Читать книгу Із сьомого дна - Ярослав Яріш - Страница 9

У білоруському полковнику я не помилився – він не проїхав повз пораненого на дорозі. Вгледівши мене, козаки спочатку насторожилися. Вони швидко переконалися, що це не пастка, перемовилися кількома словами й кинули мене впоперек на мого ж коня. У них ще були поранені товариші, які схопили кулю чи облизали шаблю в бою з нами.

Ці ліси були хлопцям Нечая добре знайомі, бо рухалися ми в темряві досить швидко. Ще до півночі прибули в Бихів. Містечко мені не вдалося розгледіти, адже було вже темно, та й споглядати краєвиди, лежачи на коні догори дупою та вниз головою, не дуже зручно.

Зате будинок Нечая я оцінив належно. Одне слово, добротний. Коли важкі дерев’яні ворота відчинилися і ми в’їхали – нас зустріли дружнім гавкотом собаки. Нечай гукнув до них, і ті затихли. Почувши тупотіння копит, з будинку вискочила челядь і сама пані полковникова. Козаки допомогли челяді зняти з коней поранених і віднести до однієї просторої світлиці в будинку. Очевидно, вона вже не перший раз служила лазаретом. Мене положили на лежанку, вистелену сіном та рядном.

Пані полковникова впала Нечаєві в обійми.

– Що це таке сталося, муже мій, хто поранив усіх тих козаків?

– Стрільці московські вкупі зі шляхтою.

– Що ж тепер буде?

Він поцілував її в голову й легенько звільнився.

– Не журися, жінко, усе якось обійдеться. Піди краще допоможи з пораненими, а зі мною все гаразд.

Лікарі з допомогою челядників оглядали поранених. До мене підійшла сама пані Нечаєва.

– Де я? – спробував завести розмову.

– У безпеці, не хвилюйся, – сказала мені вона, а сама розірвала мою сорочку, обмила рану теплою водою від крові.

– О, як приємно, ніби янгол доторкається до моєї пекучої рани. Скажіть, ясна пані, хто ви?

– Помовч, пане, тобі не можна говорити, бо рана від того кровоточить, – відповіла вона діловито, а сама мацала пальцями навколо моєї болячки. Ребра в мене після Нечаєвої шаблі вже зрослися, тож вона вдруге промила рану, але вже горілкою, після того намастила якоюсь маззю, міцно перев’язала. Вже хотіла йти, коли я легенько взяв її за руку.

– Я буду молитися за вас, моя пані.

Вона посміхнулася. Тут було досить слабке і тьмяне світло, проте я зміг розгледіти її вроду – а вона була справді вродливою.

Скоро всіх поранених обійшли, задули свічки й вийшли геть.

Лежати було важко, душно. Передусім було літо, спека… А тут ще на стіні висіла ікона. З неї Миколай Чудотворець свердлив мене своїми очима так, ніби я вдерся в його володіння. Ось-ось зійде з образа й задушить. Я це ледве витримував, але вирішив стояти до кінця. А щоб Миколай відчепився, розказав йому віршика:

– Миколаю-чудотворче, прошу тебе нині: допоможи гроші вкрасти з церковної скрині.

І справді, ніби трохи полегшало. По домі все ще шастали люди, чулися їхні кроки за дверима. Треба чекати, доки всі не заснуть.

І я чекав. Хвилина здавалася мені годиною, але я набрався неабиякого терпіння. Так пролежав десь дві години, тоді підвівся, вийшов зі світлиці. У сінях вдихнув свіжого нічного повітря – стало ще краще.

Спальню полковника знайшов досить швидко: тут не було багато кімнат. Нечай спав, заклавши руки за голову. Пані полковникова притулилася на його грудях. Вона здригалася уві сні – смерть батька боляче вдарила її, тому й сон був неспокійний…

Я став над полковником, торкнувся його руки. Під час сну душа людини не так прив’язана до тіла, її вже не втримує розум, який зараз також спить. І саме зараз цю душу легше «завербувати», увійшовши в сон. Я нашіптую чоловікові на вухо гріховні речі, але такі приємні, такі бажані, від яких ти завжди відмовляєшся, не можеш собі дозволити. Душа не відчуває страху – страх спить разом із розумом. Душа як дитина: лине за всім, що їй здається приємним, душа довірлива. Ангели не можуть заборонити нам підбурювати душу людини на гріх, ось і зараз вони літають табуном, спостерігаючи за моїми діями. Бог дає кожній людині вибір, кого слухатися, і все залежить тільки від тебе, наскільки сильний твій дух.

– Здоров, Іване, – привітався я, ставши перед його душею в образі покійного Хмельницького.

– Батьку! – зрадів Іван. Він сидів за столом у світлиці.

– Помовч, у мене дуже мало часу. Іване, я завжди любив тебе, як сина, та лихі люди попутали мій розум. Я відправив тебе і свою дитину в ту глушину, прирікши нас на розлуку, сам же обклався чужинцями, слухав їх у всьому. Пробач мені, не оцінив я тебе належно.

– Та що ви, батьку. Я з радістю виконував усі ваші накази й готовий…

Я похитав головою.

– Знаю, сину. Та досі я був сліпий і лише тепер прозрів. Лише зараз я побачив, що люди, на яких я так покладався, плювати хотіли на мої заповіти, а кожен лише за себе дбає, щоб рід Хмельницького перевівся, а самим правити на Вкраїні. Вони будуть крутити Юрком, моїм сином слабкодухим, як їм заманеться. На Україні ж потрібна сильна рука. Ти маєш стати гетьманом, маєш зберегти булаву для мого внука, чуєш, щоб рід Хмельницьких залишився князювати на Україні. Моя кров мусить бути зверху, інакше пропаде Україна, розтягнуть. Поклянися…

Нечай зморщився.

– Але я не знаю, що можу вдіяти. Старшини ще за вашого життя вибрали Юрка своїм гетьманом, він – ваша кровинка.

Нечай натяку не зрозумів, отже, до цього ніколи про гетьманство для себе не думав. Це – погано.

– Юрко – нездалий гетьман. Він загубить булаву і славу козацьку й наш рід занапастить. Слабкість моя була в тому, що на гетьмана його затвердив із волі старшини. Він не те що булави, пернача полковницького втримати у своїх руках не зможе. А люди, що навколо нього, це юди, лише про себе думають. З’їдять бідного Юрка, як голодні вовки вівцю. Ти мусиш врятувати мій рід, на тебе вся надія.

Нечай важко дихав крізь сон.

– Але що я маю робити?

– Насамперед замирися з москалями. Виторгуй у них для себе привілеї та прихильність. А тоді з їх прихильністю та поміччю йди на Чигирин по булаву.

Це було наче грім для молодого полковника.

– Батьку, як же я її здам? Ви ж самі наказували…

– Наказував, бо тоді була така потреба. На чорта нам та Білорусь, коли в нас і своєї землі вдосталь, ладу їй не можемо дати. Та віддавати просто так не годиться, от я й торгувався, ціну собі набивав. Тепер усе інакше. Мусиш залучитися підтримкою чужинців, щоб приструнити своїх. Інакше свої ж тебе за горло візьмуть. Таке життя. Та й дочка улюблена моя має гетьманшею в Чигирині сидіти, а не тут, у тих яругах та пущах.

Нечай крутив головою. Схоже, він і далі не розумів натяків і на намови не піддавався.

– Білорусі не здам. Тут живуть козаки, які братами нашими стали, а братів продавати негоже. І війни братовбивчої за булаву не почну. Є закон козацький, козацька рада. Вона вища за будь-чию волю, хоч і вашу, батьку. Простіть.

Кого не можна купити, обдурити, того можна хіба що залякати.

Хмельницький спалахнув гнівом, як це вмів робити тільки він. Богдан (тобто я) лиш махнув рукою, і Нечая тут же прикували кайданами до гармати. Так покійний гетьман завжди карав непокірних. Нечай не боявся кари, його дух був спокійним.

– А я тебе ще сином назвав, надію покладав на тебе! Забув, як шмаркачем прийшов, як я пригрів тебе, дитину свою віддав! А ти ж, гаспидська душа, у пір’я вбився, став людиною, а тепер за моїми плечима з ворогами змовився! Та що ти знаєш про закони козацькі! Україні сильна рука потрібна, і булаву так треба тримати, як я тримав, тоді і доля, і воля буде. Гляди ж, зятю, не послухаєшся, проклену, як батько, і вік щастя знати не будеш.

Мій Хмель був страшний. Він почервонів, розмахував кулаками й тупав ногами. Та це більше з безсилої люті. Я всю свою силу кинув на те, щоб «завербувати» його. Він лише зблід, та був непохитний.

Я зрозумів, що це кінець.

– Начувайся, полковнику, спокою ти від сьогодні мати не будеш.

– А я його й не мав, – спокійно відповів пан Іван. Пута з кайданів його послабилися й самі по собі брязнули з рук. Моя сила й воля над цим чоловіком випарувалися, як туман.

Я важко дихав, холодний піт заливав мене. Підвівши очі догори, я побачив ангелів, що, тріпочучи могутніми крилами, зависли в повітрі й спостерігали за мною. На їхніх обличчях були посмішки. Мені довелося відступити – відпустив душу полковника, вийшов із його сну, а тоді і з кімнати, як побитий пес.

Повертатися у свою світлицю й провести решту ночі в компанії з Миколаєм мені не хотілося, тож я крадькома вийшов надвір і сів на призьбі. Ніч повинна була додати мені сили. Я сидів, дивився на зоряне небо. Думав про Нечая. Він виявився твердим, і, схоже, завербувати його найближчим часом на взмоги не буде. Що ж робити? Треба буде вербувати когось іншого. Побратимів полковника, а може, навіть… жінку. Справді, вона ж має їхати до Чигирина на похорон! Нащо мені сидіти тут, у тій глушині, коли там зможу вербувати старшину досхочу! Треба лише, щоб вона взяла мене із собою. Та як її намовити? Цікаво, яке в неї слабке місце?

На ранок двері відчинилися й разом зі служницями зайшла пані Олена. Вона по черзі підходила до козаків, питала, як їхні рани. Важкопоранених тут не було, тому козаки відповідали бадьоро, а дехто навіть встати пробував. Тоді вона наказала принести сніданок: пораненим треба було відновлювати сили, які витекли разом із кров’ю на полі бою. До мене підійшла в самому кінці.

– Як панова рана? – спитала, впізнавши, певно, у мені шляхтича.

– Чудово, моя пані. У вас воістину ангельські руки, тому що я почуваюся набагато краще. Хоч, правду сказати, готовий, щоб мене на шматки рубали, лиш би ще раз пережити дотик ваших ніжних пальців.

Ті романтичні слова не подіяли на неї, вона залишалася тією ж холодною козачкою, в очах її була крига.

– Нехай пан краще побереже своє здоров’я. Повірте, пане, воно дорожче.

Я зрозумів, що так її не візьмеш.

– Пробачте мені, пані, адже я хотів лише висловити свою дяку. Ви з паном полковником так безкорисливо взялися допомагати чужій людині. До речі, я називаюся Недоловський Станіслав, шляхтич аріанської віри. Присягаюся, що тепер я ваш боржник і готовий служити вашому дому. Вояка, звісно, з мене не дуже вдатний, проте я знаю багато мов, був у багатьох країнах, при дворах різних королів, багато книжок перечитав. Був учителем та вихователем дітей у багатьох заможних родинах.

Вона задумалася.

– Це якраз добре, нам потрібні едуковані люди. Чоловік хоче закласти в місті велику школу для козацьких дітей. Коли б пан хотів у нас залишитися…

– З превеликою радістю. Я готовий вчити козацьких дітей, проте мушу виконати обіцянку, що дав перед смертю своєму батькові. Він сам довго збирався в Чигирин до гетьмана Хмельницького. Їхнє знайомство відбулося у Львові, де вони разом навчалися. Батько раптово занедужав і помер, а мене перед смертю попросив його волю виконати. То я йшов у Чигирин, щоб поклонитися від батька славному гетьманові, вітання передати. А тут мене й схопили москалі. Слава Богу, що живим вирвався. Прошу вас, пані, можливо, валка яка в той бік поїде, то я б до них примостився.

Олена задумалася. Ніби збиралася із силами, а тоді сказала:

– Ти, пане, на жаль, запізнився. Батько мій уже переставився, поклонитися ти зможеш лише його козацькій могилі.

Вона стримувала в горлі сльози – козацькій жінці не личило плакати при чужих. Я аж зірвався з місця, схопившись за бік від болю.

– Не може бути! Та як це так! От горе!!! Пані, прийміть мої найщиріші співчуття, – при цих словах я встав із ліжка на ноги.

– Спасибі, пане. Та ти не вставай, сил у тебе ще надто мало. Лежи.

Я відчув, що за нашою вже досить тривалою розмовою не без цікавості спостерігають інші поранені.

– Ні, пані, з такою новиною я не зможу пролежати довго. Прошу вас, допоможіть мені вийти надвір, на свіже повітря. Тут я зараз задихнуся.

Вона взяла мене за руку, і я пошкандибав поруч із нею. Уже надворі я запитав:

– Але ж ви, моя пані, поїдете на похорон?

– Сьогодні. Чоловік мій уже приготував для мене човен, лише перевіряє, чи десь нема засідки. А що?

– Заклинаю вас, моя злота пані, візьміть мене із собою на човен. Інакше, який я буду син, коли не зможу виконати заповіт мого татка? Тепер же війна почнеться, валки на Чигирин ходити не будуть. А з вами я зможу поклонитися славному гетьманові бодай на катафалку. Крім того, я книгу про козаків написати хочу, щоб люди правду читали, а не перекручені брехні польської шляхти. А тоді, даю слово шляхтича, повернуся сюди й буду вчити всіх ваших дітей. Клянуся перунами – кращого вчителя не знайдете.

Олена була заскочена такою просьбою.

– Але ж твоя, пане, рана…

– Це дрібниця. Ваші ніжні руки й чудодійна мазь зробили диво.

Я раптом почав бити себе рукою по рані.

– Ось бачите, не болить, затягнулося!

– Ну, гаразд, я поговорю з чоловіком.

Нечай спершу не дозволив. Нечистому не так уже й легко обкрутити навколо свого пальця праведну людину. Йому, звичайно, чхати було на мої обіцянки, хіба що вчителя хорошого втратити не хотів. Він сам підійшов, щоб привітати мене, ми коротко переговорили – він переконався, що я й справді людина вчена (за п’ятсот років життя можна й не такого розуму набратися), я ж пообіцяв, що спробую в дорозі розважити пані Олену розповідями про далекі краї, щоб туга за покійним батьком так не гризла. Він дуже уважно дивився на мене своїми колючими очима, ніби хотів упізнати, де мене вже бачив. Можливо, і пригадав би, як схрестив зі мною шаблі, та не вірив, що я лишився живим після того. Тоді я виклав із рукава свій козир.

– Я пишу книгу про козаків на вимогу посла Франції, приятеля мого батька. Він наказав написати про козаків, аби в Парижі та й у цілій Європі люди знали правду, а не самі побрехеньки польської шляхти. От я й напишу про славного Богдана, що сам побачу. А ще напишу про вас, пане полковнику, як мужньо ви захищаєте Білорусь.

Це його переконало – усі люди мають маленькі грішки, тільки їх треба відчути. Нечай не проти був зажити слави, як і кожен козак, а це також гріх, бо Він наказав вам бути скромними. Полковник взяв із мене ще раз слово, що повернуся до бихівських дітей, і відпустив.

Човен був великий. Козаки називали такі човни «дубами», у них могло запросто вміститися кільканадцять чоловік. От і зараз Нечай відправив із дружиною десяток козаків із мушкетами й шаблями. Подорож по Дніпру була безпечніша, ніж лісовими дорогами, тому цей шлях і вибрав полковник для своєї дружини. Найбільш досвідчений козак тримав стерно, керуючи дубом. Ще шестеро налягали на весла, троє були на заміні. Олена сиділа на носі човна, вдивлялася в берег, де залишався стояти її чоловік, проводжаючи човен поглядом. Я розмістився поміж козаками, ближче до пані полковникової, прихилившись спиною до борту. Усі мовчали. Козаки сильно налягали на весла, тож човен, підхоплений течією, швидко полетів на південь. Зловивши попутний вітер, розіпнули вітрило.

Пані Олена все вдивлялася в густі бори та пущі й думала про щось своє.

– Повертатися додому завжди приємніше, ніж залишати його. У яку б цікаву мандрівку ти не вирушав, – сказав я їй. Це вивело жінку із задуми.

– Я вже кілька років не була в Чигирині, не бачила рідних. Бихів став мені домом.

– От я й кажу, що повертатися буде легше, приємніше.

Вона посміхнулася.

Я намагався не набридати. Знав, що мовчанка та роздуми, як і все на цій землі, можуть скоро набриднути. Так і з пані Оленою. Зав’язалася розмова спочатку про погоду, про красу навколишніх лісів, а тоді й про саме життя. У розмові час проходить швидше, особливо коли співбесідник цікавий та вміє вислухати. Інколи багато патякати – гріх, адже у всьому треба знати міру. Олена була розумною, у ній не було ні краплі дурості чи легковажності. Розговорившись, я почав розповідати про далекі європейські міста, у яких ніколи не був, проте чув від товаришів у пеклі. Вона слухала уважно, ніби втягуючи відомості в себе. Так завжди роблять розумні люди – вони намагаються завжди чогось навчитися, слухаючи співрозмовника. Була здивована з різних речей, хоча свого захоплення не виказувала, як це деколи роблять жінки, поводилася стримано. Я намагався також розговорити її, дізнатися від неї дещо цікаве, однак говорила вона загально, не розкриваючи своєї душі.

Човен лише кілька разів приставав до берега. Ми не зупинялися навіть уночі. Козаки спали по черзі. Вони веслували майже без відпочинку, старий за стерном узагалі не склепив очей, лише курив та вдивлявся уважно в навколишні ліси й човни, що траплялися по дорозі.

Скоро ми проминули Київ. Я замилувався золоченими банями церков, мружився, козаки хрестилися. Мені враз захотілося побачити Катерину – і я спробував розгледіти в густих заростях її хатину. Цікаво, чи пам’ятає мене, чи знайшла собі когось іншого?

– Добре було б зайти в Лавру та святі печери, помолитися за батькову душу, – вивела мене із задуми пані Нечаєва.

– Я гадаю, що зараз і так усі ченці та панотці моляться за упокій душі гетьмана. Хоча щира молитва зайвою не буває.

– Скоріше б уже добратися.

– Мабуть, Чигирин – велике місто? – запитав я. Мені й самому ставало скучно, тим більше від постійного сидіння боліли ноги.

– Та не таке вже й велике. Київ більший.

– А Суботів?

– Суботів гарний. Батько любив свій хутір. Коли не був у справах державних, то сам по господарству порався. Був добрим господарем. Завжди любив хвалитися перед своїми гістьми то пасікою, то садом.

– А ви, пані, що вам до вподоби?

Вона поглянула на мене, спочатку не розуміючи. Я зробив таке обличчя, ніби питаю просто так.

– Я колись любила танці, поезію, бенкети. Любила слухати від батька про справи політичні, все, пам’ятаю, допитувалася, навіть поради якісь давала. А потім вийшла заміж, чоловік, діти. Зараз мене дуже цікавить усе, що робиться в державі. Козаки не дуже допускають жінок у свої справи, тож більше по господарству доводиться…

Я посміхнувся про себе. Це пташка високого польоту, а мугир Нечай зачинив її у своєму Бихові, зробив ледь не наймичкою. Тож я зі своїми солодкими речами ніби бальзам на рану.

– Безсумнівно, покійний гетьман виховав своїх дітей справжніми патріотами. Уявляю собі, яким лицарем був пан Тиміш, царство йому небесне.

Олена зітхнула. Тиміш був її старшим братом, що кілька років тому загинув у битві. Тимоша Хмельницький готував на гетьманство замість себе. Хлопець був гострий, як бритва, дуже крутого норову. Навіть гетьману не завжди корився, відстоюючи свою думку, за що кілька разів терпів суворе покарання. Казали навіть, що то він повісив на брамі свою мачуху, другу батькову дружину, спіймавши її з коханцем. Тиміш не боявся батька. Узагалі він не боявся нікого. Велике щастя, що його зараз нема, а то було б усім чортам – навіть носа з пекла не могли б висунути…

Тимка оженили з донькою молдавського господаря, красунею Розандою, щоб їхні діти успадкували княжий титул. Відродилося б Українське князівство з князями Хмельницькими.

– Тиміш був наче вогонь – молодим, гарячим. Таким і зостанеться навіки. З нього був би добрий гетьман. Був хоробрий надміру, впертий, гарячий. Та з роками він став би мудрим, розважливим. Юрко, навпаки, спокійний, холодний. Нема в ньому того запалу, проте є впертість, гнучкий розум. Він також буде хорошим гетьманом, хоч і бракує йому сили та досвіду. Як би там не було, але молодий гетьман завжди зможе обіпертися на таких людей, як мій чоловік.

Вона не сказала, що Юрко був хворобливим. Його побили люди Чаплинського, коли напали на Суботів. Цю історію знають усі. Малого тоді ледве відчухали, та здоров’я він уже не мав. Хвороби зробили його слабодухим, однак хитрим.

– Та генеральний писар, – продовжив я. – Він, кажуть, теж людина вірна.

– Так, Іван Остапович завжди був відданий моєму батькові. Тато навіть Катерину, сестру мою, віддав за його рідного брата Данила. Вони люди вчені, з давнього роду, патріоти.

– Покійний гетьман добре зробив, що призначив гетьманом свого сина. Знаючи, що над ними Хмельницький панує, старшинські роди замість того, щоб за булаву битися, стануть стовпами держави. Та на початку молодому гетьманові буде тяжко, адже між старшинами є чимало честолюбців, що не захочуть коритися молодому хлопцеві.

– Правда твоя, пане. Батько умів об’єднати навколо себе різних людей, спрямувати їх на одну ціль. Вони всі як норовливі коні, що хочуть по-своєму тягти воза, і треба вправного погонича, щоб ті коні в упряжі бігли злагоджено. Юркові слід немало повчитися.

Я так і не зміг вивідати в Олени про гріховні слабкості когось зі старшин, вона не поділилася зі мною якимись цікавими плітками, зате досить добре намалювала мапу стосунків різних старшинських груп між собою, і з цієї мапи я міг зрозуміти, хто зі старшин чим дихає та на що розраховує. Крім того, я детально дізнався про чималу родину Хмельницьких, про дітей покійного, про трьох дружин та їх родини, про друзів і про ворогів. Коли їй не хотілося говорити, вона читала маленьку книжечку, яка завдавала мені багато болю. Святе Письмо. Тоді я накривався з головою своїм жупаном та вдавав, що сплю, або казав, що рана починає нити. Насправді мене аж трусило всього, вивертало, і дух ледве зміг витримати такі тортури у «вбранку». А ще козаки молилися вранці і ввечері… Я вже думав, що доки ми допливемо, то сконаю. Коли пристали до берега, щоб відпочити, я вирішив, що з мене досить тих страждань. Потайки відійшов подалі, почав викликати з води русалок та водяника і наказав їм потопити того човна к чортовій матері, а мені лиш Олену лишити. Вони б раді були мене виручити, тільки човен був захищений молитвою та Святим Письмом, і вони до нього підібратися ніяк не могли. Так я й мусив терпіти надчортівські страждання.

Наш дуб проминув Канів, а там уже й до Черкас недалеко. Місцевий полковник зустрів нас із почестями, дав зручний ридван для пані та коней козакам. А ще він вислав наперед гінця у Чигирин зі звісткою, що прибуває пані Нечаєва.

Ридван швидко котився степовою дорогою. Ми проминали одне село за другим, за кільканадцять верст від козацької столиці нас зустрів роз’їзд. Зустрічати сестру виїхав сам Юрій Хмельницький. Олена ще здалеку впізнала його.

– Гарний панич, он як у сідлі тримається. Добрий буде гетьман. Пані Олено, познайомте нас, будь ласка.

– Добре. Юркові корисно буде поговорити з такою вченою людиною, як пан. Через справи державні він зовсім занедбав науку.

Я посміхнувся про себе.