Читать книгу Кращий вік для смерті - Ян Валетов - Страница 6

Загін мисливців був неабияк пошматований вибухом. Двох челів поранило осколками, а одного так гепнуло вибуховою хвилею об дерево, що він оглух і у відповідь на запитання тільки мотав головою, витираючи кров, що сочилася з вух.

Вожді не постраждали, і Спритний із компанією особливо не постраждали, але поранених і контуженого довелося відправити додому, що скоротило групу переслідування. Те, що залишилося від Сумного, поховали тут, на березі, заваливши неглибоку яму стовбурами дерев, що впали, щоб хоч якось ускладнити роботу падальників.

Вирити справжню могилу не змогли – на глибині півтора фута заглиблення заповнювалося коричневою рідиною з гострим запахом: Болото висовувало свої щупальці на берег.

Замість Шамана останнє слово покійному сказав Спритний.

Слово вийшло коротким. Спритний не був оратором, та й говорити було нічого – Нещадний отримав Сумного на два роки раніше, ніж було потрібно. Сумного це вже не могло засмутити, Нещадного мало радувати.

Потім загін виступив у дорогу.

Рішення ухвалювали вожді, швидше за натхненням, ніж за тверезим розрахунком. Думки були лиш у Бігуна, його варіант і прийняли до дії.

Берегів Болота ніхто до пуття не знав, тож його, певна річ, треба обійти або праворуч, або ліворуч. Вибрали обхід справа, просто тому, що справа було ближче до Сіті – руїн невеликого міста, що знаходилося поруч із Парком.

Для Паркового племені Болота завжди були табу.

На схід не ходили ні розвідники, ні мисливці. Мисливські угіддя сягали південніше, на північний схід, через пустки, чели ходили в набіги на Сіті, з племенем якого Парк завжди воював.

Під час набігів чели захоплювали нових герл, намагалися знайти щось корисне в будинках у Даунтауні і втекти до себе живими.

У відповідь плем’я Сіті теж робило набіги на Парк, захоплюючи герл і бебиків. Іноді племена знаходили між собою спільну мову і шукали спільного ворога, але частіше змагалися.

Бігун був упевнений, що Білка і Книжник не зможуть пройти повз Сіті, тому що за Сіті знаходився Таун, а єдиний міст, який уцілів і за яким можна було переправитися через річку, якраз і з’єднував Сіті з Тауном. Таун був для Паркового племені Кінцем Світу на сході – далі просунутися не вдалося!

Сюди чели Паркового племені робили набіги кілька разів, і про ці славні перемоги складалися пісні, які герли співали бебикам перед сном. Таун повнився здобиччю. За певних навичок і удачі тут можна було знайти все! Десятки магазинів зі зброєю, інвентарем, аптеки і просто величезні супермаркети з різного роду ніштяками, які цінувалися надзвичайно. Можна було шукати магазин або просто грабувати квартири – в них чели знаходили безліч корисних речей. Мільйони квартир у стрімко старіючих будинках-вежах зі скарбами, тільки ось дістатися до них стало згодом дуже важким завданням.

Племена, що населяли місто (а таких племен утворилося кілька, адже Таун – дуже великий!), були обережними і лютими і ретельно охороняли свої угіддя, незважаючи на те, що скарбів, розкиданих по місту, вистачило б усім. Тутешні чели екіпірувалися краще за всіх, і про багатство мешканців Тауна серед жителів околиць ходили легенди.

Для набігів на Таун Паркові кілька разів об’єднувалися з племенем Сіті й поверталися з багатою здобиччю, але потім племена Тауна почали спільно мінувати Мейн-Бридж, підходи до мосту прострілювали снайпери, і влаштовувати набіги стало занадто складним завданням. Тепер у Таун треба було проникати хитрістю, просочуватися ночами через мінні загородження, і навіть подолавши перший рубіж оборони міста, розслаблятися не доводилося: кожну хвилину можна було чекати або пострілу в спину з-за рогу, або вибуху під ногами, або полону.

У будь-якому випадку, рухаючись на схід, Білка з напарником мали опинитися у Мейн-Бриджі, інакше їм річки не перетнути, а значить, вони обов’язково виявляться між двома вогнями: челами Сіті і челами Тауна.

«Головне – не запізнитися, – подумав Бігун, крокуючи відразу за авангардом загону, – і постаратися перехопити їх на території Сіті».

Нині у взаєминах із племенем Сіті настав не найкращий період, але Бігун був впевнений, що домовиться з ними про тимчасове перемир’я для затримання втікачів. Як укласти союз, не кажучи правди про втікачів, Бігун поки не знав, але не мав сумніву, що що-небудь придумає.

* * *

Човен вирішили на воді не залишати. Поодинці б Білка його на берег не витягла, а вдвох подужали. Відтягли до найближчого чагарника, замаскували, пройшлися, замітаючи сліди, але абсолютно замести борозну, залишену днищем на вологому ґрунті, не вдалося.

Потім почалося найважче, бо ж тягнути на власному горбу вантаж близько ста фунтів – це складніше, ніж разом із цим вантажем плисти в човні, хоч і по страшному і небезпечному Болоту.

Через півмилі такої ходьби Книжник відчув наполегливе бажання застрелитися. Або здатися в полон, що було гірше, ніж застрелитися. Взагалі хотілося померти, бо тягти рюкзак, який важив не менше, ніж ти сам, здавалося неможливим: на кожному кроці Тіма водило з боку в бік, і він не йшов – тягся слідом за Білкою, невпевнено переставляючи обважнілі ватяні ноги.

Дівчина теж зменшила хід, згинаючись під вагою ноші. Стало зрозуміло, що з таким вантажем їм далеко не піти, але викинути хоч щось було шкода. За день вони пройшли шість миль із трьома привалами, і це при тому, що стежка, по якій вони пересувалися, могла вважатися прогулянковою.

До заходу, коли сонце вже наполовину сховалося за горизонтом і перестало пригрівати потилиці, вони вийшли до старої дороги. Колишнє чотирирядне шосе вилося серед полів, зливаючись із густим зеленим килимом, що вкривав округу скільки сягало око. Подекуди в цьому килимі вже проскакували жовтуваті відтінки початку осені, подекуди виднілися вигорілі під літньою спекою прогалини пожухлої трави, тільки бетону було практично не видно, і гайвей вгадувався по залишках огорожі та у перекошених остовах стовпів освітлення, що досі стирчали на розділовій.

Незважаючи на дику втому, Книжник не полінувався відкрити атлас і звіритися з картою. Це довелося робити по стовпчику на узбіччі з ледь прочитуваними цифрами «32» на згнилій майже до прозорості табличці.

– До Тауна 32 милі, – повідомив він Білці.

Вона кивнула.

– Чого кульгаєш?

– Ногу розтер…

– Покажи.

Коли вранці Білка дозволила йому помитися в ковбаньках із чистою водою неподалік від Болота, Книжник заодно помив свої бувалі черевики і взув їх на босу ногу – шкарпетки після ванни з фекалій довелося викинути. Отож, праву ногу він ґрунтовно розтер.

– Так, – сказала Білка. – Знімай другий. До ранку нічого на ноги не взувай.

Зі свого неосяжного рюкзака вона витягла бляшанку, заповнену чорною масою, що пахла травами, і намазала йому стерті місця.

– Коли щось треба зробити – роби тут, – наказала вона. – Довколо багато іржавого заліза. Поранишся – швидше за все здохнеш.

Із пусток, що простягалися направо і наліво від шосе на сотні миль, дмухнуло вечірнім вітерцем, і відразу стало зрозуміло, що ніч буде прохолодною: вітер ніс у собі подих близької осені, перших холодів, пахнув дозрілими травами, пізніми квітами і трохи прілим листям.

Дівчина понюхала повітря, переконалася, що дощу не буде і розстелила на обраному місці каремати, а поверх них – спальні мішки.

– Мішки легкі, – пояснила вона просто. – На холоди не розраховані, до зими ми з тобою все одно не дотягнемо.

Білка полізла в кишеню рюкзака і витягла пакет із сушеним м’ясом – жорстким, вкритим сольовим білястим нальотом. Книжник відірвав від м’ясної стрічки шматок, спробував розжувати, скривився, але їсти хотілося страшно. Можливо, м’ясо було б смачним, якщо вимочити його у воді і відварити в юшці. Але жувати його так…

– Тільки це і коржі, – Білка розвела руками. – Їж, що дають. Багаття сьогодні розводити не буду, можуть помітити фармери. Самі по собі вони люди мирні, але коли тут з’являться наші одноплемінники, то здадуть вони нас за милу душу. У них закон – ні в що не втручатися. Нас вони рятувати не будуть, але і вбивати не стануть. Просто будуть дивитися, як нас вбивають вожді…

Фармери жили на Пустках, обробляли збережені від наступу прерій шматки землі, вирощували злакові та овочі, пасли нечисленні стада. Вони не сварилися ні з ким, зате з усіма торгували – міняли зібране і вирощене на зброю, патрони, ножі і всякого роду ніштяки з міста. Кілька разів їх намагалися взяти в шори племена Сіті і Тауна, кілька разів їх намагалися поневолити вожді Паркового племені, але фармери виявилися хлопцями ще тими і відбилися від обох супротивників максимально ефективно і жорстоко. А потім прикрили торгівлю. Кожен, хто наближався до їх поселення, отримував дощ зі свинцю і ніс ноги геть, якщо пощастить. А щастило далеко не всім. Агресори посиділи рік без борошна, без свіжих овочів, схаменулися, після чого між племенами і фармерами встановився крихкий мир на комерційній основі.

Тепер Книжник і Білка знаходилися на землях фармерів, але далеко від їх полів і городів – тут були випаси і коррали для худоби. Білка вже заходила сюди не раз, та й Книжник проходив, коли Паркові робили набіг на Сіті.

– Нам нині нікому не треба на очі потрапляти.

– Такими темпами нам до Сіті днів п’ять… – невиразно пробурмотів Тім, намагаючись розм’якшити жорсткий, як підошва, шматок солонини, перетираючи його щелепами.

– Більше, – сказала Білка, сідаючи поруч. Вона простягла Книжнику саморобний корж, трохи м’якший за сушене м’ясо.

– Завтра ми будемо ще втомленішими. Післязавтра – взагалі валитимемося з ніг. Тиждень, якщо нічого не трапиться… І то, якщо ми зріжемо шлях.

– А без цього?

Він показав на рюкзаки, що лежали в траві.

– За півтора дня, якщо у тебе до ранку заживе нога. Але ми будемо без патронів і без їжі, а це все одно, що мертві.

– Полюватимемо, Білко, – сказав Книжник. – Візьмемо із собою мінімум і тоді дійдемо.

– До Сіті, – кивнула вона. – А що далі? А якщо доведеться пробиватися? Як ми потрапимо в Таун? Як перейдемо Мейн-Бридж? Скільки обойм мені взяти з собою? Три? П’ять? А що, коли бій?

– Білко, – сказав він сумно, – ми не дійдемо з таким вантажем. Немає шансів. Ти сильна, але ти не кінь. Та й я не кінь.

Дівчина на мить завмерла, навіть жувати припинила, а потім посміхнулась криво.

– Що? – запитав Книжник.

Вона відкусила від коржа край і голосно клацнула язиком. Із найближчого дерева кулею злетіло ручне звірятко і, отримавши ласощі, сіло на плечі дівчини, швиденько працюючи щелепами.

– Ти подав мені ідею.

– І що ти вирішила?

– Нога болить? – запитала вона раптово.

– Менше. А що?

– Взувайся. Є справа.

– Куди ти зібралася?

– Ми зібралися, – поправила Білка. – Мені здається, що незайвим буде сходити в гості до фармерів, якщо вже ми забрели в ці місця. Є тут у мене один старий знайомий, живе неподалік… Усе ж краще, ніж у лісі ночувати, та й розмова у мене до нього буде. Ева, дружина його, готує смачно, не пошкодуєш. Але доведеться ще милі дві відмахати. Якраз до заходу встигнемо. Що скажеш, Книжнику?

* * *

Вони справді примудрилися встигнути до заходу, хоча Книжник і кульгав на обидві ноги і кректав навіть на непомітному підйомі. Миль вийшло не дві, а трохи більше, але коли вони побачили попереду низьку зелену стіну, що оточувала ферму, це вже не грало ніякої ролі.

Ворота виявилися замкнені, зсередини лунав басовитий загрозливий гавкіт.

– Вольфодог? – запитав Тім.

– Точно, – Білка кивнула, намагаючись розглянути хоча б щось через щілини в паркані, але плющ за літо затягнув огорожу так, що погляд губився в зелених кучерях. – Навіть якщо Ева у будинку, вона не відкриє. Напевно, чатує біля кулемета… Хіба мало хто забреде?

– А забредали?

– Звісно! Тільки у фармерів із цим усе налагоджено. У разі нападу запалюють спеціальне багаття, дим – стовпом, видно на десятки миль. А далі залишається тільки дочекатися приходу основних сил. Сигнал тривоги передається по ланцюжку. Через добу маємо триста стволів, причому кінних.

– А якщо вночі?

– Сигнальні ракети в закладці. Досить смикнути шнур. У них усе правильно продумано, Книжнику. Інакше б давно не було фармерів.

Вольфодог заухав зовсім поруч, за стінкою. Чути було, як за кілька кроків тупцяє і дихає немаленька звірюка. З каптура худі висунувся переляканий ручний гризун, озирнувся довкола, пискнув боязко і знову заховався в імпровізовану нору.

– Може, покричати? – запропонував Книжник, який більше всього на світі хотів сісти. А ще краще – лягти і задерти вгору наболілі ноги.

– Ага, – посміхнулася Білка. – Покричи. Перестань говорити дурниці.

Вона підтягла рюкзаки ближче до воріт і вляглася, але так, щоб бачити і підходи до ферми, і стулки.

– Ну? Чого став? Лягай. Чекатимемо господаря.

– А якщо він не прийде?

– Значить, не прийде. Тут і заночуємо. На ферму я не лізтиму.

Але ночувати під парканом не довелося.

Через чверть години, коли захід почав повільно перетворюватися на сутінки, з боку поля пролунало мукання і тупіт копит.

Ферма стояла на невеликій височині, найближча посадка була дбайливо вирубана, для зручності ще й випалена, щоб не закривати огляд. На Пустках не любили будуватися впритул до лісу, і це було досить розумним рішенням. Той, хто прямував до ферми, хай і гість, званий або непроханий, був як на долоні. І зараз Книжник із Білкою спостерігали, як фармер жене додому стадо. Воно було невеликим – п’ять корів, бичок, троє телят. Сам фармер сидів на рудій конячці, не дуже високій, але міцній.

– Підведись! – наказала Книжнику Білка. – Нехай він нас бачить. Може, Ева вже його якось попередила… Але якщо ні – не варто з’являтися раптово. Тут цього не люблять.

– Цього ніде не люблять, – пробурчав Тім підводячись.

Побачивши біля воріт гостей, фармер обігнав стадо і витягнув із сідельної кобури дробовик. Він хотів би виглядати грізним, зарослим до вух патлатим мужиком, але був тим, ким був – челом років шістнадцяти, широким у плечах, засмаглим, зі смішною скуйовдженою бородою незрозумілого кольору. У сідлі він сидів як улитий – це навіть Книжник зрозумів, хоча нечасто бачив вершників у районі Парку.

Фармер пустив коня боком, поклавши дробовик на луку сідла так, щоб ствол дивився в їхній бік, і вивільнив ногу зі стремена, готуючись у разі чого пірнути за кінський круп.

Білка виступила вперед, розмахуючи над головою руками, але в сутінках розгледіти обличчя було складно, і фармер крикнув, пригнувшись:

– Стій на місці!

Дівчина завмерла. Книжник теж про всяк випадок підняв руки вгору.

Стадо пішло до воріт. Гриміли дзвіночки на шиях у корів, налите молоком вимя важко коливалося при ходьбі. Тім боязко дивився на рогатих створінь.

У Парку тримали свиней, але годувати їх особливо не мали чим, і свині були худі, дрібні і злісні, самі могли зжерти кого завгодно. Ось курей і гусей розводили успішніше. Раніше тримали і кроликів, але після мору, коли величезне поголів’я вимерло за пару днів, Шаман заборонив це робити. Так що з великою домашньою живністю в Парку не склалося.

Зате склалося у фармерів.

Вони розводили і птицю, і свиней, і кроликів. А корови… Ходячі м’ясні брили з сумними мордами! Фармерскі корови були величезними! Набагато більшими за дірів! Від них дивно пахло: приємно і неприємно водночас, боки їх були роздуті…

Утім, Книжнику від сусідства таких здорових тварин було не по собі, хоча вони йому подобалися.

Зате фармеру явно не подобалася присутність чужинців поруч із будинком. Він залишив стадо штовхатися за спиною, а сам повільно наближався до непроханих гостей, не знімаючи їх із прицілу.

Метрів за десять він нарешті впізнав Білку.

– А… Це ти, Білко?

– Я, я, Томе…

– Хто з тобою?

– Його звуть Книжник. Я за нього ручаюся.

– Парковий?

– Колишній, – сказала Білка, і Книжник нарешті опустив руки. – Як і я…

Фармер прибрав рушницю.

– І зараз ти скажеш мені, що тобі потрібен нічліг? – Він схилився до луки сідла.

– Вгадав, Томе.

– І що ти зі своїм дружком голодна?

– Знову вгадав.

– Іноді я шкодую, що відразу не послав тебе до Нещадного, – усміхнувся фармер. – Ти завжди приходиш невчасно…

Він явно хотів виглядати крутим челом, а був звичайним утомленим фармером, який провів весь день під безжальним сонцем Пусток, і йому хотілося додому.

– Що вдієш, Томе? – відгукнулася Білка з тією ж інтонацією. – У наш час гості – завжди невчасно. Треба до цього звикнути.

– Значить, доведеться запросити вас у будинок… Скажи мені чесно, Білко, за тобою йдуть?

– Так, Томе.

– Їх багато?

Вона похитала головою.

– Не знаю. Думаю, що не менше двох дюжин. Кількох ми вбили, але це їх не зупинило.

Том знітився, перекинув поводи через голову коня. Тім бачив, що фармер думає, як йому вчинити.

– Хто за тобою йде, Білко? Нога, Бігун, Облом і Свин?

– Нога вже ніколи нікому поганого не зробить…

– Будь ситий, Нещадний… – він приклав два пальці лівої руки (вказівний і середній) до чола. У Парку ніколи так не робили. І не говорили. – Твоя робота?

Білка кивнула.

– Вони далеко? – запитав фармер. – Як сильно ти відірвалася?

– День шляху. Це найменше. Їм потрібно обійти Болота, а ми перепливли їх на човні.

– Завтра вранці ні тебе, ні його не повинно бути в моєму домі, – сказав Том серйозно. – Ева знову вагітна, а вони хочуть твоєї крові. Мені не потрібні неприємності.

– Живи вічно, Томе. Дякуємо. Вранці ми підемо.

– Заходьте, – буркнув він і пішов до воріт, які почали повільно розчинятися при його наближенні. – Тільки обережніше, я подивлюся, чи прив’язала Ева Ікла.

* * *

Дорога в обхід Болота завжди була не цукор.

Кожного разу, готуючи набіг, Бігун знав, що на відрізку шляху до Сіті втрати неминущі.

Це була обов’язкова жертва, немов Нещадний збирав данину за прохід до Пустки.

Після того, як міна в будинку Білки прикінчила Сумного, Бігун подумував, що в цей раз пронесе, але не пронесло.

Сонце вже сховалося за горизонт, пора було зупиняти загін на привал, і Облом почав виглядати місце для стоянки. Мисливці доволі сильно втомилися, а на ранок мав бути ще один перехід.

Бігун відчув, як починають гудіти ноги і всередині похідних черевиків немов вугілля розпалюється – так пекло стопи.

Місце було знайомим. За невисоким чагарником мала відкритися галявина, велика, поросла низькою чіпкою травою. На ній і треба зупинятися: досить далеко від Болота і досить далеко від лісу, звідки теж можна чекати неприємностей.

Мисливці йшли попереду і позаду вождів, і коли Киш спіткнувся, він буквально впав Бігуну під ноги. Упав ниць, відразу ж схопився, спираючись на коліно, і знову впав, на цей раз на бік. Бігун побачив вираз безмежного здивування на його круглому обличчі.

Поруч одразу з’явилося декілька челів, які підхопили його під руки…

– Стояти! – наказав челам Облом через плече Бігуна. – Кише, подивися на мене! Кише! Прошу, подивися!

Киш підняв на вождя погляд, як і раніше нетямущий, розгублений, і Бігун побачив, як ледь помітно тече його обличчя. Здавалося, кругла рум’яна фізіономія Киша створена не з плоті, а виліплена з воску, який тане в потоці гарячого повітря, спливає, втрачає форму.

– От дідько! – видихнув Облом, ступивши вперед. Голос у нього затремтів.

Можна було лаятися, можна було молитися, але допомогти Кишу було неможливо. Коли за людиною приходить Нещадний, йому нічим не можна допомогти. Хіба що пристрелити.

– Це все, бро? – запитав Киш у Облома нечітко. – Це він?

Облом кивнув.

Киш був йому не чужий. У них була одна мати.

Поки мисливці несли Киша до місця привалу, Облом йшов поруч і тримав брата за руку. Обличчя в нього було розгублене. Він явно не знав, як поводитися. Вождь має бути крутий, він не повинен ні співчувати, ні тривожитися. Він – вождь, інші повинні слухатися і служити йому! Але навіть Облом, який не знав жалості, відчув щось схоже на смуток і страх.

Той, хто прийшов за його старшим братом, зазирнув до нього в душу (якщо це, звичайно, була душа) своїм мертвотним, байдужим поглядом і дихнув в обличчя крижаним, колючим передчуттям смерті.

Мисливці теж притихли.

Прихід Нещадного лякав челів, нагадуючи, що завтра, післязавтра або через тиждень…

А може, через місяць або через хвилину…

Лякала не смерть від хвороби, рани, ножа одноплемінника або кулі вождя, не загибель на полюванні – до такого чели звикали з перших днів життя і були готові зустріти в будь-який момент.

Лякав саме Нещадний – абсолютно непередбачуваний і неминучий.

До нього неможливо було звикнути, тому що він кожну мить нагадував про себе – поховальними вогнищами, мертвими тілами в занедбаних будинках, трупами в болотах, розваленими містами, зарослими шосе, виразками зруйнованих заводів. Світ навколо нагадував про його могутність. Це був його світ, люди всього лише служили їжею всесильному. Як випущена з лука стріла завжди знайде, куди встромитися, так Нещадний приходить до чела або герл тоді, коли ті ще повні сил і життя, щоб випити їх до дна.

Бігун багато разів бачив, як Нещадний висмоктує свою жертву. Він навіть пам’ятав, як той вбивав його матір – пам’ять чомусь зберегла саме цей момент зі спогадів бебика. Потім він багато разів бачив подібне.

Тепер Нещадний візьметься за справу серйозно.

Через чверть години замість Киша на карематі лежатиме чоловік середніх років. Його буде судомити і викручувати, він горітиме в лихоманці, тіло проживатиме роки за хвилини. Обличчя покриється зморшками, сивина фарбуватиме голову і тут же злізе, залишивши за собою голу облуплену шкіру. Суглоби на руках і ногах розпухнуть, пальці скоцюрбляться, нігті стануть жовтими і горбистими, потьмяніють очі, що будуть сльозитися від жару, почнуть вивалюватися зуби, темні плями побіжать по шкірі, м’язи висохнуть…

Через три чверті години старий, що недавно був Кишем, заб’ється в агонії й сипітиме, як пробите хутро. Потріпане серце буде марно стукати зсередини в частокіл із тендітних ребер, легені заповняться мутнуватою рідиною, у якій захлинеться дихання, потоне, і старезна руїна забулькає, як газ, що виходить із болотяної рідини…

І помре.

Від цього немає порятунку.

Що б ти не робив, Нещадний прийде за тобою і зжере твою молодість, зрілість, старість і перетворить тебе в мумію за три чверті години після того, як відлічить вісімнадцять зим.

Три чверті години на все життя від вісімнадцяти до смерті, яку ти проведеш у гарячковому маренні…

Похоронне багаття вони склали вже в повній темряві, щоб дим не було видно за багато миль. Дерева, навіть сухі, відсиріли від близькості Болота, гілки розгоралися погано, але потім полум’я розгулялося, пожираючи тіло, ледь видиме в хороводі з іскор і язиків оранжево-синього вогню.

Ніч Бігун провів неспокійно. Він прислухався до свого тіла, засипав, і підскакував із сильним серцебиттям – йому снилося, що…

А втім, неважливо.

Йому до зустрічі з Нещадним залишався рік. А якщо Книжник не брехав, то більше. Набагато більше. Він згадував про це і знову провалювався в сон.

А Облом сидів біля мерехтливого вугілля до самого світанку.

* * *

Ева виявилася маленькою темноволосою герлою з живими очима, двома рядами зіпсованих зубів і сильно вагітною. Незважаючи на солідний термін, вона бігала по будинку швидко, перевалюючись, як розгодована качка. Тут же, у величезній кімнаті, що об’єднувала кухню, вітальню і спальню, гралися їх із Томом бебики – трирічний хлопчик (вік Книжник визначив за позначками на передпліччі) і дівчинка, яка ще не розміняла другу зиму. Діти були дуже схожі на матір – такі ж чорняві, круглоголові і спритні.

Дивлячись, як гасають підлогою невгамовні бебики, Книжник не міг зрозуміти, коли Ева встигає займатися чималеньким фармерським господарством.

Не можна сказати, що Ева була рада гостям, але зовні вона намагалася неприязні не виявляти. Подала на стіл гарячу юшку, яка томилася у печі в очікуванні приходу господаря, нарізала скибками смачний хліб, поставила перед гостями сіль і зелень, тушкованого кролика і кілька круто зварених курячих яєць. Трохи подумавши, дістала з шафи пляшку з саморобним віскі.

Тему втечі Білки і Книжника з Парку ретельно обходили. Том не хотів знати зайвого – люди прийшли, люди пішли, а йому ще тут жити.

Один із головних принципів фармерів – не підтримувати нікого, крім своїх, не брати участь ні в яких війнах, окрім як війн за своїх, – порушувати його було собі дорожче. У Тіма склалося враження, що під час вечері господар кілька разів пошкодував, що впустив утікачів у свою фортецю, та й Ева явно не світилася радістю.

Книжник міг зрозуміти їх занепокоєння.

По дорозі Білка розповіла йому, що Тому і Еві залишалося не більше двох років для того, щоб виростити дітей і народити ще хоча б одного. За рік до приходу Нещадного бебиків треба буде відвезти на Велику ферму, де їх вихованням і безпекою займуться ті, кого призначить рада. А разом із Томом і Евою додому повернуться двоє кідів відповідного віку, яких належить навчити веденню господарства. Вони й успадкують ферму, після того як…

Отож усе почнеться спочатку.

Усе розписано, усе сплановано, усе зрозуміло. І немає резону гинути від рук розлючених Паркових тільки тому, що руда герла на ім’я Білка, незрозуміла, до речі, герла, яка порушила Закон свого племені, колись приходила до тебе міняти ніштяки на їжу.

Зате діти з великим інтересом розглядали чужинців, а коли з каптура худі гості вискочила ручна білка, то бебики, відштовхуючи один одного, лізли до дівчини на коліна. Звірятко абсолютно їх не боялося, гризло частування, явно насолоджуючись насінням соняшника, які насипала перед ним Ева.

Поїли з задоволенням, жадібно і швидко, випили трохи, але і від цього «трохи» вимотаного Тіма повело і почало хилити в сон. На щастя, хміль швидко пройшов, напевно, тому, що юшка була жирною. Йому було добре в цьому будинку. Схоже, це був перший будинок в його житті. Не сховище, де сплять або перечікують небезпеку, а місце, де пахне затишком, хорошою їжею, розтопленою піччю, свіжим деревом від меблів і коржиками з житнього борошна. У Парку ніде так не пахло. Навіть на кухні.

Книжник хитнув головою, потер кулаками запалені від недосипу очі й широко позіхнув, ледь не виламавши щелепу.

– Що? Розморило? – запитав Том, усміхаючись. – Давай-но ще по одній!

І вони випили.

Від цього додаткового стаканчика Книжник якось відразу протверезів, йому перехотілося спати, а Том – навпаки.

Ева повела дітей у дальній куток – укладати спати. Стало ясно, що і гостям пора вирушати на бокову.

– Пішли, – сказав господар, встаючи, очі у нього злипалися, – облаштуєтеся в старій коморі. Я там давно зерна не тримаю, зате трава є скошена, так що буде м’яко. Вранці Ева вас нагодує, дасть їжі на дорогу – і в добру путь! Як ми домовилися, Білко. Я вас не бачив, ви мене не бачили. Живіть вічно, дорогі гості!

Він відчинив перед ними двері комори.

– Якщо треба по яких справах, то сходіть зараз. Ось туди! – Він показав рукою, куди. – А вночі у двір краще не виходити. Зараз ми з Евою корів подоїмо і випустимо Ікла… А Ікло у нас чужих не визнає…

Він позіхнув широко і, засоромившись, прикрив рот рукою.

– Ну все… Доброї ночі.

* * *

Коморою називався старий сарай, в якому раніше тримали зерно. Тепер зерна тут не було, стіни іззовні заросли плющем так густо, що всередині стало сиро, від вологості на дошках з’явився мох, але, судячи з запаху, миші звідси так і не пішли, напевно, по старій пам’яті.

Білка розстелила каремати в кутку так, щоб у полі зору були і двері, і невелике вікно, розташоване на протилежній стіні, майже під самим дахом, і з неприхованим задоволенням сіла, знявши взуття. Автомат лежав по праву руку від неї, і Книжник розгледів, що запобіжник поставлений у позицію стрільби чергами.

– Роззувайся, – наказала вона, виймаючи з рюкзака ту саму бляшанку з маззю. – Тримай, сам упораєшся.

Тім наніс пахучу темну субстанцію на потертості й прислухався до відчуттів: щемливий біль відразу ж пішов, ранки щипали, але не сильно.

– Дякую.

Жирна мазь погано стиралася з пальців, але Книжник старанно витер руки пучком старого сіна і сів, витягнувши босі ноги перед собою. Це було по-справжньому здорово – сидіти ось так спокійно, в безпеці, з повним шлунком, і ворушити пальцями на ногах.

Білка відколола від сухої дошки кілька товстих трісок, знайшла тріщини в підпорному стовпі, подалі від сіна, і, загнавши туди тріски, підпалила їх губкою і кресалом. Стало набагато світліше. Скіпи горіли повільно і рівномірно, трохи коптятіли, але справно виділяючи мерехтливе червоне світло.

Від ситної їжі і цього мірного мерехтіння знову дуже захотілося спати, але Тіму стало соромно, тому що Білка і її ручне звірятко, якому з хазяйського столу перепала ще й апетитна хрустка скоринка фармерського хліба, сіли біля дверей вартувати.

Звірятко гризло ласощі, а Білка почала набивати патронами магазин. Деякий час Книжник розглядав її, а потім схаменувся – незручно ж так відверто витріщатися на герлу – відвів погляд, потім знову глянув нишком.

Світло від палаючих скіп падало м’яке, здавалося, що він розгладив навіть гострі риси обличчя дівчини. Ну, якщо не розгладив, то пом’якшив. Книжник подумав, що якби вона була трохи повнішою, то була б справжньою красунею, навіть із підстриженим волоссям. А якби замість нерівно обскубаного волосся відросло… Втім, вона і зараз була симпатичною, хоч і скидалася більше на тіна, а не на герлу.

Білка, напевно, відчула на собі його погляд, підняла очі від коробки з патронами, але Тім уже встиг зробити вигляд, що розглядає щось на стіні комори.

Дівчина закінчила споряджати магазин, відклала його в сторону і вільною рукою погладила білченя по голові. Те у відповідь дзвінко клацнуло кілька разів поспіль, звело на господиню задоволену мордочку і продовжило бенкет.

– Як її звати? – запитав Тім.

– Це він, – відгукнулася Білка, дістаючи з кишені рюкзака ще один порожній магазин. – Ім’я – Друг. Другий рік зі мною.

Почувши своє ім’я, Друг відірвав мордочку від ласощів і ще пару разів металево клацнув горлом.

– Ледве вигодувала. Думала, видужає – втече. Залишився.

Вона усміхнулася кутом рота.

– Напевно, зрозумів, що удвох веселіше…

– А як ти стільки років живеш сама?

Вона зиркнула на нього швидким і недобрим поглядом. Книжник уже зрозумів, що його супутниця не надто любить приховувати емоції – питання виявилося їй неприємним.

– Не хочеш – не відповідай… – він швидко дав задній хід, поступаючись, скоріше, за звичкою, ніж від переляку накликати на себе її гнів. Це раніше він би побоювався отримати ляпас, а після подій останніх днів ляпаси здавалися йому такою дрібницею… – Не моя це справа. Але… – він замовк на секунду, а потім усе-таки продовжив. – Адже важко ж самій! А якщо захворієш? Або поламаєш собі що?

– А як ти стільки років прожив із ними? – запитала вона, розглядаючи Книжника, примружившись. – Адже це страшніше, ніж одному! А раптом уб’ють за провину? Або зґвалтують?

– Так я ж не герла! – здивувався Книжник.

– Авжеж… – погодилася Білка. – Не герла. Тільки Сунь-Виню, наприклад, було б усе одно, хто ти… Було б куди сунути. Що мені світило в племені, Книжнику? Стати ще однією телицею у стаді твоїх дружків-вождів? Спільною дружиною? Щоб мене видавали як нагороду за влучний постріл на полюванні? Народжувати від першої крові до приходу Нещадного?

Вона похитала головою, і Тім побачив, як побіліли її кісточки пальців, – патрони один за одним входили в магазин: клац! клац! клац!

– Так що я вже краще сама! Спочатку важко, страшно навіть… Але це тільки в перший рік, а потім… Потім нормально. Тяжко було, поки вчилася жити без племені. А як навчилася – вперше відчула, що таке свобода і щастя. Ось ти всі ці роки знав, що таке свобода, Книжнику?

– Знав. Уночі в Бібліотеці!

– Серед книжок і вночі? Коли твої господарі сплять? – запитала Білка і скривилася. – А що на ранок, Книжнику? Як ти почувався вранці?

Відповісти Тіму було нічого.

Він добре пам’ятав, що таке чекати ранку. Із жахом чекати. Тому що племені не потрібне його вміння складати чорні жучки букв у слова. Племені було потрібно зовсім інше. Влучність, наприклад. Швидкість бігу, якщо ти в загоні. Спритність. Уміння бити рибу острогою. Якби Тім не вмів ремонтувати майже все, що ламалося, вожді давно прогнали б його. Або вбили – так було би простіше.

– Я б теж пішов… – промимрив Книжник нарешті. – Так не було куди.

Він розумів, що зараз бреше. Абсолютно нерозумно і відверто бреше. І Білка про це знає або принаймні здогадується.

Нікуди б він не пішов, і не тому, що не було куди.

Йому, незважаючи на все, що сталося, і зараз було важко усвідомлювати, що плем’я для нього втрачено назавжди. Він не міг звикнути до думки, що залишився один на один із лісом і пустками, і відчував себе, як голий на морозі, – хотілося згорнутися і прикрити пах руками.

Але ж зараз Книжник був не один.

– Мені теж було нікуди йти, – сказала Білка. – А вже як я боялася! Просто інакше не могла. Вибір був – або піти, або померти. Я не могла змиритися, хоча мені було страшно до блювоти. А ти – зміг.

– Вибач…

– Пусте, Книжнику. Я тебе не засуджую…

Вона відклала ще один споряджений магазин, прихилилася спиною до дверей комори, поклала автомат на коліна і трохи прикрила очі.

– Скільки людей нині в племені? П’ятсот набереться?

– Думаю, так.

– Четверо вождів – п’ятсот тварин. Тварини народжують дитинчат. Тварини приносять здобич. Тварини покірно працюють. Одні тварини спалюють інших тварин, а на місце померлих приходять нові тварини. І в жодного з них, Книжнику, навіть у такого розумного, як ти, і думки не виникає, що можна жити по-іншому.

– Але Закон говорить…

– Плювати на Закон, якщо він несправедливий! Хто сказав тобі, що Закон один для всіх, хто живе? У фармерів свій закон, у Сіті – свій, у Тауна – свій. І все влаштовано по-різному! У фармерів немає вождів, а править рада. У них є сім’я, але чел може мати стільки герл, скільки зможе прогодувати.

У Сіті правлять жерці, в Тауні – шамани, і кожен із них тлумачить Закон по-своєму, як вигідно! Узагалі, кажуть, що колись всі ми були одним плем’ям, і тому Закони у нас схожі. Але такого, як у Парку, немає ніде. Закон Парку придумали ті, хто хотів від життя тільки двох речей: трахати герл і мучити тих, хто слабший.

– Як Сунь-Вийми…

– Ну, щось на зразок того, – кивнула Білка.

– Але якщо Закон такий поганий, то як наше плем’я вижило?

– Решта теж вижили, хто з Законом, хто – без. Виживати – це завжди важко.

Вона дала Другові ще одну шкірочку (він прийняв її з захопленням і одразу ж почав гризти, тримаючи новий подарунок чіпкими лапками) і продовжила:

– Але для того, щоб вижити, не обов’язково бути твариною.

– Раніше було таке слово – раб.

– Що це за слово?

– Воно означало людину-річ. Раніше одні люди володіли іншими, могли їх продати, обміняти, знищити, покалічити, змусити працювати до повної знемоги… Це було давно. Дуже давно.

– Раб, – Білка спробувала слово на смак. – Раби. Так ось, Книжнику… Не обов’язково ставати рабом, щоб вижити. Гарне слово. Дякую.

– Немає за що. Я знаю багато непотрібних слів, – сказав він, витягнувшись на жорсткому карематі на повний зріст. Ноги практично не боліли, він відчував, як мазь, висихаючи, стягує шкіру.

– Ти багато читав, Книжнику?

– Я тільки те й робив, що читав. Відтоді, як навчився.

– Це важко?

– Читати? – Тім усміхнувся. – Що ти… Ні. Набагато легше, ніж бігати по гілках, як білка, і тягати на собі величезний рюкзак, як кінь.

При цих словах по обличчю Білки пробігла ледь помітна тінь, вона на мить відвела погляд, немов злякавшись чогось.

– Ти можеш мене навчити читати?

– Ти серйозно?

Книжник розцвів.

– Серйозно.

– Звичайно, я навчу тебе. Ось…

Він потягнувся до свого рюкзака.

– Завтра, – сказала Білка. – Ми навчання почнемо завтра. А зараз – спати. Ти мені потрібен здоровим і сильним.

– А ти?

– Я ляжу тут, біля дверей.

– Навіщо?

– Про всяк випадок.

– Ну, мені він здався мирним…

Білка задула тріски, і в коморі стало майже темно, тільки місячне світло, що проникало через віконце під дахом, висвітлювало один із кутів. Було чутно, як тупотить потужними лапами Ікло, що охороняє двір, та тріщать цикади за огорожею.

– Це тобі для роздумів, – сказала Білка неголосно. – Я знаю Тома не перший день. Він молодший за нас із тобою на пару зим і, коли я прийшла до нього в перший раз, він мені здався не челом – тіном. Тоді я вдало сходила в Сіті, принесла ніштяки на обмін…

Вона помовчала.

– Загалом, я не помітила хвіст і привела сюди трьох челів із племені Сіті. Одного з них він застрелив. Другого вдалося вбити мені. А третій отримав кулю в коліно…

– І?

– Том прибив його живцем до стовпа на кордоні з Сіті. Не полінувався з’їздити і прибити. Спустив пораненому шкіру з плечей, перебив другу ногу і залишив помирати на стовпі, як опудало на кукурудзяному полі.

– А ти?

– Я йому допомогла. Я тримала бранця, поки Том прибивав його цвяхами. Він мав повне право застрелити мене, Книжнику. Я привела до нього в будинок чужих. Це була моя провина. Але я робила це не тому, що хотіла спокутувати провину.

– А чому?

– Тому що це було правильно. Він попередив – не лізьте. Й іншого способу зробити так, щоб йому повірили, не було.

– Навіщо ти мені це розповіла?

– Тут немає мирних челів, Книжнику. Жодного.

Він усміхнувся сам собі. Вона не могла розгледіти його усмішку.

– А я?

– Що ти знаєш про себе, Тіме? – промовила вона втомлено. – Нічого! Спи.

– Але якщо ти нікому не віриш, Білко, чому ми тут?

– Завтра ти зрозумієш все сам. Спи.

– Живи вічно, Білко.

– Живи вічно, Книжнику!

І він заснув.

* * *

Світанок розгорався повільно.

Із північного заходу дув холодний вологий вітер. Було зимно. Цикади замовкли ще під ранок, і замість них надривалися жаби, яких було вдосталь біля струмка.

Книжник не спав.

Не спав не тому, що не хотів, просто ферма починала жити і шуміти задовго до того, як сонце пофарбувало обрій усіма відтінками рожевого і пурпурового.

Спочатку закричав півень, та так закричав, що Книжник підскочив над карематом, як мінімум, на фут. Потім почали мукати корови у хліві – прийшов час ранкового доїння і молоко, що заповнило вим’я, змусило їх турбуватися.

Чути було, як Ева загриміла м’ятими відрами, потім глухо прогавкав Ікло, брязнув ланцюг, на який його саджали на день. У фармерському будинку заплакала розбурхана дитина.

– Пора.

Голос Білки пролунав із напівтемряви – її все ще приховувала тінь.

– Як ноги, Книжнику?

Він поворушив пальцями.

– Краще. Не болять.

– Це добре. Взувайся.

Він знайшов черевики і натягнув їх на ноги.

– Готово.

– Де твій пістолет?

– Пістолет?

Він згадав про зброю, яка дісталася йому від Ноги.

– Ага…

Кобура знайшлася поруч із рюкзаком, під курткою.

– Тут.

– Перевір.

Він покрутив вологий пістолет у руках і витер його полою светра.

– Начебто в порядку.

– От і добре. Пішли.

Він почув кроки, потім двері відчинилися – у комору ринуло рівне рожеве ранкове світло.

Він устав і намацав лямки рюкзака.

– Рюкзак залиш, – наказала Білка.

Вона теж була без нічого, навіть без куртки, незважаючи на мерзлякуватий ранок. Джинси, худі, автомат у руці.

– І у разі чого не висовуйся, за мною тримайся.

– А що таке може статися?

– Нічого. Просто не висовуйся.

Вони пішли до дому через внутрішній двір – Білка попереду, Книжник плентався позаду.

Ева помітила їх від дверей корівника і помахала вільною рукою:

– Заходьте в кухню, сніданок готовий!

Том уже снідав, сидячи за великим струганим столом. Перед ним стояла глибока миска з кукурудзяною кашею, рясно присмаченою пахучим свинячим салом, і кухоль гарячого молока. Рот фармера був зайнятий їжею, тому вітання він промугикав нерозбірливо.

Пахло від каші так, що в животі у Книжника забурчало, немов учорашньої ситної вечері зовсім не було. Він із насолодою з’їв немаленьку порцію, запив усе молоком і, не втримавшись, облизав ложку, немов зголоднілий кід.

Том теж закінчив їсти, а Білка залишила порцію практично неторканою. Зате Друг вискочив із каптура її худі і насолоджувався новою скоринкою, сидячи на самому краю стола.

– Ева підготувала вам їжу, – сказав фармер, набиваючи тютюном дерев’яну трубку. – Знайдете біля входу.

Білка вийняла з кишені два магазини, які набивала вчора ввечері, і поклала їх на стіл, поруч з мискою.

– Це вам. У подяку. Живіть вічно!

Том кивнув.

– Легкого шляху.

– Є розмова, – продовжила Білка, дивлячись фармеру в очі.

– Говори.

Він підійшов до печі і понишпорив у вугіллі короткою кочергою.

– Ти бачив наші рюкзаки?

– Бачив.

– Вони дуже важкі для нас.

– Ну, це не проблема, – знизав плечима Том, розпалюючи люльку від жарини. – Залиште частину вантажу у мене. На зберігання. Або… – він із задоволенням випустив густий сірий дим, – або, якщо не довіряєте, просто зарийте десь у затишному місці. Я ще вчора здивувався, побачивши такі мішки. Ти і половину дороги до Сіті не пройдеш, як Бігун уже висітиме у тебе на загривку… Навіщо ти стільки несеш із собою, Білко? Небіжчику не потрібні ніштяки.

– Зате живим треба платити за нічліг.

Вона підборіддям показала на магазини на столі й додала:

– І за їжу. І за прохід по територіях.

– Сіті не дасть тобі прохід по територіях, – заперечив він. – Ні за які ніштяки. Ти у них як кістка у Ікла в горлі.

– Я знаю, – кивнула Білка. – Тому хочу зробити тобі пропозицію.

– Слухаю.

– Усе, що в рюкзаках, – твоє. Ми поїдемо далі без нічого.

– Поїдете? – перепитав він. – На чому?

– Ти продаси нам коней.

Він дивився на Білку через тютюновий дим холодним, неприязним поглядом, і Книжник подумав, що якби вчора йому довелося побачити, як Том може дивитися на співрозмовника, то він ніколи б не назвав його мирною людиною.

– Я не продам вам коней, – процідив фармер голосом, від якого залишки молока в кружці Тіма ледь не створожились. – Ти, мабуть, із глузду з’їхала, Білко. Коні – це життя для мене і моєї родини. Забудь.

– У тебе шестеро коней, Томе. Продай мені двох, найстаріших. Я заплачу тобі велику ціну.

– Іди, Білко, – сказав фармер. – Забирай свого дружка – і йди. Ми вчора про все домовилися. Їжа біля входу. Коней тобі не бачити.

– Старий кінь і поганенька кобила. Я віддам тобі все, крім аптечки і двох сотень патронів. Там є чим поживитися, Томе. Ти не пошкодуєш. Нам не втекти від погоні на своїх двох.

– Це не моя турбота, Білко. Можеш викинути своє добро в струмок або закопати. Угоди не буде.

– Шкода.

Вона встала і простягла Другу долоню. Той негайно вибіг на плече і зник у своєму улюбленому гнізді за її плечима.

– Ти не залишив мені вибору, Томе.

Ствол автомата дивився фармеру в груди.

– Не хапайся за зброю, я не хочу тебе вбивати.

– Ти вирішила мене пограбувати, Білко?

Вона похитала головою.

– Я віддам тобі справедливу плату за твоїх коней, Томе. Обіцяю.

– Я не продаю коней, – сказав він. І буквально злетів над столом, немов його виштовхнула вгору туга пружина.

У руці Тома блиснуло сіре лезо довжиною з добрий лікоть, метал зі свистом прорізав повітря. Білка відскочила назад, перекидаючи стілець разом із Тімом, який сидів на ньому і навіть не встиг підвестися. Вістря меча прошурхотіло перед самим обличчям Книжника, ледь не розрубавши йому ніс, і тут він ударився об підлогу спиною, забив подих і інші події спостерігав лежачи.

Вона справді не хотіла вбивати господаря.

Нашпигувати його свинцем, як куріпку кашею, можна було одним рухом вказівного пальця, вона ж зробила випад прикладом і стволом ударила Тома по ребрах. Удар вийшов сильний і точний, фармер буквально полетів убік, змітаючи по дорозі важкі кухонні табурети.

Тепер вони стояли один проти одного.

– Припини, – попросила Білка, тримаючи Тома на мушці. – Облишмо влаштовувати смертовбивства через коней.

– Ти прийшла в мій дім, – прогарчав фармер. Він почервонів, жили на шиї здулися. – І обдурила мене. Я впустив тебе в свій дім, а ти виявилася злодійкою!

– Я нічого не взяла без дозволу. Опусти меч, Томе. Давай домовимося!

Тім відчув, що йому щось устромилося в поперек, просунув руку і намацав пістолет.

У дальньому кінці кімнати знову заплакала дитина, її розбудив шум бійки. За мить до неї приєдналася друга.

Обличчя в Білки стало зовсім злим, кам’яним, на вилицях заграли жовна.

– Це всього лише коні, – повторила Білка. – Я щедро з тобою розрахуюся. Пропоную в останній раз, Томе. У нас немає часу.

Фармер усміхнувся, присів, смішно розвівши коліна, рука його вчинила миттєвий рух, і Книжник, який саме намагався витягти з-під себе пістолет, не встиг помітити сам момент кидка, але побачив лише тінь кинутого в сторону дівчини саморобного меча.

Білка момент кидка розгледіла, повернулася боком, пропускаючи лезо повз себе, ствол автомата хитнувся, втрачаючи ціль…

Том за цей час устиг прослизнути повз стіл, перестрибнути через перекинутий стілець і схопити дробовик, що лежав на саморобній скрині. Він теж віртуозно вправлявся зі зброєю, але у Білки в руках були всі переваги: і позиція, і заздалегідь спущений запобіжник, так що автомат плюнув вогнем до того, як фармер устиг направити ствол в її бік.

Білка стріляла поодинокими. Куля влучила Тому в плече, розгорнула і кинула на підлогу, але він крутнувся в повітрі з якоюсь тваринною грацією і, утримуючи зброю однією рукою, потягнув за спусковий гачок.

Дробовик гаркнув, дріб ударив у стіну і вікно, виносячи тонку раму і старе каламутне скло разом із нею.

І від цього громоподібного пострілу діти закричали по-справжньому.

Книжник побачив, як по щоці Білки немов кігтем провели (одна з дробинок подряпала дівчині обличчя, і по шкірі зразу ж пішли червоні розводи). Потім побачив вираз її очей, як вона піднімає автомат, як ловить фармера на мушку, і зрозумів, що за Томом прийшов Нещадний.

– Ні! – закричав він. – Не треба!

Білка вистрілила ще раз, і куля пробила Тому горло.

Він завалився на бік, судомно хапаючи повітря пальцями, і дробовик знову випалив, але на цей раз у підлогу, зробивши у дошках ґрунтовну діру.

Фармер упав майже на ноги Книжникові, кілька разів здригнувся і затих.

Відчайдушно кричали діти. Запах молока змінився гострим запахом пороху і важким кров’яним духом. У повітрі кружляли шматочки саморобного пижа і дерев’яний пил.

– Що ти наробила? – прохрипів Тім, намагаючись дихнути на повні груди. – Ти ж його вбила! Навіщо, Білко?

Вона повернула до нього своє бліде веснянкувате обличчя, і він побачив її очі – зовсім мертві, холодні.

– Шмарклі витри!

Книжник почав підводитися, намагаючись не вступити в розлиту кров.

За вікнами пролунав незрозумілий шум. Білка ногою штовхнула стілець, що перекривав прохід, і взяла на мушку вхідні двері.

Двері відчинилися.

В Ікла реально було під двісті фунтів ваги. Він залетів у будинок, немов волохатий гарматний снаряд, змітаючи все на своєму шляху. Якби Книжник лишився один на один із таким звіром, то помер би від страху ще до того, як вольфодог стулив би щелепи на його горлі. Але він був не один, тому, коли звірюка стрибнула на них, ледь торкнувшись лапами столу, просто знову звалився на підлогу, немов це могло його врятувати.

Білка встигла вистрілити в Ікла чотири рази, а потім різко впала на спину, пропускаючи зарослу жорсткою сірою шерстю тушу над собою. Вольфодог не міг змінити напрямок свого стрибка, та дівчина, опинившись у нього під черевом, випустила чергу в груди і живіт звіра. Ікло зробив неймовірний кульбіт, намагаючись зловити кулі зубами, вдарився об підлогу, спробував звестися, але перебитий свинцем хребет перетворив його на безногого. Він іще не вмер, але життя стрімко витікало з нього через діри в шкурі.

Біля дверей майнула тінь.

– Не стріляй! – крикнула Білка. – Ево! Не чіпай автомат!

Білка була стрімкою, як атакуючий снейк, але Ева, незважаючи на вагітність, теж рухалася дуже швидко – її автомат лежав на саморобному рундуку біля входу.

Білка стрибнула на неї тоді, коли та вже дотяглася до зброї, збила з ніг…

Коротка черга вдарила в стелю, потім автомат полетів у сторону, а Білка притиснула Еву до підлоги, не даючи рухатися.

– Я не хочу тебе вбивати, – Білка важко дихала. – Зараз ми візьмемо коней – тільки двох коней – і підемо.

– Краще вбий, – прохрипіла Ева.

– Якби твій чоловік послухав мене, то був би живий. Я не хочу твоєї смерті.

– Краще вбий мене, – закричала вагітна. – Вбий мене, суко! Вбий!

Ноги її забили по підлозі, тіло вигнулося, і Білка ледь її втримала.

– Вбий! Мені все одно не вижити самій!

Книжник усе ще не міг повірити в те, що відбувається.

– Стули пельку, – виплюнула Білка їй в обличчя. – Я відпущу тебе, і ти підеш. До своїх цуценят – чуєш, як кричать? Виживеш, нікуди не дінешся. Не на тебе, так на твоє господарство знайдеться мисливець… Встала і пішла!

– Ти – недолюдок, – несподівано тихо сказала Ева, переставши чинити опір. – Ти ж недолюдок.

Вона дивилася на Білку так, немов уперше її бачила.

– Мені потрібні коні, – повторила та з кам’яним обличчям, але Тім бачив, як у мимовільному вишкірі сіпається її верхня губа, оголюючи дрібні гострі зуби. – Без них нам не вижити. Я розплачуся за товар, Ево.

– Здохни першою! – Ева посміхнулася, і ця посмішка злякала Тіма більше, ніж перестрілка або атака вольфодога. – Ти вже за все розплатилася…

Так могла би посміхатися смерть, якби смерть уміла посміхатися.

Так би міг посміхатися Нещадний.

– Хочеш здохнути? – запитала Білка. – Ну, що ж…

У руці її виявився ніж, яким вона білувала діра.

Книжник хотів крикнути, щоб вона не вбивала господиню, що цього ні в якому разі не можна робити, але слова застрягли у нього в горлі.

Ніж злетів над головою Еви і з глухим стукотом увійшов у дошки біля її вуха, начисто зрізавши частину мочки. Бризнула кров, розтікаючись по підлозі і по сорочці вдови фармера, але вона не видала жодного звуку і не відвела ненависного погляду від Білки.

Ніж знову злетів над Евою, вона заплющила очі, чекаючи смертельного удару, але Білка не сильно і дуже точно тюкнула її в скроню масивним руків’ям тесака.

Погляд Еви миттєво згас, очі закотилися за посинілі повіки, рот відкрився, і по щоці побігла цівка рожевої слини.

Книжник устав і озирнувся по боках.

Вчора вони всі разом сиділи за обіднім столом у цій затишній, хоч і злегка захаращеній кімнаті багатого фармерского будинку. Ще п’ять хвилин тому він із Білкою їв сніданок, приготований руками Еви, і навпроти них востаннє в житті смакував куховарство своєї дружини фармер Том, що недооцінив небезпеку гості.

Тепер будинок був розгромлений, господарі мертві і тільки діти продовжували плакати в своєму ліжку, в кутку.

– Неси сюди рюкзаки…

Він озирнувся. Білка стояла біля столу, перезаряджаючи автомат.

– Швидко.

Він, ледь пересуваючи ноги, попрямував до виходу.

– Ворушись! – крикнула Білка.

Тім повернувся до неї.

– Навіщо ти вбила їх?

– Бо нам потрібні коні…

– Ти вбила двох людей…

– Я врятувала двох, – сказала вона здавленим голосом. – Тебе і себе. Тому перестань нити і принеси сюди рюкзаки. У нас немає часу на розмови.

– Ти справді недолюдок…

Він не встиг договорити, як вона опинилася поруч, впритул, і стовбур її автомата боляче врізався йому в ребра.

– Запам’ятай, – видихнула Білка йому в обличчя. – Запам’ятай, ти, ганчірко! Книжковий хробаче! Якщо ти хочеш зробити те, що задумав, навчися вбивати. Навчися виживати, тому що інакше ти здохнеш не завтра! Ти здохнеш прямо зараз!

Але Тіму було не страшно. Він дивився на її бліді від люті очі, на бліду шкіру щік із розсипом веснянок, на вигорілі за літо брови. Від неї пахло потом, порохом і звіром.

– Перестань кричати, – він скривився. – Без мене ти нічого не знайдеш і здохнеш ще до перших холодів. Я твій головний ніштяк, Білко. І мене не можна ні втратити, ні поміняти, ні вбити. Я принесу рюкзаки, але цього, – він обвів рукою розгром, що їх оточував, – я тобі не пробачу.

– Неси, – сказала вона, відступаючи.

Він вийшов у двір, по якому вже бродили кури, пройшов повз корівник, повз перевернуті дійниці, повз калюжі молока, яке вбиралося в землю, повз стайню, де неспокійно топталися коні. Крики захриплих дітей краяли йому серце, він пробував закрити вуха руками, але це не допомогло.

Було досі прохолодно, але обличчя Книжника горіло, наче обпалене сонцем. Тім сам хотів кричати і плакати, але на це не було часу. Нещадний дихав йому в потилицю, і повітря було наповнене його сморідним диханням. Він виволік рюкзаки з комори і побачив, як Білка виводить зі стайні коней – старого, але ще міцного жеребця гнідої масті і рябу кобилку йому до пари.

– Сюди неси, – покликала вона. – Залиш тільки те, що поміститься в сідельні сумки. Не більше. Решта – в будинок.

– Навіщо? – він знизав плечима.

Вона проігнорувала його питання.

– Візьмеш собі дробовик Тома – він для твоїх умінь підійде. Автомат не чіпай.

Друг із її каптура дивився на Книжника блискучими намистинками-очима, але розчулення чомусь більше не викликав.

– Виїжджаємо за півгодини.

– Добре.

– Гей! – сказала вона йому в спину. – Ева жива. Я просто її приглушила. Прочухається.

Тім не обернувся.

Він не відчував ні гніву, ні радості. Він був порожній, як випите куряче яйце.

Книжник побачив, що праворуч від сходів, за огорожею з лози, ростуть квіти. Не дикі, а дбайливо висаджені, доглянуті, скомпоновані за відтінками. Справжня… клумба. Він згадав слово.

Клумба з квітами.

«Тут був щасливий будинок, – подумав він, – а потім прийшли ми. Нам були потрібні коні. І у нас є мета, яка дає нам право вбивати всіх, кого захочемо, – і поганих, і хороших».

Патрони до дробовика знайшлися в шафці біля входу, а сам дробовик довелося витягувати з-під мертвого тіла Тома. На Еву Книжник намагався не дивитися, але вона вже починала приходити в себе, стогнала і переверталася, але все ще не могла розплющити очі. Біля неї на підлозі сиділи діти.

– Усе вже сталося… – повторював про себе Тім. – Усе вже сталося…

Книжник зачинив двері і спустився у двір, до конов’язі.

Вони виїхали на стежку, коли сонце вже почало пригрівати і над травами вже на повну гули бджоли.

Для дробовика знайшлася зручна сідельна кобура, патрони пішли в сумку разом із нечисленними пожитками. Він щосили намагався здаватися спокійним.

Ферма залишилася позаду, за зачиненими воротами.

Деякий час вони їхали мовчки, пристосовуючись до кінського кроку.

Книжник совався на жорсткому сідлі, підводився в стременах.

– Готовий? – запитала Білка через деякий час.

Він кивнув, і тоді вона ударом колін пустила свою кобилу легкою риссю. Кінь Книжника потрусив за нею.

До Тауна залишалося тридцять дві милі шляху.