі зарості було вкрай важко.

Книжник із болем подумав про палаючі стелажі, на яких обвуглюються корінці книжок, і сподівався, що згорять не всі, хоча заграва, яка розгоралася за його спиною, засвідчувала протилежне. Одне Тім розумів чітко – назад йому не повернутися ніколи, а, значить, книжки стануть сміттям і підуть на розпалювання протягом однієї-двох зим. Але так, згораючи, вони дають йому і Білці можливість сховатися.

Зараз стежка значно поширшала – вони вийшли на неї буквально відразу за воротами з охороною і заквапилися на схід, залишивши вартових милуватися загравою. Місця все ще були знайомими. Не те щоб Тім добре орієнтувався в темряві, просто тут, зліва, лежала обплутана плющем із голови до ніг величезна статуя Ґодзилли, на якій він іще кідом грав з однолітками. До речі, серед них був Шкутильгало, який тоді не шкутильгав, і Нога, тоді ще молодшенький, але вже не безневинний – великий і злісний.

Трохи далі, там, де плити старої дороги стирчали із землі залишками гнилих зубів, знаходився постамент, із якого визирали ноги Принца і Принцеси – вицвілі, потріскані шматки товстого пластика. Самі Принц із Принцесою валялися дещо віддалік, так, як і 85 років тому, тримаючись за руки. Але їх Тім не розгледів, надто вже густою виявилася тінь платана, що нависав над стежкою. Із платана з неприємним цоканням на плече Білці стрибнув її ручний гризун – Тім навіть злякатися не встиг, так швидко це сталося. Стрибнув, майнув тінню і зник у каптурі худі, як у гнізді, – дівчина навіть не збилася з кроку.

До Боліт звідси було менше милі – рукою подати. Ходити по цій стежці ніхто з племені не любив, а дехто просто боявся. Болота – це зовсім не те місце, куди хотілося прогулятися. У рік приходу Нещадного саме туди звозили тисячі тіл померлих, бо далеко не відразу зрозуміли, що трупи правильніше спалювати, а коли зрозуміли, Болота вже були набиті тілами під саму зав’язку. І ніхто тоді не знав, що болотна вода дбайливо зберігає все, що в неї потрапило: одяг, тканини, шматки паперу, метали і навіть плоть. І коли влітку над лисинами в щільному килимі ряски сходило сонце, мертві особини дивилися в небо з глибин.

Тіни вряди-годи ходили до Боліт – це було доказом сміливості й готовності стати челом. Навіть старші кіди бігали на Болота, щоб продемонструвати відвагу. І ті, й інші досить часто не поверталися назад. Що з ними сталося, ніхто не знав напевно. Шаман у супроводі челів виконував на березі свій танець, просив Нещадного про милосердя і з почуттям виконаного обов’язку йшов назад. І так повторювалося раз по раз. А Болото укривалося смердючими бульбашками, скипало коричневою густою піною по краях і продовжувало невблаганно забирати свої жертви, чи танцював на його березі шаман, чи не танцював. Дивні звуки так само долинали із затягнутих ряскою ковбань ночами, наводячи жах на Паркове плем’я.

Ніщо не лякає так, як невідоме, невидиме, незрозуміле, і Болото лякало всіх, хто жив неподалік від нього, змушуючи обачливих десятою дорогою обходити вирослі по його краях зарості осоки, а нерозважливих удавати, що вони не бояться.

Тім не був ні безрозсудним, ні відчайдушним, але тепер слідом за Білкою йшов саме туди, куди ходити не слід. І з жахом втягував у ніздрі міцніючий сморід несвіжої болотної води, змішаний із гаром далекого пожарища і гострим запахом лісових трав.

– Білко! – покликав він, задихаючись від утоми. – Білко!

– Що? – кинула вона через плече.

– Куди ми йдемо?

– До мене…

– Це ж стежка на Болота!

Вона різко зупинилася, обернулася, і Тім ледь не налетів на неї.

– Там мій дім.

– Але Болота…

– Тобі не Боліт треба боятися…

Вона тицьнула стволом автомата в заграву над деревами.

– Ось чого тобі треба боятися…

– Ти там жила весь цей час?

Вона фиркнула.

– Так. Де мені було жити, щоб вожді мене не знайшли? Там, куди вони і заходити бояться! Іди за мною, Книжнику, і не тремти – тебе не з’їдять. Головне – дотягнути до світанку. Вранці нас тут уже не буде.

Тім кивнув.

Обличчя дівчини було наполовину сховано в тіні, зате друга половина – яскраво освітлена місячним світлом. Книжник побачив тільки окраєць усмішки. Як йому здалося, підбадьорливої.

* * *

Білка розбудила його на світанку.

Ліс був сірий і між стовбурів блукали шматки вологого туману. Ранок виявився зовсім по-осінньому слизький, хоча температура після півночі не опускалася нижче сорока п’яти. Сирість і близькість Болота витягувала з кісток тепло, і від цього здавалося, що кров холоне в жилах, перетворюючись на крижану шугу.

Останні години цієї божевільної ночі вони провели в гнізді Білки – просторому будиночку, розташованому на гілках старої розлогої верби, що стояла біля самого краю Болота. Тім погано пам’ятав, як вони забиралися вгору по слизьких гілках. Він аж нестямився від страху і втоми і вирубився, щойно опинився в безпеці.

Але сон виявився недовгим, хоч і глибоким, мов смерть. Книжник прокинувся від того, що Білка трясла його за плече.

– Пора… Вставай, Книжнику. Виходимо.

Тім підвівся і знову сів – ноги погано слухалися, боліло побите тіло. І голова жахливо гула після вчорашнього удару Ноги.

– Не можу… – видавив із себе Тім. – Дай відпочити… Якщо вони тебе не знайшли за стільки років…

– Раніше я їм не дуже заважала. Тепер шукатимуть по-іншому. Я тобі потім поясню, – Білка похитала головою. – Треба йти. Підводься.

Книжник, крекчучи, прийняв умовно вертикальне положення. Він жахливо забруднився після вчорашнього повзання димоходом, порвав одяг і смердів каналізаційною рідиною так, що й сам був готовий закашлятися. Білка ж посвіжішала, вимилася, вдягнула чистий одяг, і про вчорашню сутичку нагадували лише кілька саден на блідому від недосипу обличчі.

– Помитися б… – несміливо попросив Тім.

Білка похитала головою.

– У дорозі помиєшся. Допомагай.

Вона зникла в дверному отворі, яким був широкий люк у підлозі, біля якого лежало кілька мішків, приготованих для спуску. Мішки виявилися важкими, в одному з них щось бряжчало, але Книжник опустив їх донизу, до підніжжя дерева на мотузках, стогнучи від напруги.

Не встиг він перевести дух, як Білка знову з’явилася в будиночку, навіть не захекавшись.

– Рюкзак не забудь, – наказала вона. – І пістолет. Це тепер твій пістолет.

Тім хотів було сказати, що стрілець із нього ніякий, але передумав.

Білка зупинилася посеред свого притулку, обвела його поглядом. Обличчя її залишалося спокійним, але в погляді з’явився сум, Книжник умів ловити такі настрої.

– Я вже думала, що помру тут, на цій лежанці…

Тім спробував подивитися довкіл її очима: лежанка, застелена шкурами, в кутку – стільниця з дощок на залізній нозі, ящики зброї уздовж стіни, цвяхи, на яких залишився висіти одяг… Усе було дуже просто, але, незважаючи на це, Тім відчував, що багато речей у цьому будинку були зроблені з любов’ю… Це був Дім. Як його куток у Бібліотеці, який Книжник не проміняв би на покої вождів.

Люстро в кутку. Гребінь для волосся. Якісь склянки. Пучки сухих трав.

Тім зупинив погляд. Фото. Старе фото, зблякле під темнуватим подряпаним склом.

Чоловік, жінка, двоє дітей, схожі на них, – хлопчик і дівчинка. Майже погодки, відразу видно, що брат і сестра. На задньому фоні вицвілий до тіней океан.

– Хто це? – запитав він.

– Ніхто. Я знайшла це в руїнах.

– Навіщо зберігаєш?

– Коли мені погано, я уявляю, що це мої мама і тато…

– Допомагає?

Вона знизала плечима.

– Не дуже. Але трохи легшало.

Білка вийняла фото з рамки і сунула в кишеню куртки-розгрузки.

– На удачу, – пояснила вона. – Не хочу залишати їх самих. Спускайся. Мені треба дещо зробити…

Тім подивився на Білку, а потім на ящики зброї й кивнув.

– Чекай унизу, – наказала дівчина. – Нікуди не відходь.

Коли Книжник зник, Білка завмерла на секунду, заплющивши очі. Коли вона їх розплющила, сум у погляді зник. Звірятко, яке мирно дрімало в каптурі її худі, відчуло настрій господині і виглянуло зі своєї схованки, торкаючись рудою мордочкою її щоки.

– Ось і все… – сказала дівчина, чи то білченяті, чи то самій собі. – Пора.

Вона зробила крок вперед, до зелених збройових скринь.

Іще через хвилину вона вже закривала за собою люк. Опустившись, кришка натягнула кілька сталевих ниток, що розкинулися від кута до кута, немов звела бойову пружину.

Тім чекав її біля підніжжя – щуплявий, зіщулений від утоми і холоду, розгублений.

– А де мішки? – запитав він.

– Уже занурені.

– Куди?

– Зараз побачиш…

Човен був металевий, Книжник навіть згадав правильне слово – алюмінієвий, і тому непогано зберігся. Він стояв, утупившись носом у берег, а за його кормою простягалося на багато миль зелене, вкрите густою ковдрою з туману і ряски Болото.

– Стрибай!

– Ти збираєшся…

– Не дратуй мене, Книжнику. Роби, що я тобі кажу, і залишишся живий.

– Це ж Болото мертвих! – прохрипів Тім здавленим голосом.

– Точно. Це означає, що вони попрямують в обхід і ми виграємо, як мінімум, добу. А то і дві. Сідай. Нíколи. Вони вже йдуть за нами.

Тім ступив у човен, і Білка негайно ж відштовхнула «дюральку» від берега довгою жердиною. Туман заклубочився, пожираючи полишені дерева, зашаруділа ряска, яка оточувала низький облізлий борт суденця. Пронизливо закричав невидимий нічний птах, і Книжник ледь не закаляв штани від цього сумного крику, але стримався і сів на жорсткій лавці на носі. Він витягнув із рюкзака атлас, знайшов потрібну сторінку і, покрутивши головою, прикинув сторони світу.

– Добре, що нам потрібно на схід, – сказав він неголосно, звертаючись до Білки. – Ми пливемо в потрібному напрямку. Знаєш, тут на карті є… Загалом… Колись тут були озера. Кілька. Коли одне пов’язане з іншим – це називається каскад. Ходили великі човни – пароплави. Багато невеликих містечок по берегах…

– Я бачила руїни.

– Куди нам потрібно потрапити? Я подивлюся по атласу.

– Це неважливо. Поки що нам потрібно вижити, – відповіла вона. – А вижити – це забратися звідси до того, як нас знайдуть.

Туман був настільки густий, що Тім не міг розгледіти її обличчя – тільки силует на кормі, який спритно працював шестом.

– А з рештою ми розберемося потім…

* * *

Сонце вже встало над горизонтом, коли з лісу вийшли розвідники. Вони рухалися обережно, з великою осторогою, але в міру того, як ставало світліше, сміливість поверталася до челів.

Книжник залишив після себе не слід, а цілу просіку, будь-який мисливець міг пройти по ній із зав’язаними очима – прим’ята трава, шматки бруду, що зберігають у собі сморід екскрементів, відбитки підошов на сирій землі.

– Диви, – сказав Облом із повагою, розглядаючи сліди. – Хробак тупцяє напролом, а після неї – нічого. Як повітрям летить…

– Книжник ніколи не вмів ходити лісом, – кивнув Бігун. – Дивись… Б’юсь об заклад, її нора на ось тій старій вербі!

– Із чого ти взяв? – здивувався Свин. – Навіщо будувати будинок на дереві?

– Найкраще місце, – погодився Облом, не звертаючи уваги на здивовану фізіономію Свина. – Огляд хороший. Гілок багато, стовбур широкий.

Один із розвідників випірнув із кущів біля верби, яку вони втрьох розглядали, і заклично замахав руками.

– Точно там, – Бігун поправив автомат на плечі й рушив до дерева, вже не ховаючись. – Не бздіть, бро… Їх там давно немає.

Свин з Обломом перезирнулися і рушили слідом за Бігуном.

Знизу будинок Білки теж було не розгледіти. Для того, щоб побачити люк, треба було піднятися до середини стовбура.

– А якщо вони там? – запитав Свин боязко.

– Зара перевіримо. – Облом поправив автомат за спиною і приготувався лізти вище.

– Охолонь, – Бігун притримав його за плече. – Куди преш, бро? Жити набридло?

– Ти ж сам сказав, що їх там немає, – образився Облом. – Шо хапаєш?

– Хочеш здохнути першим? – запитав Бігун байдуже. – Валяй! Лізь нагору, долбоне! Ну!

– Я шо?.. – здувся Облом. – Я нічо…

– Давай-но вниз, бро… Побалакаємо… – Бігун повернувся до вождів спиною і почав спускатися.

Він зістрибнув з величезного вербового стовбура, і вони відійшли в сторону, подалі від челів, що стояли групою.

– Слухай, чуваче, – сказав Свин неголосно, звертаючись до Бігуна, – якщо у вас проблеми, давай я зганяю. Піднімуся нагору, кину всередину подаруночок, – він продемонстрував на широкій долоні зелене яйце гранати, – і все!

Бігун зітхнув стомлено.

– Я ж сказав – вони потрібні нам живими. Чим ти слухаєш, Свине? Дупою? Ми залишили плем’я на Шамана… Як ти думаєш, він буде радий зайняти твоє місце?

– А якого хріна я віддам Гребеню своє місце? – обурився Свин.

– Тому що небіжчику ніяк не бути вождем, – пояснив Бігун. – Ти мене дістав, Свине. Ти сильний чел, вождю, і все таке, я такий радий, що ти мій бро… Але не можна, бл…дь, бути таким тупим. Ти вб’єш їх усіх потім…

– Я вже зрозумів… – відгукнувся Свин похмуро. – Гаразд, командуй. Але так, щоб вони, – Свин ледь помітно повів масивним підборіддям у бік челів-мисливців, – не бачили.

– Годиться, бро… Ти – наймогутніший! – розвів руками Бігун.

Очі його трохи примружилися, що мало б означати доброзичливість і усмішку.

Облом просто усміхнувся.

– Спритний, – стиха покликав Бігун.

Від групи челів відокремився той, кого називали Спритним – сухий, довготелесий хлопець із густим чорним волоссям, зібраним хвостом.

– Живіть вічно, вожді!

– І ти живи вічно, бро…

– Що думаєш?

Бігун кивнув у бік верби.

– Двоє піднімалися, потім спустилися. Є сліди мотузок на корі.

– Щось опускали вниз?

– Так.

– Куди пішли?

– Ще не знаю, Бігуне. Я відправив Кислого і Кулю шукати сліди.

– Вони можуть досі бути нагорі?

Чел хмикнув.

– Ти б став чекати нашого приходу, Бігуне?

– Я би не став. Але потрібно перевірити будинок, Спритний.

– Добре, вождю.

Спритний повернувся, щоб піти, але Бігун притримав його за плече.

– Послухай, бро, не ходи туди сам. Не треба. Відправ туди найповільнішого…

– Добре, вождю…

Але Бігун не зняв руку з плеча Спритного.

– Або найдурнішого…

– Добре, вождю.

– Або найнеслухнянішого, – сказав Бігун, ослаблюючи хватку. – Того, хто тобі не потрібен. Учора загинув Нога, бро…

– Я знаю.

– Ми всі сумуємо, Спритний, але Закон є Закон. І він каже – вождів має бути четверо. Ти розумієш, про що я?

– Так, Бігуне.

– Добре, іди.

Спритний бігом повернувся до челів – їх було п’ятнадцять добровольців. Узяти з собою більше вожді не наважувались, щоб не залишити плем’я беззахисним. Незабаром від загону мисливців відокремився невисокий кремезний чел і поліз на вербу.

– Він вибрав Сумного, – сказав Бігун, звертаючись до вождів. – Непоганий вибір. Він не дурень, цей Спритний…

Сумний швидко злетів по стовбуру до того місця, де від нього розходилися товсті гілки крони, і зник із поля зору.

Ще через хвилину він з усіма пересторогами підняв стволом автомата кришку люка, що вів до будинку Білки, і крізь утворену вузьку щілину оглянув нутрощі «гнізда». Він не міг бачити зелений гнутий брусок «клеймора», прикріпленого над прорізом до стелі, а навколо люка все було чисто. І тоді Сумний відкрив кришку…

Різкий і гучний хлопок розірвав ранкову тишу. Мисливці миттєво впали в траву, вожді метнулися за напівгнилий стовбур поваленого дерева, що лежав поруч. Але вибухів більше не було. Просто щось важке хлюпнуло, вдарилося об гілки і звалилося на землю біля верби.

«Клеймор» – міна спрямованої дії, і Білка розташувала її так, що потік забійних елементів вдарив точно в отвір, змітаючи все на шляху. Те, що впало на землю, уже мало нагадувало Сумного.

– Ну от, – сказав Бігун, обтрушуючи коліна. – На одного претендента на місце в нашій теплій компанії стало менше…

У цей момент крона верби спалахнула білим вогнем і вибухова хвиля розкидала все навколо.

Будинок Білки рвонув повністю.

* * *

Білка почула вибух – над водою навіть слабкий звук розноситься на багато миль, а цей гуркіт був дуже сильний – і посміхнулася. Над берегом, до якого вже було більше милі, устав димно-вогненний стовп.

Книжник спав, поклавши голову на якийсь речовий мішок, і від цього гуркоту тільки заворушився, очі його під повіками заходили туди-сюди, але він зітхнув і знову затих. Обшарпаний і пом’ятий ніс «дюральки» розтинав зелений килим водоростей.

Коли човен вискочив із «зеленки» на ділянку чистої води, шурхіт уздовж бортів змінився дзюрчанням. Тут глибина явно виросла, жердина перестала діставати дна, і залишок шляху до нового покривала з ряски човен рухався за інерцією. Попереду височів острівець, порослий очеретом та якимось приземистим чагарником, судячи з усього, колючим. На одній з гілок, зачепившись за шипи, бовтався шматок вицвілої тканини. Білка знайшла його очима і ледь помітно кивнула, направляючи «дюральку» в прохід, позначений клаптем. Човен із зусиллями протиснувся в тісний проливчик, але далі він поширшав. Рівномірно занурюючи в воду жердину, Білка зрідка пригинала голову, ухиляючись від гілок. Повітря наповнилося холодним запахом вічної тіні, сірководневим смородом і гудінням – навколо втікачів закружляли комарі.

Від дзижчання і укусів комах прокинувся Книжник. Він підвівся на лікті, вдивляючись у темну воду за бортом. Вона була прозора, і знизу, від невидимого дна до поверхні, піднімалися красиві круглі бульбашки.

– Не здумай опускати руку за борт, – попередила Білка неголосно. – І не дивись, не треба…

– Куди?

– У воду не дивись, – повторила вона.

Книжник не встиг відвести погляд, як перед ним, під самою поверхнею прослизнула людська рука. Кисть із тонкими пальцями, тендітне зап’ястя, передпліччя, огорнуте тканиною…

Тім відсахнувся, підвівся, дивлячись за корму, знову подивився в воду біля борту…

Із-під темної води на нього дивилося людське обличчя. Обличчя старої жінки. Практично неторкане, тільки частина верхньої губи і крила носа були обгризені, що надавало в цілому правильному овалу дивну асиметричність. І в очах старої не було ні білків, ні райдужної оболонки – хлюпала в очницях глянцева пітьма, немов туди налили чорнила.

Книжник не застогнав – захрипів і інстинктивно спробував забитися в ніс човна, дригаючи ногами і дряпаючи нігтями метал.

Човен плив над тілами мертвих, і жердина Білки турбувала їх вічний сон, змушувала ворочатися на своєму мулистому ложі. То там, то тут із-під води показувалися то кисть, то коліно, то спина, то голова потопельника – показувалися і знову ховалися в розвированій сірководневими бульбашками глибині.

– Тут тільки мертві, Книжнику…

У голосі Білки практично не було емоцій – ні болю, ні страху, ні співчуття. Вона констатувала факт.

– Мертвих нема чого боятися. Боятися треба живих.

Вона замовкла, а човен вийшов із протоки між острівцями на відкритий простір, і зверху на втікачів обрушилося осіннє сонце, яке вже набрало силу.

– Не дивися, – повторила вона, налягаючи на жердину. – Нам уже недалеко.

Там, де човен покинув зарості, на поверхні з’явилося тіло.

Труп повільно перевернувся, немов перевертався сплячий, завмер, показуючи небу коричневе обличчя мумії, і почав тонути. Він занурювався зовсім беззвучно, Книжник чув тільки своє хрипке дихання з присвистом і як падають у воду краплі, що стікали з жердини Білки.

В міру того як «дюралька» віддалялася, тіло ховалося з поля зору Тіма, і врешті-решт він зміг відвести погляд від огидного і водночас неповторного виду болотної мумії.

Але це було ще не все. Водорості за декілька метрів від човна захиталися, немов під густою зеленою піною кілька разів зітхнув якийсь велетень, а потім на воді виник бурун – водяний горб на поверхні болота. Горб рухався стрімко, викреслюючи на чорній глянцевій поверхні вимоїни траєкторію. Вода в місці зникнення трупа скипіла піною, в якій важко було щось розгледіти, виром – потужним, швидким, – і в цьому вирі на якісь частки секунди Книжник, підвівшись від жаху, розгледів плямистий глянцевий бік, що переливався барвами від сіро-сталевого до бордового.

Над поверхнею пролунав непередаваний клекіт, що переходив у низьке, майже на межі чутного шипіння, такого огидного, що Тім мимоволі закрив вуха руками і згорнувся калачиком на дні човна.

Білка продовжувала монотонно штовхати човен. Вона не обернулася на звук, тільки повела плечима, як ніби їй на мить стало холодно.

– Ти… ти… Ти бачила? – видавив Книжник, показуючи їй за спину тремтячою рукою.

– Це снейк, невеликий, – сказала вона спокійно. – Їх тут багато. Попався б великий, довелося б відбиватися гранатами. Великий може човен ізжерти.

Книжник спробував проковтнути згуслу слину і не зміг. Йому було важко уявити снейка, здатного зжерти «дюральку».

– Чому вони ніколи не нападають на Парк? Вони ж поруч?

– У болоті для них їжі на багато років, а без води вони здохнуть за пару годин.

– І як ти жила поруч із цим?

– А як ти жив поруч із цими? – вона махнула рукою туди, де над деревами все ще клубочився дим. – Бути твариною здорово, так, Книжнику? Народжувати виродків від вождів – це кльово, Книжнику? Та мені поруч із мертвими і снейками було краще, ніж із вами!

Риси обличчя її загострилися, стали ще різкішими, волосся в променях сонця, що сходить, горіло яскравим рудим вогнем, очі гнівно виблискували.

– Вижити можна тільки разом, – промимрив Книжник завчені з дитинства фрази Закону. – Так вирішив Нещадний…

Білка дивилася на нього так, що йому захотілося провалитися крізь дно човна.

Раптово обличчя її пом’якшало.

– Нещадний, – передражнила вона Тіма. – Я чотири роки живу сама, Книжнику. Подивись на мене! Я жива! Я не розсовую ноги перед хтивим Свином! Я не виношую цуценят для того, щоб вони служили вождям! Могло б бути зовсім по-іншому, Книжнику! Могло б бути зовсім по-іншому! Жити разом – це не означає бути твариною у сильних! Ти ж читаєш книжки! Ти ж знаєш, що люди не завжди жили так!

– Раніше не було Нещадного!

– У кожного часу свій Нещадний! – відрізала вона. – І у кожного часу є ті, хто згоден так жити! Тому я і прийшла за тобою, Книжнику… Коли щось і може змінити Закон, то це відхід Нещадного. І я готова здохнути, якщо здохне він…