Читать книгу Катерина Білокур - Ю. І. Коляда - Страница 3

Людина на землі має найтісніший зв’язок із фізичним світом, до якого належить половиною свого дуального буття. Існування кожного народу зумовлюється місцевістю та навколишньою природою. Тому в народних піснях яскраво втілено образи країни, її природи, форми зв’язку з нею, ставлення народів до неї. І північ, і південь, і вершини гір, і всі витвори різних кліматів змальовуються в народних піснях.

Людині притаманна надзвичайна риса: вона бачить, що навіть груба матерія має зв’язок з духовним творінням. Кожен з нас розуміє, навіть підсвідомо, в чому полягає цей зв’язок. Таке розуміння духовного в тілесному і складає основу всього прекрасного в мистецтві, воно є ознакою гармонії та любові, яка існує між творцем та його творінням.

Людина здатна любити тільки уявне, тілесне саме по собі недоступне її серцю. На цій властивості людської природи, зауважує В. Семенчук, народ вносить у свої твори образи фізичної природи, а також оживляє її – в його очах природа отримує розумне буття.

Багатством українського народу є його працьовиті та добрі люди, вікова історія, величні перемоги, щедра земля, мелодійна мова та прекрасні пісні соловейка. А також багатством українського народу є його розкішна природа, а в ній – квіти, викохані, виплекані руками матерів біля своїх домівок.

Символ духовного в людині – квітка, яка у світовій художній культурі недаремно вважається знаком Землі і центром Всесвіту. Квітуча рослина асоціюється з весною, красою природи, молодістю, здоров’ям і радістю життя, сонячним й оптимістичним сприйняттям природи, сенсу життя. Пора року, коли все квітне та пахтить, завжди сприймалася людиною як повернення до нового життя, відродження життєвих сил і надія на краще.

Квіти символізують дітей, дівчат й виступають символом беззахисності. Культ квітучої рослини супроводжував людину упродовж всього її життя і навіть по смерті. В Україні споконвіку шанують квіти– нема жодної української хати, біля якої дбайливі руки господині не влаштували б яскравих квіткових острівців. Вони милують око, ніжно хвилюють душу, міцно прив’язують серця до рідних домівок. Вони квітують на вишиваних рушниках, скатерках. Квітковими орнаментами прикрашають печі, стіни оселі. Також квіти присутні на нашому національному одязі: на плахті й корсетці символізують доброту, щирість душі. На рукавах сорочки, вважають, квіти оберігають від хвороби, злого ока.

Особливим оберегом в Україні завжди був і є вінок. Це не просто краса, а «знахар душі». Бо в ньому є чарівна сила, що біль знімає, силу береже. В українському віночку дванадцять квіток, і кожна з них є оберегом. До віночка вплітаються: мальва, калина, безсмертник, деревій, незабудка, чорнобривці, барвінок, любисток, волошка, ромашка, червоний мак, хміль.

Серед квітів у вінку найпочесніше місце належить деревію. Ці дрібненькі білі квіточки здалеку нагадують велику квітку. Її називають у народі деревцем – де б не проросла ця рослина, вона завжди цвіте. Тому у віночку вона є символом нескореності.

Ромашка. Ця квітка приносить не тільки здоров’я, а й добро та ніжність. Вплітають її з гронами калини чи з вусиками хмелю – символу гнучкості й розуму. Саме хміль здавна шанується в народі, оспіваний в піснях і легендах. Парубка часто порівнюють із хмелем.

Тендітні квіти ніжно-синього кольору, ніби очі дівчини, вплітають у віночок як символ краси, молодості та сили. Це – волошки. У повному віночку сусідять волошка і любисток. А ще з цих квітів виплітають окремий віночок – віночок відданості.

Безсмертник у віночку – символ здоров’я, він лікує багато хвороб, хоча на вигляд дуже скромний. Але кожна квіточка, якою б тендітною вона б не була, потрібна людям.

Культура українського народу незвичайна та унікальна. До нашого часу зберіглося багато свят, звичаїв, обрядів, і майже в кожному почесне місце займають квіти. Наприклад, існують такі звичаї: класти у першу купіль різні духмяні квіти. У купіль хлопчика клали любисток, щоб довго жив; чорнобривець, щоб був чорнобривим, у купіль дівчинки клали ромашку, щоб рум’яною була, калину, щоб красивою була, любисток, щоб люб’язною була.

Існує повір’я, що любисток – це зілля, яким можна когось причарувати. Через це в народі називають його любчик, люби мене, приворотне зілля. Справді, якщо розтерти листочок цієї рослини, відразу навкруги розіллються пряні пахощі.

Найпочесніше місце в українській хаті завжди відводилось освяченим рослинам. В українського народу є три свята: Трійця, Івана Купала, Маковія, на які святять саме квіти. На Маковія (День семи святих мучеників Маковеїв) в церкві святили мак. Яскрава краса маків здавна привертала увагу людей. Навесні його розсівали по городах, а сухі квіти дівчата вплітали до своїх кіс, щоб зміцнити волосся. Якщо в дитини безсоння, то посвячені макові головки клали їй під подушку. У народі співають: «Нема цвіту кращого від маківочки, Нема роду милішого від матіночки». Недаремно ця палка квітка є символом дівочої вроди. Парубки ж чіпляли маки у петличку, багряний колір квітки символізував щирі й чисті почуття.

На Трійцю селяни вбирали хату снопиками лепехи, прикрашали образи пучечками пахучих васильків, м’яти, материнки. Під час весняних обрядових дійств молодь виконувала хороводні та ігрові пісні, шанобливо звертаючись до квітів і уславлюючи їхню красу.

Деяким рослинам наші предки приписували особливе, магічне значення. Могутнім оберегом вважалась квітка тирличу, яка, за народними віруваннями, відганяла нечисту силу. Часник боронив людину від чарів і всякого лиха, його вплітали дівчатам у коси, а хлопчикам зав’язували у сорочечки.

Символічне значення мали й інші рослини: м’ята, ряст, васильки, папороть. Коли з’являлася перша зелень і зацвітав ряст, всі поспішали до лісу, щоб потоптати цю рослину. При цьому примовляли: «Топчу, топчу ряст, ряст. / Бог здоров’я дасть, дасть. / Дай, Боже, діждати, / Щоб на той рік топтати». Вважалося, якщо людина «доторкнеться» до живої природи, вона набереться сил і здоров’я.

Проліски – провісники тепла – символ сподівань на краще майбутнє, у народі їх називають квітами надії. Український фольклор про травневі квіти конвалії каже, що ці квіточки подібні до перлин. Запрошуючи дівчину до танцю, хлопець дарував їй букет конвалій. Обмін букетиками навіть означав згоду на одруження. Якщо ж дівчина була не згодна, вона кидала букетик на землю.

Про васильки є в народі така оповідь. Був собі колись молодий і гарний хлопець. На Зелені свята заманила його русалка в поле, залоскотала і перетворила на синю квітку. Відтоді й ростуть у полі ті гарні, трохи сумні квіточки. А звуть їх ім’ям хлопця – васильками. Васильки – дуже запашні квіти, раніше їх клали за ікони, прикрашали ними хрести у церквах. Васильки – символ святості, привітності, чемності.

Особливо привертають до себе увагу світло-сині зорі квітів цикорію. Це Петрів батіг. Його довге стебло майже безлисте, і якщо ним змахнути – то воно свистить, як справжній батіг. У народі назву цієї квітки пов’язували з ім’ям апостола Петра – учня Ісуса Христа. Цього святого вважали покровителем полів. Народ вірив, що апостол Петро, йдучи межею, хльоскає стеблинкою цикорію, як батіжком. А комахи, що сидять на колоссі, злітають від того звуку догори і не сміють шкодити хлібам.

З давніх-давен шанують на Україні синьоокий барвінок – вічнозелений смарагд, що в’ється навіть під крижаним снігом, тому і є він символом вічного життя, міцного кохання, щасливого шлюбу. Ця квіточка часто царює у весільних обрядах. Барвінок також є символом краси, здавна вважалося, що рослина дарує дівчині вроду.

Одна з легенд розповідає, що колись чужоземець побачив українську дівчину й палко в неї закохався. Навіть ставши перед Богом по смерті, попросив Творця пустити до коханої ще раз. І той повернув його на землю квіткою барвінку, який вився всюди, де ступала нога милої, а по смерті – виріс на її могилі. А називається барвінок хрещатим від слова «хрест», бо його стебла перехрещуються одне з одним. Листки зелененькі, продовгуваті й вічнозелені, квіти блакитні, ніби зірки. Ця квітка є чоловічим символом, образом хлопця – барвінок то вродливий, статний парубок:

Барвінок, до речі, ніколи не викидали на смітник, а тільки у воду, щоб не загинув від спраги.

Збираючи зілля, наші предки стиха співали пісню або шепотіли замовляння, називали в заклинаннях ім’я хворого, для кого були призначені трави. Іноді залишали довкола себе гроші, цілували зібрані трави або землю. Словом, дякували землі за магічну силу трав, коріння і ягід. Із зібраного зілля готували відвари, настої або перетирали їх на порошок.

Магічними функціями народ наділяє чебрець – українське «євшан-зілля». Для українця саме ця рослина є символом Батьківщини. Її брали з собою, від’їжджаючи на чужину, як згадку про рідний край. Трава чебрецю має надзвичайний аромат, що зберігається довгий час, навіть висушена трава дає ніжні пахощі степу, коли тліє.

В Україні донині під час церковних служб традиційно підкурюють чебрець: вважається, що це приносить добробут і благополуччя в родині. Чебрець, полин, м’ята, чорнобривці, ромашка, материнка в поєднанні створюють чарівний і неповторний запах, який надає оселі затишку, спокою. Раніше такі пучки клали на покуті та в узголів’ї ліжка.

Без краси квітів люди не уявляли життя, вони берегли та любили цей безцінний дар природи, що з давніх давен уособлює красу України та духовну міць її народу.