Читать книгу Нескінченність не для слабаків. Книга про менеджерів, які хакнули систему держуправління - Юрий Голик - Страница 7

Одне з небагатьох конкретних доручень Дніпропетровська ОДА все ж отримала. Це було 2015-го. Голови всіх областей дістали вказівку будувати взводні опорні пункти (ВОП) у зоні АТО.

Але ми згаяли перші два-три тижні: у нас був перехідний період. Поки ми приймали справи в Дніпрі, збігали дні, а ВОПи треба було побудувати до конкретної дати.

ВОПи – це інженерні військові споруди 600 × 800 метрів, із системою окопів, брустверів, тунелів, укриттів. Усе це будується в чистому полі. Але в Запоріжжі наша Команда не встигла почати їх будувати. А потім нас було терміново перекинуто до Дніпра, тож ми й там ще не встигли розпочати будівництва ВОПів – забагато невідкладних завдань накопичилося.

Взагалі це було цікаве рішення: доручити обласним адміністраціям будувати військові споруди. Воно наочно показує, що держава тоді перебувала в розібраному стані й не була готова до масштабних речей у принципі. Але вихід було знайдено. Не знаю, хто автор ідеї, але на той час це, напевно, було єдиним можливим рішенням.

Була тільки одна складність, породжена мракобіссям держуправління, культивованим роками, – підігнати умови завдання під потрібне рішення.

Коли Кабмін оголосив, яка сума грошей є на ВОПи, цю суму поділили на їхню кількість і отримали вартість одного.

Умовно кажучи, нам виділили на один ВОП три мільйони гривень. Ми звертаємося до будівельників, закликаючи їх взяти участь у торгах на будівництво ВОПів, а вони, уважно вивчивши проєкт, що вже пройшов держекспертизу, тобто з чітко затвердженою ціною, кажуть, що теоретично можуть зробити усе за чотири мільйони, але при цьому не отримають прибутку. Тобто, вони готові працювати в нуль. Але не в мінус.

Вартість робіт і будматеріалів реально виявилася більшою, ніж нам пропонувалося проєктом витратити. Крім того, у вже затвердженому держінститутом проєкті було зафіксовано потрібну ціну, в якій не були закладені банально витрати на транспортування.

Очевидно, що коли один з ВОПів, який нам пропонувалося побудувати, розташовується на околиці Горлівки (до речі, його ми побудували), то там, за кілометр до позицій противника, немає ні дерева, ні цегли, ні інших будматеріалів. А ще ж треба викопати тунелі, окопи і т. ін. У проєкті не було передбачено, що будівельна техніка туди якось має потрапити.

Чудово, чи не так? А відповідального і крайнього знайти неможливо. Об’єкти будуються для Міноборони. Проєкт веде Мінрегіон. Але доки ВОПи будуються – вони перебувають на балансі ОДА, у якої зазвичай на балансі немає взагалі нічого, навіть будівля належить облраді.

Ок, кажемо ми. У проєкті зазначено ціни на будматеріали. Дайте адресу, де їх за такою ціною купити. А у відповідь – тиша…

Щоб розпочати будівництво, треба було провести торги. Будівельні компанії, яких ми вмовляли взяти в цьому заході участь, після ознайомлення з проєктною документацією від будівництва відмовлялися. Точніше, вони були згодні, але ставили нам наше ж запитання: «Покажіть, де нам узяти будматеріали за затвердженими цінами?»

Одним з тих, хто погодився у це вплутатися, був Григорій Козинський, який будував культурно-діловий центр «Менора». Він сказав нам, що міг би взятися до роботи, але йому бракує людей, щоб зробити усе в зазначений термін, від якого ми вже відставали.

Почалися роботи. Будівельників збирали з усієї області. Навіть з Одеської області приїхала будувати один з ВОПів одна з найбільших на сьогодні дорожньо-будівельних компаній країни «Автомагістраль».

Ми закінчили будівництво ВОПів першими, хоча почали останніми. За два з половиною місяці ми побудували 18 опорних пунктів у дві лінії.

Григорій Козинський за чотири наступні роки побудував багато об’єктів в області, зокрема, кілька найкрутіших лікарень у країні. З погляду технологічності його будівельна компанія нині № 1 в нашій області і точно входить до ТОП-10 в Україні.

У зв’язку з цим особливо смішно було читати згодом опуси «розслідувачів» із заголовками в стилі «Підлеглі Резніченка віддали 80 млн любимчикові Козинському на будівництво лікарні».

По-перше, не віддали, а його компанія виграла їх на торгах у ProZorro; по-друге, у цих торгах може брати участь кожен охочий, що відповідає досить жорстким кваліфікаційним вимогам; по-третє, любимчиків у нас не було і бути не могло. Але ми завжди схвально ставилися до будівельних компаній, що зростали на наших очах завдяки видаткам обласного бюджету на будівництво нової інфраструктури. Адже це наші місцеві компанії, зареєстровані у нас в області. Вони, серед іншого, сплачують податки і до місцевих бюджетів.

Блоґ на Facebook, серпень 2016 р.

Взагалі для нас саме ВОПи були окремою темою, яка найповніше характеризує кретинізм, що коїться в держорганах, відсутність прописаних умов взаємодії між ними й мужність окремих громадян, які чхати хотіли на інструкції, дивні розпорядження й умовності та просто керувалися у своїй діяльності здоровим глуздом. У цій історії з ВОПами було багато чого:

– варіантів п’ять договорів від Міноборони на їх будівництво, жоден з яких на 100 % не влаштував ОДА;

– цілковите нерозуміння окремими чиновниками нагорі, як документально оформити їхнє будівництво. Наприклад, спершу передбачалося, що будуватимуть їх комунальні підприємства. Так і уявляю собі, як яке-небудь КП «Світанок», створене багато років тому для фінансування чергового ансамблю народного танцю, будує захисні споруди;

– експертиза проєкту, що занизила вартість на 20 % порівняно з фактичною, – і жорстка команда згори проєктним організаціям не видавати реальні перерозраховані дані. Відповідно, на запитання «А хто компенсує різницю?» відповідь була в стилі «Самі розбирайтеся»;

– банальна відсутність грошей, суми з шістьма нулями, щоб розпочати будівництво і, як наслідок, відмова частини потенційних претендентів на роль генпідрядника взагалі брати участь у тендері на ці роботи. Ну немає у людей такої кількості обігових коштів;

– як наслідок, після прочитання двох рядків у «Віснику держзакупівель» окремі журналісти розвели кислиці на тему «підряди розпиляли, все розписали між своїми, суки, все порозкрадали». Блін, та ми благали ці підряди взяти, беручи участь в торгах – охочих особливо не було. Це крім того, що в кого в кого, а у нас «своїх» тут точно немає;

– таке ж ниття бравого комбата і полум’яного борця з корупцією, які, побувавши на кількох ВОПах і не маючи уявлення, що саме і хто будує, проте заволали про зраду і велетенський розпил грошей. Галасували, щоправда, не довго, попіарилися й замовкли. Хоча на одному з ВОПів бригада будівельників з колишніх бійців АТО їх обох нетерпляче чекала і хотіла натовкти їм по касці. Шкода, не доїхали;

– єзуїтські пропозиції банків щодо кредитування генпідрядника, подані у вигляді, не надто зрозумілому навіть людям з відповідною профільною освітою і, по суті, сформульовані так, що простіше й дешевше було відмовитися, ніж погодитися;

– природно, небажання страхових компаній страхувати людей і техніку;

– перша інспекція керівника області на місце будівництва одного з перших ВОПів фактично на околицях великого і відомого населеного пункту. Від його появи на місці стався шок у тамтешніх бійців. До речі, нехай там що, а ВОП ми там таки побудували;

– приліт снаряда калібру 152 мм у першу ж ніч будівництва тієї миті, коли кілька будівельників вийшли перекурити;

– три заводи ЖБК, що працювали цілодобово, кілька будівельних компаній з Дніпропетровської області, дві з сусідньої та одна з Одеської залучені до будівництва;

– ще близько десятка будівельних організацій, що, прочитавши проєкт, подивившись кошторис, почувши від нас про терміни здачі робіт, повтікали зі словами «Та ви йо#нуті на всю голову, так у вас ніколи не вийде». Вийшло;

– регулярно близько 700 людей, які працювали одночасно;

– дві додаткові угоди від Міноборони в стилі «а тепер давайте апгрейдніть ще ось так» щоразу після «ми закінчили». Це нормально, що більше маєш, то більше прагнеш. Не вірити військовим у нас підстав не було і немає. Тож повертали назад людей і техніку і робили будь-який апгрейд;

– цілковита адекватність військових від рядового складу до керівників на місцях, які розуміють, що саме будується, навіщо і як побудоване варто використовувати;

– смішний запит від кількох, скажімо так, російсько-сепаратистських ЗМІ з формулюванням «на підставі закону про доступ до публічної інформації терміново надайте точні координати будівництва фортифікаційних споруд, їхні креслення та графіки виконання робіт». Перший такий запит ми проігнорували, на другий вирішили відповісти: внесли до нього координати, пильнуючи, щоб вони відповідали МКАД у Москві, і креслення якихось психоделічних споруд, знайдених у Google за словосполученням «фортеці, укріпрайони майбутнього, прибульці, Марс». Причому зазначили, що це фортифікаційні споруди чітко атакуючого характеру, розроблені під стандарти НАТО. Після чого запити припинилися;

– регулярні прильоти в техніку. Кілька осколків досі лежать у мене на робочому столі.

І, найголовніше, – просто мужність звичайних людей, які живуть серед нас: будівельників, виконробів, керівників будівельних компаній, співробітників нашого управління капітального будівництва, які сумлінно працювали увесь цей час, виконували всі забаганки Міноборони, не ставили запитань, відповідей на які ні в кого не було, і просто робили свою справу цілодобово кілька місяців поспіль заради перемоги всієї країни.

Тридцять будівельників за підсумками роботи було представлено до обласних нагород.

Доземний уклін усім, хто брав у цьому участь.

Ось на такому реальному прикладі ми вчилися менеджменту та управлінню процесом будівництва.

На наш подив, у середині 2015 року великої кількості будівельних компаній, готових працювати швидко і з потрібною якістю, в області не було.

Вдумайтеся: у Дніпропетровській області мешкає 3,5 мільйона людей, але з 1991 року не було збудовано жодного дитячого садочка. Перший ми почали зводити в 2015 році. Одразу ж, як закінчили будівництво ВОПів.

Я пам’ятаю, як до нас приїхав віце-прем’єр-міністр Геннадій Зубко, щоб поглянути, як іде будівництво. Він запитує, коли ми закінчимо. Ми кажемо, що в листопаді або грудні. Він каже: «А можете раніше – у жовтні?» Ми погоджуємося. А потім дізнаємося, що у вересні до нас приїжджає Президент, і в плані його візиту вже значиться відкриття цього садочка.

У серпні, вкотре приїхавши на будівництво, ми зрозуміли, що не встигнемо. Стіни вже стоять, але до кінця ще далеко. І тоді Резніченко сказав: раз ми побудували ВОПи, то побудуємо й садок. Для цього ми організували всіх підрядників і кинули всі сили на проєкт. Розписали графік робіт так, щоб вони велися не одна за одною, а паралельно. Потім цей метод ми використовуватимемо всюди. Дехто з нас буквально жив на цьому будівництві. Там був просто мурашник з робітників – 350 людей з ранку до вечора.

На той час у регіоні не було достатньої кількості будівельників. На всю область – усього дві бригади робітників, які вміли робити фасади. Вже до 2017 року з’явилися чотири величезні компанії, які виконують такі роботи. З їх допомогою тепер ми будуємо і реконструюємо 30 шкіл одночасно. Напевно, могли б і 50, якби доба мала трохи більше, ніж 24 години.

Тоді, у 2015-му, Валентин сказав, що хоче не лише відкрити садок, але щоб той запрацював через секунду після відкриття.

Багато хто йому казав, що так не буває, але Резніченко наполіг на своєму – ми садок побудували, отже, він повинен працювати одразу, а не коли-небудь потім. Більш того, пообіцяв, що особисто приїде і перевірить, як тут готується їжа для дітей. Завідувачка їдальні звільнилася того ж дня.

Коли навколо садочка вже було висаджено траву, я вечорами приїжджав сюди і, щоб перемкнутися на інші справи, брав шланг і довго-довго поливав газони. Голова Слобожанської громади (саме там стоїть цей садок) Іван Камінський і нині, коли я приїжджаю, запрошує мене подивитися на траву, яку ми поливали з ним разом.

Як не дивно, але такі темпи будівництва неабияк мотивували всіх: коли оголосили, що ми будуємо перший садок за 25 років і що його відкриватиме Президент, у будівельників відбулося душевне піднесення, адже вони робили класні речі. Усі працювали не тому, що це потрібно Президентові, а тому, що це задоволення – будувати щось нове. В області давно такого не відбувалося.

І ось результат – перший садочок ми збудували за рік, витративши 60 мільйонів гривень. Геннадій Зубко потім сказав нам, що в Київській області один садок будують уже три роки, витратили 80 мільйонів, але й досі не вийшли з котловану.

Тоді ми ще не були менеджерами у будівництві, багатьох речей не розуміли. Ми інтуїтивно шукали способи налагодити створення інфраструктури, вже тоді намагалися побудувати ефективну систему.

До того ж невдовзі ми зрозуміли ще одну важливу річ: мало робити свою роботу добре і тихо – необхідно голосно говорити про це.