Читать книгу Із сьомого дна - Ярослав Яріш - Страница 7

Білорусь

Ліс був негустий, мішаний. Сонце продиралося крізь крони дубняку, відбивалося зайчиками від лісового струмочка. Навкруги земля була болотиста, поросла мохом. Ми побачили немало слідів сарн та кабанів, які ходять тут до водопою. Я став проти вітру. Так тварини, що прийдуть сюди пити воду, не зачують мого запаху. Сховався в кущах. Довго чекати не довелося – з’явилася сарна з двома козенятками. Бувалі мисливці ніколи не вбивають матір із такими малими дітьми, але я чорт, а не мисливець, тому мені все одно. Я примірявся, вистрелив. Куля попала просто в голову, сарна впала, нею почало теліпати. Козенятка тут же повтікали. Я підійшов, перерізав шию. Сарна ще разок тріпнулася й затихла. У засідці мене дуже пожерли комарі, тож я зачерпнув води зі струмка, помив лице, потім шию, тоді напився.

Почувши мій постріл, прибігли побратими. Вони вже вполювали невеликого дикунця, і разом із моєю сарною це вже була непогана вечеря для нашого загону.

Ми, як і домовилися в Києві, поїхали в Білоруські землі. Було нас двадцять чоловік – шестеро козаків, одинадцять хлопів та троє нас. Всі були озброєні, мали коней. Шило став нашим отаманом, вів нас до Старого Бихова.

По дорозі ми пробували намовити козаків напасти й пограбувати когось, та вони й чути не хотіли. Харчів стало бракувати, от ми й подалися на лови.

Біда закинув собі дикунця на плечі, ми з Лихом потягли на жердині сарну. Ватага зустріла нас вигуками радості, побачивши, що йдемо не з порожніми руками. Вони зручно розмістилися на галявині, розпалили вогнище та пустили пастися коней. Тепер козаки взялися білувати туші, випускати з дичини кишки. Потім усе м’ясо було попайоване, і ми заходилися пекти його на вогні. Невдовзі запах печені рознісся по околиці.

– Скільки іще до Бихова? – запитав я Шила.

– Завтра будемо.

Я сів біля нього, щоб вивідати наступні плани.

– Ти добре знаєш ці ліси. Часто бував тут, чи що?

– Кілька років воював. Я ж колись у полку Івана Золотаренка був, славного полковника білоруського. Всі ці землі ми з ним від панів-ляхів визволили. Скільки ж то боїв було, всіх і не згадаєш.

– А в Бихові що робити будемо? – запитав Лихо.

– Вступимо до полковника Нечая в полк. Він тепер тут замість Золотаренка. Це брат славного Данила Нечая, зять Хмельницького. Чоловік тямущий, з ним не пропадемо.

– Що ж він із московитами не поділив? – запитав Семен. Шило почав розповідати, доки пеклася печеня:

– Білоруська земля була визволена від польських панів силами козацьких полків та московських ратних людей. Північні і східні землі взяла собі Москва, а на півдні Білорусі засіли козаки. Після загибелі Золотаренка найбільшої слави в боях за ці землі здобув Іван Нечай. Його козаки вибрали своїм полковником, і він уже довго утримує владу в цьому краї. Нечай завів усюди козацький лад та устрій, поділив землю, здобув Старий Бихів, почав відновлювати торгівлю. Звісна річ, воєводи московські цього терпіти не хочуть. Вони вже бачать Білорусь своєю. З Москви на нього постійно йшли до гетьмана Хмельницького доноси, ніби полковник бунтує проти царя, люд утискає. Щоб розібратися, створили комісію з козацьких та царських представників. Та комісія встановила, що козаки Нечая людей не чіпали, а навпаки – склався довгий список зі скаргами на ратних людей, які грабували, мучили та ґвалтували місцевий люд. А ще московити помирилися з ляхами й починають пускати польську шляхту назад у свої маєтки, звідки їх колись вигнали козаки. Розказували, що зі Смоленська ціле військо перекинули, щоби Нечая звідти вибити, а білорусам назад ярмо одягти.

– Чого ж гетьман мовчить? – запитав Лесько.

– Хмельницький уже хворий, нездужає. Старшини його не хочуть із царем заїдатися, а воєводи ту слабину почули та й полізли.

Всі мовчали. Аж тут допеклася печеня і ми дали зубам роботу. Після вечері козаки повкладалися спати, а ми утрьох стали на варті.

– Що будемо робити? – запитав Біда.

– Вони на грабежі не підуть – даремно так довго волочилися з ними, – сказав Лихо.

– Порізати їх треба, а самим до москалів пристати. Війна неминуча, чую, нарубаємо ми тута козацьких голів, – озвався знову Біда.

– Кинь, Лихо, окуня, що там у Бихові робиться, – попросив я.

Лихо приставив руку до очей, напружив зір. Він міг своїми очима бачити за сотні верстов або крізь стіни будинків.

Він «кинув окуня» у Старий Бихів, все ретельно оглядаючи та переказуючи нам.

Полковник зі своїми старшинами зібралися в одній зі світлиць полкового будинку. Стали на раду.

– Бачите, панове, непроханих гостей маємо. Воєводи з людьми ратними лізуть на наші землі, ще й шляхту польську за собою тягнуть. До мене вчора посол від воєводи прискакав. Казав, щоб ми забиралися звідси, щоб покинули Білу Русь. Порадьте мені, браття, чи будемо з ними битися, чи миритися.

Сотники переглянулися. Обізвався один із них:

– Постривай, пане полковнику. Як це, забирайтеся? У мене тут хата, сім’я… Куди ж я піду? Людей зі своєї сотні в козаки позаписував, панську землю поділили й зажили собі по-людськи, а тепер, виходить, або світ за очі, або знову в кормигу панську?

– Нема куди нам іти, і ярмо більше на шиї не вдягнемо! Битися будемо, а не миритися. Це тепер наша земля, наша свобода, за неї ми сконати готові, – гукнув інший білорус.

– Нам воєводи не указ. Нехай собі у своєму Смоленську господарюють, а до нас їм зась. Ми ту землицю від панів-ляхів одбили, нам тут і панувать, – висловився третій.

– Мусимо захистити своє, – озвався вже й четвертий. – Москва якщо тут переможе, то не зупиниться – на Україну полізе. Козакам без бою негоже здаватися, хоч би й не знати який ворог сунув. Будемо битися!

– До гетьмана треба послати, – запропонував хтось.

Раптом Нечай підвівся.

– Після тяжкої хвороби, пролежавши кілька днів без мови, наш батько, добродійник наш, ясновельможний пан гетьман помер. Не стало нашого захисника, нема нас вже кому захистити, брати. Поки що хіба на свої сили уповати можемо. Коли він жив – кляті москалі сюди й носа не сміли ткнути.

Сотники й собі повставали, похилили голови, перехрестилися. Багато хто з них пустив скупу козацьку сльозу – батька втратили.

Нечай розгладив вуса.

– Укріплюйте містечка, готуйте люд – будемо захищатися. А зараз повертайтеся до своїх сотень. Я ж візьму зо п’ять десятків козаків та подамся в розвідку. На власні очі хочу бачити силу ворожу.

– Що ж ти посланцям воєводиним скажеш? – запитав хтось.

– Уже сказав. Відмовив. Він назвав мене кривоприсяжником, а я поклявся і хрест цілував, що це козацька землиця і що я цей народ на поталу воєводам не дам, – відповів Нечай. Сотники посміхнулися.

«Отже, Хмельницький помер. Оце так новина. Наш господар її чекав останні дев’ять років із великим нетерпінням. Нечай Білорусі здавати воєводам не хоче, тож незабаром тут почнеться… Оце так у добру пору сюди потрапили. Але якщо помер Хмельницький, ми б могли і там пригодитися, у Чигирині. Особливо я зі своїми навиками вербівки», – думав я про себе.

– Ти що надувся, як сич? – запитав мене Лихо.

– А поглянь іще на силу московську, – замість відповіді попросив я.

Стрільці щільною колоною виходили з міста. Ще перед ними вийшла кіннота – драгуни та шляхетське ополчення. Воєвода Змєєв, воєначальник цього об’єднаного війська, в оточенні інших воєвод та значних шляхтичів спостерігав за рухом військ. Він кивав головою, очевидно, залишаючись задоволеним цією картиною. З такими силами можна виступати проти козацького полковника Нечая, що міцно засів у Білорусі. Цар не пожалів ані грошей, ані війська, виславши велике поповнення зі Смоленська, яке разом із місцевими стрільцями та шляхтою мало підкорити собі білоруські землі, а козаків витіснити геть. Що стосувалося бунтівного полковника Нечая, то його бажано взяти живим…

Хмара куряви здійнялася над шляхом.

– Вот прищучім Івашка Нечая, і я дамой вєрнусь.

Це так собі мріяв один драгунський капітан, що сидів на коні поруч із воєводою. Це був середніх літ чоловік, досить кремезний. Кінь під ним бив копитом землю, ніби застоявся й просив свого пана швидше вирушити в похід. Капітан, заспокоюючи його, плескав по крупу.

– А я тут надовго, – відповів йому польський шляхтич, що також був поруч. – Тут мій родовий майонтек, який збудував ще мій дзядек. Я виріс у тих лісах. У нас була ґуральня, і будинок великий, і фільварок, і млин. Село наше називалося Розлоге. А коні які мав мій тато! Та прокляті хлопи, коли Хмель бучу затіяв, збунтувалися, і ми ледве змогли живими вирватися. Мій татко так і помер згодом від ран, і я поклявся йому перед смертю, що поверну родовий наш майонтек, а з хлопами поквитаюся. Доки не зроблю цього – не буде знати моя душа спокою. Пущу з димом хлопські кубла, відберу те, що належить мені. І вам…

– Я нє за етім пришол, – почувся грубий голос збоку. – Царь нам вєлєл порядок здєсь навести. Шота етат розбійнік Нєчяй тут зєло уже разгулялса. Самовольник в казаки мужиков запісал, шляхту ущемляєт, крамолу сєєт, бояр і воєвод в гарада не пускаєт. Нічєво, рага єму абламаєм, на то в царя і войсько.

Це в розмову втрутився воєвода. Вигляд у нього був сердитий, проте він подивився на шляхтича, підморгнув.

– Но ти нє пєчальса, я свайо абєщаніє помню, і слова держу. Дам тєбє двє-трі сотні стрєльцов.

Скидалося на те, що московські воєводи змовилися з польською шляхтою, щоб пани повернулися у свої колишні маєтки, з яких їх під час повстання вигнали козаки.

– Пусть Івашка паварачіваєт в свої степі, – докінчив монолог воєвода.

– Та йому і там скоро місця буде мало, бо ми й туди прийдемо, – підкинув слово шляхтич.

Воєводі це сподобалося, він навіть посміхнувся.

– А што, всє народи, што под рукою царскою стоят, далжни па закону царскаму жить. На то і войска у царя, – повторив ще раз воєвода свою улюблену приказку.

– Чули? – перепитав я. – Нема чого нам іти до того Бихова. На Розлоге – он куди треба!

Літня ніч минає швидко, я пам’ятав про це.

– Пошукай мені лісовика, – наказав я Лихові.

– Та що його шукати, он він сидить у кущах, – відповів мій товариш, запхав руку в густі чагарі й витяг звідти лісового чортика за вухо, усього зеленого.

– Де Розлоге, знаєш?

Той тільки головою ствердно кивнув. Він був із того самого пекельного підрозділу, що й мана, польовик, водяник та потерчата. А ще цур та пек були з ними.

Він провадив нас цілий день. Шило, що мав показувати нам дорогу, їхав за ним, сам не знаючи того, і тільки дивувався, чого ліс стає все густішим. Навкруги був туман – також робота лісовика. Він водив нас кругами, біжучи перед кіньми, проте тільки ми своїм нечистим оком могли його бачити. Багато отак людей заблукали в лісі чи в степу через таких, як вони, замерзли взимку. Його ще називали Блудом.

Коли ми виїздили з Києва, то не пішли до церкви, навіть не почали нашої справи молитвою, а лиш до ранку пиячили в корчмі. За це нас тепер і водить Блуд по лісі. Мені було це на руку, та тільки не козакам.

На ранок другого дня ми виїхали з лісу на галявину – перед нами розкинулося село. Над ним саме підіймався туман, тікаючи від сонця, що зійшло, та розсіювався над навколишніми лісами.

– Розлоге? – раптом здивувався Шило. Я кивнув Блудові, щоб забирався – свою роботу вже зробив. Зелений чортик тільки того й чекав – тут же шаснув у кущі.

Нараз щось зашаруділо.

– Пугу, пугу, – десь поряд гукнув пугач. Шило приклав руку до рота й собі гукнув пугачем. Тут ліщина розчахнулася, і з неї вийшов дід із рушницею.

– Хто такі, чого їдете в наше село?

Ми поглянули на отамана, що той відповість. Шило дивився на старого, раптом посміхнувся.

– Приїхали до тебе, діду, в гостину. Сам до товариства не йдеш, у своїх хащах заховався, ніби лісовик, і пугукаєш пугачем, людей лякаєш.

– А порядній людині мене боятися нічого, лише злодії нехай трясуться. Чекай, козаче, очі мої вже добре не бачать, та щось мені твій голос дуже знайомий. Чи то не Шило!?

– Шило і є – мене в мішку не втаїш! – гукнув наш отаман і хвацько зіскочив із коня. Вони зі старим почали обійматися, як старі друзяки.

– Панове, – отаман повернувся до нас. – Оце не чекав уже того дідугана колись побачити. Та ми разом стільки воювали!

– Правда, були часи. Згадую, як ми з тобою за Розлоге з ляхами билися. Ото був бій, пам’ятаєш? Випросили у світлої пам’яті полковника Золотаренка дві сотні козаків і примчали сюди. А тут пани твердо засіли. То ми як зійшлися – від них тільки дим пішов… Ледве панки-ляшки ноги винесли, – посміхнувся дідуган.

– Ну, що у вас тут робиться? – Шило обняв діда за плечі.

– Та нічого доброго. Їдьмо в село, там із дороги відпочинете, побалакаємо. Заждіть, тільки коня візьму та вартовим накажу, щоби пильнували. Зроблю їм обхід.

Дід на коні тримався досить вправно. Вони з Шилом балакали дорогою, я їхав поруч, також слухав.

– Чого це ви варту розставили край села? Гостей чекаєте, чи що?

– Та вже чекаємо іродів. Наш панич у село вернутися хоче, уже з воєводами московськими домовився. Так що доведеться на старості літ ще канчука панського покуштувати.

– Зажди, діду, а що воєводи до вас мають? Ви ж у козаки записані, і землі ці під полковником нашим стоять.

– Про те й мова. Воєводи козаків витіснити хочуть, на холопів своїх повернути.

– А ви що?

– Що зробиш? Якщо полковник не оборонить – здаватися будемо. Так громада вирішила: проти воєвод не попреш.

– І що, знов того ірода шляхтича приймете, щоби, як раніше, вам на шиї виліз?

Старий не відповів нічого. Його самого боліла душа.

– Оце так. Ми із самого Києва перлися, щоби їм допомогти, а вони вже у штани наклали, – збоку гукнув я. – Шило, ти ж казав, що буде з ким воювати! Е ні, браття, так не можна. Намовляйте людей, щоб не піддавалися шляхті та москалям, будемо боротися! Панів польських побили, тож і москалям зуби покажемо.

Старий та Шило поглянули на мене.

– А що, діду. Може, згадаємо ще молоді роки?

Люди зібралися на майдані. Багато хто лаштував воза – забирався із села світ за очі, щоб не потрапити під гарячу руку шляхтича й московитів. Інші стояли мовчки.

– Бог у поміч! – гукнув Шило. Він швидко в’їхав у село, зупинив коня перед натовпом, почав гарцювати.

– І вам дай, Боже! – відповіли люди.

– А що, люди, казали мені, що ви знову під польського пана захотіли, що не мила вам вже козацька вольниця! – гукнув із коня отаман.

Всі замовкли, лише дивилися косо на козака й мовчали. Хтось відповів:

– Та бодай пропав той пан разом зі своїм виводком. Чорти його в пеклі захотіли, а не ми. Та недоля заставила – проти людей ратних царських не встоїмо. Хіба ж можна – сам цар їх послав, як можна противитися?

– Плюйте на царя! – гукнув Шило, і весь майдан охнув – яке святотатство. – Ви козаки, царські вільні піддані, а не раби його воєвод та бояр. Тут козацька земля, кров’ю нашою умита, кістьми братів наших засіяна. Мусите зберегти її для своїх дітей та нащадків, а не для царів, королів та інших лихварів, що долями людськими торгують, мов крамом на базарі!

Люди мовчали. Раптом хтось його впізнав.

– Людоньки, та це ж отаман Шило!

Майдан загудів – не забули ще!

– Що нам робити, Шило, навчи нас!

– Пошліть до полковника, просіть, щоб захистив. Жінок, дітей та худобину до лісу чи в інші села відправте, а самі нагостріть шаблі й чекайте непроханих гостей. Люди, свобода – це дар Божий, і його не можна під ноги кому будь кидати. Я прибув сюди, щоби боротися зі свавіллям царських воєвод. Хто зі мною?!

– Я, – чулося то з одного, то з другого кінця, аж доки весь майдан не гукнув дружно:

– Всі станемо! Будь нашим отаманом!

Скоро робота в селі закипіла. Як і пропонував отаман, жінок, старих та дітей разом із худобою відправили до лісу, на тимчасовий переховок. Козаки готували зброю, сідлали коней. Було всіх разом біля сотні. Першим ділом послали до полковника, аби повідомити, що збираються битися з московитами, і попросити помочі.

Прийшов обід, захотілося їсти.

– Полуднувати пора, – хтось наче прочитав мою думку.

Я тут же підтримав.

– Панове, а чого сидіти просто так? Козак же ніколи не дармує – як не п’є, то ворога б’є. І в пісні так співається:

Я заспівав, і це на козаків подіяло – вони любили пісні. Я знав, як їх намовити на горілку, адже століття по корчмах не пройшли даремно.

Хтось тут же мене підхопив.

– А що, горілка є, давайте столи й лави! А то ми ще й не снідали, лише з церкви та на раду.

– Гайда, панове, випиймо по чарці за нашу долю козацьку, а то завтра можемо вже до бою стати.

– І загинути…

– Гей, погуляймо наостанок!

Тут же просто під відкритим небом з’явилися столи, лави, горілка й нехитра закуска. Ми також посідали між ними.

Козаки пили, співали, я наливав їм та все приказував:

– Відбилися від ляхів, то й тих, що в личаках, терпіти не будемо.

Козаки кивали головами, обзиваючи москалів останніми словами. Тут прийшов піп. Побачивши його, я наїжився, але намагався виду не подавати.

– Не пийте, братіє! – нараз гучним басом гукнув він, піднявши догори хреста.

Усі затихли.

– Не пийте, братіє, адже піст Петрівський, не скоромтеся горілкою, бо вона від диявола.

Я намагався йому щось протиставити, щось нашептати козакам, але язик раптом одеревів.

– То пийте собі, панотче, молоко або квас, а ми собі горілку. Та й не кричіть, а то аж у горлі стає, – сердито відповів Шило, а нам мовив: – Не зважайте, панове, його справа говорити, а нам своє робити та кров проливати. Пийте, панове, завтра ніхто не наллє.

Забава продовжилася, козаки гуляли на славу. Між ними не залишилося нікого, хто мав ще охоту піддатися москалям та ляхам – всі ладні були хоч і померти за свою свободу. Я почав заглядати в бік лісу, чи не сунуть москалі. Мали б уже десь підходити. Я нагнувся до Лиха.

– Візьми горілки наточи та віднеси тим, що на варті. Нехай п’ють!

Лихо послухався, кивнув головою. Біда зголосився піти з ним.

Лише один дід не хотів їсти-пити, наче щось йому не давало. Все крутився біля столів, раз у раз дивлячись з-під долоні на край лісу, звідки виходив шлях, чи не видно диму, чи не запалили вартові тривожний вогонь. Надворі було душно, тому козаки поперетягували столи в затінок. Роїлись набридливі мухи, намагаючись сісти на закуску. Лиш дим із козацьких люлечок трохи їх відганяв.

Диму з-під лісу все не було. Звідти вийшли стрільці зі шляхтою, а дим так і не з’явився, значить Лихо з Бідою впоралися добре. Цього разу горілка зробила козакам «добру» послугу.

– Кидайте, хлопці ложки, беріть пістолі, – нараз гукнув дід, що першим побачив приближення непроханих гостей.

Ми завмерли, нічого не розуміючи. Раптом козаки без зайвого слова посхоплювалися, за мить були озброєні. Столи з гостиною раптом щезли, наче їх і не було, всі враз протверезіли.

– Набивайте пістолі, мушкети, перевірте шаблі. Коней прив’яжіть. Коли за москалями буде сила, то паліть село, на коней – і в ліс. Пан із московитами потовчеться тут і поїде, а ми собі село відбудуємо, – гукав усім дід.

Тут і я додав:

– Та нехай вони про втечу думають. У нас шаблі гострі, а спини ворогу показувати не годиться!

Ратники і шляхта йшли широкою лавою, ніби бажаючи оточити відразу ціле село. Посередині їхав шляхтич, а також драгунський капітан. Це були ті самі люди, що говорили недавно з воєводою під Могилевом. Вони швидко підійшли.

– Десь сотня. По разу шаблями махнемо й далі підемо горілку пити, – підбадьорював я козаків, а сам добре дивився за рухом стрільців. Їх було втричі менше, ніж мало бути, значить, решта сидить у засідці. Ті, що йшли, на виду були мовчазні, але спокійні. Видно, бувалі вояки.

Ми стали гуртом, рушили кілька кроків їм назустріч. Зброю тримали напоготові, проте на ворога не наставляли – може, ще й минеться. Перемовини доручили Шилові з дідом. Непрохані гості під’їхали. Лави стали одна навпроти одної.

– Що це за збіговисько хлопів?! – гукнув пихато шляхтич, зупинивши коня за півпострілу від козаків.

– А чого вам треба, люди добрі? Ми гостей не чекаємо, але раді будемо вам стати в пригоді, – досить спокійно відповів дід.

Тепер слово взяв капітан. Схоже, був українцем чи білорусом, бо враз згадав рідну мову.

– Бачу, ви тут всі вже зібралися. Добре. Від воєводи ми, наказ царський вам привезли. Батюшка-цар приймає ваше село під свою руку й прислав сюди нас, щоб лад навести та присягу на вірність вашу прийняти.

Дід перезирнувся з отаманом, перемовилися межи собою.

– Відвезіть свій наказ до нашого полковника. А царю ми присягу вже складали й будемо вірні йому довіку. Проте без наказу пана полковника нічого зробити не зможемо й відповіді вам ніякої не даємо.

Капітан і шляхтич перезирнулися, їм було смішно з двох задрипаних хлопів. Капітан вирішив говорити далі:

– Ваш полковник – ізменнік і злодій. Ми його арештуємо й підведем під трибунал. Ви ж іще можете врятуватися. Мусите впустити в село свого давнього й законного володаря, стати вірними його підданими.

– І видати тих, хто підбивав вас два роки тому до бунту, – додав шляхтич.

Козаки знову перезирнулися, тепер заговорив дід:

– Гей, панове, ми народ вільний, до козацького реєстру прийняв нас пан полковник. А цей вельможний шляхтич – не пан наш більше, і не його це земля. У нас один пан – Господь Всевишній, а служимо ми цареві та полковнику білоруському.

Капітан хижо посміхнувся.

– А ти не боїшся так говорити, старий? Ми ж тебе зараз візьмемо та на палю посадимо.

– Спочатку візьміть, – відказав Шило спокійно й попередив: – У нас повно гостинців – сталева тараня та свинцевий горох!

Козаки щільніше стали навколо отамана.

Капітан оглянувся – він сміявся, реготали й стрільці, що стояли ближче, поспиравшись на мушкети. Лишень шляхтич був мовчазний. Йому вже одного разу довелося скуштувати того гороху й тарані.

Капітан повернувся й вишкірився до нас.

– На полковника надію маєте?! У нього занадто мало сили – і носа не посміє виткнути з Бихова.

– Сам гетьман прийде. Батько Хмель вам дасть такого прочухана, що штани свої московські погубите!

– Хмельницький помер!!!

Це викрикнув капітан, і наче грім вдарив серед ясного неба. Дід аж здригнувся.

– Брешете, падлюки!

– Пес бреше, – відповів капітан. – Здавайтеся, ваша смерть нікому не потрібна. Ваші старшини вже б’ються за гетьманство, їздять один за одним до Москви по царську ласку, обіцянками сиплять. День-два – і вся Білорусь буде наша. Так що не дурій, старий, не сваріться з царем православним.

Капітан насміхався. Дід мовчав. Плакав. Він не боявся своєї долі – плакав за гетьманом.

Раптом із лісу вискочив вершник. Спочатку його ніхто не зауважив, аж коли він під’їхав ближче, стрільці спробували затримати його, проте йому вдалося проскочити ледь не до самого діда. Це був посол до полковника, якого ми відправили напередодні, і він не знати як так швидко повернувся.

– Ну що там, Михайлику, що казав полковник? – спитав його дід, не рухаючись із місця.

– Казав, що доля козацька захищати рідну землю й ставати хоч би на кого, хто тільки захоче нашу волю козацьку забрати. Сам Нечай уже йде з Бихова нам на підмогу.

Це було ніби сигналом, ніби розв’язало дідові руки. Він скинув свитку, яку тримав на руках, прикриваючи нею два пістолі. Перший постріл зніс півголови шляхтича, що мав намір повернути свій маєток, другий звалив його сусіда. Шило, який стояв поруч, і собі стрельнув. Всі козаки почали палити з пістолів, а стрільці – з мушкетів. Я впав на землю, не бажаючи спіймати кулю. Поруч уже лежали козацькі трупи та поранені, стрільців також немало скосило. Ратники почали перезаряджати зброю. Козаки вихопили шаблі, кинулися в рукопашну, але тут із лісу вискочили драгуни, що сиділи в засідці. Шило побачив їх.

– Назад, до коней! Паліть село!

Лежачи на землі та вдаючи із себе пораненого, я перечекав, доки козаки відступлять, випустивши по ворогу град куль, а стрільці та драгуни перегрупуються й підуть в атаку.

Коли бій перенісся в село, я швидко підхопився й кинувся до мертвих шляхтичів, що так і лишилися лежати побиті козацькими кулями. Не гаючись, позривав із них одяг, узяв зброю. Звідки й узялися мої побратими, почали робити те ж саме.

Тим часом козаки бігли до своїх коней і враз стали, як укопані, – стрільці вже були в селі. Вони обійшли з другого боку, шлях до відступу був відрізаний. Ми кинулися за стрільцями, щоби прилучитися до такої славної різанини.

Добігли, коли враз гул мушкетної стрільби закінчився й почулася команда капітана.

– Ріж та бий!

Козаки й собі гукнули:

– За шаблі, рубай псів воєводських!