Читать книгу Катерина Білокур - Ю. І. Коляда - Страница 6

У далекій і теплій Італії, неподалік від чарівної Флоренції, у сім’ї хлібороба народився хлопчик. Із самого дитинства у ньому жило непереборне бажання – малювати. Якось він випасав свої вівці й охоплений нестримним прагненням малював на плескатому камінні гострим камінцем обриси овець, скель, постаті людей. Юного вівчарика зустрів по дорозі славетний художник Чімабуе і, вражений його малюнками, забрав у батьків до себе в науку. Незабаром учень перевершив учителя. Так виріс один із велетнів світового мистецтва, батько європейського живопису – Джотто.

У селі Богданівці Пирятинського повіту Черняхівської волості Полтавської губернії (нині Яготинський район Київської області), зануреному серед полтавських ланів у зелень садків, гущавину городів, кучерявість квітів, у день святої великомучениці Катерини, 24 листопада (7 грудня) 1900 року, народилося чорнобриве дівчатко, якому випало згодом уславити свій талановитий народ перед світом.

«24 ноября 1900 года родилась и в этот же день крещена Екатерина. Родители: села Богдановки казённый крестьянин Василий Иосифов Белокур и законная жена его Акилина Павлова, оба православные. Воспреемники: крестьяне Пётр Корнеев Кононенко и Марфа Павлова Черномурова. Обряд крещения совершал священник Иоанн Полянский» – із запису метричної книги Преображенської церкви села Черняхівки.

Отож, цього дня Бог подарував Україні й світові Квіткочарівницю – Катерину Білокур, під дотиком пензля якої найбуденніші речі поставали як вінець творіння працелюбної людини; у «картинах – квітах-дітях» якої кожна квітка та кожне стебельце співають хвалу життю та щедрій родючій українській землі.

«На сороковий рік по смерті Шевченка, на зорі «феміністичного» XX-го ст…. історія поставила в Україні повторний експеримент: цим разом геній, народжений у селянській хаті, прийшов на світ дівчинкою. І цілий свідомий вік генія припав на час найбільшої в новітній історії Катастрофи її народу – такої, перед якою блякнуть усі жахіття, спортретовані в «Кобзарі». Катастрофи, якій упродовж трьох поколінь приречено було залишатись німою – і для решти світу невидимою», – читаємо ми у О. Забужко.

Подібно до святої посестри, Катерина впродовж усього життя тяжко страждала від батьківського нерозуміння, від людського осуду, від забобон і упередження, від зневаг обранців свого серця до своїх душевних поривів, від чиновницької байдужості. «Я все життя невимовно страждала», – згадувала у листах сама К. Білокур.

Як і у маленького італійського вівчарика, у малої Катрусі з дня народження жило оте непоборне прагнення, отой, як вона казала, «штих» – «куди я не йду, що я не роблю, а те, що я надумала малювати, – слідом за мною. Та й спати я ляжу, а воно мені вчувається, а воно мені ввижається…».

Так, ця чарівна природа рідного села Богданівки, пишна краса дерев, квітів, зеленого руна трав стали для богданівського дівчатка її академією мистецтв.

Катерина Білокур народилася у заможній селянській родині Білокурів. Батько Катерини, Василь, отримав землю біля обійстя діда Йосипа, на якому згодом хазяйнував старший син Омелько. На двох із братом батько Катерини мав пару коней і величезну клуню в кінці саду. Родина Білокур мала чималий шмат землі (2,5 десятин орної землі), худобу, добротний критий бляхою дім.

Катерина – перша дитина в сім’ї. Окрім Катрі, було ще двійко синів – Григорій та Павло. Майбутнє дівчини, народженій у селянській родині, було визначеним з першого дня життя: вправна, дбайлива сільська господиня, покірна дружина-трудівниця, що має прясти, вишивати, готувати, турботлива матір для своїх дітей.

Проте, скільки вона себе пам’ятала, то виявляла потяг до малювання. Наділена даром образно мислити, мала Катруся тонко відчувала красу природи, загострено бачила довкілля.

Квіти стали її життям. Малюючи, вона не зривала жодної рослини, бо вважала, що так втрачається природна краса. Катерина казала: «Зірвана квітка, що зламана жіноча доля». І ще: «Це було дуже-дуже давно… я чого-то плакала. Я гараз[д] не пам’ятаю обличчя матері, а я пам’ятаю й січас високі дерева, незелену траву і дівчину, чорне волосся, заплетене в дві коси і складене на голові, чорні брови, довгенький носик, в буденній сорочині, в спідниці, крайкою підв’язана. Та дівчина нагнулась – і я побачила біля ніг тієї дівчини серед незеленої трави два зелені-зелені листочки, а серед них така чудова синя малесенька квіточка. Вона така мені, малій, показалась прекрасна! Я перестала плакать – і аж затріпотіла в матері на руках, простягаючи руки до тії квітки. Дівчина вирвала ту квіточку і подала мені… Було тепло. Я вже не падала, я йшла по подвір’ю, кріпко ступаю босими ногами по теплій землі, а батько, ідучи до сусідів, взяли мене на руки і пішли. А у тих сусідів був… великий сад… А в тім саду квіти цвіли. От бабуся, господарка… витягла відерце водиці… криниці…. пішла в сад, вирвала гарну стеблину воронцю з чудовою квіткою, вмочила те стебло воронцю у воду і подала мені…»[6].

Катря була здібною дівчинкою. Коли їй було 6–7 років, батько привіз із Яготина буквар, і вона самотужки вивчила його за тиждень. Тоді дівчинці подарували трохи більшу книжку і вирішили не відправляти у школу.

«Зима. Вечір. Уже пізненько. Батько і дядько Омелько приїхали з Пирятина, з базару… Батько ще щось витягли з мішка і, подаючи мені на піч, кажуть: «А це тобі, Катре, гостинець. Ану побачим, який з тебе грамотій буде!» – і подали мені на піч невеличку книжку – Буквар… На другий день я рано встала, мені стали батько показувати, розказувати, як ту грамоту розуміти. Грамота мені так легко далася!.. І я за тиждень все це зучила майже напам’ять».

Батько й дід були надзвичайно здивовані завзяттям і успіхами дівчинки. Тому у сім’ї було вирішено – у школу Катрю не віддавати, оскільки читати вона і так уміє, а економія одягу й взуття – величезна. Натомість дівча посадили за прялку – мовляв, свій шматок хліба треба заробляти працею, дозволивши це заняття поєднувати з читанням букваря. «Навіщо Катрю посилати до школи, коли вона і сама може вчитися, а купимо їй ще один буквар та й хай вона собі помаленьку продовжує навчання, та й прясти пора вже допомагати, та й чоботи будуть цілі… І як сказано, так і зділано».

Катря дуже хотіла вчитися. Але їй полишалося з захопленням спостерігати, як молодші брати Григорій і Павло щось виводять у зошитах і роблять уроки. Дівчинка нишком проводжала їх до школи, де сама не була жодного дня, хоч так мріяла посидіти за партою. У родини Білокурів було велике господарство. Ні вдома, ні у полі нікому не бракувало роботи. І як же втішилась мама Катрі Якилина, коли побачила, що дочка сама грамоти навчилась і до школи їй йти не треба: буде кому допомагати по господарству. «…і сидить хороше чорноброве дівчатко, майже ще дитина, і малими руками на веретено виводить тонку довгу нитку пряжі, а перед нею на клочках лежить книга – буквар. І якщо те дівчатко сиділо довго, нахилившись над букварем, то мати сердито і гукали: «А чого ти там так довго нахилилась над тію книгою та пильно так придивляєшся – батька свого побачила там, чи що? Чуєш, Катре… ти менш у книгу зазирай, а більше дивись на гребінь та на мичку, та щоб пряжа у тебе була тонка та рівна! Бо гляди мені: як тільки… твоя пряжа буде рватись або будуть засовні, то я тобі такі засовні на твоїм дурнім лобі понабиваю, що ти в мене знатимеш книгу!..» «І ото на тих двох букварях, – з сумом згадувала пізніше художниця, – моя початкова, середня і вища освіта і закінчилась. І пішла я по ріжних сільськогосподарчих роботах… взимку на веретено пряла, влітку то гуси пасла та ще деяку працю виконувала, яка була під силу моєму дитячому здоров’ю».[7]

Та проте, вона була «не така» як усі її однолітки-односельці. У Всесвіті нічого не буває випадкового. Мабуть, і не випадково чорнобриве дівчатко отримало ймення на честь святої Катерини. Дівчині здавалось, що вона чує голос своєї святої: «…та ніби-то щось до мене промовляє, щоб я його не кидала, щоб я його не цуралась, щоб я його малювала, та чи на папір, чи на полотно виливала… мій розум, моя велика любов до малювання випирала з моїх грудей, не давала мені спокою ні вдень, ні вночі. І я йшла в поле і, оз[и]рнувши[сь] навкруги, щоб не було близ[ь]ко людей, я там плакала… мені вчувалося, що хто[сь] мені шепче: «А ти не плач, Катерино, що нема в тебе вчителів. Певно, багато є тих, що учаться – і їм ніколи. А ти дивись, як у матері-природи, дивись, яка травк[а]-билинка, – так й малюй, який листочок-цвіточок, – так його й виконуй!»[8]

«Як я була малою-молодою і були тоді левади та береги, де росло багато-багато і струнких, і високих, і кучерявих дерев – так, мов гай, от як повіють вітри, то я біжу туда, у берег, слухати ті зеленії шуми. І вчувається мені в тих шумах вітрів і шепіт, і гомін якихось давноминулих казкових людей і ріжні прекрасні, найбільше сумні пісні чарівні і всякі дивовижні моєму слуху ноти голосів».[9]

І вона малювала навколишній світ, створюючи як реалістичні зображення, так і фантастичні світи: «А одного разу, та ще і в будень, як підкотило мені до серця, щоб що-небіть намалювати! Сажа і полотнина чиста була. Я намалювала… якихось видуманих птиць. І тоді мені ті мої перші твори такі чудові здались! Мені було ра[ді]сно на душі від того, що я таке зуміла видумати! І дивилас[ь] на той малюнок, і сміялась, як божевільна!..» «Іноді таке на мене найде, що почну малювати щось… фантастичне, – то смішне, то страшне, а іноді таке дивовижне, таке привабливе, що й надивитись не можна!.. і дивуюся з них, і плачу над ними, і регочусь, як божевільна, що зуміла таке витіять!».

А от у родині навпаки, її потяг до малювання сприймали як дивацтво. Батьки були категорично проти. І коли заставали дівчину за цим дивацтвом, то у хід йшли покарання: різки та найсуворіша заборона до малювання. «…на цьому вчинку і поймали батько та мати. Малюнок мій зірвали, скрутили і кинули в піч, а мене трохи поляскали…».«…мати били не так то, але дуже лаяли і підштрикали проти мене батька. А батько… уже було як… б’ють так чим попало і де попало, і як попало…». «Мати кричала на неї: «Та ти що здуріла, дочко, чим ти займаєшся? Інші діти батькам допомагають, а ти малюєш!» «А батько: «…Та нашу Катрю треба так бити, як ото в старовинній пісні співали:…бий сучку з вечора й до ранку!..». «В той час у мене не було ні паперу, ні олівця. Я крала у матері кусочки білого полотна та візьму вуглину та й виводжу чорним по білому, що на думку прийде. Та коли мої рідні побачили, то заборонили… щоб працювала по хазяйству, щоб путня хазяйка була».

Тож, малювати їй доводилося потайки. Вона, заховавшись у верболозі, малювала квіточки і радилася з козою, як краще змалювати чорнобривці, мальви чи півники… Ескізи робила звичайною вуглиною. «А це все треба було робити нишком… Як ото писав Т. Г. Шевченко: А щоб не чув хто, не побачив…». «…залізу куда-небіть у затінок, щоб мене ніхто не бачив і не чув, та й почну виводити чорним по білому і хати і млини, і дерева… І розвішаю я ті твори… і дивуюся з них, і плачу над ними… такому екстазі мене ловили!..»

Ці жагучі бажання виснажували її ніжну вразливу натуру, сповнювали і без цього безрадісне життя гіркотинням страждань. Перші спроби малювання – вуглинкою на шматку домотканого полотна – вона зробила у підлітковому віці, в скупі хвилини щастя, криючись, потайки, зносячи докори у неробстві, лінивстві, у марноті малярських занять. «Украла у матері кусочок білого полотна та взяла вуглину. Писнула –…зробило гарну чорну лінію… намалюю з одного боку полотнини що-небуть, надивлюсь-намилуюсь, переверну на другий бік – і та[м] те саме. А тоді виперу той кусочок полотна – і знов малюю. З натури я тоді не малювала… я все видумувала з своєї голови».

Якось вона вирвала листок з братового зошита, намалювала на ньому коника, і таким гарним той вийшов, що дівчинка вирішила причепити його на печі. «…я взяла його зошит і олівець і думаю: «Ану, і я чи зумію коня намалювати?»… так ця робота сподобалась, що… змалювала увесь Грицьків зошит». Батьки побачили, розсердились, спалили малюнки і заборонили їй братись за це діло та заявили, що якби її побачили за таким дивним заняттям односельці, то назвали б «мазилкою», і жоден парубок не захотів би сватати «ненормальну».

Рідні та знайомі вважали, що Білокурівська Катря повинна б уже дбати про посаг, ходити як всі дівчата «на вулицю», а не, заховавшись у верболозі, малювати квіти. Як тяжко було знайти вільну годину у цій веремії селянських буднів і як вийти на свято малювання, – важко уявити. Лише ввечері, впоравшись із господарством, вона потай від батьків малювала до темної ночі. Самоучка, свої роботи писала саморобними фарбами – з буряка, бузини, калини, різних трав.

«У будні мені малювати заборонялось, а лише в неділю, після обіду, як уже все впораю…» – занотувала у автобіографії К. Білокур. Дівчина виявляла здібності й до шиття і вишивки – могла не зайву копійчину до хати надбати. Коли їй виповнилось двадцять, батько подарував швейну машинку. Та душа дівчини лежала до іншого. Коли стала Катерина на порі, то від женихів не було відбою, бо була гарною на вроду й працьовитою. Сваталися не тільки місцеві, а й із сусідніх сіл приходили. Проте дівчина на жодну пропозицію не пристала. Всім, хто хотів оженитися, говорила: «Як дозволиш малювати, то піду за тебе!» У всіх ці слова викликали лють. Жоден не згодився. А мати гризе за відмови женихам, лає доньку на чим світ стоїть, що та на все село «славу» пускає своїми дурощами. У ставленні односельців до захоплення К. Білокур переважав погляд її матері, Якилини Павлівни: «От покарав нас Господь такою дочкою! У людей дочки в таких літах уже заміж повиходили, їхні матері зятів мають, а наша (не при хаті згадувати!) чортів малює!»

У 1923 році Білокур побачила в журналі «Радянське село» замітку про технікум художньої кераміки у Миргороді й вирішила неодмінно вступити туди. Взявши із собою два малюнки – копію чиєїсь картини та власний начерк хати, подалася вступати до технікуму. Але в технікумі ніхто на малюнки навіть не глянув, бо ж перше, що запитали – документ про закінчення семирічки, якого дівчина не мала. Розчарована, верталася Катерина додому. Наостанок вирішила перекинути свої малюнки через паркан технікуму, сподіваючись, що хтось зі студентів підніме їх, оцінить і запропонує залишитися. Але ніхто не гукнув. З тяжким серцем йшла дівчина з Миргорода.

Та провидіння не полишає наодинці своїх обранців. У долі 24-річної Катерини, як і у житті Джотто, з’явились Ті, яким Долею було визначено Їй, самотній у цьому селянському світі з його щоденною без просвіту працею, стати духовними батьками, найближчими порадниками – Учителі.

Саме вчительська родина Калитів допомогла відкритись таланту Катерини Білокур, утвердивши у ній віру у своє Святе Дарування.