Читать книгу Книга дзеркал - Юджин Овідіу Кіровіц - Страница 4

Для більшості американців тисяча дев’ятсот вісімдесят сьомий був роком, коли фондовий ринок захмарно виріс, тільки щоб різко рухнути, історія з «Іран-контрас»[2] продовжувала трясти крісло Рональда Рейґана в Білому домі, і «Зухвалі та красиві»[3] почали вдиратися в наші будинки. Для мене це був рік, коли я закохався і дізнався, що диявол існує.

Я вже понад три роки навчався у Принстоні й жив у старій потворній будівлі на Баярд-лейн, між художнім музеєм і бібліотекою духовної семінарії. На першому поверсі будинку були вітальня та відкрита кухня, а нагорі – дві двомісні спальні, кожна з прилеглою ванною кімнатою. Це було всього за десять хвилин пішки від «Мак-Кошгол», де я відвідував більшість курсів англійської.

Одного жовтневого полудня, коли я повернувся додому й увійшов у кухню, з подивом виявив там високу, струнку молоду жінку з довгим світлим волоссям із проділом посередині. Вона дружньо глянула на мене крізь свої окуляри в товстій оправі, у яких видавалася одночасно строгою та сексуальною. Жінка намагалася витиснути з тюбика гірчицю, не розуміючи, що спочатку треба відірвати пломбу з фольги. Я відкрутив кришку, зняв пломбу і повернув їй тюбик. Вона подякувала мені й почала наносити густу жовту пасту на велетенський хот-доґ, який щойно розігріла.

– Гей, спасибі, – сказала вона з акцентом, який привезла з собою із Середнього Заходу та який, здавалося, не збиралася приховувати, просто щоб іти в ногу з модою. – Хочеш?

– Ні, дякую, я не голодний. До речі, мене звати Річард Флінн. А ти нова квартирантка?

Вона кивнула. Відкусила великий шматок хот-доґа і тепер намагалася швидко проковтнути його, перш ніж відповісти.

– Лора Бейнз. Рада знайомству. Особа, що жила тут переді мною, мала домашнього скунса? Там такий сморід, що аж волосся з носа повипадало. У будь-якому разі доведеться перефарбовувати кімнату. І там щось не так із котлом? Мені довелося чекати півгодини, щоб нагрілася вода.

– Затятий курець, – пояснив я. – Я про того типа, а не про котел, і не тільки цигарки, якщо розумієш, про що я. Але в усьому іншому він хороший хлопець. Він раптово вирішив узяти академічну відпустку, тому повернувся додому. Йому пощастило, що власниця помешкання не змусила його заплатити орендну плату до кінця року. Щодо котла, три різних сантехніки приходили, щоб полагодити його. Безуспішно, та я досі живу з надією.

– Щасливої дороги, – сказала Лора, не припиняючи їсти, звертаючись до колишнього орендаря. Потім указала на мікрохвильову піч на столі. – Я приготую попкорн, а потім дивитимуся телевізор. Джессіку покажуть у прямому ефірі на «Сі-ен-ен».

– Хто така Джессіка? – запитав я.

Мікрохвилівка дзеленькнула, оповіщаючи нам, що попкорн готовий висипатися у велику скляну миску, яку Лора витягнула з надр креденця над мийником.

– Джессіка Мак-Клур, маленька дівчинка, l’il gal, яка впала в шахту колодязя в Техасі, – пояснила вона. – «Сі-ен-ен» транслює рятувальну операцію в прямому ефірі. Як так вийшло, що ти про це не чув? Усі про це говорять.

Вона насипала в миску попкорн і махнула мені, щоб я прямував за нею в кімнату.

Ми сіли на диван, і вона увімкнула телевізор. Деякий час ми обоє мовчали, спостерігаючи за подіями, що розгорталися на екрані. Це був м’який, теплий жовтень майже без звичних дощів, тихі сутінки заповзали крізь розсувні скляні двері. За нами виднівся парк, що оточував церкву Святої Трійці, темну та таємничу.

Лора доїла свій хот-доґ, потім узяла з миски жменю попкорну. Здавалося, вона зовсім забула про мене. На екрані телевізора інженер пояснював репортерові, як триває робота над паралельною колодязною свердловиною, яку копали, щоб дати рятувальникам доступ до дитини в підземній пастці. Лора скинула туфлі й підібгала під себе ноги на дивані. Я помітив, що нігті на її ногах були пофарбовані фіолетовим лаком.

– Що вивчаєш? – запитав її зрештою.

– Отримую ступінь магістра з психології, – сказала вона, не відриваючи очей від екрана. – Це мій другий. У мене вже є один із математики, Чиказький університет. Народилась і виросла в Еванстоні, штат Іллінойс. Бував там? Там народ жує листовий тютюн і спалює хрести.[4]

Я зрозумів, що вона десь на два-три роки старша, що трохи лякало. У моєму віці така різниця здавалася великою.

– Гадав, це десь у Міссісіпі, – сказав я. – Ні, ніколи не був у Іллінойсі. Я народився та виріс у Брукліні. На Середньому Заході був тільки якось улітку, коли мені виповнилося п’ятнадцять. Здається, ми з батьком вирушили на риболовлю в Озарк, штат Міссурі. Ми також відвідали Сент-Луїс, якщо я не помиляюся. Психологія? Після математики?

– Ну, в школі мене вважали своєрідним генієм, – сказала вона. – У старших класах я вигравала всілякі міжнародні математичні олімпіади, а в двадцять один здобула ступінь магістра й готувалася отримати доктора наук. Але відхилила всі стипендіальні програми і вступила сюди, щоб вивчати психологію. Мій ступінь магістра допоміг потрапити в дослідницьку програму.

– Добре, але ти й досі не відповіла на моє запитання.

– Май терпець.

Вона струсила крихти попкорну зі своєї футболки.

Я чудово це пам’ятаю. На ній були джинси-варьонки, такі з кількома блискавками, що саме ввійшли в моду, та біла футболка.

Вона підійшла до холодильника, щоб принести кока-колу, запитала, чи захопити й мені одну банку. Відкрила банки, встромила в кожну по соломинці та, повернувшись на диван, простягнула одну мені.

– Улітку після випуску я закохалася в одного хлопця, – вона вимовила це як «хлопца», – з Еванстона. Він приїхав додому на канікули. Він здобував ступінь магістра з електроніки в Массачусетському технологічному інституті, щось там пов’язане з комп’ютерами. Вродливий і, очевидячки, розумний хлопець, Джон Р. Фіндлі. Він був на два роки старший за мене, і ми ледь пам’ятали одне одного зі старших класів. Але через місяць його в мене вкрала Джулія Крейґ, одне з найдурніших створінь, яких я зустрічала у своєму житті, така собі людиноподібна істота, яка навчилася вимовляти з десяток слів, робити воскову епіляцію ніг та користуватися ножем і виделкою. Я зрозуміла, що хоча чудово справлялася з рівняннями та інтегралами, та не мала найменшого поняття про те, як думають люди загалом і чоловіки зокрема. Я зрозуміла: якщо не буду обачною, то, врешті-решт, проводитиму своє життя в оточенні кішок, морських свинок і папуг. І от тієї осені я опинилася тут. Мама хвилювалася й намагалася мене переконати змінити свою думку, але вона знала мене досить добре, щоб зрозуміти: простіше навчити мене літати на мітлі. Я вже на останньому курсі та ще ні разу не пошкодувала про своє рішення.

– Я теж на останньому курсі. Ти дізналася те, що тебе цікавило? – запитав я. – Тобто, як саме думають чоловіки?

Уперше вона подивилася мені просто в очі.

– Не впевнена, але гадаю, я роблю успіхи. Через кілька тижнів Джон розійшовся з Ґодзиллою. Після того я не відповідала на його дзвінки, хоча він кілька місяців намагався зі мною зв’язатися. Можливо, я просто прискіплива, знаєш.

Вона допила кока-колу та поставила порожню банку на стіл. Ми продовжували спостерігати по телевізору за порятунком li’l gal із Техасу й базікали майже до півночі, попиваючи каву та час від часу виходячи надвір, у сад, щоб покурити «Марлборо», яке вона принесла зі своєї кімнати. Якоїсь миті я допоміг їй перенести всередину решту речей із багажника її старого «хюндаю», припаркованого в гаражі.

Лора була мила, з почуттям гумору і, як я зрозумів, дуже ерудована дівчина. Як і в будь-якому новоспеченому дорослому, у мені вирували гормони. Тоді в мене не було дівчини і я відчайдушно хотів сексу, але добре пам’ятаю, що спершу навіть не думав про можливість затягнути її в ліжко. Я був упевнений, що вона мала хлопця, хоча ми ніколи не говорили про це. Але мене приємно схвилювала перспектива ділити будинок із жінкою – досі я ще ніколи такого не робив. Це було так, наче раптом мені відкрився доступ до раніше заборонених таємниць.

Дійсність виявилася такою: в коледжі мені не сподобалося, і я не міг дочекатися його закінчення й від’їзду. Я народився й виріс у Брукліні, у Вільямсбурзі, недалеко від Ґранд-стрит, де будинки були набагато дешевші, ніж тепер. Мама викладала історію в середній школі в районі Бед-Стай, а тато працював фельдшером у лікарні округу Кінґз. Іншими словами, я не належав до робочого класу, але почувався таким з огляду на робочий район, у якому жив.

Я виріс без будь-яких серйозних матеріальних проблем, але водночас мої предки не могли собі дозволити багато речей, які б хотілося мати. Мене цікавили бруклінці, і я почувався як риба у воді серед цього стовпотворіння різних рас і звичаїв. У сімдесяті для міста Нью-Йорка настали важкі роки, і, пам’ятаю, народ дожився до того, що не мав нічого. Було поширене насильство.

Коли я приїхав у Принстон, то приєднався до кількох наукових товариств, став членом одного з тих відомих «клубів їжі» й зависав із самодіяльними артистами з клубу «Трикутник».

На літературному вечері гуртка з якоюсь екзотичною назвою я прочитав кілька оповідань, які написав у старших класах. Ледь відомий автор, що викладав як запрошений професор, керував гуртком, а його члени змагалися один із одним у катуванні англійської мови, складаючи безглузді вірші. Коли вони зрозуміли, що мої розповіді були у «класичному» стилі, а я живився романами Гемінґвея та Стейнбека, то почали поглядати на мене, як на дивака. У будь-якому разі через рік свій вільний час я проводив у бібліотеці чи вдома.

Студенти – здебільшого вихідці зі Східного узбережжя, з середнього класу, який у шістдесятих роках зазнав великого переляку, коли весь світ, здавалося, розвалювався, і який виховав своїх потомків у такий спосіб, щоб це безумство більше не повторилося. Шістдесяті роки мали музику, марші, «літо кохання», експерименти з наркотиками, Вудсток і протизаплідні засоби. Сімдесяті бачили закінчення кошмару у В’єтнамі й введення диско, штани-кльош і расову емансипацію. Тому в мене виникло таке відчуття, що у вісімдесятих не було нічого епічного й наше покоління не встигло на потяг. Містер Рональд Рейґан, як хитрий старий шаман, зібрав дух п’ятдесятих, щоб збити з пантелику мозок нації. Гроші зносили жертовники всіх інших богів, одного за одним, готуючись виконати свій танок перемоги, тоді як пухкі ангели у стетсонах, накручуючи свої біляві пасма волосся, виспівували гімни вільному підприємництву. Іди, Ронні, йди!

Я вважав інших студентів снобістськими конформістами, незважаючи на бунтівні пози, у які вони ставали, без сумніву, вірячи, що це вимагалося Лігою Плюща як своєрідний невловимий спомин про попередні десятиліття. Традиції відігравали значну роль у Принстоні, але для мене вони були лише облудою – час позбавив їх будь-якого сенсу.

Я вважав більшість професорів посередностями, які зачепилися за неординарну роботу. Студенти, які вдавали з себе марксистів і революціонерів, живучи на гроші своїх багатих батьків, ніколи не втомлювали себе читанням таких томищ, як «Капітал», тоді як ті, хто вважали себе консерваторами, поводилися так, наче вони прямі нащадки того пілігрима на «Мейфлавер», який видерся на верхню частину щогли і, затуливши очі від сонця, закричав: «Земля!» Для перших я був міщанин, клас, який потрібно зневажати і чиї цінності треба втоптати в землю; для останніх я був просто малим із Брукліна, «білим сміттям», якому якимось дивом удалося проникнути в їхнє прекрасне студмістечко з підозрілими і, безсумнівно, згубними цілями. Принстон мені здавався переповненим зарозумілими роботами, які говорили з бостонським акцентом.

Але цілком можливо, що всі ці речі існували тільки в моїй уяві. Після того як вирішив стати письменником перед закінченням школи, я поступово вибудував для себе похмуре та скептичне бачення світу, з неоціненною допомогою містерів Кормака Мак-Карті, Філіпа Рота і Дона Делілло. Я був переконаний, що справжній письменник повинен бути сумним і самотнім, отримуючи при цьому жирні гонорари та проводячи відпустку на дорогих європейських курортах. Я сказав собі: якби диявол не довів Йова до того, що той сидів розбитий та виснажений на купі гною, про Йова ніхто б не чув і людство було б позбавлене літературного шедевра.

Я намагався не проводити більше, ніж потрібно, часу в університетському містечку, отож на вихідні зазвичай повертався до Нью-Йорка. Я блукав букіністичними крамницями Верхнього Іст-Сайду, дивився п’єси маловідомих театрів у Челсі й ходив на концерти Білла Фрізела, Сесіла Тейлора та Sonic Youth у нічному клубі «Нітінґ Фекторі», який щойно відкрився на Г’юстон-стрит. Я ходив у кафе на Міртл-авеню або перетинав міст у Нижньому Іст-Сайді й вечеряв із батьками та молодшим братом Едді, який і досі вчився в школі, в одному з тих сімейних ресторанів, де всі знають одне одного на ім’я.

Я складав іспити завиграшки, зручно влаштувавшись у зоні комфорту оцінок «добре», отож у мене не виникало труднощів, щоб знайти час писати. Я написав десятки оповідань і почав роман, хоча вистачило мене лише на кілька розділів. Я користувався старою друкарською машинкою «Ремінґтон», яку тато знайшов на горищі будинку, відремонтував і вручив мені як подарунок, коли я їхав до коледжу. Перечитуючи свої тексти і повсякчас редагуючи їх, здебільшого я відправляв їх у смітник. Щоразу, коли я відкривав для себе нового автора, я підсвідомо наслідував його, як шимпанзе, переповнений радістю від споглядання жінки в червоному.

З певних причин мені не подобалися наркотики. Уперше я курив «травку» в чотирнадцять років, під час поїздки з класом у ботанічний сад. Хлопець, якого звали Мартін, привіз дві цигарки, які п’ятеро чи шестеро нас передавали по колу в прихованому місці з відчуттям того, що каламутні води злочинності назавжди затягували нас у свої глибини. У старших класах я знову курив декілька разів, а також нализався дешевого пива на кількох вечірках у тінистих квартирах на Дріґґз-авеню. Але на радість предкам я не отримав ніякого задоволення ні від «кайфу», ні від сп’яніння. У ті дні, якщо ви були ладні відхилятися від праведного шляху, вас швидше б зарізали чи ви б померли від передозування, ніж знайшли б гідну роботу. Я наполегливо вчився в школі, отримував найвищі бали, одержав пропозиції від Корнелльського та Принстонського університетів, вибрав другий, який за тих часів вважався прогресивнішим.

Телебачення ще не стало нескінченним шоу-парадом, у якому різних невдах силують співати, ображають вульгарні ведучі шоу та змушують лізти в басейни, закишілі зміями. Американські телевізійні шоу ще не перетворилися на казку, розказану ідіотом, галасливу і сміховинну, але беззмістовну. Але в лицемірних політичних дискусіях того часу або в безбарвних жартах і малобюджетних фільмах про несправжніх підлітків нічого цікавого я не виявив. Кілька пристойних продюсерів і журналістів із шістдесятих і сімдесятих років, які й досі керували телестудіями, здавалися незграбними і такими самими неспокійними, мов динозаври, які помітили метеорит, що ознаменував кінець їхньої епохи.

Але, як я пізніше виявив, Лора любила ночами отримати дозу низькопробного телебачення, стверджуючи, що то єдиний спосіб, щоб її мозок опинився у стані спокою, що дозволяло йому класифікувати, систематизувати і зберігати всі дані, які він накопичив за день. Так, восени року Божого тисяча дев’ятсот вісімдесят сьомого я дивився телевізор більше, ніж завжди, знаходячи своєрідне мазохістське задоволення в тому, щоб завалитися на диван поруч із Лорою, коментувати всі ток-шоу, історії з новин і щотижневі драми, подібно до двох саркастичних стариганів на балконі в «Маппет-шоу».

Вона не одразу сказала мені про професора Джозефа Вайдера. Десь після Гелловіна Лора згадала в розмові, що знає його. Він був однією з найважливіших персон, що викладали в Принстонському університеті в ті роки, його вважали таким собі Прометеєм, який спустився до простих смертних, щоб поділитися з ними секретом вогню. Ми дивилися «Шоу Ларрі Кінґа», на яке запросили Вайдера, щоб поговорити про наркоманію, – троє молодих людей померли від передозування напередодні, у хатині біля міста Юджин, штат Орегон. Лора і професор були, за її словами, «хорошими друзями». На той час я вже був закоханий у неї, хоча і не підозрював цього.