Читать книгу Книга дзеркал - Юджин Овідіу Кіровіц - Страница 8

На початку грудня я почув одну з найважливіших новин у своєму житті.

Один із бібліотекарів Файрстоуна, знайома, яку звали Ліза Вілер, сказала мені, що редактор нью-йоркського літературного журналу «Сіґніче» читатиме лекцію в Насса-голі. Попри обмежений наклад, журнал, якого вже не існує, тоді досить добре сприймався. Ліза знала, що я хочу надрукуватися, тому дістала мені запрошення і порадила після лекції поговорити з редактором та попросити його почитати мої оповідання. Я не був ні сором’язливим, ні наполегливим, тож протягом наступних трьох днів розмірковував, що робити. Зрештою, здебільшого через наполегливість Лори я вибрав три оповідання, поклав їх у конверт разом із резюме і з’явився на лекції з пакетом під пахвою.

Я приїхав заздалегідь, тож чекав навпроти будівлі й курив. За межами зали повітря було свинцево-сірим й наповнене криками ворон, що гніздилися в довколишніх деревах.

Знову падав сніг, і два бронзових тигри, що охороняли вхід у зал, скидалися на марципанові фігурки на якомусь величезному торті, посипаному цукровою пудрою. Худий чоловік, одягнений у вельветову куртку зі шкіряними латками на ліктях і краватку, що пасувала до його одягу, підійшов до мене і попросив прикурити. Він скручував собі сигарети і курив крізь кістяний мундштук (чи, може, то була слонова кістка), який він тримав між великим і вказівним пальцями, наче денді з Едвардіанської епохи.

Ми розговорилися, і він поцікавився моєю думкою щодо теми лекції. Я зізнався, що насправді не знаю, про що йтиметься, але сподіваюся показати деякі свої оповідання лектору, який є редактором журналу «Сіґніче».

– От і чудово, – сказав він і видихнув хмару сизого диму в повітря. У нього були тонкі вуса-олівець, як у часи реґтайму. – І про що ваші оповідання?

– Важко сказати. – Я знизав плечима. – Я б волів, щоби їх читали, а не говорили про них.

– Знаєте, Вільям Фолкнер сказав те саме. Хорошу книжку треба тільки читати, а не говорити про неї. Дуже добре, дайте їх мені. Закладаюся, вони в тому конверті.

Від подиву я роззявив рота.

– Джон М. Гартлі, – сказав чоловік, переклавши мундштук у ліву руку і простягаючи праву.

Я потиснув йому руку з почуттям, що невдало почав знайомство. Він помітив моє збентеження і підбадьорливо усміхнувся мені, оголивши два ряди пожовтілих від тютюну зубів. Я вручив йому конверт із моїми оповіданнями і резюме. Він узяв його і запхав у пошарпаний шкіряний портфель, який опирався на металеву ніжку попільнички між нами. Ми докурили і, не промовивши більше ні слова, пішли в зал.

У кінці лекції, відповівши на всі запитання із зали, він обережно кивнув мені і, коли я підійшов до нього, вручив мені візитку і сказав, щоб я зв’язався з ним через тиждень.

Я розповів Лорі про те, що сталося.

– Це знак, – переможно сказала вона, переконана в цьому.

Вона сиділа гола, вилізши на імпровізований стіл, який я склав в одному з кутків вітальні. Лора махала ногами, щоб висушити свіжонанесений на нігті лак, і одночасно протирала лінзи окулярів шматком шкіри.

– Ось як буває, коли щось написано зірками, – продовжувала вона. – Все складається, плине природно, неначе уривок хорошої прози. Ласкаво просимо у світ письменників, містере Річард Флінн, сер.

– Просто почекаймо і подивімося, що буде, – скептично відповів я. – Цікаво, чи я вибрав добрі оповідання і чи він хоча б гляне на них. Можливо, вони вже в смітнику.

Вона була короткозора і, коли не носила окулярів, то примружувала очі, щоб щось бачити, тому видавалася сердитою. Лора подивилася на мене, насупилася і показала язика.

– Не будь таким упертим песимістом! Песимісти мене нервують, особливо молоді. Щоразу, ще дитиною, коли я пробувала щось нове, мій батько постійно втовкмачував мені, які непереборні труднощі стояли між мною і моєю мрією. Думаю, саме тому я в п’ятнадцять покинула живопис, хоча мій учитель казав, що я дуже талановита. Коли я поїхала на свій перший міжнародний математичний конкурс у Франції, він попередив мене, що журі може бути упередженим на користь французьких учасників, отож не варто й сподіватися.

– І сказав правду? Вони були упереджені на користь сироїдів?

– Швидше за все, що ні. Я посіла перше місце, а хлопець із Меріленду – друге.

Вона поклала шматок шкіри на стіл, натягнула на носа окуляри й притисла коліна до грудей, обхопивши їх руками, наче раптом змерзла.

– Річарде, у мене відчуття, що все буде добре. Ти народився, щоби бути письменником, я це знаю, і ти теж це знаєш. Але тобі нічого не подадуть на блюдечку. Після того як тато помер, коли мені було шістнадцять, я передивилася всі ті речі, які він тримав під замком у шухляді столу, а я завжди хотіла поритися там. Серед його паперів я знайшла маленьку чорно-білу фотокартку дівчини приблизно мого віку, її волосся було прибране назад обручем. Вона не була дуже красивою – звичайна дівчина, – але очі мала красиві. Я показала фото мамі, і вона бовкнула, що то татова дівчина шкільних часів. Він чомусь зберігав фото всі ці роки. Знаєш, що я маю на увазі? У нього хтозна чому не було сміливості залишитися з цією дівчиною, і він зібрав у собі стільки нещастя, що поширював його на всіх навколо, він став мов каракатиця, що бризкається чорнилом, щоб сховатися. А тепер, знімай штани, кеп. Хіба не бачиш, тебе чекає гола дама?

Виявилося, що Лора мала рацію.

Через тиждень ми їли піцу в італійському ресторані на Насса-стрит, коли мені раптом спало на думку негайно зателефонувати в офіс «Сіґніче».

Я зайшов у телефонну будку біля дверей у туалет, кинув у щілину кілька четвертаків і набрав номер із візитки, котру носив з собою ще з лекції. Мені відповіла молода жінка, я відрекомендувався і попросив покликати містера Гартлі. Через кілька секунд на іншому кінці лінії я почув голос редактора.

Я нагадав йому, хто такий, і він одразу зрозумів.

– Гарні новини, Річарде. Я ставлю вас у наступний номер, який вийде в січні. Це буде потужний номер. Після свят у нас завжди збільшується кількість читачів. Я не змінив навіть коми.

Я був приголомшений.

– Яке оповідання ви вибрали?

– Вони короткі, тому я вирішив опублікувати всі три. Виділяю вам п’ять сторінок. До речі, нам знадобиться ваша фотографія, чорно-біла, портретного формату. Також нам потрібна коротка біографія.

– Це звучить неймовірно… – сказав я і вслід пробурмотів якісь слова вдячності.

– Ви написали дуже хороші оповідання, і цілком природно, що їх повинні прочитати. Я б хотів зустрітися з вами після свят, щоб краще познайомитися. Річарде, якщо ви так продовжуватимете, вас чекає гарне майбутнє. Веселих свят! Радий повідомити вам хороші новини.

Я побажав йому веселих свят і поклав слухавку.

– Ти сяєш, – сказала Лора, коли я сів за стіл. – Гарні новини?

– Вони планують у січні опублікувати всі три оповідання, – сказав я. – Всі три, уяви! «Сіґніче!»

Ми не святкували з шампанським. Ми навіть не пішли в ресторан. Ми провели вечір удома, тільки вдвох, будували плани на майбутнє. Здавалося, зірки були так близько, що можна було протягнути руку і торкнутися до них. Такі слова, як «журнал «Сіґніче», «три оповідання», «чорно-біла фотографія» й «опублікований письменник», кружляли в моїй голові, як карусель, формуючи невидимий ореол слави та безсмертя.

Сьогодні я розумію, що був вражений раптовою зміною, яка сталася в той момент у моєму житті, і що в усіх аспектах я перебільшував своє значення – «Сіґніче» – це не «Нью-Йоркер», і авторам видавали не чеки, а безкоштовні примірники. Що я тоді не зрозумів: за ті кілька днів Лора теж змінилася. Коли я озираюся назад, то бачу: вона здавалася віддаленою, завжди була чимось заклопотана і дедалі менше говорила зі мною. Двічі чи тричі я застав, як вона приглушеним голосом розмовляє по телефону, і щоразу вона клала слухавку, щойно помічала мене.

Майже щодня я ходив до дому Вайдера, працював по три-чотири години в бібліотеці, де повільно починав вимальовуватися порядок, і я проводив вечори з Лорою, відмовившись від будь-якої іншої діяльності. Але переважно вона приносила додому роботу, і, згорбившись, сиділа на підлозі посеред книг, купи паперу і ручок, наче шаман, який проводить таємний ритуал. Якщо я правильно пам’ятаю, ми навіть не кохалися. Хоча я вставав дуже рано, здебільшого помічав, що вона вже пішла, не розбудивши мене.

А тоді одного дня в бібліотеці Вайдера я наткнувся на рукопис.

Під полицями навпроти дверей стояла невелика шафка, яку я ніколи раніше не відчиняв. Я шукав якийсь папір, щоб зробити схему остаточного розставлення полиць біля дверей, а саме звідти я починав роботу, тому замість того, щоб спуститися вниз і принести папір із професорового письмового столу, вирішив заглянути в ту шафку. Я відчинив її й знайшов пачку паперу, кілька старих журналів, багато олівців, кулькових ручок і маркерів.

Коли я витягував папір із шафки, він упав й аркуші розлетілися по всій підлозі. Ставши навколішки, щоб їх зібрати, я помітив, що кінчик одного з олівців у шафі, здавалося, врізається у стіну, протикаючи те місце, де дві стінки повинні з’єднуватися між собою. Я нахилився, щоб краще роздивитися, відсунув інші предмети вбік і виявив, що ліва сторона шафки мала фальшиву стінку, за якою був простір розміром із телефонний довідник. І в цій ніші я знайшов пачку паперу в картонній теці.

Я витягнув її та побачив, що на обкладинці немає надпису, котрий би ідентифікував рукопис. Гортаючи його, я помітив: це праця з психіатрії чи з психології, але сторінки з назвою чи автором не виявилося.

Сторінки, здавалося, написані щонайменше двома різними почерками. Деякі з них були надруковані, інші написані чорним чорнилом і дуже дрібним почерком, а решта – синьою кульковою ручкою іншим почерком, великими нечіткими літерами з нахилом ліворуч. І машинописні, й рукописні сторінки мали виправлення, і подекуди до них були скотчем приклеєні додатки з одного чи двох абзаців.

Я подумав, що це, напевне, чернетка (або одна з чернеток) відомої книги професора Вайдера, про яку мені розповідала Лора, або ж це рукопис старої, вже опублікованої праці.

Швидко прочитавши перші кілька сторінок, що рясніли незнайомими мені науковими термінами, я потім поклав рукопис назад, намагаючись розташувати речі більш-менш так, як їх знайшов.

Мені не хотілося, щоб Вайдер помітив, що я виявив його сховок або рився в його будинку.

Одного разу пополудні я геть забув про час, і спустившись униз, наткнувся на професора, який розмовляв із Дереком. Дерек пішов, і Вайдер запросив мене залишитися на вечерю. Він був стомлений і здавався похмурим та заклопотаним. Мимохідь він привітав мене з публікацією оповідань, про що він, імовірно, дізнався від Лори, однак не розпитував про це детальніше, хоча я б з радістю розповів. Почався сильний снігопад, і я подумав, що мені було б краще піти, позаяк дороги можуть перекрити, проте не наважився йому відмовити.

– Запросимо Лору приєднатися? – запропонував він. – Ну ж бо, я наполягаю. Якби я знав, що ти ще тут, я би й сам запросив її. Сьогодні ми працювали разом.

Поки він шукав у холодильнику стейки, я пішов у вітальню і зателефонував додому. Лора відповіла майже одразу. Я сказав, що Вайдер запросив нас обох на вечерю.

– Він сам запропонував зателефонувати мені? – пробурчала Лора. – Де він зараз?

– На кухні. А що?

– Річарде, я недобре почуваюся. Погана погода, і я б радила тобі якомога швидше йти додому.

Я не наполягав. Сказав їй, що повернуся, як тільки зможу, і поклав слухавку.

Коли я повернувся до покою, Вайдер здивовано на мене подивився. Він зняв піджак, на ньому був білий фартух із червоною вишивкою на грудях: «Я не знаю, що роблю». Здавалося, він схуд, і кола під очима стали темнішими, ніж раніше. Освітлене різким неоновим кухонним світлом, його обличчя здавалося старшим на десять років, а впевнена манера поведінки того вечора, коли ми зустрілися, здавалося, поступилася місцем майже зацькованому вигляду.

– Ну, що вона сказала?

– Вона сказала, що їй не хочеться виходити в таку погоду. І…

Він зупинив мене жестом.

– Могла б придумати кращу відмовку.

Вайдер узяв один зі стейків і кинув його назад у холодильник, голосно грюкнувши дверима.

– Жінки можуть сказати, що хворі, не вдаючись у подробиці, хіба не так? Це одна з основних переваг у житті. Спустися-но в погріб і візьми пляшку червоного вина, будь ласка. У нас сумна, самотня парубоча вечеря. Жоден із нас не футбольний фанат, але ми можемо подивитися гру, пиво, відригати, робити все, що повинні робити задоволені чоловіки.

Коли я повернувся з погреба з вином, у великій сковороді вже шкварчали стейки, а Вайдер готував картопляне пюре швидкого приготування. Одне з вікон було відчинене, і вітер задував всередину великі сніжинки, які миттєво танули на теплому повітрі. Я відкрив пляшку вина і, слухаючись його, налив вино в пузату карафку.