Читать книгу Із сьомого дна - Ярослав Яріш - Страница 8

Рукопашний бій розгорівся на самому майдані біля церкви. Побачивши, що їх оточили, козаки стали рубатися із завзятістю загнаних звірів. Шилові й товаришам таки вдалося запалити кілька хат, вогонь почав розгорятися. Накидавши на майдані своїх та ворожих трупів, козаки розділилися на дві частини й почали відходити, щоб під хатами ще подрібнитися й городами та левадами добігти до лісу. Із майдану бій перенісся на людські подвір’я – хати спалахували одна за одною, розгорялися, мов свічки. Ще гірше диміли клуні, завалені свіжим сіном. Невдовзі літній веселий день у косовицю перетворився на пекельну ніч. Сизий ядучий дим затулив сонце, а козаки й стрільці били один одного, рубали несамовито.

Я ще здаля зауважив діда. Він ішов, однією рукою тримаючись тину, другою закриваючи розбиту голову. На нього уваги ніхто не звертав. Ніхто, крім мене. Я підійшов, тримаючи спис у руці. Він і не побачив мене відразу, я розмахнувся – з цілого маху вгородив йому списа в груди. Дідуган хитнувся, мов старий дуб, якого ось-ось повалять лісоруби. Старий ще мить постояв, дивлячись на мене вже неживими очима, тоді опустився спочатку на коліна, потім впав лицем просто в пилюку до моїх ніг.

У бісів почуттів не буває, але коли я це зробив, мене накрила тепла хвиля радості. Це був мій перший козак, та не простий – старий, закоренілий. Я озирнувся за товаришами, вони вже рубалися палашами з дикою люттю. Лихо зійшовся в бою із Семеном. Той хоч і мав силу, проте рубака з нього був такий собі. Він раптом упізнав Лиха й на мить закляк. Цього вистачило, щоб встромити клинка Семенові в груди. Той аж гикнув, почав борсатися, ніби не вірив, що смерть уже прийшла до нього. Лихо витяг палаш із рани і вдарив ще раз, потім ще і ще. Семен із кожним ударом глухо стогнав, випускаючи з рота чорну кров.

Біда напав на Леська. Той узагалі боєць був ніякий, швидко пропустив удар у бік, впав. Біда запнув палаша в землю, витяг ніж та одним махом черкнув парубка по шиї. А тоді ж, не боячись, що хтось може побачити, сьорбнув крові. Мабуть, не міг стриматися, адже так давно про це мріяв.

Бій вирував. Я оглянувся навкруги – всюди січа. Мої побратими дико гарчали, ніби додаючи собі сили, та зі своїми палашами кидалися в саму круговерть бою. Я поводився по-іншому. Ходив по майдані та інших місцях, де щойно відгримів бій. То тут, то там натрапляв на поранених козаків, рубав їм голови шаблею. Нарахував таких уже дев’ять чоловік, дев’ять душ після удару мого клинка полетіли на той світ. Господар має бути задоволений.

Мої побратими, окутані димом, рубалися на якомусь подвір’ї. Козаки хотіли втекти, та Лихо з Бідою наздогнали їх з іншими ратниками, зав’язали бій та побили козаків. Ратники побігли далі, мої ж побратими стали дорізати поранених, а потім ще й побилися між собою, не поділивши здобич. Нараз зупинилися.

– Скільки в тебе? – спитав Лихо.

– Четверо, а ти скількох?

– Так само.

– Розділимося – я направо, ти наліво.

Вони розбіглися. Я також був тут, на людських левадах – доганяючи одного пораненого, що хотів утекти, добив його у траві. У мене було вже дванадцять. Раптом почувся дикий рев, аж усе бойовище стрепенулося.

– Біда! – впізнав я відразу й кинувся туди, де був мій товариш.

Він саме напоровся на шаблю. Це був не хто інший, а наш отаман Шило. Козак добре черкнув його в бік, так що наш друг відступив і почав уникати бою.

Отаман і справді гарно рубався: спочатку вивів із бою Біду, потім ще двох стрільців, одному розчерепивши голову, іншому відрубавши руку. Третій відлетів від удару ногою в живіт. Тоді козак відскочив убік і почав розглядатися, як би врятувати своє життя. Адже його товариші або відступили, або полягли. На нього верхи на коні мчав один із шляхтичів. Козак схрестив із ним шаблі, потім ще раз. Йому вдалося відхилитися від сильного удару навідліг і блискавично схопити шляхтича за рукав та стягнути на землю. Один стрибок – і козак уже на коні. Вороний заіржав, почувши на собі остроги.

Винесе його коник із поля бою живим? Звісно, що ні. Підбіг Лихо та вискочив на коня позад козака й обхопив його руками. Почалася боротьба, кінь закрутився на місці, спробував стати дибки, щоб скинути із себе таку важку ношу, втратив рівновагу і впав.

Лихо підвівся, витираючи закривавлений ніж, Шило залишився лежати із перерізаним горлом. Я оглянувся – бій майже закінчився. Кілька оборонців зуміли втекти. Біда стояв осторонь, тримаючись за бік. Треба було відійти, адже полум’я розгоралося, і скоро дим із козацьких хат та стогів валив такий, що можна було задихнутися. А ще страшна спека…

Ми утрьох стояли осторонь, милуючись картиною.

– Гарно ми погуляли, – задоволено крекнув Лихо.

– Ви добре, а мене черкнули прескурві сини, – відповів на те Біда.

Рани на «вбранку» заживають досить швидко, набагато швидше й менш болісно, ніж у простих людей. Проте навіть нам дістати рану – дуже неприємно, тому що біль все-таки, та й тіло вже так не служить, як належить.

– Цікаво, чи бачив сатана, як ми тут порядкуємо? Ти бачиш нас, господарю!!! – крикнув я, закинувши голову, розкинувши руки та оглядаючись по сторонах.

– Бачу, – пролунав голос із-під землі. Я ніби й чекав цього, однак стрепенувся від несподіванки.

– То чого не забираєш назад додому? Поглянь, скільки козаків через нас у сиру землю лягло, – сказав я вже тихо, перевівши подих. – Якби не наша намова, то цієї битви не було би!

– Дурні!!! – нараз гукнув голос, аж ми поприсідали. – Ви ще гірше наробили!

– Як це гірше? – сміливо запитав я в розпачі. – Що не так ми зробили, адже ти хотів козацькі душі?!

– Так, хотів. Але сьогодні цих козаків могли перетворити на рабів, і діти їхні стали б рабами, і діти їх дітей народилися б у рабстві. Ніхто тут про козаків не згадав би. А ви їх надихнули до боротьби за свою волю, і вони померли вільними. І діти вільними зостануться, пам’ятаючи про смерть їхню. Отак ви замість губити козацький рід, лише загартовуєте його. Дурні.

Голос пропав, не бажаючи більше з нами говорити. Я оглянувся – все було спокійно, ніхто нашої розмови не чув. Мої друзі дивилися на мене з докором, я відвернувся й лише мовив:

– Йому важко догодити.

– Не бачити нам тепер пекла, – з жалем проказав Лихо, а Біда тільки сплюнув. Мене охопила злість, і я пішов до стрільців.

Капітана побачив зразу, підійшов до нього.

– Ну, і що робити будемо?

Він зміряв мене з голови до ніг – не міг, очевидно, впізнати. Шляхтичів із ними чимало потягнулося, всіх не запам’ятаєш. Однак відповів:

– А що, треба повертатися до своїх.

– Отак? – перепитав я.

– А що?

Я криво посміхнувся.

– І чого я тільки пішов із вами ворогів государевих бити? Купка селюків посміялися над нами, стид. Половина стрільців мертві або поранені, шляхти полягло чимало, наші поранені нас стриножать, ні здобичі, ні провіанту не здобули. Та нас же засміють, он, самі хлопи регочуть із нас, виглядаючи з лісу.

Капітан спохмурнів.

– То нам по лісу ще бігати та хлопів виловлювати?

– Чому бігати? Хлопи повтікали, але є їхні жінки, худоба, та й припаси десь собі поховали. Мусимо провчити їх так, щоб інші мали науку. Дітей козацьких порубати-потоптати, жінок приголубимо, а худобу й припаси заберемо. Тоді всі будуть мати научку, що людей государевих займати не можна.

Стрілець, либонь, подумав, що я діло говорю.

– А де ми їх знайдемо, ліс великий?

– Хіба не можна запитати?

Звичайно, Лихо зі своїм зором міг побачити й сказати москалям, де переховуються козацькі жінки, проте так допомагати людям ми не мали права. Ми могли тільки підказувати. Капітан мою підказку зрозумів і тут же дав наказ привести одного з поранених козаків, якого ще не встигли добити.

Козак був на диво впертий. Стрільці підвісили його догори ногами й били палицями. Він мовчав. І тут до капітана підійшли Біда й Лихо.

– Накажи нам йому язика розв’язати.

Той лише кивнув: «беріть».

Отримавши схвальну відповідь, Лихо з Бідою почали обережно його знімати зі шнурка. Бідолашного положили на стіл, якого собі мої побратими підготували заздалегідь. Це були широкі дошки на ковбицях. Тут уже й інструменти лежали приготовані – ніж, сокира та ковальські кліщі – все, що зуміли знайти. Та їм більше і не треба було. Руки й ноги нещасного прив’язали й замилувалися своєю роботою.

– Гляди, брате, а стіл ми замалий зробили – ноги трохи звисають, – мовив Біда. – Як у тій пісні:

При останніх словах Лихо розмахнувся й одним махом сокирою відрубав козакові ступню. Той аж завив від болю, закричав диким криком, почав кидатися по столі.

– Лихо, ти як пес. Тобі сказали втяти палець, а ти відкусив цілу ногу, – мовив Біда, витираючи з обличчя кров, яка бризнула навсібіч.

Лихо підійшов до хлопця, схопив його за чуба.

– Можеш нам нічого не говорити. Чим довше будеш мовчати, тим більше я від тебе відрубаю. Буде мені на холодець. І кричи побільше – це як музика.

При цих словах він злизав кров із сокири. Хлопець із болю й жаху аж скривився й заплющив очі.

– Що в нас іще стирчить недоладно? А ось що.

Тепер мій товариш почав відрізати козакові чуба.

– Дай і мені щось, – попросив собі Біда.

Навіть самі стрільці відвернулися, бо не могли дивитися, як мої побратими «розбирали» цього хлопця. Скоро стіл був повністю залитий кров’ю, страшні крики чулися далеко по навколишніх лісах. Нарешті хлопець затих. Витирали руки від крові в якесь рядно, ніби лікарі або м’ясники, що виконали тільки що свою повсякденну роботу. Вони підійшли до мене. Тут же з’явився й капітан.

– Ну що, лише крові наробили, а бідолаха так нічого й не сказав.

– Чого це не сказав – усе сказав.

Десь за півгодини за підказкою Лиха стрільці віднайшли й відкопали кілька ям зі збіжжям, яке козаки вже встигли закопати від непроханих гостей. Ми знали, де в лісі ховаються жінки з дітьми, де худоба. Також знали, де вони закопали сільську касу, яку ховали на будівництво нової церкви. Проте Лихові й Біді вистачило розуму не говорити про це стрільцям. Гроші ми викопали самі й відразу ж розділили.

Наші коні, яких ми прив’язали до дідової обори, зуміли вирватися з вогню й дали упіймати себе в полі. Стрільці нас прийняли за своїх – шляхтичі до них пристали з усіх усюд і не знали один одного.

Усе складалося якнайкраще. Драгуни, шляхта, а також стрільці, яким вдалося доп’ясти коней, вирушили в ліс. Я вже грів себе думкою, як зараз буду мучити козацькі родини, нищитиму їхніх дітей, щоб із коренем вирвати той проклятий рід. А як я з жінками побавлюся! Обов’язково на початок знайду собі незайману дівчину. Ото буде розвага.

З цією думкою я гнав коня до лісу, де нас уже чекали козацькі жінки й родини. Було нас чоловік сорок, всі на конях, озброєні. Дорогу знали добре – Лихо їхав попереду. Від свисту вітру, тупотіння коней та відчуття крові аж легко паморочилося в голові.

Раптом із лісу вискочила ватага вершників. Вони на мить зупинилися, а тоді почвалали в наш бік, заходячи нас із боку та розгортаючись лавою. Це були козаки. Я їх упізнав відразу по тому, як їх несли коні – легко, мовби і не торкаючись землі. Мої товариші також зауважили ворога й загальмували хід, розвернулися.

Дороги до втечі не було, адже вони вискочили дуже раптово і зблизька. А тут ще Лихо вихопив шаблю і з диким ревом «За мною!» кинувся вперед. Йому мало було сьогоднішнього бою, і він хотів ще поповнити свою скарбницю козацькими душами. Я не поділяв його високих задумів. Бачив, що козаків більше і що то справжні воїни, а не селюки, яких ми били перед тим. Хоча навіть селюки всипали нам добре жару.

Робити було нічого – всі вже гнали за Лихом назустріч козацькій лаві. І ось ми зійшлися. Відразу кілька наших впало з коней збиті списами або зарубані шаблями. Затріскотіли пістолі – і знову попадали на землю вбиті й поранені. Я зіткнувся з одним козаком, мій кінь дико заіржав, проте втримався на ногах. Козак намагався збити мене списом, я відбив удар і сам вдарив навідліг.

Мені сьогодні більше не щастило – я тільки збив його шапку. Козак встиг вихопити шаблю й кинувся на мене. Шаблі вдарилися сильно, аж заскреготіли, тоді ще раз, ще. Він виявився сильним супротивником, шабля просто літала в руці, і було невідомо, хто з нас переможе. А я не хотів ризикувати. Як він мені відрубає голову, то мій чорний дух тут же вилетить із «вбранка» і лусне на сонці, як мильна бульбашка. Тому як тільки мені вдалося на мить перервати бій, прикрившись конем, я витяг пістоля і вистрелив йому в груди. Козак упав на землю.

Я оглянувся: рубанина була страшна. Козаки, як я й думав, виявилися достойними бійцями – рубали нашим голови, як капусту. То шляхетська, то стрілецька падали коням під ноги, а ті лише харапудилися від того. Лихо рубався десь попереду, кидався на ворогів, але, здається, не поклав жодного. Біда взагалі лише прикривався та намагався уникнути бою – все ще пекли рани.

І тут я побачив одного козака, який тільки що розрубав драгуна. Він був у дорогому жупані, а за шовковим поясом був пернач. Невже тут сам полковник білоруський! Так, він же збирався у розвідку! І посол наш повернувся так швидко, бо зустрів їх на півдорозі. Недаремно Нечай пообіцяв йому, що прийде на поміч. Дотримав слова.

Не роздумуючи, я погнав коня на нього, щоб напасти збоку. Це була для мене дуже цінна здобич.

– Бережись, Іване! – крикнув йому хтось, і полковник тут же крутнув коня, опинившись зі мною віч-на-віч. Блискавичного нападу не вийшло, та можна було спробувати позмагатися з ним силою.

Мене вдома трохи вчили фехтувати, я навіть досягнув певних успіхів, і це давало мені надію, що я його зможу здолати. Та не встигли наші шаблі і п’ять разів зійтися, як я збагнув, що без допомоги чи щасливого випадку його не переможу. Він був дуже вправний рубака, крім того, сила удару в нього була більша, ніж у мого «вбранка». Та я здаватися не хотів. Не на того напав.

Ми кілька разів сходилися, і Нечай не давав жодної можливості бодай зачепити його. Зате сам кілька разів махав мені шаблею ледь не під самим носом. Я забув про обережність і кидався в бій із великим запалом.

Нечай відбив мою атаку й пішов уперед. Його удари були такими швидкими й сильними, що моя рука затерпла, і я вже не думав про контратаку, а лиш як би прикритися. І тут він вдарив навідліг. Я не встиг як слід прикритися шаблею, тому він переламав мій клинок навпіл, а шабля його пройшлася по моєму боці. Я скрикнув, кінь мій шарахнувся в сторону, скидуючи мене.

«Тут мені і дасть жаба цицьки» – подумав я. Зараз мене або розтопчуть коні, або доріжуть козаки.

Цього разу врятували друзі. Вони, очевидно, також зауважили полковника й вирішили напасти. Лихо напав на Нечая, бажаючи відвернути увагу, а Біда мав ударити збоку чи ззаду.

Проте задум їм не вдався – вірні Нечаєві товариші дали Біді по голові, а Лихо, так і не діждавшись допомоги товариша, також упав коневі під ноги, порубаний шаблею полковника.

Майже всі наші вже лежали постріляні й порубані, решта думали, як би дати драла. Ми залишилися самі поміж козаками Нечая.

Тепер справа була за Бідою. Він махнув рукою, ніби кидаючи козакам сіль в очі. Так він кидав у них дурманом, а нас окутував невидимою для людського ока пеленою. Ми стали невидимими.

Козаки вмить відсахнулися й по-дурному почали озиратися, ніби не розуміли, що з ними діється. Тим часом Біда з Лихом мене підхопили, і ми, невидимі для людського ока, пошкандибали до лісу, щоб там сховатися.

Добігши до перших дерев, ми відразу попадали. Дихали важко. Я намагався затулити свою рану, але дуже трусилися руки. Кров лилася, як із кабана.

– Дай подивлюся, – підповз Біда.

– Тобі ж шаблею по голові дали, сам бачив, – мовив, стогнучи, я.

Біда скинув шапку. Там була мисюрка: козаки та шляхта одягали її під шапку, щоб уберегтися саме від таких ударів.

Я поглянув на Лиха.

– А в тебе що? Тебе ж Нечай на шмаття рубав.

У Лиха під каптаном була кольчуга.

– Ось ви які, сучі діти. Тільки мені дісталося.

Мене й справді боліло.

– То треба було й собі щось зняти з мертвих шляхтичів, хто тобі не давав? – буркнув Біда.

Він розірвав мій одяг. Рана була і широка, і досить глибока. На щастя, шабля втрималася на ребрах, зламавши одне чи два.

– Зростуться, – повідомив мені Біда. Нічого далі не говорячи, він облив рану горілкою, яку завжди носив із собою в невеличкій флязі.

– А добре погуляли, – важко дихаючи та витираючи рукавом носа, мовив Лихо.

– Справді, гульня була гарна, – погодився й Біда. Він прихилився спиною до стовбура.

У мене в голові була одна думка, яку я тримав ще з тої хвилі, як почув про смерть Хмельницького. Уже не міг її втримати у своїй голові й наважився поділитися з друзями.

– Я собі тут гадаю, що, може, нам краще буде на Україну повернутися. Там гетьман помер, козаки зараз нового ставити будуть. Розумієте, про що я?

Вони не розуміли. Я пояснив:

– Це більше вовкулакам та упирям підходить вбивати людей. Ми ж, чорти, створені для іншого. Наша справа збивати людей із пуття, намовляти на гріх. Як нам вдасться «завербувати» кількох полковників, пообіцяти булаву, то між ними гризня почнеться, а потім і кров поллється. Брати будуть вбивати один одного – ось де ми голів нарубаємо!

Першим заперечив Біда:

– Нічого не вийде – ми замалі чорти для такої великої справи. Ти забагато на себе береш. Згадай, як ми тебе послухали і нас ледь не спалила Софія, потім ми в немилість до господаря впали, бо намовили хлопів битися з москалями. А тепер, ідучи за твоєю порадою, нас на шмаття рубав Нечай. Ти якийсь невезучий. Ніж так ризикувати, краще будемо триматися тих москалів та рубати голови козацькі. Так простіше, а головне – напевно.

Я не здавався:

– Скільки ж ми їх зможемо нарубати? Он, сьогодні вже облизали козацьких шабель. А що буде потім? Нечай не простак – він приготується до оборони. Вони укріпляться, засядуть у своїх містах, почнуться довгі облоги. Прийде осінь, холод. А тут ще почнуть нападати ззаду, ночами відбивати обози з провіантом – перебої з харчами будуть. Козаки собі нового гетьмана виберуть на місце Хмельницького, він прийде сюди і дасть москалям так під дупу, що будемо летіти, пердіти і радіти, що душа в тілі.

– А щоб мені на Йордань втопитися – не дадуть, – це вже втрутився у розмову Біда. – Глянь, яка за Москвою сила!

– То й що? Ви згадайте Хотин, згадайте Корсунь і Пиляву. Яка була сила ворожа, а як їм прийшлося тікати від козацького духу. А так ми почнемо «вербувати» старшину, розпалимо війну братню між козаками. Вони переб’ють одне одного, у їх край прийдуть вороги. Так ми зможемо взагалі рід козацький звести. Знаєте, яку нагороду за це в пеклі князь обіцяв!

Друзяки переглянулися. Захитали головами.

– Не для рила коровай, Недоле, і не для пса ковбаса. Нам веліли голови рубати, тож рубаймо. А братовбивчі війни починати – це робота самого Люципера. Не підемо. Та й чи надаремно ми сюди таку далеку дорогу топтали, щоби тепер назад повертатися? – відповів Біда від імені обох.

Я не збирався здаватися:

– Благаю вас, хлопці, повірте мені. Перемога буде за нами, і винагорода нас велика чекатиме. Вам лише треба допомогти мені. Без твоїх очей, Лихо, я не зможу бачити своїх ворогів, а без твого, Бідо, туману не зможу до них уночі підкрастися, щоб «завербувати». Повірте, «вербую» я добре, скільки через мої намови козаків під шинком сконало, скільки стало поклонятися зеленому змієві замість Богу. Я вмію викликати душу, коли людина спить, у її сон залазити вмію. Вони не зможуть нам опиратися. Ну, що скажете?

Проте вони мовчали. Нарешті знову сказав Біда:

– Ти, коли хочеш, то іди. Але без нас. Та відразу тобі кажу – облиш цю думку, інакше знову чогось наробиш собі на голову.

Я підвівся. Не мав наміру змиритися. Плюнув собі під ноги.

– Таки піду. Не хочете мені допомогти – не треба, сам собі дам раду. Тільки потім до мене не лізьте, я вам більше не товариш.

– Ну і йди, дурко.

– Тупаки кляті, – вилаявся я наостанок і пошкандибав геть.

Перевівши трохи подих та відірвавшись від своїх друзів, я почав думати. Поспішив, коли так раптово розірвав стосунки зі своїми товаришами, проте дороги назад не було. Як мені діяти? Думай, думай! Мандрувати до Чигирина, щоб «вербувати» старшину, – ризиковано. Я втрачу багато часу, та й у Чигирині в мене нікого немає, щоб допоміг. Дошкуляє проклята рана. Може, спробувати «завербувати» Нечая? А що, це думка! Він тут, недалечко, до того ж він зять Хмельницького, з дуже славного роду, сам уславлений у боях. Чим не гетьман! Він може замиритися з москалями, здати їм Білу Русь, а сам посунути з їх допомогою на Чигирин. Білоруські козаки стануть рабами, а козаки у війні домовій переб’ють один одного. Який же я все-таки розумний.

Треба поспішати. Я спостерігав за діями Нечая і його людей. Вони ще там, на галявині, допитали полонених москалів. Дізнавшись, що ті хочуть зробити з жінками й дітьми, Нечай дав наказ перевести селян у безпечне місце. Я, шкутильгаючи, побіг на галявину, щоб знову впіймати мого коня. Він, очевидно, полюбив мене й гадки не мав тікати. Я скочив у сідло й обережно подався за козаками.

Їхав за ними до самого вечора, ховаючись та чекаючи доброї нагоди. Вони трималися переважно лісом на південь, до Бихова. Я ховався поміж дерев, все собі обдумуючи. У лісі скоро почало сутеніти, і я вирішив діяти, бо в темряві ті могли вислизнути. План уже був готовий.

Продираючись крізь чагарники, я випередив їх і виїхав на стежку. Тут же спішився, швидко роздягся із каптана, залишившись в одній сорочці. Тоді глянув на свою рану – вона почала стягуватися. Я вже казав, що на «вбранках» все заживає в десятки разів швидше. Наново розірвав її, зціпивши зуби від страшного болю. Знову потекла кров. Я вимазав нею себе, сідло, коня. Тоді повикидав далеко в кущі одяг, зброю, навіть гроші на церкву, які ми собі з друзями розділили на трьох. Почувши тупіт копит, розлігся посеред дороги.