Читать книгу Катерина Білокур - Ю. І. Коляда - Страница 7

У народі кажуть, що письменник живе у своїх книжках, скульптор – у створених ним скульптурах, художник – у своїх картинах, а вчитель – у думках і справах учнів. «…Коли я вперше приїхав з села до великого індустріального міста і зайшов… до відомого українського поета, то побачив у нього над робочим столом портрет посивілої жінки з глибокими розумними очима. Мати? Ні. Видатний поет не був на неї схожий. І я… насмілився запитати: «Хто вона, ця жінка?» Поет підвівся з крісла й тихо, але урочисто відповів: «Моя перша вчителька». Скільки минуло відтоді часу! Мабуть, років з тридцять. А й досі всі, хто буває тепер на квартирі у цього видатного посивілого, але вічно юного поета, затамувавши подих, дивляться на портрет його першої вчительки.

І якщо не в кожного з нас є такий портрет під склом, то, я певен, кожен з нас носить дорогий образ у своєму серці. І повік носитиме, повік його згадуватиме як у найрадісніші, так і в найтяжчі хвилини свого життя. Чому? А тому, цей світлий образ завжди кликав нас і кликатиме, як і колись у дитинстві: «До світла! До праці!»… (український прозаїк В. Кучер).

Так, у квартирі 40-річного академіка Павла Тичини завжди була на видному місці світлина першої вчительки. І відомий поет при всякій нагоді кожному прагнув розповісти про свою улюблену першу вчительку, виконуючи біблійну пораду: «НЕ ЗАБУВАЙТЕ НАСТАВНИКІВ СВОЇХ!».

Їй 24 роки. Її переповнює жага до малювання. Це «дання» міцно засіло в голові Катерини Білокур. «Бувало, працює в полі, не розгинаючи спини, а картина якась у голові снується і так владно її кличе, що забуває про все, зупиняється, бере якусь ломачку в руку і починає викреслювати на землі всілякі візерунки. Лихо було, якщо батьки поралися десь поруч і заставали її за цією роботою…» (зі спогадів Н. Калити).

Проте життя у селі залишалось суворим, вимогливим. Вона – опора батьків. А вони, знаючи про її захоплення, не підтримуючи ці її «дивацтва», навмисне перевантажували дівчину роботами на городі і в полі. Та до роботи в полі вона ставилася сумлінно хоча б тому, що дуже боялася, аби не казали на неї дармоїдка, ледащо. А про неї й так доволі пліткували в селі… Вічно заклопотана, переповнена тяжкими думками, обмовлювана людьми, осуджувана батьками, вона не дбала навіть про вбрання: ходила в довгій, аж до п’ят, рясній чорній спідниці, в такій же довгій чорній керсетці, в сорочці, вишитій червоним і чорним…»

«Скільки терпіння мала!.. на обмови й суди-пересуди не дуже реагувала:.. усвідомлювала, що все те ніщо в порівнянні з тим, до чого вона потай прагне… Оця фанатична віра в себе… додавала наснаги в боротьбі за себе», – пригадувала Н. Калита.

1924 рік. У селі Богданівка з’явились нові люди. Це були не просто нові селяни-господарі. Їх авторитет був незаперечним серед односельців. Серед селян-трударів їх вирізняла освіченість. Це було подружжя молодих вчителів – Іван Григорович та Ніна Василівна Калити. «1924 року ми дістали призначення на роботу в село Богданівну. Школа в Богданівці тоді була початковою – чотирикласною», – згадувала Ніна Василівна.

«У 1924 році, в кінці, до нас в Богданівну прислали нових учителів – Івана Григоровича Калиту і його дружину Ніну Василівну… Він був і учителем, і керівником школи, вона ж учителювала…» – пригадувала М. Кобець. «Ой, які це люди були гарні, культурні такі! І за моїх гарних вишивок я з ними познайомилась», – відмічала згодом К. Білокур.

26-річний Іван Григорович Калита, за походженням із дрібних дворян, по закінченню у 1918 р. курсів вчителів, працював у рідному селі Капустинцях Яготинського району Київської обл. Високий, сухорлявий, кругловидий, з русявим волоссям і такими ж вусами. Трохи накульгував на ногу. Завжди інтелігентний, упевнений у собі, сповнений діяльної енергії, він увесь віддавався людям, школі. «Зовні він був якийсь спокійний, урівноважений, навіть аж уповільнений у мові-розмові, зате кожне його слово лягало добрим зерном у душі. Він дуже любив дітей і власних, і чужих» (зі спогадів Любові Литвак).