Читать книгу Катерина Білокур - Ю. І. Коляда - Страница 5

Спекотний червень, прозоре небо тане над полями, маревіє далеч. І з-посеред марева, з-посеред розлитої повені хлібів виринає хутірець, ба навіть не хутірець – чимале село, окутане садками. В дивовижній гармонійності з цією розкішною природою, з блакиттю неба, воно, здається, пливе кудись, повите все туманом сонця, пилком колосистих хлібів, що саме розкрасувались…

– Оце ж вона і є Богданівка.

– Яка Богданівка?

– Рідне село тієї чарівниці… Катерини Білокур!

Село Богданівка, вирісши на прикордонні Київщини, Черкащини та Полтавщини, явило світові Катерину Білокур, і відтоді, за влучним висловом Олеся Гончара, стало її столицею.

Тут, на сільському закрутні, яке богданівці справіку нарекли «загребеллям», вросла у землю присадкувата хатина – обитель земної долі та мистецького Всесвіту геніальної художниці. Тут живе її світлий дух, ось уже десятиліттями сюди долинає вона з-за вічного пругу чи то самотньою журавкою з пісні, чи жар-птицею з казки, чи гінкою мальвою з її численних полотен.

Богданівка стоїть за сто п’ятдесят кілометрів на схід від Києва. Тут майбутня художниця побачила світ, самостійно оволоділа грамотою. Тут упродовж всього життя вчилася у книжок і природи «святому малярству». Її Божий дар – дитинний магічний позір – буде з нею від дитинства до її земного вінця, шістдесят один рік.

«Людина – це очі, а потім все те, що довкола очей», – так колись сказала сама Катерина Білокур і, може, навіть не збагнула того, що словами змалювала портрет геніальності.

Тут, у Богданівці, у благословенному краї спізнала вона і горе, і сяючі вершини насолоди творчістю. Тут щасливо сміялася, співала близькі її серцю пісні, ткала полотно, вишивала, саджала рослини і квіти, полола, святкувала Різдво, Великдень, Трійцю, захоплено подивляла зачаровані взори вишивок, плахт, запасок, килимів.

На богданівському «загребеллі» по обійстях розкотисто кричать півні, лементують гуси, сито гавкають пси – там кипить звична сільська буденність, а в обійсті художниці – тихо, наче у храмі. За принишклим тином видніються зчорнілі купини, що ними під снігом позначено квітники – там, де з приходом весни й до перших приморозків у дворі квітне розмай. А до квітів пильно поглядає з Вічності сама господиня: у спокої й мармуровій величі.

«…Моє малювання – до його не треба нічого добавляти і не можна в йому нічого зміняти, а нехай воно так і залишається – і людям ученим, освіченим, культурним, котрі стоять на захисті мистецтва і культури… Я на матір-природу дивилась і в неї, багатої на фарби, тони й півтони, училась. Там цвіте квіточка синя, а там – жовта й червона, там кущик травиці, гілка калини схилилась, а над нею хміль і переступень покрутились. Там фіялкові дзвіночки тихесенько вітром гойдаються, а там сині Петрові батоги над пахущим чебрецем схиляються… І все це було чудово, чудово! І я передавала на свої картини – теж виходило чудово!»[4].

Богданівка відкрила їй очі на все оте «цвітюще та зеленіюще», – відмічав О. Гончар, – на фантазію квітів, що в’ються десь по тину біля хати чи на польовім межівнику. Богданівка дарувала дівчині свої радощі й смутки, поезію барвистих свят і нещадну суворість селянських буднів, і рідна ж Богданівка пробудила в юній душі сільської дівчини неспокій митця, жагу творчості, нестримної сили потяг до «того святого малярства».

Саме тут, у Богданівці, вона писала поетичні, проникливо-ліричні, настояні на солоних сльозах самотності, листи, які своєю кришталевою чистотою возвеличують її мистецький чин. Настав час, коли полтавська Богданівка, як писав О. Гончар, стала мистецькою столицею Катерини Білокур. Звідси, з біленької селянської хати, рушила у великі світи творчість народної художниці, прийшла у світ її малярська поезія, сповнена фантастичної краси.

Спершу її картини побачила Полтава, потім Київ, Москва, а згодом і Париж. Біля них юрбилися відвідувачі на міжнародних виставках: хто ж авторка цих дивоглядних полотен? Звідки такий художній талант у простої української жінки, таке тонке естетичне чуття, звідки ця казкова, щедра буйність уяви?