Читать книгу Книга дзеркал - Юджин Овідіу Кіровіц - Страница 6

Я почав працювати в бібліотеці Вайдера наступних вихідних, діставшись до будинку автобусом зі станції Трініті. Ми випили по пиву на лавці поряд із озером, і він пояснив мені, як потрібно організувати його кілька тисяч книжок.

Професор купив новий комп’ютер, який поставив у кімнаті нагорі. Там не було вікон, а стіни вкривали довгі дерев’яні полиці. Він хотів, щоб я сформував кодифіковані записи так, щоб пошукова система змогла вказати місце розташування кожної книжки. Це означало ввести в комп’ютер дані: назву, авторів, видавців, номер Бібліотеки Конгресу і тому подібне та розмістити книжки за категоріями. Ми обоє зробили приблизний розрахунок і прийшли до висновку: на це підуть усі мої вихідні впродовж наступних шести місяців, хіба що я зможу проводити за роботою кілька додаткових днів кожного тижня. Я почав писати мою дипломну роботу, але сподівався, що знайду і протягом тижня зайвий полудень, щоб закінчити записи в бібліотеці, для яких мене Вайдер найняв.

Він запропонував платити мені щотижня. Сума виявилася більш ніж щедрою, і він дав мені чек за перші три тижні авансом. Я помітив, що, коли Лори не було, він ставав менш балакучим і говорив більше по суті.

Він сказав мені, що працюватиме в підвалі, де розташовано невеликий тренажерний зал, і залишив мене на самоті в бібліотеці.

Дві чи три години я провів, знайомлячись із комп’ютером і програмним забезпеченням, та протягом цього часу Вайдер не повернувся. Коли я нарешті вийшов з бібліотеки, то виявив його на кухні – він робив бутерброди. Ми поїли разом, говорячи про політику. На моє здивування, він був дуже консервативний у своїх думках і вважав «лібералів» такими самими небезпечними, як комуняк. Він думав, що Рейґан упорався якнайкраще, вимахуючи кулаком в обличчя Москви, тоді як його попередник, Джиммі Картер, лише цілував росіянам дупи. Ми курили у вітальні, а на кухні саме бурчала кавоварка, коли він запитав мене:

– Ви з Лорою просто приятелі?

Його запитання застало мене зненацька, і мені було незручно сформулювати відповідь. Я ледь не буркнув, що наші з Лорою стосунки – не його справа. Але я знав, що Лора дуже цінувала їхню дружбу, тому намагався залишатися незворушним.

– Просто приятелі, – збрехав я. – Так трапилося, що вона переїхала в той самий будинок, як і я, і ми потоваришували, хоча спільного в нас небагато.

– У тебе є дівчина?

– Так вийшло, що наразі я самотній.

– Що ж тоді? Вона красива, розумна і приваблива в усіх планах. Лора говорила мені, ви проводите багато часу разом.

– Я не знаю, що й сказати: або почуття є, або його немає.

Вайдер приніс горнята кави і простягнув мені одне, потім закурив і серйозно подивився на мене.

– Вона щось розповідала про мене?

Я відчував, що розмова стає напруженою.

– Вона ставиться до вас із великою повагою і щаслива бути поруч. Наскільки я розумію, ви обоє працюєте над спеціальним проектом, що докорінно змінить те, як ми сприймаємо людський розум, – щось пов’язане з пам’яттю. Це все.

– Вона розповідала тобі якісь подробиці, про що саме той проект? – швидко запитав він.

– Ні. На жаль, я спеціалізуюся в зовсім іншій галузі, і Лора відмовилася від спроб посвятити мене в таємниці психології, – сказав я, намагаючись здаватися розслабленим. – Ідея копирсатися в людському мозку не заводить мене. Без образ.

– Але ти ж хочеш стати письменником, так? – сказав він роздратовано. – Як ти збираєшся розвивати свої персонажі, якщо не знаєш про те, як люди думають?

– Це все одно, що стверджувати: ви повинні бути геологом, щоб змогти насолоджуватися скелелазінням, – сказав я. – Джо, я думаю, ви мене не так зрозуміли. – Він наполягав, щоб я називав його на ім’я, хоча мені було незручно робити це. – Іноді я просто сиджу в кафе й спостерігаю за людьми, вивчаю їхні жести та вирази. Іноді намагаюся уявити, що приховано за жестами й виразами. Але це те, що вони хочуть показати, свідомо чи ні, і…

Він не дав мені закінчити речення.

– Гадаєш, я якийсь вуаєрист, що підглядає через замкову щілину? Зовсім ні. Люди часто потребують підтримки, щоб краще себе зрозуміти, тому треба знати, як простягнути їм руку допомоги, без якої їхні особистості почнуть руйнуватися. У будь-якому разі мета тут зовсім інша. Розумієш, такий предмет дослідження – або, може, й не розумієш, але повір мені на слово – потребує, щоб до нього підходили конфіденційно, допоки я не оприлюдню результати. Я вже підписав контракт із видавцем, але не нашого університету, тому рада правління аж гуде. Не думаю, що треба тобі розповідати про заздрість у науковому світі. Ти вже досить давно студент, то знаєш, як усе працює. Існує ще одна причина, чому поки що потрібна конфіденційність, але я не можу посвятити тебе в це. Як справи в бібліотеці?

Це так у його стилі раптово змінювати тему, наче він завжди намагався застати мене зненацька. Я сказав, що ознайомився з комп’ютером і програмним забезпеченням, і, здавалося, все гаразд.

Чверть години потому, коли я саме збирався йти, Вайдер зупинив мене біля вхідних дверей і сказав, що нам потрібно поговорити про дещо іще.

– Після того як ви відвідали мене минулого тижня, хтось підходив до тебе й намагався розпитувати про те, над чим я працюю? Колега? Друг? Може, навіть незнайомець?

– Ні, особливо зважаючи на те, що ніхто, крім Лори, не знає, що я сюди приходив.

– Чудово. І в майбутньому також нікому не кажи. Справа з бібліотекою залишиться тільки між нами. До речі, чому Лора сьогодні не прийшла?

– Вона в Нью-Йорку, з подругою. Обіцяла піти з нею на шоу і залишиться в неї на ніч. Батьки повертаються завтра вранці.

Якийсь час він пильно дивився на мене.

– Чудово. Мені цікаво, як їй те шоу. Як звати її подругу?

– Да́рма, якщо не помиляюся.

– Такі імена, як Дейзі й Ненсі, були недостатньо гарні для тих хіпі двадцять років тому, правда? Бувай, Річарде. Побачимося після Дня подяки. Я б запросив тебе відсвяткувати зі мною, але завтра збираюся в Чикаго і до п’ятниці не повернуся. Лора має запасний комплект ключів, можеш ним скористатися. Ти знаєш, що потрібно зробити, і якщо маєш час, можеш приходити, поки мене не буде. Бережи себе.

Замість того, щоб піти на автобусну зупинку, я тинявся вулицями неподалік Вайдерового будинку, курив і думав про нашу розмову.

Отже, Лора мала запасний комплект ключів від будинку Вайдера. Це здалося мені дивним, адже я ніколи не знав, що вони настільки близькі. Якщо я правильно зрозумів, то Вайдер натякав: Лора збрехала мені, коли сказала, що збирається в театр зі своєю подругою. І він дуже обережно розпитував мене про характер наших із Лорою стосунків.

Я повернувся додому в кепському настрої, поклав чек у шухляду гардеробу в моїй кімнаті з неприємним почуттям, що то була плата за сумнівну справу, яку я не розумів. Уперше від зустрічі з Лорою я мав провести суботній вечір на самоті, і будинок здавався темним і ворожим.

Я прийняв душ, замовив піцу та подивився одну серію «Одружені… та з дітьми», не знайшовши нічого смішного в діяннях сімейства Банді. Я відчував запах Лори, ніби вона сиділа поруч зі мною на дивані. Минуло всього кілька тижнів, відколи я вперше зустрів її, але склалося враження, що ми знаємо одне одного багато років, – вона вже стала частиною мого життя.

Я послухав касету Б. Б. Кінґа, погортав роман Нормана Мейлера і задумався про неї й професора Вайдера.

Він добре до мене ставився, запропонував мені роботу, за яку я мав би почуватися вдячним. Він був провідною постаттю в науковому світі, тому мені пощастило, що він узагалі звернув на мене увагу, навіть коли й за пропозицією його протеже. Проте, попри цей образ, я відчув щось темне і дивне в його поведінці, те, що я не міг визначити, але воно там було, ховаючись за люб’язністю і майже безупинним потоком слів.

І найгірше – мене вже почало цікавити, чи казала правду Лора. Я продумав усі види сценаріїв, за допомогою яких можна перевірити правдивість її слів, але на той час уже було занадто пізно, щоб устигнути на поїзд до Нью-Йорка. І до того ж, я би почувався смішним, шпигуючи за нею здалеку, як у поганому дешевому кіно.

З такими думками я заснув на дивані, тоді прокинувся посеред ночі й піднявся у свою спальню. Мені снилося, ніби я був поруч із величезним озером, береги якого вкривав очерет. Я дивився в темні води, і раптом у мене виникло сильне відчуття небезпеки. Я побачив лускатий, замулений силует величезного алігатора, який підкрадався до мене через зарослі.

Але коли рептилія розплющила очі та втупилася в мене, я побачив, що вони були такі самі водянисто-блакитні, як у професора Вайдера.

Наступного дня Лора повернулася. Я провів весь день, тиняючись навколо університетського містечка з двома знайомими, а на обід пішов до їхнього будинку на Насса-стрит поїсти піцу і послухати музику. Коли я почув, що під’їхав її автомобіль, то саме робив собі каву.

Лора здавалася втомленою, у неї були темні кола під очима. Вона якось сухо поцілувала мене, а потім рвонула в свою кімнату, щоб переодягнутися і прийняти душ. Чекаючи на неї, я налив два горнятка кави й розтягнувся на дивані. Коли Лора спустилася, вона подякувала мені за каву, схопила пульт дистанційного управління і почала перемикати канали. Не схоже, що вона була в настрої говорити, тому я дав їй спокій. У якийсь момент вона запропонувала вийти надвір покурити.

– Шоу було дурне, – сказала вона, спрагло затягуючись цигаркою. – Батьки Дарми діставали нас увесь вечір. А коли я поверталася назад, у тунелі перед нами сталася аварія, тому я на півгодини застрягла в заторі. Ця клята машина почала видавати дивний шум. Гадаю, треба її комусь показати.

Надворі мрячило, і крапельки води в її волоссі виблискували, як діаманти.

– Як називалося шоу? – запитав я. – Якщо хтось запитає мене, я допоможу їм заощадити тридцять доларів.

– «Зоряний експрес», – швидко відповіла вона. – Відгуки хороші, просто я була не в тому настрої.

Вона знала, що я ходив до Вайдера, тому запитала мене, як усе пройшло і чи дійшли ми згоди відносно бібліотеки. Я розповів їй: він дав мені чек, яким я збирався розрахуватися за квартиру, і я вже відпрацював кілька годин.

Коли ми повернулися всередину й сіли на диван, вона запитала:

– Щось не так, Річарде. Поговорімо про це?

Я вирішив, що безглуздо намагатися приховати все, тому сказав:

– Вайдер розпитував мене про наші стосунки. І…

– Що саме?

– Дивні запитання… Він також хотів дізнатися, чи не підходили до мене щодо нього, і питав, що ти розповіла мені про дослідження, яке ви з ним робите.

– Ага!

Я чекав, що вона продовжить, але Лора мовчала.

– Ба більше, він натякав, що ти, можливо, збрехала мені й що в Нью-Йорк поїхали з якоїсь іншої причини.

На якусь мить вона замовкла, а тоді запитала мене:

– І ти повірив йому?

Я знизав плечима.

– Я вже й не знаю, що думати. Я не знаю, чи маю право розпитувати тебе про те, що ти робиш чи не робиш. Ти не моя власність, і не думаю, що я підозріливий хлопець.

Вона тримала горня в долонях, немов птаху, яку збиралася випустити.

– Добре, то ти хочеш, щоб ми це з’ясували?

– Звісно.

Вона поставила горня на стіл і вимкнула телевізор. Ми домовилися не палити в будинку, але вона закурила. Я вважав це винятковою обставиною, тому правила тимчасово діяти припинили.

– Гаразд, не все зразу. Коли я переїхала сюди, мені навіть на думку не спадало починати стосунки з тобою чи з кимось ще. Наприкінці першого курсу я почала зустрічатися з хлопцем з економічного факультету. Ми провели літо окремо; обоє повернулися додому. Відновили стосунки восени, і деякий час усе здавалося добре. Я закохалася в нього або так принаймні думала, хоча й знала, що почуття невзаємне – він був непостійний, не брав на себе жодних емоційних зобов’язань. Я підозрювала, що він зустрічається з іншими дівчатами, тому злилася на себе за те, що терплю його. Саме тоді я почала працювати на Вайдера. Спочатку як волонтер, так само, як ще зо двадцять чи тридцять інших студентів, але незабаром, коли ми взялися обговорювати його роботу, гадаю, я йому сподобалася. Я перейшла на вищий рівень. Стала його асистенткою, якщо можна так сказати. Хлопець, про якого я говорила, приревнував. Він почав стежити за мною, розпитував про стосунки з Вайдером. Декан отримав анонімного листа, у якому мене і професора звинувачували в тому, що ми коханці.

– Як звали того хлопця?

– Упевнений, що хочеш знати?

– Звісно.

– Його звати Тімоті Сандерз. Він і досі тут вчиться, у магістратурі. Пам’ятаєш, коли ми були в барі «У Роберта», на Лінкольн-стрит, одразу ж після того, як уперше зустрілися?

– Пам’ятаю.

– Він був там із дівчиною.

– Гаразд, продовжуй.

– Після того листа до декана Вайдер оскаженів. Я дуже хотіла продовжувати працювати з ним, оскільки вже була залучена в його дослідницьку програму. Йшлося про мій шанс зробити собі кар’єру в цій галузі. Я не збиралася дозволити Тімоті зруйнувати такий шанс. Я зізналася Вайдеру в певних підозрах щодо того, хто відправник того листа. Він змусив мене пообіцяти розірвати свої стосунки з Тімоті, що я й так збиралася зробити. Ми з Тімоті поговорили, і я сказала йому, що не хочу продовжувати зустрічатися з ним. Як не дивно, саме тоді, здавалося, він щиро закохався в мене. Він слідував за мною, куди б я не пішла, надсилав листи з довгими сопливими історіями, попереджаючи, що серйозно налаштований покінчити з життям, і я житиму з почуттям провини. Він надсилав мені додому і в університет квіти, випрошував зустрітися з ним хоча б на кілька хвилин. Я дотримала свого рішення і відмовилася розмовляти з ним. Вайдер запитував мене зо два рази, чи той хлопець ще присутній у моєму житті, і, здавалося, залишився задоволений, коли я сказала йому, що порвала з Тімоті назавжди, і, що б не трапилося, ніколи не зміню свою думку. Тоді Тімоті застосував іншу тактику і почав завуальовано погрожували. Здавалося, він одержимий. Якось я бачила його неподалік Вайдерового будинку, він сидів у своєму автомобілі, припаркованому під вуличним ліхтарем на розі. Через нього я переїхала сюди. На деякий час Тімоті зник, і я зустріла його знову, як уже казала, того вечора в барі. Після того він підійшов до мене в студмістечку, і я зробила помилку, погодившись випити з ним горнятко кави. Я була переконана: він змирився з тим, що все скінчилося, враховуючи те, що він припинив переслідувати мене.

– Вибач, що перебиваю, – сказав я. – Але чому ти не звернулася в поліцію?

– Я не хотіла неприємностей. Тімоті не був жорстоким. Він жодного разу не спробував вдарити мене, тому я не почувалася в якійсь фізичній небезпеці. І я сумніваюся, що поліціянти зацікавляться закоханим хлопцем, що гине за аспіранткою, допоки той не порушить закон. Але після кави разом усе почалося знову. Він сказав мені, що я все ще кохаю його і, хоча не визнаю, рано чи пізно зрозумію це. Що він був настільки засмучений, коли ми розійшлися, що тепер проходить курс терапії в Нью-Йорку. Я хвилювалася, що він може прийти сюди й улаштувати сцену, а ти розгніваєшся. Коротко кажучи, я погодилася поїхати з ним на один із сеансів, щоби продемонструвати психологу, що я людина з плоті й крові, а не плід його уяви, видумана подруга, у чому, як він підозрював, був переконаний психолог. Тому я й вирушила в Нью-Йорк. Він уже дізнався мою нову адресу. Після візиту до психолога я зустріла Дарму і провела ніч у її батьків, як уже тобі розповідала. Це все. Тімоті обіцяв ніколи не намагатися знайти мене знову.

– Чому ти не сказала мені правду? Хіба це не було б простіше?

– Бо довелося б розповісти тобі все, що я тільки-но розповіла, а я не хотіла. Цей хлопець не що інше, як тінь із мого минулого, і я хочу, щоб він там і залишався, з іншими тінями. Річарде, в усіх нас є речі, які хочеться забути, та ми нічого не можемо з цим удіяти. І речі з минулого не варто виставляти напоказ, бо іноді їхнє значення занадто складне чи надто болюче. Краще їх приховувати.

– І це все? Ти пішла з ним на один сеанс, поспілкувалася з психіатром, а потім ви просто розійшлися?

Вона здивовано глянула на мене.

– Так, я ж сказала тобі, що це все.

– А що сказав лікар?

– Він був переконаний, що Тімоті вигадав усю цю історію про наші стосунки. Що колишня дівчина – це своєрідна проекція, яку він створив для себе, і що це, ймовірно, не має ніякого зв’язку з реальною людиною на ім’я Лора. Це якось пов’язано з вихованням мачухою, яка не любила його, а він не міг витерпіти думку, що його відштовхують. Але чому тебе цікавить усе це лайно?

Сутеніло, але ніхто з нас не встав, щоб увімкнути світло. Ми сиділи в напівтемряві, як на полотні Рембрандта під назвою «Лора випрошує прощення в Річарда».

Я хотів її, не міг дочекатися, щоб зняти з неї одяг і відчути її тіло поруч із моїм, але водночас почувався, наче мене обдурили й зрадили. Мене загнали в глухий кут, і я не знав, що робити далі.

– Вайдер знав про це? – запитав я. – Він знав справжню причину, чому ти збиралася до Нью-Йорка?

Вона підтвердила, що знав.

– І чому він відчував потребу привернути до цього мою увагу?

– Тому що саме так він і робить, – відрізала вона сердито. – Тому що йому, напевне, не подобається, що в нас стосунки. Може, він ревнує і не може опиратися спокусі підкинути дров у вогонь, тому що це він уміє робити найкраще: маніпулювати, гратися з розумом інших людей. Я попереджала тебе, що ти не знаєш, який він насправді.

– Але ти описала його як генія, якогось напівбога і сказала мені, що ви хороші друзі. А зараз…

– Ну, здається, іноді навіть геній може стати справжнім придурком.

Я знав, що страшенно ризикую, запитуючи це, проте продовжив.

– Лоро, у вас із Вайдером були якісь стосунки?

– Ні.

Я був вдячний, що вона дала мені пряму відповідь, без жодного лицемірного обурення або (майже) неминучого «як ти міг навіть подумати таке»?

Але все ж за якусь мить вона додала:

– Мені прикро, Річарде, що така думка промайнула в твоїй голові. Але з огляду на обставини я розумію.

– Я був трохи здивований, коли дізнався, що в тебе є ключі від його дому. Вайдер сказав мені.

– Якби ти запитав мене, я б теж тобі сказала. Це не секрет. Він сам, не має співмешканки. Жінка приходить кожної п’ятниці прибирати, а також його колишній пацієнт, який живе поруч, приходить щоразу, коли йому потрібен домашній майстер. Він дав мені ключі про всяк випадок. Я ніколи їх не використовувала, повір мені. Я ніколи не приходила, коли його не було вдома.

Її обличчя ледь виднілося в присмерку вітальні, і мене непокоїло, хто ж така Лора Бейнз насправді, та Лора Бейнз, яку я зустрів лише кількома тижнями раніше і про яку, зрештою, нічого не знав. Тоді я відповів на своє власне питання: вона – жінка, яку я кохав, і це все, що справді важливо.

Того ж вечора, після того як ми домовилися більше ніколи не говорити про цей випадок – а я був досить молодий, щоб давати обіцянки, яких неможливо дотриматися, – Лора розповіла мені про експерименти, які робив Вайдер. Навіть вона не знала всіх подробиць.

Зв’язок професора з владою почався близько семи років тому, коли його вперше викликали як свідка-експерта у справі про вбивство. Адвокат обвинуваченого наполягав на тому, що його клієнт не міг постати перед судом через неосудність. У таких випадках, як пояснила Лора, збирається команда з трьох експертів, і вони разом складають звіт про психічний стан обвинуваченого, а потім суд вирішує, чи версія захисту обґрунтована, чи ні. Якщо експерти підтверджують, що обвинувачений страждає на психічне захворювання, яке робить його нездатним зрозуміти природу обвинувачень, висунутих проти нього, то його переводять у судово-психіатричну лікарню. Пізніше на прохання адвоката пацієнта можуть перевести у звичайну психіатричну лікарню або навіть звільнити, якщо суддя прийме рішення на його користь.

Вайдер, який на той час викладав у Корнелльському університеті, засвідчив, що такий собі сорокавосьмирічний Джон Тібурон, якого звинувачували у вбивстві сусіда, вдає хворого на амнезію, хоча два інші експерти вважали, що він психічно хворий, страждав на параноїдальну шизофренію й що його передбачувана втрата пам’яті справжня.

Зрештою, було доведено: Вайдер мав рацію. Дослідники виявили журнал, який вів Тібурон, де він описував свої справи до найменших подробиць. Сусід був не єдиною жертвою. Крім того, Тібурон збирав інформацію про симптоми різних психозів, які могли б бути підставою для виправдання. Іншими словами, злочинець упевнився: в тому разі, якщо його спіймають, він зможе досить переконливо прикидатися, щоб експерти повірили, що він психічно хворий.

Після цього випадку Вайдера продовжували викликати як консультанта, і він дедалі більше зацікавлювався вивченням пам’яті й аналізом пригнічених спогадів, які були в моді після публікації книжки «Мішель пам’ятає», написаної психіатром і ймовірною жертвою сатанинського ритуального насильства в дитинстві. Вайдер розглянув сотні таких випадків, навіть використовував гіпноз для подальшого просування дослідження. Він відвідував в’язниці й судово-психіатричні лікарні, говорив із небезпечними злочинцями і вивчав незліченні випадки амнезії.

Урешті, він дійшов висновку, що деякі випадки пригнічення спогадів, особливо коли суб’єкти зазнали серйозної психологічної травми, виникають, коли вмикається свого роду автоімунна система – суб’єкт досить легко стирає травматичні спогади або очищає їх, щоб зробити прийнятними, так само, як біла кров’яна клітина атакує вірус, що проникнув у тіло. Отже, наш мозок укомплектований і кошиком для сміття.

Але якщо такі процеси розгорталися спонтанно, чи можна було розшифрувати їхній механізм, щоб терапевт міг запустити його та керувати ним? Оскільки спонтанне спрацьовування механізму досить часто спричиняло незворотні пошкодження і безпечні спогади могли стертися разом із травматичними, спроба пацієнта уникнути травми призводила до нової травми, у деяких випадках більшої, ніж попередня. Це неначе вирішити проблему потворного шраму чи опіку, відрізавши всю руку.

Вайдер продовжив свої дослідження, на той час перебравшись до Принстона.

Саме там до нього звернулися представники одного агентства, як він загадково висловився в розмові з Лорою, щоб запропонувати йому місце керівника програми, розробленої цією установою. Лора більше нічого не знала, але підозрювала, що проект містив видалення чи «очищення» травматичних спогадів, від яких страждали солдати та таємні агенти. Вайдер не хотів говорити про це. Справи йшли не надто гладко, і стосунки між ними й професором ставали дедалі напруженішими.

Від її слів мороз пішов по спині. Здалося дивним відкрити для себе, що безсумнівні, на мою думку, уривки реальності, ймовірно, насправді були тільки результатом суб’єктивної точки зору про певну річ чи ситуацію. За її словами, наші спогади, немов кіноплівка, яку досвідчений редактор зображень здатен склеїти за власним бажанням, або немов желатин, який можна залити в будь-яку форму.

Я сказав, що мені важко погодитися з такою теорією, але Лора заперечила мені.

– Хіба в тебе ніколи не складалося враження, що ти вже пережив щось чи був у певному місці, а потім з’ясовуєш, що ніколи не був там, тільки чув розповіді про це в дитинстві? Твоя пам’ять просто стерла спогад про те, як тобі розповіли історію, і замінила його подією.

Так, протягом тривалого часу, я гадав, що дивився Супербоул 1970 року по телевізору і бачив, як «Вожді з Канзас-Сіті» побили «Міннесотських Вікінґів». Але насправді тоді мені було тільки чотири роки, і я думав, що бачив це лише через неодноразово почуту татову розповідь про ту гру.

– От бачиш! Це один із типових прикладів, як важко дослідникам розібратися із заявами очевидців. Зазвичай вони пропонують суперечливу інформацію, навіть очевидні подробиці, такі як, наприклад, колір автомобіля, який збив людину та втік. Дехто каже: автівка червона, інші готові присягнути, що вона синя, а зрештою з’ясовується, що вона жовта. Наша пам’ять – не відеооператор, який записує все, що відбувається перед об’єктивом, Річарде, а радше сценарист і режисер в одному наборі, які роблять власні фільми з уривків реальності.

Не знаю, чому, але того вечора я приділяв її словам більше уваги, ніж зазвичай. Зрештою, мені було байдуже, над чим там працював Вайдер. Але я дуже хотів знати, чи вона розповіла правду про Тімоті Сандерза.

Лора казала правду про силу імен, і саме тому його я пам’ятаю майже тридцять років потому. Також я вкотре задумався того вечора, чи її стосунки з професором були строго професійні. Сексуальні домагання стали модною темою у вісімдесятих роках, і університети теж були не захищені від скандалів. Іноді вистачало простого звинувачення, щоб зруйнувати кар’єру або принаймні кинути тінь. Тому я не йняв віри, що Вайдер за його положення здатний ризикувати всім заради брудної інтрижки з ученицею, незалежно від того, як його могло тягнути до неї.

Тоді ми обоє ночували на дивані у вітальні, і довгий час після того, як вона заснула, я не спав, дивлячись на її оголене тіло, довжезні ноги, вигин стегон, прямі плечі. Вона спала, як дитинка, зі стиснутими кулачками. Я вирішив повірити їй: іноді нам необхідно беззаперечно повірити, що слона можна витягти з циліндра.