Читать книгу Із сьомого дна - Ярослав Яріш - Страница 11

Після того випадку з молодим гетьманичем я намагався принишкнути. Мене бачили, як я говорив із Юрком, як той зайшов зі мною в хату Брюховецького і пробув там якийсь час. Я крутився з челяддю, брався допомагати вдові покійного та дочкам по господарству. Не цурався такої роботи, на відміну від інших козаків, тому швидко заслужив добре ставлення жіноцтва, що мешкало в гетьманському дворі. За всі справи я брався весело, виконував залюбки. Досить часто пані Ганна, що давала тут усьому лад, посилала мене з різними дорученнями по місту. Я намагався всюди стати своїм.

Хотілося прослизнути до Юрка, однак туди нікого не пускали, і мені тільки залишалося вірити, що, незважаючи на його недугу, моє зерно все ж таки проростає.

Виговський та старшини самі домовилися з Бутурліним. Писар уже не перший раз зустрічався з боярином, тому добре знав, як із ним треба говорити. Щось можна пообіцяти, колись уникнути відповіді. А вже коли нахабний москаль дуже напирав, погрожуючи, що силою забере Білорусь і воєвод без згоди гетьмана в міста поставить, то Виговський обіцяв зі сльозами на очах відвернутися від царської ласки й на радість католикам і бусурманам собі нового союзника пошукати. Тоді воєвода лякав писаря Божим судом, але заспокоювався. Так вони й домовилися. Москва мала припинити наступ на Білорусь, а козаки мають затвердити молодого Хмельницького гетьманом, який і буде вирішувати з царем питання з воєводами. Козацька рада мала бути відразу після похорону старого Хмельницького. Тому старшина все відтягувала з похороном. Мені дуже хотілося спробувати «завербувати» й інших старшин, та прокрастися вночі до їхніх помешкань не було ніякої змоги. «Завербував» наразі лише Брюховецького, і він повністю став моїм чоловіком.

Від нього я дізнавався всі важливі новини. Він майже кожен вечір просив до своєї господи різних старшин, пиячив із ними та різався в карти. Звичайно, старшини високого польоту до нього заходили рідко, а от різні сотники, осавули, комірники, писарчуки – канцеляристи ошивалися тут постійно. З доброю половиною міста Іван Мартинович водив дружбу, з усіма пив горілку. Частувати він умів не гірше за мене, хоча за моїми плечима таки величезний досвід по всіх шинках України. Я й сам уже почав відчувати печінку від постійної пиятики, а йому хоч би що. Так і пролітали ночі за картами й горілкою, вдень же я постійно ходив до корчмарки Ольги, щоби поправити здоров’я кухликом пива й посмакувати таранею. Список моїх боргів уже був довгий, як борода московського боярина, проте корчмарка поки що ласкаво вибачала їх мені. Ось яку силу має широка чоловіча посмішка. Я їй явно подобався, вона сама мене тепер запрошувала частіше заходити.