Читать книгу Книга дзеркал - Юджин Овідіу Кіровіц - Страница 7

Наступного четверга ми провели День подяки разом. Ми купили готову індичку в маленькому сімейному ресторанчику на Ірвінґ-стрит і запросили пару приятелів-студентів, друзів Лори. Мій брат Едді хворів – у нього була застуда, і мама дуже злякалася, коли знайшла його одного ранку в агонії від сильної лихоманки – і я поговорив із ними телефоном більш ніж годину, повідомивши новину про те, що знайшов роботу з неповним робочим днем. Ні Лора, ні я не згадували про Тімоті Сандерза чи Вайдера. Ми не лягали спати майже до ранку, розважаючись, а потім поїхали до Нью-Йорка, де провели вихідні в невеличкому готелі в Бруклін-Гайтс.

Наступного тижня я двічі ходив до будинку Вайдера, користуючись ключами, які він залишив Лорі, доки сам він перебував в університеті.

Мені подобалося те спокійне просторе місце, яке було майже магічним для таких, як я, хто проводив усе своє життя в темних шумних халупах. Тиша всередині будинку здавалася майже неприродною, і вікна вітальні виходили на озеро. Я міг стояти там годинами, дивлячись на обриси верб, що схилилися над водою, наче на картині пуантиліста.

Я провів таємне дослідження оточення.

Унизу були вітальня, кухня, ванна і комірчина. Нагорі – бібліотека, дві спальні, ще одна ванна кімната і гардеробна, достатньо велика, щоб за потреби її використовувати як додаткову спальню. У підвалі був маленький винний льох і спортзал із гирями, розкиданими по підлозі, зі стелі спускався червоний підвісний мішок для боксу «Еверласт», а пара боксерських рукавиць звисала з гвіздка на стіні. У спортзалі тхнуло потом і чоловічим дезодорантом.

Я завжди був педантичним хлопцем, тому організація бібліотеки Вайдера здавалася радше привілеєм, ніж роботою. Полиці заповнювалися рідкісними виданнями та назвами, про які я навіть ніколи не чув. Більш ніж половина з них – підручники з медицини, психології та психіатрії, а решта – література, мистецтво та історія. Я так спланував свій час, щоб половина залишалася на читання, оскільки сумнівався, що професор захоче позичити мені будь-який із його цінних томів.

Я був тут вже вдруге за тиждень і зробив невеличку перерву на обід. Смакуючи сандвіч, який приніс із собою, і, дивлячись через вікно на озеро, я усвідомив, що будинок, як і його власник, мав на мене дивний вплив. Він водночас і приваблював, і відштовхував.

Він приваблював мене, бо то був саме такий будинок, у якому я хотів би жити, якби був успішним письменником і якби той успіх заповнив мої кишені купою грошей. Оскільки моє навчання у Принстоні добігало кінця і я почав серйозно задумуватися про те, що робитиму далі, я надзвичайно хвилювався, що все піде не так, як того хотілося. Кілька оповідань, які я на той час розіслав у літературні журнали, дістали відмови, хоча деякі з них супроводжувалися словами заохочення від редакторів. Я працював над романом, але не зовсім розумів, чи справді він вартий напруженої роботи.

Альтернативою могло б бути нудне життя жалюгідного відлюдькуватого вчителя англійської мови в якомусь маленькому містечку, в оточенні глумливих підлітків. Я б докотився до життя у твідових піджаках зі шкіряними латками на ліктях та з папкою, у якій зберігав би чернетку книжки, яку ніколи не закінчу, і яка була б ярмом на моїй шиї.

Будинок видався мені загальновизнаним символом успіху, і на декілька хвилин я уявив, що він мій, що я живу там із жінкою, яку кохаю і яка вже стала моєю дружиною. Я зробив перерву перед написанням наступного бестселера і спокійно й розслаблено чекаю на Лору, щоб разом провести вечір у «Таверн» на Ґрін-стрит чи в «Фор Сізонз», де нас би впізнавали та зацікавлено й захоплено спостерігали за нами.

Але цей образ швидко почав танути, наче від контакту з руйнівною хімічною субстанцією, коли я згадав: дім належить чоловіку, якому я не зовсім довіряю. Хоча я був схильний вірити, що Лора казала мені правду і їхні стосунки були суто професійні, щоразу в тому будинку я не міг приборкати свою уяву. Наче я бачив, як вони паруються просто на дивані у вітальні або як піднімаються в спальню, вже голі, й розважаються там, допоки не впадуть на простирадла. Я уявляв всі збочені ігри, до яких докотилася Лора, щоб роздражнити старого, повзаючи під його столом зі спокусливою посмішкою на обличчі, у той час як він розстібав штани й робив непристойні натяки.

Навіть коли його там не було, Вайдер позначав свою територію, неначе кожен предмет був частиною його особистого вівтаря.

Того ранку я погодився зустріти Лору біля військового меморіалу в парку о третій пополудні, щоб ми встигли на поїзд до Нью-Йорка. О другій я замкнув двері бібліотеки й спустився, щоб приготуватися до виходу. Я ледь не зомлів, коли побачив високого хлопця – він сидів посеред вітальні. Він тримав предмет, що я миттєво ідентифікував як молоток.

Район уважався спокійним, але в ті роки газети були завжди переповнені історіями про пограбування і навіть убивства.

Хлопець, одягнений у парку, бавовняну толстовку та джинси, зупинився і подивився на мене. Моє горло пересохло, і коли я спробував заговорити, то ледь впізнав свій голос.

– Чоловіче, хто ти в біса такий?

Якусь мить він стояв непорушно, наче не знав, що відповісти. У нього були велике кругле неприродно бліде обличчя, скуйовджене волосся та кількаденна щетина на щоках.

– Я Дерек, – нарешті відповів він, наче я мав чути про нього. – Джо, я маю на увазі професора Вайдера, попросив мене відремонтувати отой ламбрекен.

Він показав своїм молотком на одне з вікон, і я помітив на підлозі ящик з інструментами.

– Як ти зайшов? – запитав я.

– У мене є ключі, – відповів він, показуючи на кавовий столик біля дивану, на якому лежала в’язка, про яку йшлося. – А ти з бібліотеки, правильно?

Я здогадався, що це той колишній пацієнт, про якого згадувала Лора та який відповідав за ремонт у будинку Вайдера.

Я поспішав, тому не затримався, щоб запитати його ще дещо, і не зателефонував Вайдеру, щоб перевірити Дерекові слова. Зустрівши Лору десь через годину, я розповів їй про зустріч, що ледь не спричинила серцевий напад.

– Того чоловіка звати Дерек Сіммонз, – сказала вона мені. – Він у професора вже декілька років. Насправді саме Вайдер піклується про нього.

Дорогою до станції Принстон Джанкшн, де ми збиралися сісти на поїзд до Нью-Йорка, Лора розповіла мені Дерекову історію.

Чотири роки тому його звинуватили у вбивстві власної дружини. Вони жили в Принстоні, були одружені п’ять років і не мали дітей. Дерек працював механіком, а його дружина Анна була офіціанткою в кав’ярні на Насса-стрит. Як пізніше заявляли сусіди та друзі сім’ї, вони ніколи не сперечалися і, здавалося, у них щасливий шлюб. Одного ранку Дерек викликав із дому швидку допомогу, сказавши оператору, що його дружина у важкому стані. Працівники швидкої знайшли її у вітальні без ознак життя, у калюжі крові, з численними колотими пораненнями в шию і груди. Помічник лікаря констатував смерть, на виклик прибули криміналісти.

Дерекова версія трагедії виявилася такою. Він повернувся додому близько сьомої вечора, зробивши покупки в крамниці неподалік. Він поїв, подивився телевізор, а потім ліг спати, знаючи, що Анна працюватиме в нічну зміну і повернеться пізно.

Прокинувся о шостій ранку, як завжди, і побачив, що в ліжку поряд із ним дружини не було. Вийшовши зі спальні, він знайшов її закривавлену на підлозі у вітальні. Він не знав, жива вона чи мертва, тому викликав швидку.

Спочатку слідчі подумали, що, можливо, чоловік говорить правду. Двері були незамкнені й ознак зламу не побачили, отже, можливо, хтось переслідував її, напавши, коли вона заходила до квартири. Можливо, злочинець усвідомив, що в будинку є ще хтось, тому втік, нічого не вкравши. (Сумочку жертви, у якій було приблизно сорок доларів готівкою, знайшли поряд з її тілом.) Слідчий визначив, що вона померла приблизно о третій ранку. У Сіммонза не було мотиву вбивати свою дружину, і він здавався спустошеним через її втрату. Дерек не мав ні боргів, ні інтрижок на стороні, не ліз у чужі справи на роботі й загалом уважався працьовитим і спокійним.

Лора дізналася всі подробиці від Вайдера, який був одним із трьох експертів, що оцінювали психічний стан Дерека після звинувачення у вбивстві дружини; його адвокат вимагав, щоб його визнали невинним через божевілля. З тієї чи іншої причини Вайдер подав цю справу як украй важливу.

Згодом детективи виявили низку речей, що виставили Дерека в дуже поганому світлі.

По-перше, Анна Сіммонз розпочала любовний зв’язок за декілька місяців до вбивства. Особу її коханця так і не встановили, – принаймні це не набуло розголосу, – але здавалося, що стосунки були серйозними, і ті двоє планували одружитися після того, як Анна подасть на розлучення. У вечір убивства Анна закінчила зміну і замкнула кафе близько десятої. Потім коханці пішли до дешевої двокімнатної квартири, яку Анна орендувала протягом двох місяців, на тій же вулиці, де сталося вбивство. Вони залишалися там до опівночі, після чого жінка замовила таксі й поїхала додому. Згідно зі свідченнями водія та інформацією, записаною на лічильнику, Анну Сіммонз висадили перед її будинком о 1:12 ночі.

Дерек заявив, що навіть не підозрював про любовний роман дружини, але слідчі вважали це малоймовірним, тому тепер у них був мотив – ревнощі – й убивство могло легко стати злочином на ґрунті пристрасті.

По-друге, жінка мала рани на руках, що слідчі називають «захисними ранами», іншими словами, вона підняла руки, намагаючись захиститися від злочинця, який, імовірно, використовував великий ніж. Навіть якщо Дерек спав нагорі в той час, коли його дружина боролася за своє життя, навряд чи він нічого не чув би. Анна, напевно, кликала б на допомогу. (Двійко сусідів пізніше засвідчили, що чули її крики, але не зателефонували до поліції, оскільки крики припинилися, перш ніж їм удалося цілком прокинутися.)

По-третє, подруга жертви підтвердила, що з кухні Сіммонзів зник ніж, який вона запам’ятала, бо лише кількома тижнями раніше допомагала Анні готувати страви до дня народження. Дерек лише знизав плечима, коли під час слідства його запитали про ніж, опис якого вказував на те, що саме він – знаряддя вбивства. Так, ніж існував, але Дерек не знав, що з ним трапилося, бо про кухню дбала його дружина.

Урешті детективи також виявили, що багато років тому підлітком Дерек страждав від сильного нервового розладу. Його помістили у психіатричну клініку Марлборо і протримали там два місяці, він пропустив останній рік навчання в школі. У нього було діагностовано шизофренію, і він вживав ліки відтоді, як його випустили. Хоча доти він був дуже хорошим учнем, однак припинив навчання в коледжі й натомість отримав кваліфікацію електрика та знайшов низькокваліфіковану роботу в «Сіменс».

Отож, детективи побудували викривальну теорію і зробили висновок, що події розвивалися так. Анна прибула додому о 1:12 ночі, й почалася сварка. Чоловік звинуватив її в любовному зв’язку, а вона, можливо, повідомила йому про свій намір розлучитися. Через дві години Дерек узяв ніж із кухні й убив її. Потім позбувся знаряддя вбивства і викликав швидку. Так, наче він щойно виявив тіло своєї дружини. Можливо, у нього був нервовий розлад чи напад шизофренії, але висновок про це могли зробити тільки лікарі.

Після того як Сіммонза заарештували за підозрою у вбивстві, його адвокат замкнувся на теорії нервового розладу і попросив, щоб його клієнта оголосили невинним через божевілля. У той час звинувачений уперто продовжував стверджувати, що він невинний, відмовляючись від усіляких угод.

Оглянувши його декілька разів, Джозеф Вайдер дійшов висновку, що Дерек Сіммонз страждає від рідкісної форми дисоціативного розладу, і замолоду в нього було помилково діагностовано шизофренію. Психоз спричиняв періодичні випадки так званого стану фуги, коли пацієнт повністю втрачає самоусвідомлення, пам’ять і почуття ідентичності. У надзвичайних випадках такі особи можуть зникати з дому, а потім їх відшукують через роки в іншому місті чи штаті, де вони живуть під іншим ім’ям, не пам’ятаючи нічого про старе життя, деякі повертаються до свого старого «я», але повністю забувають про ті, які тим часом створили; а інші залишаються повністю охоплені своїм новим життям.

Якщо діагноз Вайдера був правильним, можливо, Сіммонз не пам’ятав нічого про те, що робив тієї ночі, коли через стрес і змінену свідомість, спричинену раптовим переходом від сну до пробудження, він діяв так, наче був зовсім іншою особою.

Доповідь Вайдера переконала суд, і суддя постановив, щоб Сіммонза відправили до психлікарні у Трентоні, поряд з іншими потенційно небезпечними хворими пацієнтами. За згодою цього закладу та адвоката пацієнта Вайдер продовжував лікувати Сіммонза, використовуючи гіпноз і революційну методику, що містила і суміш ліків проти конвульсій.

На жаль, через декілька місяців у лікарні на Сіммонза напав інший пацієнт і поранив йому голову, що врешті погіршило його стан. Дерек Сіммонз повністю втратив пам’ять, не відновивши її. Його мозок міг формувати і накопичувати нові спогади, але відновити старі було неможливо. Лора пояснила мені, що такий вид травми називається ретроградною амнезією.

Через рік, за наполяганням Вайдера, Дерека перевели до психлікарні в Марлборо, де режим був не настільки суворий. Там професор допоміг йому відновити його особистість. Фактично, за словами Лори, це була лише напівправда: пацієнт став Дереком Сіммонзом ще раз лише в тому сенсі, що він мав те саме ім’я і фізичну зовнішність. Він знав, як писати, але навіть не припускав, де він навчився це робити, він не пам’ятав навіть того, що ходив до школи. Дерек міг працювати електриком, але знову ж таки поняття не мав, як він навчився ремесла. Усі його спогади до того, як на нього напали в лікарні, були замкнені десь у його підсвідомості.

Навесні 1985 року суддя підтвердив прохання адвоката про звільнення Сіммонза з психлікарні через складність справи та цілковиту відсутність у пацієнта будь-яких жорстоких схильностей. Але, як сказала Лора, було зрозуміло, що Дерек Сіммонз не зможе потурбуватися про себе. Він не мав жодних перспектив щодо працевлаштування і рано чи пізно все скінчилося б психлікарнею. Він не мав ні братів, ні сестер, його мати померла від раку, коли він був ще малим. А батько, з яким Дерек ніколи не був близьким, виїхав із міста після трагедії, не залишивши нової адреси і не цікавлячись долею сина.

Тому Вайдер орендував для нього невеличку двокімнатну квартиру недалеко від свого власного дому і платив йому щомісяця за утримання будинку. Дерек жив сам, сусіди вважали його диваком. Час від часу він замикався і не з’являвся днями чи тижнями. Протягом цих періодів саме Вайдер приносив йому їжу і переконувався, що той вживає ліки.

Історія Дерека Сіммонза зворушила мене, як і ставлення Вайдера до нього. Саме з допомогою Вайдера цей хлопець, убивця він чи ні, зміг жити достойно. І він був вільний, навіть якщо його свобода й обмежена хворобою. Без Вайдера він закінчив би в божевільні, як нікому не потрібна руїна, в оточенні брутальних охоронців і небезпечних пацієнтів. Лора розповіла мені, що декілька разів вона з професором відвідувала лікарню в Трентоні, щоб виконати польові дослідження; вона гадала, що психлікарня – це, можливо, найзловісніше місце на світі.

Наступного тижня, коли почав падати перший сніг, я тричі відвідав будинок Вайдера й щоразу виявляв там Дерека, який робив дрібний ремонт. Ми розмовляли і курили разом, дивлячись на озеро, що здавалося розтрощеним під похмурим небом. Якби я не знав про його стан, то подумав би, що він нормальний чоловік, хоч і сором’язливий, самотній і не дуже розумний, у будь-якому разі він здавався м’яким і нездатним завдати якоїсь шкоди. Він говорив про Вайдера з благоговінням і розумів, чим завдячує професорові.

Він розповів мені, що недавно взяв цуценя з притулку. Він назвав його Джеком і щовечора водив його на прогулянку в парк неподалік.

Я згадав тут Дерека і його історію, тому що він відіграє важливу роль у трагедії, що мала трапитися.